У чому, на думку Ж. П. Сартра, виявляється свобода людини та її вибору Свобода та вибір. Що таке свобода?

Ім'я файлу: Симінар 2.docx
Розширення: docx
Розмір: 40кб.
Дата: 19.12.2023
скачати
Пов'язані файли:
Інформація про наукову діяльність.docx
А 3 Стаття Цимбалюк І.М. (1).docx
лп.ppt

У чому, на думку Ж.-П. Сартра, виявляється свобода людини та її вибору

Свобода та вибір. Що таке свобода? Відповідь на дане питання формувалася з часом, аж поки не набула своїх нинішніх рис; Г.В.Ф.Гегель небезпідставно визначав всесвітню історію як прогрес в усвідомленні свободи – згодом Ф.Енгельс в „Анти-Дюрішгу”, наче продовжуючи цю гегелівську думку, говорив про те, що кожний крок вперед на шляху культури був кроком до свободи.

І справді, крок за кроком, міліметр за міліметром люди впродовж усієї історії відвойовували, утверджували й розвивали цю свою фундаментальну здатність.

Якщо античні греки й римляни сприймали свободу як свою природну властивість – певну даність, котру вони мають захищати, коли їй загрожує небезпека, – то в давній Іудеї, що перебувала під римським ядром, ідея свбоди, починаючи вже з І ст. н.е. трансформується в ідеях визволення і пов’язується з повстанням проти іноземних загарбників.

Якісно нових рис набуває ідея свободи в християнстві, що переводить вже опрацьовану, як ми бачили, культурну ідею „звільнення” у внутрішній, духовно-моральний план: душа людини звільнюється від всеохоплюючого диктату старозаповітнього Закону, й перед нею відкривається простір вільного вибору, вільної жертви, вільного відповідання Богові. Впродовж тисячоліть історії християнства свобода утверджується як один з найглибших внутрішніх вимірів існування людини, людського „я”. „Я… це – свобода”, – читаємо в С.К’єркегора.

Втім, свобода заявляє про свої права й у царині зовнішніх стосунків між людьми. Вже епоха Відродження означала в цьому плані певне оновлення вироблених античністю уявлень про громадьську свободу, які з плином часу набувають дедалі конкретніших рис, збагачуються економічними, соціальними, політичними та власне гуманітарними аспектами. Основні віхи на цьому шляху – формування засад вільного підприємства, буржуазні революції ХVІІ – ХVІІІ ст., європейське Просвітництво, боротьба трудящих за свої права, опір тоталітарним режимам сучасний правозахисний рух.

Досить тривалий час в уявленні людства про свободу панував пегляд на неї як на усвідомлену необхідність. Але цей погляд являє собою, по суті, невизначення, а заперечення свободи. Мало того, що на місце свободи ставиться її протилежність, – людину, яка прагне свободи, змушують до того ж віддаватися усвідомленню цієї її протилежності, тобто ідеальним чином примірюватися до неї, „ вписувати” себе в її тло. Неначе раб, який пізнає й усвідомить своє рабське становище, від цього одного стане вільним!

Звичайно ж, пізнавати необхідність у різноманітних її проявах украй важливо. Людина, що перебуває у полоні ілюзій, не знає справжнього стану речей, з якими має справу, або не здатна дивитися правді у вічі, – не може вважатися вільною. Звужуючи значення відомого евангельського вислову „пізнаєте правду, – а правда вас вільним зробить!” (Ів.8,32) до елементарної гносеологічної площини, маємо визнати, що тільки істина, хоч якою б гіркою вона часом не була, відкриває перед людиною перспективу свободи.

І все ж зводити сутність свободи виключно до пізнання можливо лише за умови, що пізнання саме по собі вважається вищою духовною здатністю людини, реалізацією її кінцевого призначення. Пізнавати в такому разі означає для людини реалізовувати себе найактивнішим чином і отже, бути вільною. Так в основному розуміли дане питання Б.Спіноза, Г.В.Ф.Гегель. Проте часи панування однобічного гносеологізаторського погляду на людину і її проблеми минулись досить давно. Післягегелівські концепції людської свободи все активніше висувають на передній план саме діяльнісні й етичні варіанти її осмислення.

