Тема Мистецтво Відродження

Тема 5. Мистецтво Відродження
Доба Відродження була часом розквіту світської по духу гуманістичної культури, яка була просякнута відчуттям краси та цінності земного буття.
Вже сучасники усвідомлювали її протилежність культурі середньовіччя.
Вважаючи, що мета мистецтва наслідувати природу, італійські митці звернулися до вивчення натури. Разом з тим, вони широко використовували сюжети і образи античного мистецтва. Найвизначнішими центрами розвитку мистецтва Відродження стали міста середньої та північної Італії: Флоренція,
Сієна, Венеція, Рим, Падуя та ін.
1. Проторенесанс.
Др. пол. ХІІІ і ХІV ст. характеризується розповсюдженням готики та одночасно зародженням нових принципів в архітектурі. Флорентійський архітектор Арнольфо ді Камбіо в споруді ц. Санта Кроче досягає нехарактерної для готики ширини нефів і легкості опор. За його проектом найбільший храм Флоренції Санта Марія дель Фьоре мав бути увінчаний величною банею. В цьому задумі перекрити банею вівтарну частину вже присутня в зародку ідея центричного банного храму. Надзвичайних масштабів набуло в Італії громадське будівництво. Серед так званих комунальних споруд видатними пам’ятками були палаццо Веккіо у
Флоренції і палаццо Публіко у Сієні.
Найвиразніше риси нового стилю, який свідомо протиставляв себе середньовічному мистецтву, проявилися в живописі. Серед провідних новаторів цієї доби, передусім треба вирізнити творчість флорентійського живописця Джотто. В своїх творах він створив світ адекватний реальному за якостями матеріальності і просторовості: використовував спрощену, т.з. античну, перспективу, надавав сценічному простору картини ілюзорну глибину, ясність і чіткість структури, застосовував кутові ракурси. Разом з тим, він розробив прийоми тонального світлотіньового моделювання форм за допомогою висвітлювання основного, насиченого тону. Цей прийом надавав формам скульптурного об’єму і в той же час зберігав чистоту і силу кольору.

Спираючись на інтуїцію, Джотто намагається вирішувати завдання відтворення реального трьохвимірного простору, вагомості пластичного об’єму, моделювання засобами світлотіні. Проблеми побудови простору намагався вирішувати і сієнський живописець Амброджо Лоренцетті. Одним з перших в італійському мистецтві він почав створювати панорамні пейзажі і багатофігурні композиції на тлі міського або сільського ландшафтів.
2. Раннє Відродження
Якщо в добу Проторенесансу художник працював, спираючись на
інтуїцію і власний досвід, то для Раннього Відродження на першому плані були точні наукові знання.
Раннє
Відродження стало часом експериментальних пошуків. Мистецтво почало виконувати функцію універсального пізнання оточуючого світу. Сприйняття дійсності перевіряється досвідом, контролюється розумом. Звідси характерний для доби Відродження дух порядку й міри. Геометрія, математика, анатомія, вчення про пропорції людського тіла мають для художників величезне значення. Виникає новий критерій оцінювання прекрасного, в основі якого лежить подібність природі і відчуття співмірності. В мистецтві особлива увага приділяється пластичній проробці форм і рисунку. В добу Раннього
Відродження було нарешті вирішено проблему лінійної перспективи. В цей період також свідомо і цілеспрямовано вивчалися античне мистецтво, філософія, література. Проте, вплив античності нашаровується на сталі традиції Середньовіччя. Сюжети античні і християнські переплітаються, трансформуються, що створює специфічну образність в мистецтві даної доби.
Родоначальником ренесансної архітектури Італії вважається Філіппо
Брунелескі. Його головною заслугою було те, що він ввів в обіг той стиль зодчества, який називався римським або класичним. Одним з перших в Італії він усвідомив та оригінально трактував античну ордерну систему і дав початок створенню банного храму на основі античного ордеру. Його проект бані собору Санта Марія дель Фьоре став попередником численних банних

