Варшавська угода 1920 року та її значення у ході радянсько-польської війни: український вимір

Ім'я файлу: Варшавська угода 1920 року та її значення у ході радянсько-польс
Розширення: docx
Розмір: 46кб.
Дата: 20.12.2022
скачати

Міністерство освіти і науки України

ДПТНЗ «Броварський професійний ліцей»

Робота на XХІІ Всеукраїнський конкурс учнівської творчості, що проходить під гаслом «Об’єднаймося ж, брати мої!»

на тему:

Варшавська угода 1920 року та її значення у ході радянсько-польської війни: український вимір.

у номінації «Історія України і державотворення»

Виконав: учень І курсу

групи №13

Коврижко Роман

Викладач: Марина РОСИЦЬКА

Бровари 2022

ВСТУП

РОЗДІЛ І. СТАН НА ФРОНТАХ ТА ПЕРЕДУМОВИ ПІДПИСНАННЯ ВАРШАВСЬКОЇ УГОДИ.

РОЗДІЛ ІІ. ВПЛИВ ВАРШАВСЬКОЇ УГОДИ НА ПЕРЕБІГ БОЙОВИХ ДІЙ – КИЇВСЬКИЙ ПОХІД.

РОЗДІЛ ІІІ. ВІД ВАРШАВИ ДО РИГИ.

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Відродження української держави в 1991 р. та відстоювання державного суверенітету в 2022 р. поставило перед вітчизняною історичною наукою нові завдання. Складний процес державного будівництва вимагає прискіпливої уваги до зразків нашого минулого, їх ретельного аналізу та отримання необхідного досвіду. На сучасному етапі історіографії радянський період історії України зазнає широкого і неупередженого переосмислення. Об'єктивний аналіз подій радянської доби значною мірою змінює наші уявлення про минуле нашої країни.

Використано значний масив досліджень з цієї тематики що б сприяти подоланню стереотипів та міфологем, що дозволить відтворити повноцінну картину невід'ємної сторінки історії України. Зокрема, велика кількість безпосередніх учасників встановлення влади більшовиків на Волині та у Східній Галичині у 1919 – 1920 рр. були репресовані у 1930-х роках XX ст., що відповідно позначилось на стані досліджень їхньої діяльності. Радянськими науковцями не аналізувались заходів більшовиків та їх вплив на формування української модерної нації. На даний момент доводиться констатувати відсутність праць, які б синтезували та вивчали перебіг Української революції 1917 – 1921 рр. у різних регіонах та їх вплив на історію України.

Окрім того, значний інтерес після 1991 р. польських істориків до проблематики радянсько-польської війни 1919 – 1920 рр. та події сучасної російсько-української війни та дипломатичні зносини з Польщею та країнами ЄС, вимагає від українських науковців активізації досліджень в цьому напрямку.

Об'єктом дослідження є дипломатичні перепетії польсько-української еліти та командування, на фоні бойових дій, які призвели до Варшавської угоди 1920 рр..

Предметом дослідження є вплив Варшавської угоди на перебіг бойових дій та розгортання радянсько-польської війни.

РОЗДІЛ І. СТАН НА ФРОНТАХ ТА УМОВИ ПІДПИСНАННЯ ВАРШАВСЬКОЇ УГОДИ.

Невдалий наступ денікінських військ на Москву привів до широкомасштабного контрнаступу військ Червоної Армії восени 1919 р. В грудні 1919 р. червоноармійські частини на території Правобережної України, практично без спротиву, розпочинають рух в напрямі Одеси. Цікаво, що війська Червоної Армії на Правобережній Україні не були чисельними: XII-а армія нараховувала 45 тис. військовослужбовців, а XIV-а (без 41-ї дивізії) – 35 тис. чоловік.

Військові успіхи Червоної Армії пояснюються взаємним виснаженням основних супротивників (армій УНР, Галицької Армії, ЗСПР) та великим розмахом епідемії тифу. Більшовиками поширювалось звернення до «робітників і селян України», за підписом В. Леніна, в якому запевнялось, що вони самі будуть визначати своє життя. Інший провідник російських більшовиків, Л. Троцький заявляв, що коли денікінські банди будуть розбиті остаточно, тоді трудове населення звільненої України саме вирішить, як йому жити з Радянською Росією.

Водночас, голова Реввійськради Республіки у внутрішній переписці не приховував справжніх планів Червоної Армії в Україні: «Українською» армією буде та армія, що вступає до України… Жодних самочинних українських формувань, як з повстанських загонів, так і зі щойно мобілізованих, не повинно бути допущено… На одному-двох прикладах безжального розгрому партизанських банд та їхніх гнізд, якщо ці банди не захочуть визнати регулярних військових властей, показати, що в цій царині радянська влада не жартуватиме» [9, с. 214].

Поразка ЗСПР та блокування їх залишків на Кримському півострові дозволила лідерам більшовиків повернутись до спроб поширення «пролетарської революції» на країни Європи. Але для цього спочатку потрібно було здолати опір II Речі Посполитої.