Сучасним розумінням свободи є відокремлення в ній кількох аспектів:

а) свобода дії – свобода реалізувати свої наміри, досягти власної мети, використовуючи для цього потрібні знаряддя та засоби;
б) свобода творчості – право людського суб’єкта втілювати свої мрії і задуми, створювати щось нове, підвладне лише власним законам;
в) свобода самореалізації – є синтезом 2-х попередніх, і дає можливість бути собою, реалізувати своє життєве призначення;
г) свобода вибору – йдеться про вибір особистістю тих або інших намірів, цілей, варіантів поведінки;
д) відповідальність – усвідомлення індивідом, свого обов’язку перед суспільством, людством, розуміння в світлі цього обов’язку суті і значення своїх вчинків, діяльності, узгодження їх з обов’язками і завданнями, що виникають у зв’язку з потребами суспільного розвитку.

Найбільш повно ці аспекти свободи відобразили у своїй філософській творчості такі мислителі як: М.О.Бердяєв – російський філософ, персоналіст та екзистенціаліст (релігійне спямування) і Ж.-П.Сартр – французький філософ, екзистенціаліст (атеїстичне спрямування).

У своїй концепції свободи М.Бердяєв виділяє три види свободи: первинна ірраціональна свобода (свавілля), раціональна свобода (виконання морального обов’язку), свобода, пронизана любов’ю до Бога. Ірраціональна свобода міститься в „ніщо”, з якого Бог створив світ. Сартр у питанні походження свободи підходить по-іншому. Він ставить питання таким чином: повинно існувати якесь буття, завдяки якому „ніщо” приходить у речі. І таким буттям є буття людини. Саме вона привносить у світ активність, заперечення, сумнів, запитування і т.д.

Цю можливість людини привносити в світ „ніщо” Сартр назвав „свободою”, яка набуває онтологічного статусу. Якщо у М.Бердяєва, „ніщо”– це не пустота, а деякий первинний принцип, який передує Богу і світу і не містить ніякої диференціації, первинний хаос, то Сартр визначає „ніщо” як недостатність, рідкість або як щілина чи отвір. Але М.Бердяєв і Ж.-П.Сартр сходяться у тому, що свобода притаманна людині одвічно, людина від народження є свобідною, її дії є абсолютно свобідні. Інші два види свободи Бердяєва можна співвіднести з такими відповідниками у Сартра як відповідальність та проектування або творення людиною себе.

На відміну від М.О.Бердяєва, який вважав, що призначення людини, сакральний її обов’язок перед Богом – це творча самозміна, людина повинна створити з себе Боголюдину (звідси певна обмеженість свободи людини), Сартр підходить до свободи в іншому контексті.

Сартр являється тим, для кого „Бог помер”, тобто людина, для якої Бог перемістився в область міфології разом з ельфами і феями. В одному з своїх творів він писав: „… я мав потребу в Богові, мені його дали, я його прийняв, не розуміючи, що власне його я й шукав. Не вкоренившись в моєму серці, він деякий час животів у мені, а тоді помер” [19,381]. В його випадку немає розпливчатості, як у Хайдеггера; немає сумнівів відносно його атеїзму. Інколи він говорить, що якщо б Бог і існував, це нічого б не змінило (у відношенні людської свободи і відповідальності, по крайній мірі); але в своїй лекції про гуманізм він ясно проголошує, що „екзистенціалізм” – це тільки спроба вивести всі наслідки з послідовної атеїстичної позиції. І як ми побачимо, висновки, які він виводить з атеїзму, дуже важливі.

Сартр просто стверджує атеїзм без великого шуму. Ідея Бога є ідея безкінечного, особистого Абсолюту, безкінечного для – себе – в – собі, ідея безкінечної, свідомої самототожності. Але ця ідея самосуперечлива. Свідомість виключає самототожність, і самототожності виключають свідомість. Це не просто означає, що Бог не існує: Його не може бути. Оскільки стверджувати існування Бога означає висказувати самосуперечливу думку. Не може бути Бога. І людина, що прагне до Божественності, приречена на крах [27,220].

Вище було сказано, що Сартр виводить з атеїзму важливі висновки. Найважливішим з них є наступне: якщо Бога немає, то немає і загальнообов'язкового закону і набору абсолютно встановленних цінностей. Тому в своїй лекції по гуманізму він може сказати: „Достоєвський написав, що якщо Бог не існує, то все дозволено. Це вихідна точка екзистенціалізму”. Людина є єдиним джерелом цінностей, індивіду залишається творити чи вибирати власну шкалу цінностей, її власний ідеал. Тут, власне, Сартр впритул підходить до ядра своєї антропології,тобто поняття свободи.

Людське існування, на думку Сартра, є неперервне самозаперечення. В його концепції свободи ключ до всього його світогляду, як в його теоретичних побудовах,так і в практичних висновках. Навколо цієї концепції, як навколо своєї осі, обертається вся антропоцентрична, при цьому егоцентрична, філософія екзистенціалізму.