храмів в Італії та Європі. Приклад використання ордеру для рішення оформлення фасаду та інтер’єру церкви Брунелескі демонструє на прикладі капелли Пацці. Першою пам’яткою нового стилю в галузі громадського будівництва став будинок дитячого притулку Оспедалє дельі Інноченті.
Серед новітніх рис в архітектурному образі цієї споруди варто вирізнити підкреслену горизонталь фасаду, симетричність композиції і, особливо, відкриту галерею, яку підтримує легка ордерна аркада.
Одним з важливих досягнень італійської архітектури цього часу стало створення нового типу міського палацу, який послугував прототипом для громадських споруд більш пізніх часів. Особливостями ранньоренесансного палаццо є чіткий розподіл замкненого об’єму споруди на три поверхи, відкрите внутрішнє подвір’я, використання русту для облицювання фасаду, ордерний карниз. Яскравими зразками цього типу споруди слугують палаццо
Медичі-Ріккарді Мікелоццо і палаццо Ручеллаї Альберті.
В добу Раннього Відродження скульптура, що стала незалежною від архітектури, переживала період розквіту. Для неї характерні пошуки нових реалістичних засобів зображення дійсності, увага до людини і її духовного світу, відродження античних традицій. Одним з реформаторів цього виду мистецтва був Донателло. Він відродив зображення оголеного тіла в статуарній пластиці, звернувся до жанру скульптурного портрету, відлив перший після доби античності бронзовий кінний монумент, створив новий тип надгробка, взявся до вирішення проблеми групової скульптури. Нове розуміння скульптурного рельєфу продемонстрував Лоренцо Гіберті. В рельєфах східних дверей флорентійського баптистерію він досягає живописних ефектів, використовуючи правила лінійної композиції, майстерно продуману композицію, ретельне пластичне моделювання всіх форм.
Живописці Раннього Відродження створили пластично цілісну концепцію світу, якій притаманна внутрішня єдність. Для неї характерне відчуття гармонійної упорядкованості світу, звертання до етичних

громадянських ідеалів гуманізму, оптимістичне сприйняття краси і розмаїття оточуючого світу, любов до розповіді і смілива гра фантазії. Систематично вивчаючи натуру, живописці почерпали мотиви з повсякдення, наповнювали традиційні релігійні теми земним змістом, звертались до сюжетів з античності.
Новаторський характер притаманний живописній манері Мазаччо: лаконізм, енергійний розвиток дії, виразність міміки та рухів. У фресці
«Вигнання з раю» художник вирішує надзвичайно складне для свого часу завдання зображення оголеної натури. Мазаччо надає зображенням небачену раніше життєву переконливість, підкреслює тілесність і монументальність своїх персонажів, майстерно передає емоційний стан і психологічну глибину образів. У фресці «Трійця» художник вперше у настінному живописі застосовує пряму перспективу. Для посилення відчуття реальності він застосовує в побудові композиції ефект природного горизонту, що знаходиться на рівні очей зображених персонажів. В колористичному рішенні своїх творів Мазаччо відкидає декоративну барвистість і надмірну деталізацію. Він віддає перевагу наближеним до природних кольорам, світлотіньовому моделюванню, яке дозволяє виявити пластику предметів та фігур.
Серед характерних рис стилю живопису Раннього Відродження актуалізація традиційних релігійних сюжетів, використання їх як приводу для зображення реальних подій і персонажів. Беноццо Гоццолі в розписах палаццо Медичі в композиції «Похід волхвів» замість євангельського сюжету зобразив визначну подію, яка відбулася у Флоренції 1439 р. – Вселенський церковний собор. У вигляді волхвів тут зображено учасників собору і окремих громадян міста. Художник навіть не прагне до історизму або хоча б до створення умовних театралізованих типажів. Своїх сучасників він зображує портретно, одягнених згідно тогочасній моді. Одним з новаторів в області колориту став П’єро делла Франческа. В побудові простору він використовує не тільки правила перспективи але й колір. В числі перших він