План нового наступу на Захід розробляв начальник операційного відділу

Польового штабу РВР РФСРР Б. Шапошніков. Зокрема на всій протяжності польського фронту планувалось використати 171 тис. піхотинців і 18 тис. кіннотників, тобто 20 дивізій піхоти і 5 дивізій кінноти. Безпосередньо на Волині планувалось використати 4 дивізії піхоти і 1 дивізію кінноти, що говорить про другорядність цього напрямку в радянських планах. В Україні було зосереджено XII-у і XIV-у армії РСЧА, які після поповнення їх 1-ю Кінною армією С. Будьонного, мали в другій половині травня 1920 р. розпочати наступ проти польських військ. Головний наступ РСЧА мав розгортатись на території Білорусії силами Західного фронту .Концентрування військ Червоної Армії, для ведення наступальної операції, було помічено польським військовим керівництвом. Військовий історик А. Пшибильські згадує: «…в першій половині квітня стало відомо, що значні сили супротивника концентруються на північному фронті в Білорусії і що там, а не на Україні, варто очікувати російського наступу» [19, s. 136]. Однак, помилкові розрахунки польської розвідки сприяли польсько-українському порозумінню.

Підписання у Варшаві, між представниками Ю. Пілсудського та С. Петлюри, 21 квітня політичної та 24 квітня військової угод, відкрило в 1920 р. новий етап радянсько-польської війни. Не в останню чергу цей військово-політичний союз був викликаний «антиросійським комплексом» самого Ю. Пілсудського [20, s. 225], якому сучасники дорікали за велику увагу до проблем східних кордонів, натомість байдужість до західних меж Польщі. За договором від 21 квітня Польща визнавала Директорію на чолі з С. Петлюрою, а за § 4 польська сторона зобов'язувалась «не заключати ніяких міжнародних умов, направлених проти України…». Взамін на обіцянки мілітарної та матеріальної допомоги С. Петлюра погодився на включення Східної Галичини та Західної Волині до складу польської держави. За умовами військової конвенції Варшава визнавала Армію УНР союзним військом і польські військові мали забезпечити всім необхідним майном створення трьох українських дивізій. В свою чергу українська сторона зобов’язувалась: з моменту початку спільної акції проти більшовиків, Український уряд зобов’язується доставляти продукти для польської армі.

Окрім того, з початком наступу на зайнятих українських територіях український уряд міг розпочинати створення власної адміністрації, як цивільної так і військової. Недаремно ще сучасники відмітили схожість Варшавської угоди із Берестейським договором 1918 р. між Центральною Радою та державами Четверного союзу. Найбільш дражливим моментом було те, що делегати С. Петлюри погодились на інкорпорацію Польщею Холмщини, Підляшшя, Західної Волині та Східної Галичини. Ще у кінці 1919 р. галицькі представники спільної місії УНР у Варшаві спостерігаючи за спробами дипломатів С. Петлюри домовитись із поляками заявляли про «…повну несвідомість і недостачу знання відносин у західній УНРеспублиці…, а тепер мала би бути віддана (Східна Галичина) на поталу нахабности Польщі» [2, арк. 7].

Після Варшавської угоди між керівництвом УНР та ЗО УНР відбувся розкол. Суть розходжень відображає декларація-протест зборів членів Української національної ради у Відні в кінці квітня 1920 р. в якій заявлялось, що оскільки Є. Петрушевич, як представник ЗО УНР на давав згоди і не підписував таку угоду, то С. Петлюра згідно закону Трудового конгресу від 28 січня 1919 р. не має права одноосібно укладати міжнародні угоди, які торкаються Східної Галичини. Представники Української національної ради подали протест проти таких дій С. Петлюри, який не зважаючи на відсутність згоди Є. Петрушевича, як очільника ЗО УНР, погодився на підписання угоди. Більш того, галицькі делегати на українсько-польських переговорах С. Витвицький, А. Горбачевський та М. Новаківський теж відмовились ставити свої підписи.

Без захвату зустріли повідомлення про укладення Варшавської угоди й на

терені Наддніпрянської України [11, с. 235]. Ще у березні 1920 р. польська військова адміністрації зазначала про хиткість свого становища та зростання ворожості місцевого населення: «Населення Волині вороже налаштоване до польської влади, навіть значно гірше, ніж при вступі наших військ» [15, с. 37]. Однак, спеціальним наказом Ю. Пілсудського у квітні 1920 р. було включено Ковельський, Луцький і Володимир-Волинський повіти до складу Люблінського воєводства. Поширення польської цивільної влади на територію західних районів Волині та чутки про Варшавську угоду С. Петлюри не сприяли позитивним настроям населення. У повідомленнях місцева польська адміністрація повідомляла Варшаву: «Маємо спроби виступів селян, що часто повторюються то тут, то там. Крім того, селяни… не бажають виконувати накази наших властей і коритися, дивлячись на Схід» [15, с. 38]. Наслідком опору були також страйки залізничників, як наприклад у квітні 1920 р.[15, с.37].

Не менш цікавою була позиція держав Антанти, які попри визнання примату «14 пунктів Вілсона», які декларували право народів на самовизначення, підтримали на Паризькій мирній конференції імперські амбіції російського представника В. Маклакова. Український дипломат С. Томашівський інформуючи Є. Петрушевича про перебіг дипломатичної боротьби у 1920 р., повідомляв, що більшовики переконують британських лейбористів, в тому що «Петлюра контр-революціонер, що він іде з реакційними колами Польщі…» [1, арк. 2]. Більш того, британський військовий міністр Вінстон Черчілль у британській пресі відгукувався про «російських більшовиків і петлюрівські банди», як про явища одного порядку [1, арк. 3]. Не сприяло міжнародному визнанню УНР і те, що британський прем'єр-міністр Ллойд-Джордж був «переконаний противник не лише більшовизму, але й взагалі соціалізму…» [1, арк. 2 зв].

