МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ "ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА"
Інституту гуманітарних та соціальних наук
Кафедра історії, музеєзнавства та культурної спадщини
РЕФЕРАТ
на тему: «Трудова еміграція українців
у другій половині ХІХ ст.»
ЛЬВІВ-2020
Зміст
ВСТУП……………………………………………………………………………….3
1. ПРИЧИНИ ЕМІГРАЦІЇ УКРАЇНЦІВ………………………………………...3
2. ОСВОЄННЯ ЗА КОРДОНОМ ………………………………………………...6
3. МАСШТАБИ ЕМІГРАЦІЇ……………………………………………………...7
ВИСНОВОК…………………………………………………………………………8
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………...........8
Вступ
Розвиток світового господарства завжди супроводжувався переміщенням населення як між континентами, так і всередині їх. Міграція - це в'їзд або виїзд населення з меж певної території (міста, країни, континенту) у межі іншої на постійне або тимчасове проживання. Міжнародні міграції відбувалися у зв'язку з війнами, природними катаклізмами, розбіжностями у світовій економічній кон'юнктурі або ж просто у зв'язку з пошуками кращого життя. Існують поняття "еміграція" -- це виїзд за межі країни проживання в іншу країну, та "імміграція" - це в'їзд громадян інших держав у країну.
Українська діаспора відрізняється від діаспор інших народів тим, що вона не мала повноцінних зв'язків із Батьківщиною. Вона існувала не лише в географічній, а також у культурній, політичній і, навіть, родинній ізоляції від рідного краю. Мало того, радянська влада показувала діаспору як ворожу силу, яка бажає лиха українському народові. Та попри все це, діаспора "жила Україною", виховувала дітей на українських ідеях, мріяла про незалежну Україну.
1. Причини еміграції українців.
Традиційно історики розглядають чотири хвилі міжнародної міграції робочої сили з України:
1. Перша - з 1861 (вважається роком початку масової імміграції українців, що привела за океан понад 180 тисяч українців) до 1914 року - трудова;
2. Друга - після перерви, викликаної першою світовою війною - з 1920 до 1930 року - інтелектуальна (бо виїжджали не тільки селяни, а й робітники, представники інтелігенції, ветерани армії УНР);
3. Третя - з 1947 до 1953 року (37 тисяч - до Канади, 180 - до США, виїхала велика кількість інтелігенції та науковців) - політична;
4. З 1953 до 1980 року (характерний виїзд із країн Східної Європи у Західну Європу та США) - історики не виокремлюють її в окрему хвилю, але все ж таки міграція відбувалася і за тих років.
5. Четверта - з 1980 року до наших часів (виїзд людей через скрутні економічні умови, що настали після розвалу Радянського Союзу; вони відрізнялися від попередніх емігрантів, бо у багатьох із них світогляд залишився радянський, а розмовна мова - російська) - заробітчанська.
Так, як дана робота стосується лише першого етапу міграції, то і описаний надалі буде лише він.
Першу хвилю (хвилю "старої міграції") української еміграції історики називають трудовою. Адже в цей період основним мотивом виїзду людей закордон був пошук більш придатних умов для праці. Багато українських емігрантів вважало, що виїжджають на заробітки тимчасово, але це найчастіше виявлялося не так. Початковий період еміграції був наймасовішим. Виїзди були настільки масовими, що призводили до знелюднення цілих регіонів України.
Вважається, що першим емігрантом в Америці був Агапій Гончаренко, колишній священик, який утік від царського уряду. Він прибув до Америки в 1865 р. та поселився в Сан-Франциско. У 1860-1870 роках він навіть видавав газету "Alaska Herald", яка мала великий вплив на американське громадське життя.
За різними версіями еміграція з українських земель на своєму першому етапі спрямовувалася до кількох районів планети, де відчувалася велика потреба в дешевій робочій силі. Йдеться не про поодинокі виїзди, а саме про масовий вихід робочої сили. Спочатку на першому місці серед привабливих для поселення країн були Бразилія й Аргентина. Із середини 90-х найбільш придатними для поселення стали вважатися США і Канада. За ними йшли Австралія, Нова Зеландія, Гавайські острови та інші країни Тихого океану і Далекого Сходу, хоча потік української еміграції до них був порівняно невеликим.
