Тема 3. Зображувально-виражальні можливості художнього слова. (4 год.)
Основні теоретичні та методичні положення курсу
Одним із видів пізнавальної, навчальної та естетичної діяльності молодшого школяра є читання художніх текстів із їх наступним аналізом й оцінкою. Останнє зумовлює врахування вчителем психологічних особливостей проходження у дітей цих процесів, зокрема сприймання образів у художньому творі, його ідейного спрямування. Сприймання твору не обмежується лише пізнавальним компонентом, а включає також психічні й емоційно-естетичні переживання.
На підставі цього виділяється два типи ставлення молодших школярів до подій (персонажів) художнього тексту: 1) емоційне, яке складається на основі конкретного оперування образними узагальненнями; 2) інтелектуально-оцінне, у якому учні використовують моральні поняття на рівні елементного аналізу.[1]
Сучасне літературознавство, визначаючи категорію “ідея художнього твору”, враховує зумовленість його виникнення, а згодом – сприймання й розуміння психічними чинниками, що відображено у дефініції: “Ідея художнього твору – емоційно-інтелектуальна, пафосна спрямованість художнього твору, яка приблизно може бути охарактеризована як провідна думка, ядро задуму автора... Ідея в сфері справжньої художньої творчості на жодному з етапів творчого процесу не існує поза яскравими уявленнями, почуттєвими враженнями, емоційним збудженням, які є складниками творчої уяви митця, де твір постає, формується й оформлюється”.[2]
Отже, професійна готовність учителя початкових класів обов’язково має включати уміння системної роботи над художнім текстом відповідно до його специфіки як витвору мистецтва та особливостей сприймання відповідною категорією читачів.
Визначальні для аналізу художнього тексту методичні положення:
– з’ясування ідейно-тематичної основи твору, його образів, сюжетної лінії, композиції та виражальних засобів максимально служить для загального розвитку особистості учнів, забезпечує розвиток мовлення (збагачення й активізацію словника, розвиток зв’язного мовлення);
– художній текст служить зразком стилю, жанру, типу мовлення, способів компонування художньої інформації (змістово-фактуального матеріалу);
– опора на життєвий досвід школярів виступає основою усвідомленого сприймання змісту твору й необхідною умовою його правильного аналізу;
– аналіз тексту повинен пробуджувати думку, почуття, спонукати потребу висловитися, співставити свій життєвий досвід із тими фактами, які представив автор.[3]
Художні засоби (зображально-виражальні) — сукупність прийомів, способів діяльності письменника, за допомогою яких він досягає мети — творить художньо-естетичну вартість. Оскільки митець зображає певний світ і виражає до нього своє ставлення, то Х.з. називаються ще зображально-виражальними засобами. Це — базова основа художнього мовлення, за допомогою якого митець створює нову художню реальність за естетичними критеріями, рівновелику будь-якій реальності довколишнього світу. Він не тільки зображає, тобто оперує міметичними (наслідувальними) принципами, а й виражає своїм твором духовні цінності і таким чином одуховлює світ, спонукає його розкриватися за ідеалами краси та істини.
До Х.з. належать тропи (епітет, порівняння, алегорія, гіпербола, перифраз, символ, оксиморон, літота, метонімія тощо), стилістичні фігури (повтори, градація, паралелізм, інверсія, еліпс тощо), принципи фоніки (інструментація, звуконаслідування, анафора, епіфора тощо), формотвірні засоби кожного роду літератури (сюжет, композиція, портрет, пейзаж, інтер’єр, монологи, діалоги персонажів, мова оповідача і автора). Водночас вони виступають прийомами характеротворення, засобами художньої типізації. Все залежить від того, які функції Х.з. виконують, на якому рівні структури художнього твору вони розглядаються, з якою метою в даному випадку вживаються, бо будь-який прийом, спосіб дії виступає засобом тільки стосовно мети. Х.з. — елементи мистецької майстерності письменника (спосіб образотворення, мовно-стилістична вправність тощо), які зумовлюють розкриття можливостей його таланту, створюють неповторну своєрідність художньої літератури, забезпечують її життєвість за законами краси
Художня мова
Кожен вид мистецтва має свій матеріал для створення образу. У літературі таким матеріалом є слово. І. Франко в поемі "Лісова ідилія" писав:
Слова — полова, Але огонь в одежі слова — Безсмертна, чудотворна фея, Правдива іскра Прометея.