Неоднозначним було становище в середині самого польського суспільства, щодо напряму руху молодої польської державності. Г. Зєліньські наводить наступну цікаву характеристику відношення польських військових до власних політиків, під час радянсько-польської війни 1919 – 1920 рр.: «Одні були за Пілсудським, і то жовніри, що походили з колишніх під російських земель. Жовніри, які походили з колишніх під австрійських територій, в більшості були за Вітосом і Дашинським, а жoвніри, які походили з кoлишніх німецьких чи пруських земель, найбільше підтримували Падеревського і Дмовського, а про Дашинського говорили, що той є правий комуніст і Вітос теж підтримує комунізм, бо хоче земельної реформи» [20, s. 224 – 225].

РОЗДІЛ ІІ. ВПЛИВ ВАРШАВСЬКОЇ УГОДИ НА ПЕРЕБІГ БОЙОВИХ ДІЙ – КИЇВСЬКИЙ ПОХІД.

25 квітня 1920 р. об’єднані польсько-українські військa розпочали наступ

проти військ Червоної Армії. У польській історіографії він отримав назву «київський похід», хоча по суті це булa військовa операція на території всієї Правобережної України, від р. Припять до р. Дністер, з допоміжними операціями на території Білорусії. Момент несподіванки дав змогу досягти значних успіхів союзникам. 3-а Польська армія прорвала оборонні позиції XII-ї армії РСЧА та форсованим маршем рушили до р. Дніпрa. Вже на другий день наступу польсько-українські війська зайняли Житомир, Радомишль, Коростень, чому сприяло підняте 23 – 27 квітня 1920 р. повстання 2-ї та 3-ї бригад Червоної Української Галицької Армії (ЧУГА) в районі Кoзятина та Вінниці. Вцілілі вояки були інтернoвані польськими військами і відправлені до пoльських концтаборів. У наступі на Київ такoж брала участь сфoрмована з українських військовополонених польських концентраційних табoрів 6-а Січова Стрілецька дивізія [12, с. 29 – 30].

6 травня союзницькі війська, зокрема українські стрілці, увійшли до Києва. Саме вoни брали участь у польсько-українському військовому параді на вулицях Києва 9 травня 1920 р. [12, с. 30]. На відміну від товаришів, 1-а бригада ЧУГА (командир Михайло Баран) залишилась на позиціях і дала запеклий бій польським військам під Чудновом, де пoнісши величезні втрати відступила в напрямі Києва. В той же час, із 1-го Зимового походу по більшовицькому запіллі повернулись частини армії УНР, З’єднавшись із 3-ю Залізною дивізією

ген. О. Удoвиченка в районі Ямполя. До 9 травня 1-ій дивізії піхоти легіонерів і 15-ій дивізії піхоти польських військ вдалось зайняти плацдарм на лівому березі р. Дніпра, в районі Броварів [19, s. 142]. Наказом головнокомандуючого польських військ від 8 травня 1920 р. № 4304/III оголошувалось: «В польському інтересі є якнайшвидший відступ власних військ із зайнятих територій і встановлення добросусідських відносин з новопосталої української державою… Польська окупація України має бути розрахована не на роки, а на місяці» [18, s. 57].

У зв'язку з переходом у наступ польсько-українських військ 25 квітня 1920 р. ВЦВК РСФРР опублікував маніфест «До польських робітників, селян і солдат».

30 квітня 1920 р. Л. Троцький оголосив тези «Польський фронт і наші завдання», в яких теж недвозначно говорилось про перемогу, такі заходи зумовили підйом пропаганди у центральній та місцевій пресі. Наголос робився на підйомі патріотичних та національних почуттів для організації опору агресору, що інколи доходило до химерних поєднань гасел на зразок «за єдину, неподільну Червону Русь» [16, с. 31].

Виконавши стратегічне завдання виходу до р. Дніпра польські війська з 12 травня перейшли до стратегічної оборони, виконуючи наказ Ю. Пілсудського від 28 квітня 1920 р. про стратегічне припинення наступу . Це врятувало XII-у і XIV-у армії РСЧА від повного розгрому, дало їм змогу поповнитись підкріпленням, які змінили розгромлені частини.

Найзначнішим підсиленням була 1-а Кінна Армія під командуванням С. Будьонного, перекинута з Північного Кавказу, яка по дорозі на фронт вела бої з партизанськими з'єднаннями анархістів Н. Махна.

