Реферат на тему
«Війська в Київській Русі»
Зміст
Вступ
Склад князівської дружини.
Слов`янське військо Х – ХІІІ столліть
Традиції військово - фізичної підготовки в Київській Русі слов`янського війська
Висновки
Література
Вступ
На початковому етапі східнослов'янської цивілізації воєнна організація була родоплемінною. Саме рід дбав про зброю та військове спорядження, забезпечував охорону осель, городищ від ворогів. Усі важливі воєнні справи (ведення війни, укладення миру) вирішувалися на вічі. Не було ніяких рангів чи ступенів.
Керував воями (народними ополченнями) в бою воєвода або князь, а точніше титулована знать, яка ще займала найвищий щабель. Озброєння було різноманітним:
списи різних видів (по два-три у кожного), сокира, лук (він був відомий
слов'янам здавна, проте не мав такого поширення, як, наприклад, у степових народів).
Пізніше слов'яни запозичили у готів меч. У ближньому бою використовували короткий ніж. Тіло захищали щитом. Кидали каміння за допомогою пращі. До бою військо йшло пішим ходом.
Про організацію та озброєність давньослов'янського війська III—IV ст. відомо небагато. Воно мало примітивну організацію, просту зброю, слабку дисципліну, а тому часто програвало бої готам, аварам. Водночас слов'янські вої дивували світ своєю сміливістю, винахідливістю, самопожертвою, героїзмом, витривалістю.
Значний вплив на слов'янське військо, на його майстерність мали нормани (варяги). Згідно з «Повістю минулих літ» норманська династія розпочинається з князя Рюрика, який об'єднав Київ і Новгород. Варяги складали незначну частину слов'янського війська і служили в ньому до половини XI ст. За цей час вони впровадили в українське військо досконалішу зброю та обладунок.
Зброя княжої доби була двох видів: охоронна й зачіпна. До першої належали: панцир, кольчуга, шолом, щит - що служили для захисту тіла в бою. Зачіпна зброя це - спис, шаблю, сокира, лук зі стрілами.
Військова підготовка дітей починалася змалечку в сім'ї і зводилася до фізичного розвитку, формування навичок захищатися, воювати з ворогом (стріляти з лука, кидати камінь, долати перешкоди, веслувати).
Склад князiвської дружини
Дiяльнiсть князя обiймала собою всі сфери тодiшньої полiтики й урядування. Kнязь мiг своєю владою розпочати вiйну, призначити поxiд, укласти мир. Його справою були органiзацiя оборони, утриманння дружини тощо.
Постiйне княже вiйсько – дружина – своєю появою дало початок формуванню руської держави. Дружина була ядром війська. Вояки земськi, якi до дружини не належали, називалися воями. У ширшому значеннi ця назва теж означала вiйсько. Дружина становила опору князя, тож дружинникiв ще iменували княжими мужами. У перший період існування Київської Русі дружинний лад характеризувався тим, що дружинники постійно перебували поруч з князями, жили з ними, поділяли їх інтереси, в усьому допомагали їм. Князі постачали дружину всім необхідним: їжею, одягом, зброєю. Вони вважали дружинників своїми радниками. Верхівка дружинників спрямовувала діяльність князя.
Літопис розповідає, що Володимир Святославич "любя дружину й с ними думал о строе земелнем й о уставе земелнем".
Старшi дружинники – бояри – виконували адмiнiстративнi функцiї, молодша дружина – дiтськi, отроки – були їxнiми помiчниками. В осiдку князя дружинникiв звичайно було небагато.
До центральної управи, крiм князя й боярської ради, належав також княжий двiр. На чолi його стояв двiрський, або дворецький. Вiн вiдiгравав першу ролю помiж дворянами, виступав на чолi княжого вiйська, був зверxником княжої дружини, заступником князя в судi та адмiнiстрацiї.
У складi князiвсько-дружинної системи адмiнiстрацiї був канцлер-печатник, iнколи були покладники-спальники. Kняже двiрське господарство доглядали ключники й тивуни – слуги суто приватного xарактеру. Tисяцький спочатку був вiйськовим начальником в окрузi. Вiйськовий xарактер влади тисяцького вiдображає iнший його титул – воєвода. A втiм це ширший титул, нiж тисяцький – не кожний воєвода був тисяцьким. Отже, як бачимо, функцiї урядникiв XI – XIII ст. мали вiйськово-адмiнiстративний xарактер.