Мова розмовна, літературна, художня
Мова — першоелемент літератури, засіб образного відтворення предметів, явищ, змістовна форма. Мову можна умовно розділити на розмовну, літературну і художню. Вони входять в загальнонаціональну. Розмовна мова — ненормована мова повсякденного спілкування. Літературна мова — мова, нормалізована правилами граматики, чиста, відшліфована. Вона формується на основі народної, з'являється на високому рівні розвитку нації. В основі української літературної мови лежить мова Київської, Полтавської і Черкаської областей. Літературною мовою пишуть наукові праці, друкують газети, журнали, нею користуються в школах, радіо, на телебаченні. Розрізняють науковий, науково-популярний, ораторський, публіцистичний, офіційно-діловий (канцелярський) стилі.
Художня мова — літературна, але не обмежується лише літературною. У своїх творах письменники використовують діалектизми, професіоналізми, архаїзми, слова у прямому і переносному значеннях. Вона містить оцінюючий елемент різного забарвлення: співчуття, зневагу, обурення, презирство, захоплення. Художня мова образна, емоційна, експресивна, відзначається лаконізмом, небагатослівністю.
Мова автора і мова персонажів
У художньому творі розрізняють мову автора і мову персонажів. Мова автора — це розповідь про явища, події, характери, вчинки персонажів, у ній є оцінка людей, фактів. Кожен талановитий письменник має свій мовний стиль, свої лексико-синтаксичні та інтонаційно-образні особливості. Ми говоримо: "мова Шевченка", "мова Франка", підкреслюючи особливості стилю письменника.
Мова персонажів — засіб індивідуалізації. Вона зумовлена віком, освітою, професією, настроєм, темпераментом, культурою героя. Мова Возного, наприклад, з п'єси І. Котляревського "Наталка Полтавка" — суміш бюрократичної, старослов'янської і народної лексики. Вона характеризує рівень розвитку сільського чиновника: "Не в состоянії поставить на вид тобі сили любові моєй. Когда б я імія — теє-то, як його — стільки язиків, стільки артикулів ілі скільки зап'ятих в магдебургськім праві, то і сил не довліло би на восхвалєніє ліпоти твоєй. Єй-єй. Люблю тебе... до безконечності".
Мова кожного персонажа повинна мати свою лексику, свою інтонацію, свою будову речень. Особливості мови персонажів виявляються у монологах, діалогах, непрямій мові.
Лексика художньої мови
Образному відтворенню думок, почуттів, переживань сприяють синоніми, антоніми, омоніми, неологізми, архаїзми, діалектизми, варваризми, професіоналізми, жаргонізми, арґотизми.
Синоніми (грец. synonimos — однойменний) — це слова близькі за значенням, але різні за звучанням. Синоніми дають можливість письменникові уникнути повторення одних і тих же слів, надають мові відповідного інтонаційного забарвлення. Маланка в повісті "Fata morgana" лає Андрія: "Вона його вичитувала, вона його сповідала, вона кропила його, підкурювала і садила чортами так обережно, як тільки можна було в неділю, по Службі Божій". І. Котляревський, змальовуючи мандрування героя, в гумористичному плані використовує синоніми:
Єней по берегу попхався
І сам не знав, куди слонявся,
Аж гульк — і в город причвалав.
Омоніми (грец. homos — однаковий і опута — ім'я) — слова, які звучать однаково, але мають різне значення. Наприклад, коса — знаряддя праці, довге волосся, смуга землі, яка входить у річку, озеро або море.
Антоніми (грец. anti — проти і опута — ім'я, назва) — слова з протилежним значенням. Вживаються, коли треба протиставити контрастні явища: радість — горе, добро — зло, любов — ненависть, день — ніч.