Вже 14 травня 1920 р. розпочав наступ Західний фронт Червоної Армії, який був головним напрямком операцій, а з 26 травня його підтримали війська Південно-Західного фронту. Останні мали ціллю оточити і розгромити київську групу польсько-українських військ. Однак, військам XII-й армії не вдалось подолати оборонні позиції польських військ в районі Чорнобиля. З півдня удару завдавала Фастівська група військ, а з 27 травня до наступу підключились передові частини 1-ї Кінної армії, які вели наступ на містечко Липовець, але теж невдало. Підхід основних сил військ дозволив командиру 1-ї Кінної армії С. Будьоному 5 червня 1920 р. розпочати новий наступ в напрямі Козятин – Попільня, на стику Поділля та Волині. Польські позиції було прорвано біля Сквири і швидким наступ зайнято Козятин, чим перервано залізничне сполучення київської групи польсько-українських військ із Вінницею.

Вже 7 червня війська С. Будьоного займають Бердичів і Житомир, де знаходився штаб польських війсь на чолі з Ю. Пілсудським. Водночас 7 – 10 червня Фастівська група Червоної Армії змогла прорвавши польську оборону зайняти Таращу, Білу Церкву, Фастів, Сквиру, і відрізати польські війська від Житомира. Врешті, військам XII-ї армії вдалось форсувати Дніпро біля Чорнобиля і теж перерізати сполучення по залізниці Київ – Коростень.

Польські військ потрапили у великий оперативний «мішок», який мав великі шанси перетворитись в «котел». 12 червня 1920 р. атакою з лівого берегу Дніпра 58-ій дивізії XII-ї армії вдалось оволодіти Києвом, оскільки польські війська поспішно покидали місто намагаючись уникнути розгрому, користуючись проривом оточення військами 6-ї, 9-ї польських дивізій та підрозділом Станіслава Булак-Булаховича біля Бородянки [14, с. 326 – 327].

Вийшовши у тил польським військам кіннота С. Будьонного завдала удару в напрямі Києва із заходу, чим вирішила хід битви за столицю України. Відступаючі польські війська відновили контроль над Житомиром, влаштувавши великий погром місцевого єврейського населення.

Розгортаючи вдалий наступ 12 червня війська 1-ї Кінної армії повторно зайняли Житомир, а станом на 17 червня зайняли Немирів, Вапнярку, Тульчин, Гайсин, Жмеринку. Польсько-українські війська розпочали стратегічний відступ по всьому Південно-Східному фронті. Тому, 20 червня підрозділи РСЧА зайняли Коростень, Зв'ягель (сьогодні Новоград-Волинський), Любар.

В цей час, залишені при відступі підпільні організації КП(б)У на Волині, різко активізують свою діяльність. Вони здійснили спробу підняти повстання в Чуднові і таким чином перерізати шляхи відступу Київській групі польських військ на Шепетівку. Цей задум вдався лишень частково, але мав значення для швидкого просування військ 1-ї Кінної Армії на захід. Перемоги Червоної Армії дали змогу РНК РСФРР оголосити 16 червня 1920 р. відозву про похід військ РСЧА на допомогу «трудящим» Польщі.

Станом на 28 червня 1920 р. радянсько-польський фронт проходив по лінії

Сарни – Старокостянтинів – Проскурів. Командуючий польським Південно-Східним фронтом Е. Ридз-Смигла зробив спробу перехопити ініціативу і оточити основні сили ударної 1-ї Кінної армії в районі Острога. Однак, перевага у мобільності дозволила червоноармійським частинам вийти з під удару і контратакою 4 липня зайняти Рівне, бої за який тривали тиждень. Атакуючі дії були підтримані військами XII-ї армії, яка продовжила наступ на захід від Сарн.

Саме на цій ділянці фронту вела ар’єргардні бої 6-а Січова Стрілецька дивізія армії УНР. Тим часом, XIV-а радянська армія зайняла

Старокостянтинів, Шепетівку, Проскурів і вийшла до Камянець-Подільського, який був тимчасовою столицею УНР.

На 9 – 10 липня 1920 р. більшовицькі війська вийшли до р. Збруч, оборону

нижньої течії якої взяли на себе війська УНР. Загальний відступ 3-ї польської армії, до складу якої входила 6-а Січова Стрілецька дивізія, у кінці липня – початку серпня 1920 р. спричинив відступ українських військ. Спочатку вони відійшли на позиції по р. Стрипі, а з 18 серпня за р. Дністер [7, с. 419 – 420].

Головна сила Південно-Західного фронту – 1-а Кінна армія спрямувала свої атаки на південний-захід, для зайняття Східної Галичини, де планувалось проголосити Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку під управлінням Галревкому. Учасник подій І. Бабель на такий заклик відреагував наступним чином: «Наказ важливий і розумний, чи виконають його барахольники? Ні» [6, с. 244].

Після зайняття 26 липня Тернополя, XIV-а армія мала завдання нанести удар по Львову із південного-сходу та півдня, тоді як 1-а Кінна Армія – зі сходу і північного-сходу. Швидкий наступ військ Червоної Армії дав можливість опанувати всю Тернопільщину, східні повіти Львівщини та північні повіти Станіславівщини. Саме до Тернополя із Жмеренки переїхав Галицький Революційний Комітет (Галревком), який оголосив на території Східної Галичини Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку (ГСРР). Її керівництво на чолі із досвідченим більшовицьким діячем, учасником жовтневого перевороту, Володимиром Затонським, уродженцем Західного Поділля, розпочало створення мережі ревкомів, які мали закріпити радянську владу та надати необхідну допомогу наступаючим червоноармійським з'єднанням.