Народні ополчення були головною силою війська. Вони комплектувалися у період воєн з зовнішнім ворогом, у випадках загрози вітчизні.
До воєнних операцій князі залучали також іноземні наймані загони. Ці військові частини складалися з варягів, фінських і тюркських племен. Літописи, розповідаючи про похід князя Олега в 907 р. на Візантію, повідомляють, що він взяв з собою "множество варяг, й словен, й чудь, й кривичи, й мерю, й древляни, й радимичи, й поляни, й север, й вятичи, й хорвати, й дулебьі, й тиверци".
Військо ділилося на тисячі, сотні, десятки. Пізніше його стали ділити на полки.
Слов`янське військо Х – ХІІІ століть
У часи Київської держави (10-13століття нашої ери) військо складалося з дружини князя та народного ополчення. Спочатку воїни не мали постійної військової організації, а збиралися лише для самооборони, коли нападав ворог.
Дружина будувалась за зразком варягів, але до неї входили вищі верства громадянства та бояри, які усвідомлювали потребу в захисті своєї батьківщини. До дружини входили місцеві люди з вищих верств суспільства. Члени дружини мали вірно служити князеві, бути готовими йти з ним на війну. Князі утримували дружинників, платили грішми, дозволяли привласнювати частину завойованого майна, давали землі. Пізніше князі Олег (?—912) та Ігор (?—945) почали брати воїв у походи. При цьому до боротьби з ворогом залучали всіх, незважаючи на вік, озброєність, досвід: «Хай ідуть усі, хто тільки може хоч дрюк у руки взяти». В разі крайньої небезпеки князі видавали ополченцям зброю зі своїх складів. Народне ополчення організовувалось і поділялось за територіальною ознакою на тисячі, їх називали за місцем формування — володимирськими, київськими, чернігівськими і т.д.
Дружини князя складалися з полків (по 100-200 чоловік), їх називали за іменем князя і, рідше, - земель. Полк міг підрозділятися на менші частини. Пізніше князі Олег та Ігор почали брати воїв у походи. До них залучали міський люд, селян-хліборобів. Народне ополчення організовувалось і поділялося за територіальною ознакою на тисячі, їх називали за назвами міст.
За княжої доби були два основні роди війська: оружники і стрільці. Оружники мали на озброєнні панцир, шолом, щит, меч, спис, сокиру. Стрільці були тільки озброєні луком із стрілами. До кінця 11 століття слов`янське військо було пішим.
Кіннота, яку вперше використав Олег і Ігор в 10 столітті у походах на Візантію і греків, за своїм озброєнням поділялася на важку (воїни в панцирах, шоломах, зі списами і щитами) та легку (стрільці злуками). Списи були зброєю і піхоти і кінноти, мали різну назву (сулиця, рогатина), були різної довжини (від 1,5 до 2,5 м). На кінці списа було залізне вістря у вигляді видовженого листка з отвором. Меч (скандинавського або східного походження) був двосічною (двогострою) зброєю, завдовжки до 1 м; носили його в піхві; він вважався знаком судової влади князя. Шаблю запозичено зі Сходу, від степових народів. Вона була значно легшою від меча, але довшою — до 1,2 м, гострою з одного боку і трохи викривленою. Стрільці, або ж лучники, були озброєні тільки луками та стрілами.
До кінця XI ст. українське військо було пішим. Головною ударною силою виступала важкоозброєна піхота (у панцирах, із щитами, списами).
Бій з ворогом починав князь, першим кидаючи спис. Коли списи ламалися, бій продовжували мечами. Лучники із-за мурів міста обстрілювали ворога. З часом піхота поступилася місцем кінноті. Після того як кіннота здобувала перемогу, піхота закінчувала битву: розбивала залишки ворога, захоплювала бранців у полон, забирала здобич, зброю.
У княжу добу починає розвиватися й слов`янський військовий флот. Воєнні човни називалися лодіями. Були річкові і морські лодії, вони мали різні розміри і вміщували від 40 до 100 воїв.
Збиралося військо за наказом князя. Спеціальні військові тренування, маневри у війську не проводилися. Дорослі вдосконалювали свою майстерність в бою. Хлопці мали знати всі види зброї, вміти боротися, кидати спис, стріляти з лука, володіти мечем, шаблею, їздити верхи на коні. Після такої підготовки підлітків брали у бойові походи.