Неологізми (грец. neos — новий, logos — слово) — це нові слова. Деякі неологізми з часом стають архаїзмами: жовтеня, комсомолець, неп, лікнеп. Крім загальномовних неологізмів, є індивідуально-авторські.
Індивідуально-авторські неологізми називають оказіоналізмом и (лат. occasional is—випадковий), тобто вжитий "один раз". "Неологізми, — писав Б. Томашевський, — це такі слова, які створює сам митець, сам поет, письменник не для того, щоб дати їм загальний ужиток, ввести їх до загальновживаної мови, в загальний словник, а для того, щоб читач відчував у процесі сприйняття самого художнього твору, як перед ним народжується нове слово. Неологізм повинен завжди сприйматися як певний винахід саме даного митця, він неповторний. Як тільки починають його повторювати, вводити до загального словника, він втрачає той стилістичний ефект, на який розраховував митець. Митець розраховує на неологізм як на слово, що створюється на очах у читача й виключно для даного контексту".1 Приклади індивідуально-авторських неологізмів П. Тичини: яблуневоцвітна, ніжнотонна, сонцебриз* ний, ясносоколово, акордитись, дитинно. Неологізми з творів В. Винничснка: коліносхильно, політбюристи, залізність, чорність.
Архаїзми (грец. archaios — давній) — застарілі слова, словосполучення, граматичні або синтаксичні форми. Є такі види архаїзмів:
1) власне лексичні — слова, витіснені з мови словами з іншим коренем: перст — палець, уста — губи;
2) лексико-словотворчі — відрізняються від сьогоднішніх відповідників префіксами, суфіксами: шкатула — шкатулка, вої— воїни;
3) лексико-фонетичні — відрізняються від сучасних однією або двома фонемами: злато — золото, піїт — поет;
4) лексико-семантичні вживаються з іншими, сучасними: язик (мова, народ), живот (життя).
Архаїзми використовуються з різною метою:
1) для відтворення колориту епохи:
А не женеться Візантія:
Вона боїться, щоб Чернець
Не засвітив Гал ату знову
Або гетьман Іван Підкова
Не вийшов в море на ралець. (Т. Шевченко)
2) для надання мові піднесеної схвильованості, урочистості:
Світе вольний, несповитий. (Т. Шевченко)
3) для іронії:
... будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже... (Т. Шевченко)
4) для мовної характеристики особи, яка говорить.
Застарілі слова у пісні Возного з п'єси І. Котляревського "Наталка Полтавка" викликають комічний ефект: "От юних літ не знав я любові, не ощущал возженія в крові".
Різновидом архаїзмів є слов'янізми — слова старослов'янської мови.
I. Фонетичні ознаки:
1) неповноголосі звукосполучення ра, ла, ре на місці українського оро, оло, еле: град, глава, злато, древо;
2) звукосполучення ра на початку слова на місці українського ро: раб;
3) звукосполучення жд на місці українського ж: вождь, нужда;
4) літера щ замість української ч: священик;
5) літери є, ю на початку слів замість українських о, у: єдиний, юний, юродивий, юдоль.
II. Словотворчі ознаки:
1) суфікси іменників -знь, -тель, -пня, -ство (в абстрактних іменниках), -тва, -тай: приязнь, учитель, братство, святиня, молитва, глашатай;
2) суфікси -ащ, -ущ, -м(ий) дієприкметникового походження: трудящий, грядущий, відомий, неопалимий;
3) префікси воз-, пре-, пред-, со-: воскреснути, возвістити, премудрий, предтеча, согрішити;
4) компоненти складних слів благо-, бого-, добро-, зло-, град-: благодать, богослов, добродушний, злочин.
На старослов'янське походження слова може вказувати його церковно-релігійна семантика: святий, пророк, суєта, творець, гріх, Господь.
Історизми — це застарілі слова, які зникли з ужитку, бо зникли поняття, предмети, явища. Історизми, на відміну від архаїзмів, не мають синонімів у сучасній мові. Вони використовуються у творах історичної тематики. Історизмами є, наприклад, слова: кріпак, цар, князь, гетьман, булава.