Часопис «Галицький комуніст», орган Галицького організаційного комітету КП(б)У, у липні 1920 р. давав таку характеристику стану політичної роботи напередодні бойових дій: «Захоплення настроями мирних балачок взагалі

страшно зле відбилось на Червоній армії і особливо загрозливі негативні наслідки дало в червоних частинах, які були розташовані на протишляхецькому фронті». Запоруку успішних операцій Червоної Армії влітку 1920 р. галицькі комуністи бачили в тому, щоб «Робітничо-селянська влада розгойдала тил і міцною робітничо-селянською рукою по революційному взяла за чуба обивателя і примусила його працювати на армію» [13, с. 21 – 22].

З кінця липня 1920 р. частини 1-ї Кінної армії розпочали наступ на львівському напрями зайнявши Броди, Золочів та Буськ. Однак, польські війська здійснили спробу знищити основні сили «червоної» кінноти влаштувавши удар із Бродів та Берестечка, який завершився 3 серпня оточенням останніх. Бої тривали до 13 серпня в ході яких військам С. Будьоного вдалось вийти з «котла» ціною залишення зайнятих територій.

З наближенням на початку липня 1920 р. польсько-радянського фронту в

Ковельському повіті вибухнуло повстання селян і місцевих залізничників під проводом місцевих комуністів. Їм вдалось на певний час розпорошити польський гарнізон і підрозділи поліції в Ковелі та звільнити з тюрми політичних в’язнів. Партизанські загони руйнували залізничні шляхи і мости, що змусило польську владу вдатись до застосування регулярних військових підрозділів для придушення повстання. Керівник Волинського округу управління східних земель повідомляв польський уряд, що в липні 1920 р. спостерігається активність більшовицьких партизанських загонів у сільській місцевості, які «в ряді місць нараховують по кілька десятків чоловік». Також він інформував про «великий наплив різних агітаторів, які підбурюють населення до виступів» [8, с. 31]. Така активність спостерігалась також у Славуті, Шепетівці, Крем'янці, Острозі та Рівному.

Водночас, XII-а армія РСЧА продовжувала наступ у західній Волині зайнявши 3 серпня 1920 р. Луцьк, а наступного дня важливий залізничний вузол Ковель. Після виснажливих боїв вона продовжила повільний рух в напрямі Холма, зайнявши Володимир-Волинський. Головна ударна сила – 1-а Кінна армія була спрямована на південний-захід для допомоги XIV-й армії, яка вела позиційні бої по р. Стрипі на Тернопільщині.

В цей час війська Західного фронту РСЧА (командуючий М. Тухачевський) зайняли Брест і безпосередньо загрожували Варшаві. Через значні втрати польське військове командування ліквідувало Південно-Східний фронт залишивши тільки Південний фронт (командуючий генерал В. Івашкевич), до складу якого входили війська УНР. Чисельність українського війська в цей час становило близько 8 тис. бійців, а після залишення в середині серпня 1920 р. фронту частинами 5-ї Херсонської дивізії (командуючий А. Долуд), під Городенкою, яка складалась переважно з колишніх вояків УГА, що неоднозначно поставились до Варшавської угоди, зменшилась до 5 тис. вояків. За це зазначену дивізію позбавили персональної назви – «Херсонської» і до середини вересня 1920 р. вони в документах зазначається як 5-а дивізія армії УНР [5, с. 243].

З 12 серпня 1920 р. 1-а Кінна армія здійснює другу спробу оволодіти Львовом. Паралельно прорив польського фронту здійснює 8-а кінна дивізія Червоного козацтва, яка стрімким рейдом через Ходорів – Жидачів – Стрий – Миколаїв вийшла в глибокий тил польсько-українських військ спричинивши велику паніку та підйом антипольських виступів. Одним з них був переїзд з боку чеського кордону групи пробільшовицькі налаштованих солдат на чолі з Ференцом Бекешем, який проголосив у Сколе створення Бойківської Радянської Республіки, яка проіснувала кілька днів та викликала жорстокий терор з боку польської військової влади. Цей епізод, який отримав назву «стрийський рейд» 8-ї кавалерійської дивізії «Червоного козацтва», був апогеєм військових успіхів Червоної Армії на теренах Східної Галичини.

Водночас, у гірських районах Східної Галичини розпочалось повстання гуцулів проти польських поліції та залог. У селах Перегінську та Жаб'є було створено повстанські комітети. Більшовицька пропаганда намагалась використати повстання подаючи його як виступ прорадянських сил надрукувавши відозву «До гуцулів і всіх бідняків Прикарпаття» [4, с. 78 – 79]. Це мало свідчити про щире очікування населенням Східної Галичини приходу військ Червоної Армії та підтримку заходів Галревкому. Однак, насправді повстанці себе артикулювали не як прихильники більшовиків, а «іменують себе військом Петрушевича» [5, с. 188]. У зв’язку з цим справжнє забарвлення загонів Ф. Бекеша та повстанців-гуцулів потребує додаткового вивчення, з метою встановлення їх справжніх політичних вимог.

Попри це потрібно зазначити, що через терор та репресії польської влади

українське населення Східної Галичини досить лояльно зустріло війська Червоної Армії. Окрім традиційних мітингів, які організовувались політвідділами «червоних» частин у населених пунктах, у документах знаходимо відомості про певну підтримку населенням більшовицьких військ, а також надання останнім розвідувальних даних про польські війська та армію УНР. Це можна пояснити неоднозначним відношенням до Варшавської угоди між Польщею та УНР.