Переважну більшість українців, які виїхали за океан у ті роки, становили вихідці з Галичини, Буковини та Закарпаття, тобто земель, що входили до складу Австро-Угорської імперії. Це пояснювалося постійним політичним утиском, якого зазнавали галичанські, буковинські та закарпатські українці, а також національним гнітом із боку австро-угорської влади. Вседозволеність, знущання й зневага чиновників до українських землеробів ставили місцеве населення в положення людей нижчого ґатунку, викликали протести. Особливо болісно сприймалася дискримінація української мови і культури.
Окрім прямогоутиску, існувало чимало інших факторів, які гнітили український народ: надто обтяжливі податки, неспроможність сплатити борги, зростання населення й подрібнення селянських землеволодінь, низька оплати праці промислових робітників. Усе це разом узяте пожвавлювало еміграцію, підводило трудящий люд до нелегкого рішення залишити Батьківщину.
Східні землі України, що входили до складу царської Росії, дали значно менше емігрантів, ніж західні. Це пояснювалося внутрішньою політикою царизму, яка була спрямована на відвернення заходів народного невдоволення та відчаю.
Одним із таких заходів стала столипінська реформа (1906-1911), за якою селяни одержали право виходу з общини й заснування свого самостійного господарства на "відрубах". Але покращення, що почалися зі Столипінською реформою стосувалис, насамперед хутірських і тих же відрубних господарств. Хоч у руках селянства опинилося 65% всієї землі, проте на Україні далі панувало перенаселення. 32% селян не мали землі або мали до 1 десятини, 38% господарств мали 1 -- 4 десятини, 19% -- 4 -- 9, ледве 11% -- більше. Бідняки (частково і люди середньої заможності) не мали змоги купувати поміщицьку землю через високу ціну (наприклад, 400 -- 700 карб. за десятину на Правобережжі) і не могли одержати кредиту за посередництвом Селянського Банку. Частина з них продавала землю багатим селянам, а самі емігрували до Азійської Росії (рідше до міст).
Іншим заходом стало заселення і освоєння півдня України, де виникла потреба в робочій силі. Але найголовнішим фактором, що відвернув масову еміграцію східних українців, було переселення до Сибіру. У 1897-1916 рр. з України до Сибіру, у Казахстан, на Далекий Схід та в Середню Азію відправлено близько 200 тисяч сімей - 912,8 тис. чоловік.
Еміграція з політичних мотивів різко посилилася під час і після революції 1905-1907 років у Росії. Поразка революції та розгул реакції змушували активних учасників боїв на барикадах і антимонархічних виступів шукати порятунку в інших країнах.
Бідні люди знаходили у пресі різноманітні повідомлення про гарне життя за кордоном і рвалися туди. На той час основними поширювачами відомостей про переваги еміграції були агенти пароплавних і залізничних компаній, які сподівалися на добрий прибуток від перевезення переселенців. Наприклад, агенти транспортних компаній одержували по 5 доларів за кожного завербованого дорослого та по 2 долари за кожну дитину.
Українських людей приваблювала обіцянка канадського уряду надати 64 гектари землі за 10 доларів. Щоб отримати сертифікат на підтвердження власності, господарю потрібно було викорчувати, виорати і засіяти 14 гектарів упродовж трьох років. Одночасно належало збудувати хату і мешкати на своїй ділянці. В іншому разі іммігранти втрачали право на землю.
Незважаючи на такі суворі закони, емігранти осідали у степах Західної Канади, де потрібні були хлібороби і дешева робоча сила, а також лісоруби й шахтарі. Більшість із них приїжджали цілими родинами. Селилися компактно, отож мали змогу зберегти свою мову традиції, та обряди.
2. Освоєння за кородом.