Утвердження свободи, як безумовлення принципу знаменує розрив з детермінізмом, раціоналізмом, об'єктивно науковим розумінням дійсності.

Свобода трактується Сартром в дусі закінченого індетермінізму. Свобода ставить людину поза закономірності і причинну залежність. Вона виражає метафізичний розрив з необхідністю як в її об'єктивно матеріалістичному розумінні, так і з логічною необхідністю. Свобода не терпить ні причинне, ні підстави. Свобода не визначається можливістю людини діяти у відповідності з тим, якою вона є, бо сама її свобода є вибір свого буття, людина така, якою вона свобідно себе вибирає. Теперішнє не знаходиться в закономірному зв'язку з минулим, а минуле з теперішнім. Свобода покладає незалежність по відношенню з минулим, заперечення його, розрив з ним. „Свобода – це людське існування, що виводить своє минуле з гри…” [17,65].

Свобода як її розуміє Сартр, є розрив каузальної залежності, причиною обумовленості, вона, за вираженням Сартра, утворював „дирку в бутті”.

Поза екзистенціальною грою опиняється не тільки психологічний детермінізм. В ім'я свободи відкидається не тільки соціальна і біологічна закономірність прагнень, потягів. Сартрівський волюнтаризм знаходиться настільки ж в рішучому контрасті з науковим світоглядом і тоді, коли свобода розглядається по відношенню до її реалізації в об'єктивній дійсності. Свобода для нього зовсім не ґрунтується на пізнанні необхідної об'єктивності, на тому, в якій мірі при здійсненні своїх прагнень ми співутворюємся з пізнаною необхідністю, від нас незалежної. Людина вільна зовсім незалежно від реальної можливості здійснення своїх прагнень. Вже саме прагнення, сама постановка завдання, сам вибір цілі достатній для утвердження її свободи. Свобода не результат дії, не досягнення; вона полягає в самій спрямованості. „Проект” – не шлях до свободи, а її вираження, проектуюча себе свобода.

Згідно Сартру, ніяка об'єктивна обставина не може позбавити людину невід'ємної від неї свободи. Остання залишається в будь-якій обставині і виражається в можливості вибирати – вибирати не реальні можливості, а своє відношення до даної ситуації. Таким чином, поняття свободи послідовно суб'єктивізується Сартром, зводиться до відношення суб'єкта до незалежної від нього обставини. Його незалежність по суті справи, полягає в тому, як він сприймає свою залежність: він може „свобідно” примиритися з нею; при цьому він настільки ж вільний, як і не приймаючи її, постаючи проти неї.

В'язень чи раб вільний, самовизначаючи своє відношення до свого положення. Мало того, об'єктивна ситуація не сама по собі обмежена або подавлює нашу свободу, а тільки в тій мірі, в якій ми відчуваєм її як обмеження, відносимся до неї, як до перешкоди. Адже перешкода, обмеження визначається тим, чого ми хотіли. Достатньо відмовитись від свого прагнення, і дана ситуація перестане бути перешкодою. Послідовним висновком з сартрівської абсолютизованої концепції свободи був би девіз: завдання полягає не в тому, щоб змінити світ, а в тому, щоб змінити своє відношення до нього [22,575].

Категорія „свободи”, як ми бачимо протиставляється Сартром необхідності, а не ґрунтується на останній. Теологічний аспект цієї категорії, цілеспрямованість свободи, відривається від її каузальних визначень. Мотиви, прагнення, ідеали не розглядаються як суб’єктивне переломлення причин, об’єктивних тенденцій і закономірностей. Проектоване свідомістю майбутнє, а не реальне теперішнє служить критерієм свободи. Причому це майбутнє береться поза зв’язком з можливістю його перетворення в дійсність. Свобода заперечена вибором цілі і не потребує її досягнення. Суб’єктивний ідеалізм Сартра розкриває перед нами як суб’єктивіський волюнтаризм: „…Всі бар’єри, всі кордони, знищуються свідомістю моєї свободи”.

Звідси свобода у Сартра виступає як єдине обґрунтування людського існування. Філософ вважає, що людина вільна, тому що вона ніколи не є нерухомою, визначена буттям, а знаходиться відокремлено від нього, вона є не „в – собі”, а в присутності себе. Людина, яка є тим, чим вона є, ніколи не може бути вільною. „Свобода є саме ніщо, яка знаходиться в самій сутності людини, примушує людську реальність робити себе, замість того щоб бути… Бути для людини – означає вибирати себе… Таким чином, не є просте буття – вона є буття людини, тобто небуття її буття” [17,608].