Командування Південно-Західним фронтом РСЧА, під керівництвом О. Єгорова, окрилене успіхами на Волині та Галичині, обґрунтовували потребу самостійного наступу із метою захоплення Львова та виходу до кордону з Угорщиною. Тоді, як первинно Південно-Західний фронт мав виконувати допоміжні завдання відносно стратегічного Західного фронту, з напрямом наступу на Люблін – Холм. Суперечки щодо оперативних цілей врешті стали причиною поразки військ Червоної Армії в кампанії 1920 р. радянсько-польської війни.

Загроза поразки Польщі у конфлікті із більшовицькими республіками колишньої Росії викликала реакцію у держав Антанти. На міжнародній конференції в Спа одним із провідних питань було встановлення кордону між Польщею та Радянською Росією, яке безпосередньо торкалось статусу Східної Галичини. За результатами конференції 14 липня 1920 р. міністр закордонних справ Великобританії лорд Дж.Керзон вислав у Москву ультиматум: РСФРР і Польща мали негайно розпочати мирні переговори у Лондоні, польські війська

відводились за «лінію Керзона» (умовна межа польських етнічних територій): Гродно – Брест – Рава-Руська – Карпати.

Водночас, Дж.Керзон вимагав припинення бойових дій Червоної Армії проти військ Врангеля та визнання його самостійного статусу. Для прийняття умов відводилось тиждень часу. В разі негативної відповіді Антанта обіцяла «всіма засобами» підтримати Польщу, аж до оголошення війни Радянській Росії. В. Ленін так відреагував на ноту Керзона у телеграмі Є. Склянському: «Міжнародне становище, особливо пропозиція Керзона (анексія Криму за перемир'я з Польщею, лінія Гродно – Білосток), вимагає скаженого прискорення наступу на Польщу…» [14, с. 330]. У зв’язку з відмовою радянської сторони припинити наступ на польському фронті запланована мирна конференція в Лондоні не відбулась.

Практичні кроки допомоги Польщі здійснювали уряди Франції та США. Французькі військові передали польській стороні значні запаси зброї та військової амуніції, які перевозились американськими торговими суднами в Данциг. Однак, німецькі докери бойкотували розвантаження цих суден. Відмовилась пропустити через свою територію військову допомогу й Чехо-Словаччина, яка була у стані військового конфлікту з Польщею за Цешинську область. Франція також надіслали значну місію військових інструкторів, на чолі з героєм Першої світової війни генералом М. Вейганом, які мали надати допомогу польському Генеральному штабу в боротьбі з РСЧА.

Таким чином, радянсько-польська війна в 1920 р. загострила до краю міжнародні відносини у Центрально-Східній Європі, загрожуючи дестабілізацією всього регіону. Через погані метеорологічні умови, які перешкоджали радіозв’язку, та саботаж виконання наказу головнокомандуючого РСЧА С. Каменєва РВР Південно-Західного фронту, було затримано передачу 1-ї Кінної армії до складу Західного фронту в найбільш відповідальний момент Варшавської

битви.

Це мало фатальні наслідки для результатів всієї радянсько-польської війни, що згодом стало об’єктом суперечок різних груп радянських воєначальників стосовно причин поразки Варшавської операції. Не досягнувши успіху в штурмі Львова, з 20 серпня 1920 р. війська 1-ї Кінної армії розпочали рух у напрямі Любліна, з метою надання допомоги військам М. Тухачевського. Їм вдалось розсіяти польську групу генерала Ю. Галлера в боях під Белзом, що дозволило вийти до Замостя. Контрнаступ військ Ю. Пілсудського на р. Вепж 16 серпня 1920 р., який спричинив крах Західного фронту Червоної Армії був результатом хорошого планування та національного підйому в Польщі, що дало змогу значно збільшити чисельність польських військ.

У величезне оточення потрапила більшість військ Західного фронту

М. Тухачевського, в результаті чого велика кількість потрапила до польського полону чи перейшла німецький кордон Східної Прусії, де була інтернована. Одним із епізодів, який забезпечив польську перемогу, була оборона Замостя українсько-польськими військами, під керівництвом командира 6-ї Січової дивізії армії УНР М. Безручка, куди вели наступ переважаючі сили 1-ї Кінної армії. Впертий опір незначних військ оборонців дозволив завершити зосередження польським військам генерала Сікорського. Цьому епізоду належне віддавав генерал М. Вейган та російський військовий теоретик генерал М. Головін. Останній, назвав оборону Замостя настільки незначними силами, із використанням маневрування в тилу супротивника, безприкладним зразком в історії. Загальні втрати Червоної Армії склали близько 240 тис. бійців.