починає вводити в тіні колір, насичуючи їх складними рефлексами середовища. Також він був і майстром портрету. Характерним зразком ранньоренесансного профільного портрету є парний портрет подружжя
Федеріго да Монтефельтро і Баттісти Сфорца. Серед кращих майстрів рисунку своєї доби треба відзначити Андреа Мантенью. Його живописна манера відрізняється чеканністю форми, суворою правдивістю узагальнених образів. Завдяки ефектам ілюзорної глибини і скульптурності фігур
Мантенья досягає враження застиглої, немов театральний епізод, реальної сцени. Так, наприклад, переконливо моторошно виглядає його «Мертвий
Христос». Поетичне сприйняття світу, містицизм і релігійна екзальтація характерні для творчості одного з найоригінальніших живописців Раннього
Відродження Сандро Ботічеллі. Майстер сміливо звертається до сюжетів і образів античності, інтерпретуючи їх через особисте переживання. Його манері притаманні прийоми стилізації, витончених деформацій, середньовічна декоративність колориту.
3. Високе Відродження
Відмітною рисою культури Високого Відродження було надзвичайне розширення світогляду її творців, масштабність їх уявлень про світ і космос.
Сам тип і суспільний статус митця суттєво відрізнявся від того, який займали майстри XV ст. Тепер це не тільки люди великої культури і глибоких знань, вони звільнилися від обмежень середньовічного цехового устрою.
В центрі узагальненої художньої мови мистецтва Високого
Відродження – образ ідеально прекрасної людини, досконалої фізично і духовно, образ людини-героя, що спромоглася піднятися над рівнем повсякдення. В ім’я узагальненого образу і прагнення до гармонійного синтезу прекрасних сторін життя мистецтво цієї доби відмовляється від незначних подробиць і побутового дріб’язку. В його основі лежить всепоглинаюча віра в безмежні можливості самовдосконалення людини, віра в світобудову, створену за принципами розуму.

В архітектурі своєрідним еталоном споруди Високого Відродження стає центрична в плані споруда перекрита монументальною банею. Донато
Браманте втілив цю ідею в невеликій капличці Темп’єтто. Оточена римсько- доричною колонадою та увінчана банею, ця споруда одразу була сприйнята як програмний твір і досконалий зразок нового архітектурного стилю.
Принципово новим з містобудівельної точки зору було рішення ансамблю споруд, узагальнено названого двір Бельведер. Тут було використано досвід спорудження заміських терасних вілл. Браманте належить також нове слово в подальшому розвитку форми міського палаццо. В проекті власного будинку в
Римі він перший поверх зробив більш відкритим до простору вулиці, таким чином «розгерметизувавши» будинок, основні приміщення якого групувалися навколо внутрішнього двору. В оздобленні фасаду він протиставив перший ярус, оформлений важким рустом, другому, парадному, для декорування якого було використано здвоєні півколони, підняті на п’єдестал.
Браманте також належав і перший варіант плану перебудови базиліки св. Петра, задуманий ним у формі центричного храму, перекритого величною банею. Проте, зміна архітекторів і концепцій зрештою внесли в початковий варіант суттєві зміни. До центричного рішення храму спробував повернутися
Мікеланджело, але головною його заслугою став проект бані – однієї з наймонументальніших бань доби Відродження. Справжнім новатором
Мікеланджело виступив в проекті бібліотеки Сан Лоренцо, особливо це стосується сходів вестибюлю. Тут вже в середині XVI ст. майстер використовує динаміку і пластику форм, яка стане характерною для барокових споруд лише в XVII ст.
Першим живописцем Високого Відродження, мистецтво якого визначило діапазон пошуків і досягнень цієї доби, вважається Леонардо да
Вінчі. Мистецтво він розумів як засіб пізнання світу і людини. Мистецтво і наука були для Леонардо неподільні. Масштаб пропорцій людської фігури він пов’язав з квадратом. Він виразив це у вигляді «квадратури кола» і