Таке трактування свободи витікає з екзистенціаліського розуміння свідомості як „ніщо”. Невиводима з нічого, втікаючи від речей, являючи собою чисту спонтанність, свідомість є „не буттям, але небуттям буття”. Свобода не є властивістю „буття – для – себе”, яке не має свободи, а є свобода. „… Свобода і буття – для – себе, – стверджує Сартр, – це одне і теж”.Людина – це і є свобода. Така свобода безмежна, завжди рівна сама собі і нічим не детермінована. Вона однаково безкінечна в кожному.

Людська дія, пише Сартр, абсолютно вільна, тобто здійснюється „без точки опори”. Якщо моє тіло включене в світ, пояснює він, і завдяки цьому втягується в ланцюг причин, то моя свідомість є свобідна, і це свобідне виявлення тотожне існуванню. „Людина не може бути то вільною, то рабом, вона або завжди і повністю вільна, або її немає зовсім”. Але така свобода не є, за Сартром, активною, життєствердною силою, вона сповнена песимізму. Ми засуджені бути вільними… ми „кинуті” в свободу [24,297].

Залишаючись в основному на позиціях утопічного волюнтаризму, Сартр тим не менше не може не визнати деякі обставини, які обмежують дії нашої індивідуальної свободи. В цьому прослідковується його непослідовність, так само як і в невизначеному трактуванні „буття – в – собі”. Фактично, стверджує Сартр, людина ніколи не повністю ізольована: попри свою волю вона самим фактом свого народження включена в суспільне життя, конкретну епоху, пов’язана з долею нації, класу. „Я не „вільний” ні уникнути долі мого класу, моєї нації, моєї родини, чи навіть збільшити свою могутність чи багатство, ні подолати свої найдрібніші вподобання і звички. Історія кожного життя, хоч яким воно є, це історія поразки.

Коефіцієнт ворожості такий, що потрібні роки терпіння для досягнення найнезначнішого результату. Знову таки необхідно коритися природі, щоб володіти нею, тобто вставити мою дію в мережу детермінізму. Набагато більше, ніж здається, ніби людина „робить себе”, вона зроблена кліматом і землею, расою і класом, мовою, історією колективу, до якого вона належить, спадковістю, конкретними обставинами свого дитинства, набутими звичками, великими і малими подіями свого життя” [17,659]. Тому Сартр змушений обмежити тотальність свободи.

Людина вільна, заявляє він, але тільки в межах конкретної ситуації, „свобода існує тільки в ситуації, і ситуація є тільки через свободу. Людська реальність повсюдно зустрічає опір і перепони мають значення лише в і через свободний вибір, яким є людська реальність”. Я народився у певному місці, яке я не вибирав, але це місце може відігравати роль перепони або сприяння не саме по собі, а залежно від мети, яку я собі поставив; так, Нью-Йорк знаходиться в кількох тисячах кілометрів від Парижа, але ця відстань набуває значення лише в разі, коли я хочу відвідати Нью-Йорк, інакше вона для мене не має значення.

Минуле „тисне” на мене, але не детермінує мене, оскільки значення цього минулого визначається мною. У навколишньому середовищі гора є перепоною для мене лише тоді, коли я хочу перейти з однієї долини до іншої і якщо ж я хочу піднятися на гору, щоб оглянути місцевість, – гора не перешкода, а допомога. Звідси, світ пропонує нам ситуацію, яка лімітирує нашу свободу. Але в межах цієї ситуації людина повністю свобідна, – я вкинутий у світ, значення якого визначається іншими (будинки, трамваї та ін.), тобто ці предмети змушують мене діяти певним чином. Але всі ці значення не мають для мене примусової сили.

Вони матимуть цю силу, якщо я погоджусь із ними. Але така свобода не дає людям щастя. Навпаки, вона тільки доказує їх безсилля і приреченість. Бо по суті це псевдосвобода, яка постійно є присутньою в нас як нав’язується ідея пустоти і безцільності, як відчуття власного „ніщо”. Правда, людина господарює над буттям речей, оскільки надає їм смисл, але вона відчуває себе позбавленною їх стійкої сутності, відчуває себе вигнанцем з їх світу, що знаходиться поза нею.