Розгром Західного фронту і наступ польських військ в свою чергу змусили

до відступу частини Південно-Західного фронту. Дослідник П. Суслов давав таку оцінку польського контрнаступу: «Нашим частинам доводилось зустрічатись вже з якісно іншим супротивником: націоналістичний туман заступав перед ним класово-визвольний прапор Червоної армії» [16, с. 89]. З 30 серпня 1920 р. війська 1-ї Кінної армії відходять із району Замостя на правий берег р. Західний Буг до Володимира-Волинського. На початку вересня на радянсько-польському фронті не відбувалась активних бойових дій, що підсилювало сподівання О. Єгорова та Реввійськради Південно-Західного фронту щодо можливості третього штурму Львова. Відновлення наступу польських військ 12 вересня 1920 р. було настільки сильним, що Південно-Західний фронт Червоної Армії розсипався на друзки, перетворившись на окремі групи військ, які хаотично відступали і вели ар’єргардні бої.

Розгром XII-ї і XIV-ї армій дозволило військам Ю. Пілсудського 14 – 18 вересня зайняти Володимир-Волинський, Луцьк, Ковель, Рівне, Тернопіль вийшовши на береги річок Горинь і Збруч.
РОЗДІЛ ІІІ. ВІД ВАРШАВИ ДО РИГИ.

Армія УНР форсувавши Дністер завдала удару по лівому фланзі XIV-ї армії. Сміливі дії кінної дивізії А. Омельяновича-Павленка дозволили оволодіти

Бучачем, Чортковом, Заліщиками та ствoрити реальну загрoзу оточення більшовицьких військ в районі Тернoполя. Наступ військ УНР спричинив паніку серед більшовицького керівництва Галревкому, яке терміново покинуло ГСРР, переїхавши до Жмеринки. Поспішна евакуація установ Галревкому врятувала не одне життя в’язнів Галицької надзвичайної кoмісії (ГалНК). Підсилена 6-ю Січовою Стрілецькою дивізією армія УНР прoдовжувала розвивати наступ і станом на 24 вересня фронт прохoдив по лінії р. Горинь – Старокoстянтинів – Прoскурів – Нова Ушиця, а на пoчатку жовтня 1920 р. дoсяг смуги Кoростень – Житомир – Старокостянтинів – Жмеринка [12, с. 337].

Українським військам вдалoсь зайняти невелику частину західного Поділля із Камянець-Подільським, куди переїхав уряд УНР. Польський сейм виступив проти продовження бойових дій, на що сподівався С. Петлюра, виступаючи за початок сепаратних мирних переговорів. Ю. Пілсудський на початку жовтня у Станіславові повідомив українських союзників про наміри припинення бойових дій. Але запевнив, що забезпечить зброєю та амуніцію війська УНР, якщо зможуть самостійно вести бойові дії на українській території [14, с. 337].

Військові поразки Червоної Армії схилили керівників РНК РСФРР розпочати з 17 серпня польсько-радянські переговори у Мінську. Згодом, вони продовжились у Ризі, де завершились укладенням прелімінарного миру між Польщею та РСФРР і УСРР, за умовами якого з 18 жовтня вступало в силу загальне перемир'я на польсько-радянському фронті. Такі кроки польської дипломатії були прямим порушенням Варшавської угоди та одностороннім розривом союзу з УНР.

Таким чином, польський союзник залишив війська УНР сам на сам із Червоною Армією. 10 листопада 1920 р. війська XIV-ї армії більшовиків перейшли у наступ на Поділлі завдавши остаточної поразки військам Армії УНР, які були змушені 21 листопада відступити за р. Збруч, де вони були інтерновані польським військами [16, с. 184 – 186].

Ризькі мирні переговори між делегаціями Польщі, РСФРР та УСРР тривали з 21 вересня 1920 р. Окрім основних делегацій, на конференцію прибули делегації УНР та ЗО УНР, які мали представляти інтереси українських урядів. В перебігу переговорів між сторонами голова радянської делегації А. Іоффе виступив з ініціативою проведення плебісциту в Східної Галичини, який мав визначити статус цієї території. З метою обґрунтування радянських інтересів у Галичині на конференцію прибула делегація від ГСРР, яку очолював М. Баран. Проте невдалі військові дії на фронтах радянсько-польської війни і термінова необхідність припинення бойових дій спонукала радянську делегацію відмовитись від цієї ініціативи.

Переговори в Ризі завершились укладенням 16 березня 1921 р. мирного договору, який закріплював за Варшавою західні повіти Волинської губернії та Східну Галичину. Окрім цього, радянська сторона зобов’язувалась сплатити контрибуцію у розмірі 30 млн. рублів золотом, а також передати 2 тис. локомотивів. Компроміс між польською та радянською стороною завершив збройне протистояння 1919 – 1920 рр., яке не враховувало волевиявлення населення Волині та Східної Галичини.

ВИСНОВКИ

Отже, динамічний перебіг радянсько-польської війни 1919 – 1920 рр. мав

Правобережну Україну за один з найактивніших театрів бойових дій. Стратегічне розташування регіону спонукало всі ворогуючі сторони докладати значних сил по оволодінню ним. Більшовицьке керівництво в стратегічному плані мало намір використати територію Волині та Східної Галичини для поширення комуністичних ідей на країни Центрально-Східної Європи, чому перешкодила військова поразка Червоної Армії під Варшавою, Львовом і Замoстям. Здoбутки та прорахунки військової кампанії 1920 р. були врахoвані та використані під час зайняття західноукраїнських та західнобілоруських земель в 1939 р. Саме вклад армії УНР та частин УГА на південному фронті дав призвести вирішальний маневр після Варшавської битви, так і саме її успішне проведення.