«вітрувіанської людини». Також він ввів термін «золотий перетин» для гармонійного ділення відрізку. Величезний вплив на весь розвиток живопису мало його відкриття мінливості, нестабільності видимого світу і пошук передачі його на картині. Майстер стверджував, що в природі немає жодної лінії і назвав це «зниканням обрисів». На практиці він відмовився від окреслених лінією обрисів і почав застосовувати «сфумато» - димчату світлотінь. В його полотнах ніжне напівсвітло, м’яка гама півтонів робить майже непомітним перехід від форми до середовища, стираючи між ними чіткі межі. В одній з ранніх картин «Мадонна Літта» Леонардо перетворює образ земної жінки, яка слугувала йому натурою, на зразок чистої божественної краси. Прикладом віртуозного втілення «сфумато» є всесвітньо відома робота майстра «Мона Ліза» Майстерно використовуючи правила лінійної перспективи і по-новому компонуючи фігури в сцені «Таємної вечері» Леонардо знаходить нові засоби для передачі драматизму цього популярного сюжету в живописі тих часів.
В творчості Рафаеля Санті з найбільшою переконливістю втілився гуманістичний ідеал досконалої, духовно і фізично прекрасної людини, яка живе в гармонії зі світом. В своїй творчості майстер досяг бездоганного відчуття міри, ритму, пропорцій, благородства колориту, єдності фігур і величних архітектурних фонів.
Ідеальними взірцями принципів композиційної побудови картини можна вважати його «Сикстинську мадонну» і «Афінську школу». В першій центр композиції є і змістовним центром картини – це фігура Богоматері з малям. Відчуття гармонії, урівноваженості мас створюється завдяки розміщенню фігур, які утворюють форму трикутника – найбільш стійкої і стабільної геометричної фігури. В
«Афінській школі» ми бачимо втілення фронтально розвернутої на все полотно композиції, яка складається з декількох паралельних планів. Тут також є свій композиційний центр, який виділено не тільки центральним положенням головних персонажів, але й засобами лінійної перспективи.

Мистецтво Мікеланджело одночасно стало виразом найвищих досягнень Високого Відродження і його глибоких протиріч. З титанічною силою він виразив героїчний пафос ідеалів Відродження і трагічне відчуття кризи гуманістичного світовідчуття. Монументальність і схиляння перед красою людини поєдналися в його скульптурі і живописі з драматизмом образів. Відчуттям благородної стриманості почуттів в поєднанні з витонченою красою виповнена скульптура майстра «П’єта». Спокійну зосередженість і волю до перемоги випромінює «Давид». Могутня пристрасть і божественне натхнення наповнюють богатирську фігуру старця
Мойсея. Ноти трагічно безнадійної боротьби з путами цього світу лунають в серії зображень рабів.
4. Пізнє Відродження
В мистецтві Пізнього Відродження відобразилася криза гуманістичної культури цієї доби. Розчарування в ренесансних ідеалах і уявленнях про природну гармонію і красу, особливо ж про верховенство розумного начала в світобудові, знаходить свій вираз в стилістиці маньєризму. В творчості маньєристів зійшлися віртуозна технічна майстерність, характерна для
Високого Відродження, з відчуттям нестійкості і трагізму буття. Маньєристи стверджують суб’єктивне начало в мистецтві, вірять у владу іраціональних сил, виявляють дисонанси життя. Їхні творіння відрізняються ускладненістю, напруженістю образів, манірною витонченістю форми. Для творчої манери живописців Парміджаніно, Бронзіно (рис. 66), Понтормо характерні драматична загостреність образів, підкреслена, перебільшена експресія поз, тяглість, навіть іноді деформація пропорцій фігур. Особливу роль починає відігравати віртуозна примхлива лінія. В портретах маньєристів підкреслюється внутрішня напруга персонажу, обираються несподівані ракурси, гострохарактерні деталі. В окремих випадках особистий стиль художника ставав подібним до жарту, фантасмагорії, віртуозного трюку, як це було у випадку Арчімбольдо. В скульптурі маньєризм проявився передусім через тяжіння до неврівноваженої, динамічної композиції,

надмірної деталізації і подрібненості форми, підкресленої виразності декору.
В цілому мистецтво маньєризму переважно було адресоване вузькому колу знавців і естетів, які були в змозі зрозуміти складні алегорії і символи.
Архітектура цієї доби зазнала менших стильових зрушень, ніж живопис
і скульптура. Вже у пізній творчості Мікеланджело з’являються тенденції до надання архітектурним формам більшого динамізму і пластичності. Ці тенденції отримали розвиток в творчості таких архітекторів, як Віньола і
Палладіо. Зокрема в творчості Палладіо майже скульптурної пластики набуває ордерне оздоблення фасадів, як це можна бачити на прикладі базиліки у Віченці. Значний внесок зробив Палладіо у розвиток заміських вілл. Зберігаючи в основі центричний тип споруди перекритий банею, він трактує будівлю немов античний храм. З чотирьох боків він оздоблює її однаковими портиками, таким чином досягаючи того, що з усіх сторін вілла має естетично рівнозначний вигляд.