„Поза! Все знаходиться поза: дерева на набережній, два маленькі будиночки на мості, розові відблиски яких світяться в темноті, кінна статуя Генріха ІV, що застигла в галопі над моєю головою, – все, що важливе. Всередині немає нічого, навіть диму, внутрішнього немає зовсім, нічого немає. Я свобідний… Я – ніщо, і я нічим не володію. Я так само не відокремлений від світу, як світло, і в той же час, я вигнанець, як світло, що скользить по поверхні каміння і води, причому ніщо і ніколи мене не зачіпає і не засмоктує. Поза! Поза світом, поза мисленням, поза самим собою: свобода – це вигнання, і я приречений бути вільним” [18,285-286].

Фундаментальна здатність людини до свободи знаходить свій вплив у тому, що по суті ми, здебільшого не помічаючи цього, обираємо, утверджуємо власним рішенням навіть те, що раз і назавжди дається нам відокремленим ходом подій і жодної суб’єктивної підтримки з нашого боку, здавалося б, не потребує. Хоч як парадоксально це звучить, люди справді – таки обирають власне походження і батьківщину, любов, страждання і смерть, нерідко саме на цьому зрізі самовизначення демонструючи свій справжній духовний світ. Обирають, разом з тим обираючи себе – таким чином вибудовуючи власний світ, щоб у ньому дана онтологічна обумовленність їхнього існування не виглядала стіною випадковостю, набувала глибинного змісту [16,273].

В свою чергу вибір, що його здійснює людина, може мати для неї суто технічне значення, тобто стосуватися шляхів або способів досягнення певної наперед визначеної мети. Цілком зрозуміло, що в такому разі свобода вибору залишається обмеженою певною конкретною ситуацією діяння і як така ще не стає предметом самостійної морально-етичної рефлексії.

Вибір далі, може стосуватися цілей, нахилів, уподобань людини, але таких, зміна яких не може вплинути на загальний характер людської особистості, на засади її діяльної самореалізації. Локалізований таким чином у поверхневому шарі людської поведінки й досвіду, вибір найчастіше залишається суто життєвим, повсякденним явищем. Його наявність дає змогу ставити питання про відповідальність особи за її конкретні вчинки, але теж не дає ще можливості стверджувати принципову свободу людини як морального суб’єкта. Сутнісною стороною вибору є мотивація кожної людини [16,263]. Саме через неї людина здійснює ті чи інші дії, поводить себе так чи інакше, і змінює себе, оточуючий світ, в цьому плані несе відповідальність.

Тому важливе значення в своїй концепції свободи Сартр приділяє поняттю „вибір”.

Існувати – означає свобідно вибирати свою сутність, ставати собою, піднестися до рівня особистості.

Істинно існує тільки той, стверджує Сартр, хто свобідно вибирає, сам себе робить, є створінням власного вибору. Якщо людина хоче існувати, вона повинна безперестанку вибирати, тому що життя людини є постійна трансцендентальність, тобто „перевершення” того, що є, і це досягається свобідним вибором. „Ми, – зазначає філософ, постійно втягнені в наш вибір, бо проектуємо майбутнє самим своїм буттям і постійно сточуємо своєю екзистенціональною свободою, повідомляючи самим собі, чим ми є через майбутнє, проте не осягаючи цього майбутнього, що завжди зостається можливим, ніколи не переходячи в ранг реального. Тож нам постійно загрожує шантизація нашого теперішнього вибору, ми відчуваємо постійну загрозу вибирати себе – а отже, й стати іншими, ніж ми є [17,637-638].

Саме свобідний вибір своєї долі, свого майбутнього, кожного окремого вчинку і дії і створює особистість. Для людської реальності, пише Сартр, „бути – значить вибирати себе”.

Очевидно однак, що вибір, який ми здійснюєм на протязі свого життя, залежить від тих цілей, які ми перед собою ставимо, від тієї ієрархії цінностей, яку приймаєм. Оскільки наші цілі керують нашим вибором, свобідний їх вибір тягне свободу всіх наших дій. Але як ми вибираємо наші цілі? Екзистенціалісти стверджують, що вибір наших цілей абсолютно свобідний, він робиться без точки опори: кожна людина свобідно установлює норми істинного, прекрасного, величного. Емоції і пристрасті людини також свобідні: вони як і вольові акти, є визначеними суб’єктивними відносинами, через які ми прагнемо досягти цілей, поставленних свобідним вибором мого Я.

Наукове розуміння свобідного вибору обов’язково включає в себе раціональний характер цього акту. Свобідний вибір – завжди свідомий вибір чогось із ряду можливих факторів. Вибираючи діяльність людини – результат не її „абсолютної” свободи; вона обумовлена всім тим складним комплексом внутрішніх і зовнішніх закономірностей, які приводять до свідомого, а як наслідок, і свобідного прийняття того чи іншого рішення. Для Сартра свобідний вибір є абсурдним, що знаходиться по ту сторону всіх причин.