Не слід забувати поки проводилось розгортання польських сил, українські вояки отримували матеріально-технічне забезпечення та приймала головні удари РСЧА, утримувала слабкі ділянки фронтів, та проводила авангарди польських військ. Саме мужність та тактичні уміння дали змогу малими силами утримати червону орду на підступах до Львова та Замостя та не дати вдарити по Варшаві. Тим самим зупинити та зламати ідеї «всесвітньої революції» та «експорту революції».

УНР тоді стала певними жертвами обставин та політичної недалекоглядності Антанти, що в подальшому призведе до ще більших лих та бід ХХ століття.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Верстки та гранки статей Б. Галанчука, О. Севрюка, Д. Левицького та інших про політику УНР в 1917 – 1921 рр., 1921 – 1922 рр., 49 арк. Спр. 26. Ф. 581 Колекція документів про діяльність урядів та армій УНР і ЗУНР. 1918 – 1923 рр. Оп. 1

2. Декларації, звіти, резолюції та ін. документи про переговори української дипломатичної місії в складі представників УНР та УНРади з польськими дипломатами та різнобіжності між наддніпрянцями і галичанами в вирішені долі Східної Галичини, січень 1919 р. – квітень 1920 р., 82 арк. Спр. 134. Ф. 581 Колекція документів про діяльність урядів та армій УНР і ЗУНР. 1918 – 1923 рр. Оп. 1

3. Деревянко С. «Галицьке дійство скінчилося…» / вступ С. Деревянко // Наука і суспільство. – 1989. – № 11. – С. 13-15.

4. Документи з часів боротьби за радянську владу в Галичині – 1920 рік // Західня Україна. – 1930. – № 9 (вересень). – С. 78-80.

5. Українсько-московська війна 1920 року в документах. (Оперативні документи Штабу армії Української Народної Республіки) / ред. і передм. В. Сальського; упор. П. Шандрук]. – Варшава: Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові, 1933. – Ч. I. – 404 c. – (Праці Українського Наукового Інституту, Том XV, «Серія Історична». Кн. 2).

6. Бабель И. Дневник 1920 г. / И. Бабель // Собрание сочинений: в 4 т. / Исаак Бабель. – М.: Время, 2005. – Т. 2. – С. 222-334.

7. Омелянович-Павленко М. Спогади командарма (1917 – 1920) / М. Омелянович-Павленко; [гол. ред. Ю. Олійник; упор. М. Ковальчук]. – К.: Темпора, 2007. – 608 с.

8. Заболотний І. Нескорена Волинь. Нарис з історії революційного руху на Волині 1917 – 1939 / І. Заболотний. – Л.: Каменяр, 1964. – 204 с.

9. Ковальчук М. Без переможців: Повстанський рух в Україні проти білогвардійських військ генерала А. Денікіна (червень 1919 р. – лютий 1920 р.). – К. : Видавничий дім “Стилос”, 2012. – 352 с.

10. Лісевич І. У відблиску польських багнетів. Життя Києва під час перебування в ньому польських військ (травень – червень 1920 р.): монографія / І. Лісевич. – К.: Інститут історії України НАН України, 2002. – 226 с.

11. Любовець О. М. Українські партії й політичні альтернативи 1917 – 1920 років: монографія / О. М. Любовець. – К.: Основи, 2005. – 311 с. 284

12. Оборона Замостя VI Січовою Стрілецькою дивізією армії УНР у 1920 р. – Торонто: Український воєнно-історичний інститут, 1956. – 32 с. – (Серія: Видання Українського воєнно-історичного інституту. Кн. 10)

13. Радиша В. Шляхецька авантюра / В. Радиша // Галицький комуніст. Орган Галицького Організаційного Комітету КП(б)У. – Ч. 1. – 1920. – С. 21-25.

14. Савченко В. А. Двенадцать войн за Украину / В. А. Савченко. – Х.: Фолио, 2006. – 415 с. – (Серия: Время и судьбы).

15. Серпенінов П. Н. Відгомін Великого Жовтня на Волині (1920 р.) / П. Н. Серпенінов // Український історичний журнал. – 1967. – № 12. – С. 35-41.

16. Суслов П. В. Политическое обеспечение советско-польськой кампании 1920 года / П. В. Суслов. – М. – Л.: Госиздат. Отдел военной литературы, 1930. – 174 с.

17. Удовиченко О. І. Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917 – 1921 / О. І. Удовиченко. – К: Видавництво “Україна”, 1995. – 206 с.

18. Kutrzeba T. Wyprawa kijowska 1920 roku / Tadeusz Kutrzeba. – Warszawa: Drukarnia Narodowa w Krakowie, 1937. – 359 s.

19. Przybylski A. Wojna Polska 1918 – 1921 / A. Przybylski. – Warszawa: Wojskowy Instytut naukowo-wydawniczy, 1930. – 242 + [60] s.

20. Zieliński H. Czy istnaił model polskiego działacza politycznego? (Piłsudski, Witos, Paderewski, Dmowski) / Henryk Zieliński // Dzieje kultury politycznej w Polsce / red. J. A. Gierowski. – Warszawa: Państwowe Wydawnicztwo Naukowe, 1977. – S. 216-242.
скачати