У зв'язку із збільшенням потоку еміграції постало питання про необхідність мати за рубежем українських вчителів у нових місцях поселення. Ця проблема була доволі суттєвою, бо вчителів, які могли навчати дітей української мови, літератури та історії, бракувало і на Україні.
Саме перша хвиля еміграції з України породила жваві зв'язкиУкраїни з тими, хто переїхав до інших країн. На початку переселення українські мігранти прагнули зберегти свою національну своєрідність, культурні та побутові особливості. Перш за все це відбилося в топоніміці Канади, в географічних назвах населених пунктів і місцевостей масового розселення українців. Нині у Канаді налічується 180 поселень, поштових відділень, залізничих станцій, які мають українські назви: Україна, Київ, Полтава, Тернопіль, Коломия, Карпати, Дніпро, Дністер, Збруч, Прут тощо. Відображена в географічних назвах Канади і історія України: Січ, Козак, Хмельницький, Сірко, Гонта... На географічній карті Канади є й такі поселення, як Воля, Свобода, Правда, Згода, Слава.
Туга емігрантів за рідним краєм була надтосильною. Величезним був і потяг до інформації з України про життя рідних, близьких і всього народу. Існували тут і свої особливості, пов'язані з неписьменністю емігрантів, їх нелегким соціальним становищем на нових землях.
У розвиток зв'язків України з українцями за океаном чималий внесок зробила церква. На духовному житті української громади позначилось те, що в ній були прихильники різних релігійних течій, як православні, так і уніати.І бракувало священників. Лише в 1902 р. митрополит Андрій Шептицький направив до Канади трьох постійних українських священнослужителів з ордену василіан. У 1910 р. він сам здійснив двомісячну поїздку по Канаді від Монреаля до Ванкувера, обіцяючи прихожанам поліпшення справ богослужіння.
У багатьох провінціях діяли школи, які носили імена Т.Шевченка, М.Лисенка, І.Франка. 1907 року побачила світ перша українська газета в Канаді - "Червоний прапор", 1910-го українські вчителі почали видавати часопис "Український голос", який і досі виходить у Вінніпегу. Усюди виростали православні та греко-католицькі церкви, народні доми і читальні "Просвіти". У цей час було засновано і ряд народних будинків, організацій, шкіл.
У серпні 1914 р. вибухнула перша світова війна, що перервала процес української еміграції та її зв'язки з рідним краєм.
3. Масштаби еміграції.
Основним суб'єктом першої міграційної хвилі було селянство Західної України: Закарпаття, Буковини, Галичини. Разом із тим міграційний потік на Захід ішов і з Лівобережної України. З кінця XIX до 20-х років наступного століття до США мігрувало 256,1 тис. осіб (у тому числі з Австро-Угорщини - 235 тис., із Росії - 5,4 тис.), до Канади - 135 тис., до Бразилії - 47,3 тис., до Аргентини - 15 тис. Були масові виїзди. Так, зі Східної Галичини до початку першої світової війни емігрувало понад 302 тис. осіб, тобто майже половина її населення. Усього ж із 1877 по 1909 р. до американських країн виїхало понад 500 тис. мешканців України. Перша хвиля міграції сприяла економічному розвитку в країнах імміграції (оскільки задовольняла гостру потребу цих країн у трудових ресурсах в умовах високих темпів накопичення капіталу і відсутності резервів залучення робочої сили) та колонізації малозаселених районів землі і втягуванню в систему світового господарства нових країн.
Висновок:
Таким чином, перші українські переселенці, стали основоположниками найчисельнішої української діаспори за кордоном. Вони показали, шляхи і можливості виїзду за кордон, утвердження і виживання на чужій землі. Довели міцність національної самобутності українського народу, і стали фундаментом, на який згодом хлинули нові хвилі української діаспори.
Список використаної літератури:
1. http://www.UkrainaTV.com
2. http://diaspora.ukrinform.ua
3. Масляк П.О. "Хрестоматія з географії України. Українці в східній діаспорі"