Так, князь Данило Галицький (1202—1264) навчав свого сина Лева (7—1301) ще з дитячих років військової справи, а юнаком Лев зі списом у руках вийшов на бій з угорським воєводою. У таких же традиціях Лев виховував і свого сина Юрія (?—1308).
Наприкінці X ст. князь Володимир (?—1015) звелів створювати при монастирях школи для дітей феодальної знаті; в них здійснювалася загальноосвітня і військова підготовка. Військо підтримувало силу і могутність держави, обороняло її кордони.
Війну князі найчастіше, проголошували урочисто, офіційно, через послів, а іноді й несподівано нападали на ворога, щоб не дати йому можливості підготуватися до бою. В обороні військо було невеликим: від кількох сотень до кількох тисяч. У походи на Царгород, на Болгарію князі Олег і Святослав (?—972) брали по кілька десятків тисяч воїнів. Воїнів, які брали участь у боях, нагороджували відзнаками. Це були спеціальні шийні браслети — гривни, виготовлені з дорогоцінних металів та бронзи. Золотою шийною гривною, а також золотим ланцюгом нагороджували воєвод. Рядових дружинників відзначали гривною меншої вартості зі срібла або бронзи.
Традиції військово-фізичної підготовки в Київській Русі слов`янського війська
У VIII-IХ століттях у середовищі слов'ян виникли племінні союзи, які, як правило, об'єднували сусідні споріднені племена. Цей час науковці вважають переддержавним періодом в історії східних слов'ян. Племінні союзи утворювалися здебільшого на військовій основі, об'єднувалися на час війни з сусідами, потім розпадалися і, в разі потреби, знову створювалися, але вже у новому складі. "Ці ранні переддержавні утворення слов'ян у візантійських джерелах звуться Славоніями. Своєрідний суспільний устрій, що в цей час поширюється у слов'ян, отримав назву військової демократії". Військові вожді племінних об'єднань створюють зі своїми дружинами невеликі укріплені поселення (городища) - економічні й політичні центри союзів племен, місця збору озброєних дружин. Такі городища археологи дослідили у Києві, Чернігові, Ладозі, Полоцьку, Ізборську, Хотомлі, Зимному та Лежниці (останні належали дулібам - одному з найбільших ранніх слов'янських племінних об'єднань). Окремі з цих городищ (Київ, Чернігів, Полоцьк та інші) згодом стали першими давньоруськими містами, інші ж - залишилися центрами дислокації воєнних дружин (Зимне, Хотомель).
Значна кількість різноманітної зброї, знайдена під час розкопів найдавнішого слов'янського городища на Волині, є доказом того, що городище Зимне було дружинним центром. "Суспільство стає більш войовничим, про що свідчить масове поширення, починаючи з VIII століття, укріплень-городищ на східнослов'янських землях. Славонії ворогують не тільки з далекими сусідами, а й між собою" .
Складна соціально-політична ситуація постійно підносила значення військово-фізичної підготовки у племенах східних слов'ян, а також стимулювала її вдосконалення. Для захисту своїх життєвих інтересів праукраїнці змушені були вдосконалювати або запозичувати зброю, способи ведення бою та разом з тим підвищувати рівень військово-фізичної підготовки воїнів, способи військової організації загалом. У цей час, коли із давніх чоловічих військових союзів поступово формуються професійні військові дружини, важливе значення для військово-фізичної підготовки воїнів починають відігравати місця збору озброєних дружин - городища, як своєрідні військові "бази" раннього Середньовіччя. Саме там, на нашу думку, відбувалася цілеспрямована військово-фізична підготовка воїнів східних слов'ян. Як і прадавні табори військових чоловічих союзів, ці городища будували на віддалі від основного поселення племені і вони виконували оборонну функцію. У цих городищах знаходилися тільки залоги воїнів-дружинників. Очевидно, там відбувався і військовий вишкіл молоді та обряди посвячення у воїни - ініціації, які проходили за давніми традиціями східнослов'янських племен. Перебуваючи у суворих умовах пограниччя, відірвані від сім'ї та родини, зазнаючи частих військових сутичок, навчаючись військового ремесла і полюючи, ведучи "вовчий" спосіб життя, гартувалися справжні досвідчені воїни. Східні слов'яни були відомі як непохитні й загартовані воїни, здатні витримувати мороз і спеку, вдовольнятися мінімумом їжі. Залишилось чимало згадок, що характеризують військові традиції та військово-фізична підготовка наших предків. Зокрема, Маврикій зазначав, що слов'яни "селяться у лісах, біля важкодоступних рік, боліт та озер, влаштовують у своїх житлах багато виходів, ...воювати зі своїми ворогами вони люблять у місцях, що поросли густим лісом, у тісминах, на урвищах; з вигодою для себе користуються засідками, раптовими атаками й хитрощами, і вдень, і вночі винаходячи багато різноманітних способів. Досвідчені вони також у переправі через ріки, перевершуючи в цьому відношенні всіх людей. Мужньо витримують вони перебування у воді, так що часто деякі з числа тих, що залишаються вдома, захоплені зненацька раптовим нападом, кидаються у вир. При цьому вони тримають у роті спеціально виготовлені великі, видовбані всередині тростини, які доходять до поверхні води, а самі, лежачи навзнак на дні, дихають з їх допомогою, і це вони можуть робити впродовж багатьох годин, так що абсолютно не можна здогадатися про їх присутність". За свідченням Маврикія, в бій слов'яни вступають із криком, що було, без сумніву, різновидом із арсеналу психічної атаки. Не викликає сумнівів і те, що таке вміння досягалося тільки завдяки попередній військово-фізичній підготовці.