Отже, свобода є своєрідним тягарем який повинна нести людина, якщо вона є особистістю. Людина може і відмовитись від свободи, перестати бути сама собою, але ця відмова відбувається разом з відмовою від себе як особистості. І людина вільна і в тому розумінні, що має можливість постійно проектувати, обирати. Саме в цьому плані Ж.-П.Сартр, не зважаючи на його погляди, що стосуються Бога тісно сходиться з М.О.Бердяєвим, оскільки і для нього основним атрибутом особистості є свобода, і свобода має для нього сенс тільки у творчості, що для Сартра є можливість людини проектувати, обирати.

Свобода та відповідальність. В екзистенціальному своєму аспекті ідея свободи актуалізує два протинаправлені вектори, що визначають загальну скерованість існування людини: вектор визволення і вектор відповідальної причетності. Перший з них найбільшою мірою виявляється у свободі дії, свободі творчості: людина тут насамперед прагне здолати певне обмеження, вийти за грань пізнаного і освоєного нею, створити щось принципово нове, що змінило б дотеперішню ситуацію її існування. Свобода в такому її розумінні є, так би мовити, силою „відцентрованого”: вона веде людину вперед, розкриває перед нею нові можливості, нові обрії буття.

Водночас, як про це свідчить людський досвід, ідея свободи може набувати й цілком протилежного, „доцентрового” екзистенційного спрямування: дієвих роявах свободи вибору, в актах морального самовизначення людина як автономна істота спямовує свою волю саме в середину наявної ситуації свого буття – визначає своє місце в ній, стає на бік тієї або іншої з діючих у ній сил, гормонізує відносини між її компонентами. Якщо в першому разі воля людини в цілому скерована на реалізацію певних цілей або ідеалів, що виходить за межі існуючого стану речей, то в даному випадку йдеться про прийняття реальності такою, якою вона є тут і тепер, – адже вибирати загалом можна лише з-поміж того, що є наявним, що вже сформувалося як предмет вибору.

Чим більш значущим з огляду на корінні життєві орієнтації людської особистості виявляється подібний вибір, тим більше він потребує рішучості й твердої моральної мужності – адже звернення до наявного буття і прийняття його таким, яким воно є неминуче тією або іншою мірою постає і як самовизначення суб’єкта подібного вибору, добровільне обмеження ним власних можливостей прерогатив заради чіткої позиції в бутті.

Відчуваючи свою відповідальну причетність до цього буття (буття своєї батьківщини, народу, родини, колективу, буття рідного міста або села, буття природи загалом і т.п.), особа свідомо ототожнює себе і своєю позицією, своєю роллю в зазначених зрізах буття: з моменту вчинення подібного вибору вона вже не може дистанціюватися від ситуаційних визначень її як „патріота” чи „космополіта”, „лівого” чи „правого” тощо – бо ж то є визначення, котре вона сама обрала і утвердила актом власної волі; на докори опонентів їй тепер лишається відповідати словами фундатора Реформації Маркіна Лютера: „На тім стою і не можу інакше!” – якщо тільки й справді інакше вона не може.

В особливій формі дану проблему розробив Ж.-П.Сартр, хоча не менш послідовно її торкнувся і М.О.Бердяєв.

На думку Сартра тягар відповідальності постійно присутній в свідомості людини. Тільки людина є законодавцем свого буття і сама має вірішувати свою долю, в якій „закинутості” вона б не знаходилась. Він ніякою мірою не закликає індивідуума заглибитись у самого себе, навпаки, маємо шукати ціль ззовні, „визволяти” свої думки і дух, що і повинно бути конкретним самоздійсненням. Єдина детермінація дії є сама дія, кожна людина реалізує себе за допомогою абсолютно вільної дії, і автономія людини виражається саме в її діяльності.

Принципово, в баченні цієї проблеми М.Бердяєвим не має чіткого протистояння, є лише опора – Бог. Ми розглядаємо людину невідривно від свободи. Останню ж Бердяєв, як і Сартр пов’язує із відповідальністю. „Вся гідність людини заснована на почутті вільної відповідальності, на усвідомленні првини щодо власної долі” [2,186]. Хоч на думку Бердяєва, свобода – первісна, таємна, бездонна, ірраціональна, пов’язана із таємницею гріха та таємницею спокути, і навіть в релігійному житті свобода – обов’язок, повинність, можна зауважити, що російський філософ не обстоює думку про те, що людина залишається наодинці зі своїм „людським”. Адже їй не розкривається сенс буття. М.Бердяєв констатує, що весь розвиток світової філософії підводить нас до визначення того, що лише всесвітньому розуму відкривається всесвітня Істина. Такий всесвітній розум є релігійний, соборний і його він вбачає у вірі, а свобода криється не в кінці, а на самому початку філософствування цього розуму.

Отже, ми бачимо, що М.Бердяєв як і Ж.-П.Сартр визначають, що зворотнім боком свободи є відповідальність, але розходяться вони в тому, що Бердяєв пов’язує відповідальність людини не тільки з людським буттям, а й божественним началом, що до Сартра, то людина для нього відповідальна перед собою за власний вибір, за творення себе в цьому світі. І в цьому значенні Ж.-П.Сартр продовжує трактування відповідальності, пов’язуючи її з проблемою проекту і вибору.

Оскільки людина знаходиться завжди в якійсь ситуації, то вона відчуває певні пасивні вимоги, що йдуть від дійсності. Ці вимоги за Сартром, лише затуляють те, що є основним у людині, а саме: право вибору. Так відшукуючи причини всіх дій, ми врешті-решт мимохідь прийдемо до первинного вибору, першопроекту, і тут індивід змушений буде сказати: „Я це вирішив сам, один, невиправдовуваний і непробачуваний”. Виборові на думку Сартра, підлягає все: і ситуація, і поведінка, і навколишні люди.

Необхідність вибору і відповідальність за нього викликає у людей тяжкий стан тривоги. Підкреслюючи онтологічний характер цього поняття, Сартр писав, що тривога є єдиною формою зв’язку світу і мого Я [24,302].

Тривога ускладнюється ще й тим, що людина, будучи свобідною, постійно відчуває свою відповідальність (responsabilite) перед світом і людьми.

„… Людина, – пише Сартр, – засуджена бути вільною, несе всю тяжкість світу на своїх плечах: вона відповідальна за світ як за визначений спосіб буття” [17,751]. Розуміючи відповідальність як усвідомлення творчих можливостей мого Я, яке є безпосереднім і безсумнівним творцем подій і фактів, Сартр дає виключно широке тлумачення цього поняття. Але воно не виходить за межі суб’єктивних відчуттів окремої особистості. З точки зору Сартра, „кожна ситуація є моя ситуація, тому що вона є відображенням мого свобідного вибору… Тому в житті не має випадковості. Ні одної суспільної події, – пише Сартр, – що виникла раптово і втягує мене, не приходить зовні: якщо мобілізований на війну, це війна моя, вона створена за моїм образом і я заслуговую її. Я заслуговую її передусім тому, що завжди можу уникнути її через самогубство або дезертирство; ці останні можливі завжди мають бути присутні, коли йдеться про зіткнення з ситуацією. Якщо я не тікаю від війни, то вибираю її” [17,752].

Отже, цілком вільний, такий, що мене годі відрізнити від періоду, значенням якого я вибирав бути, не менш глибоко відповідальний за війну, ніж якби я сам проголошував її, неспроможний жити, не інтегруючись до своєї ситуації, цілком втягуючись у неї і позначаючи її своєю печаттю, я маю бути без нарікань і гризоти, так само я є без виправдань, бо з митті моєї появи до буття я сам беру на себе тягар усього світу, і його ніщо і ніхто не може полегшити.

Таким чином, Сартр розуміє відповідальність за політичні, соціальні та інші події, виходячи з свого волюнтаристського розуміння свободи. „Ця абсолютна відповідальність не принесена нам з зовні: вона є простим логічним наслідком нашої свободи”. Людина відчуває свою відповідальність за ці події завдяки своїм свобідним діям, свобідному оцінюванню і свобідному вибору. Інший раз твердження Сартра парадоксальні. Я не просив, щоб мене народжували на світ, пише він, але своїм відношенням, своїм чином дій перед фактом свого народження (сором чи гордість, оптимізм чи песимізм) відомому смислі я вибрав „бути народженим”. Точно так само, відчуваючи сором і приниження від німецької окупації, я відповідальний за неї, я її вибрав. „Ми не робимо того, що хочемо і тим не менше ми відповідальні за те, чим ми є. Такий несуперечливий факт” [24, 304].