У VIII-IX століттях у Середньому Подніпров'ї склалося державне об'єднання полян, древлян і сіверян - Руська земля. Колишні міжплеменні союзи поступово об'єдналися в єдину етнічну спільність. Ця народність почала називатися "родом руським" або "Руссю".
Пізніші згадки про військово-фізичну підготовку східних слов'ян знаходимо вже у працях арабських мандрівників, які у IX-X століттях подорожували територією України. Про військові традиції праукраїнців найбільше згадок залишив арабський дослідник Ібн-Даст. У X столітті він пише про східних слов'ян, що "вони відважні й хоробрі, ...на зріст високі, гарні на вигляд і в нападі сміливі, та цю сміливість не виявляють на коні, але усі свої напади і походи чинять на кораблях". Інший дослідник Ібн-Якуб у своїх "Записках" подає таку характеристику наших предків: "Взагалі слов'яни - люди сміливі, здатні до походу, і якби не було розрізнення серед їх численних і розкиданих племен, то не міг би з їх силами боротися жоден народ у світі".
Висновки
Озброєння слов`янського війська була різноманітна, але не дуже розвинута. Деяка зброя була запозичена у других народів. Склад князiвсько-дружинної системи був стійким у Київській Русі. У князя багато довірених посад на які він назначав дуже відповідальних людей, які були з вищих верств суспільства, такі як: дружина – це було ядро війська, вони були також
радниками князів; старші дружинники – бояри – виконували адміністративні
функції; молодша дружина – дiтськi, отроки – були їхніми помічниками.
Військово-фізична підготовка була основою могутності наших далеких предків. І цей значний фактор відіграв важливу роль не тільки для праукраїнців. Бойова культура праукрїнців, зокрема і військово-фізична підготовка, ґрунтуючись на предковічних традиціях власного народу й збагачена досвідом попередніх епох, із плином часу вдосконалювалася під впливом як зовнішніх, так і внутрішніх факторів. Результатом цього процесу було Військово-фізична підготовка була основою могутності наших далеких предків. Отже, зробивши спробу огляду військово-фізичної підготовки із найдавніших часів до IX століття, можемо дійти висновку, що фізична культура праукраїнців на її ранніх етапах, внаслідок геополітичного розташування України, формувалася під значним впливом військового фактору і мала виразну військово-прикладну властивість.
Військова фізична підготовка давніх слов’ян формувалася як на основі власних, самобутніх традицій, так і під впливом культурного (військового) чинника інших народів.
Література
Балушок В. Юнацькі ініціації давніх слов'ян - школа сили й мужності // Традиції фізичної культури в Україні. Зб. наук. статей. - К.: ІЗМН, 1997. - С. 24-32.
Брайчевський М. Конспект історії України // Старожитності. - 1991. - №1. - С. 10-18.
Величко С. Літопис. - К., 1991. - Т. І. - 370 с.
Грушевський М. Історія України-Руси. Наукове репринтне видання. - Т. 7. Козацькі часи - до р. 1625. - К.-Л., 1909. - К., 1991. - 626 с.
Давня історія України // Козак Д., Крижицький С. та ін. Керівник авт. колективу Толочко П.: Навч. посібник у 2 кн. - К., 1995. - Кн. 2. - 224 с.