Сартр цілковито правий, коли розглядає відповідальність як одну з основних етичних категорій, але підкреслюючи важливість цього поняття, він обходить мовчанням його соціальну значущість. В дійсності ж відповідальність не може обмежуватись тільки сферою особистої свободи людини, її індевідуальної свідомості, її вибору. Людина відчуває свою відповідальність не тільки тому, що вона свобідна і є єдиною причиною, єдиною мірою оцінки того чи іншого вчинку, дії, події. Але і тому, що відповідальність є відчуття повинності виконати свідомо взятий на себе обов’язок, за який я відповідаю не тільки перед собою, своєю честю, але і перед іншими людьми, своїм народом, своєю батьківщиною, нарешті перед людством в цілому.

Відповідальність як життєстверджуваний, гуманістичний принцип яскраво охарактеризував Антуан де Сент-Екзюпері. У своєму творі „Планета людей”, описуючи мужність і душевну простоту свого товариша пілота Гійоли, Екзюпері пише: „Головна його достойність не в тому. Його величність – в усвідомленні відповідальності. Він у відповідальності за самого себе, за почту, за товаришів, які сподіваються на його повернення. Їх горе чи радість у його руках. Він у відповідальності за все нове, що створюється там, внизу, у живих, він повинен брати участь у творенні. Він у відповідальності за долі людства – адже вони залежать і від його праці.

Він з тих великих людей, що схожі до великих оазисів, які можуть багато що вмістити і прикрити в своїй тіні. Бути людиною – це і означає відчувати, що ти за все у відповідальності. Згоряти від сорому, від бідності, хоч вона ніби існує не по твоїй провині. Гордитися перемогою, яку отримали товариші. І знати, що, укладаючи камінь, допомагаєш будувати світ” [7, 199].

Сартр далекий від розуміння відповідальності в такому широкому, вселюдському плані. І хоча в цілому ця проблема вирішена ним в суб’єктивно-ідеалістичному плані, в останні роки він намагається надати їй більш об’єктивний характер, відкрити її суспільне начало. Від скептичного індивідуалізму і теми трагічної розсуспільненості людей він переходить до усвідомлення ролі суспільних явищ, до необхідності зв’язку людини – одинака з іншими людьми.

Широкий ріст народно-визвольної боротьби французького народу проти фашизму, рух Супротиву а також величезний революційний вплив ідей марксизму привели Сартра до думки про те, що індивідуальному неминуче приходить кінець, що особистісна відповідальність повинна замінитися відповідальністю колективу і навіть нації в цілому. Долаючи ідею рокової самотності свобідної особистості, її індивідуальної відповідальності за всіх і вся, Сартр (особливо в своїй літературній творчості пронизується реалістичними ідеями, висуває проблеми суспільних відносин. Так в його п’єсі „Мертві без поховання” (1946) знаходить своє відображення ідея людської солідарності, товариськості, коли за ради спасіння попавшого в полон керівника партизанського загону Жака полонені партизани готові витримати будь-які тортури і навіть прийняти смерть [24,305].

Але у філософських працях проблема людини, її свободи, вибору, відповідальності і далі трактується Сартром з ідеалістичних позицій.

Отже, Сартр у своєму трактуванні свободи виходить з того, що свідомість є „Ніщо” (негація, заперечення, запитання) і в цьому сенсі життя становить такий же абсолют, як і буття – у – собі. У зовнішньому світі речей „Ніщо” виступає як недостатність, рідкість, або як щілина чи отвір. Тим самим Сартр обгрунтовує „онтологізм”,об’єктивність і самодостатність виявленої ним сфери „Ніщо”. Це в свою чергу веде до визнання її абсолютності, роблячи „Ніщо” визначальною характеристикою людського буття. І звідси він ставить питання про те, що повинно існувати якесь буття, завдяки якому „ніщо” приходить у речі, і таким буттям є буття людини. Саме вона приносить у світ активність, заперечення, сумнів і т. д.. Цю можливість людини приносити у світ „ніщо” Сартр назвав свободою, яка відповідно набуває того ж онтологічного статусу. Свобода не є властивістю, яка поряд з іншими належала б до суті людського буття, бо нема різниці між буттям людини та її свободо-буттям.

З іншого боку свобода не має нічого спільного з сутністю, а тому її не можна визначити. Звідси свобода Сартра є онтологічною структурою людського буття. Людська свобода є очевидною, вона одвічно притаманна людському існуванню. В свою чергу свобода тісно пов’язана з вибором. Людина вільна у тому розумінні, що має модливість постійно проектувати, обирати. Проблема проекту і вибору пов’язана з проблемою відповідальності.

Парадоксальність свободи у тому, що свобода людини можлива тільки в і через ситуацію.
скачати