Діалектизми (грец. dialektos — місцева говірка) — це слова і вирази місцевої говірки. Найчастіше використовуються в мові персонажів, у авторській мові — рідше. Діалектизми відтворюють місцевий колорит і є засобом індивідуалізації. За рахунок діалектизмів збагачується літературна мова. І. Франко писав: "Кожна літературна мова доти жива і здібна до життя, доки має можливість, з одного боку, всисати всі культурні елементи сучасності, значить, збагачуватися новими термінами та висловами, відповідними до прогресу сучасної цивілізації, не тратячи при тім свойого основного типу і не переходячи в жаргон якоїсь спеціальної верстви чи купи людей, а з другого боку, доки має тенденцію збагачуватися чимраз новими елементами з питомого народного життя і з відмін діалектів народного говору".
У діалектах української мови виділяють три групи: північну, південно-східну і південно-західну.
Діалектизмами не можна зловживати. Надмірне використання діалектизмів робить твір малозрозумілим.
Варваризми (грец. barbarismos) — іншомовні слова і вирази, які не стали загальновживаними. Варваризмами є полонізми, русизми, германізми, англіцизми, галліцизми (з французької), гебраїзми (з давньоєврейської"), тюркізми... Вони використовуються для зображення життя, побуту, звичаїв інших народів і для створення комічного ефекту. Мова, перенасичена варваризмами, називається макаронічною. Макаронічною мовою говорить герой комедії М. Стари цького "За двома зайцями" Голохвостий: "Дурні хахлиї Ідіть здоровії Што значит проста мужва? Ніякого понятія нєту, ніякої делікатної хвантазії... так і пре! А вот у меня в галавє за-всегди такий водеволь, што только мерсі, потому — образованний человєк! Да што впрочем про них? Годі, довольно!"
Професіоналізми — слова і звороти, які вживають люди певної професії. Вони використовуються як засіб індивідуалізації образів-персонажів і для відтворення життя та побуту відповідного професійного середовища. У повісті І. Франка "Борислав сміється" вживаються професіоналізми нафтарня, стояти при корбі, либати кип'ячку.
Жаргон (франц. jargon, галло-романське gorgone — базікання) — слова, що вживаються групою людей, об'єднаних спільними інтересами, родом занять. Він має специфічну лексику і вимову, однак не має власної фонетичної і граматичної системи. Відомий жаргон дворянської аристократії, він відзначався вишуканістю у доборі слів і виразів. До жаргону звертаються люди певних професій, ним послуговується молодь. До молодіжної жаргонної лексики належать слова: бабки (гроші), злиняти (щезнути), бухло (алкоголь), котиш (коньяк), прикид (одяг, манери).
Класифікація жаргону за сферою вживання:
Молодіжний або сленг: стипуха — стипендія, хвіст — академічна заборгованість.
Професійний: лабух — музикант, лабати — грати, конса — консерваторія, фанера — фонограма.
Табірний: баланда — юшка, стукач — донощик.
Класифікація жаргону за частинами мови:
Іменники: шпора, бомба — шпаргалка, труба — мобільний телефон, хавчик — їжа, лошарик — хлопець в окулярах.
Дієслово: клюнути, повестися — повірити, прохавати — зрозуміти, лоханутися — помилитися, колбаситися — танцювати, туманити — курити.
Прикметники: прикольний — смішний, безпонтовий — нецікавий. угашений — п'яний.
Прислівники: короче — швидше говори, супер, клас — добре, прикольно — весело.
Вигуки і звуконаслідування: покеда — прощавай, му-му — мовчун, ні жу-жу — мовчати, хай! — привіт, чао — прощавай.
Фразеологічні звороти: фільтруй базар — думай, що говориш, шевели поршнями — іди швидше, вставити у тему — сказати щось влучно.
Просторіччя — слова і звороти, які не відповідають літературній мові. Вживаються з гумористичною або сатиричною метою. На відміну від діалектизмів, професіоналізм і в. жаргонізмів, арготизмів просторіччя не обмежується територією, професійними або соціальними групами людей. Характерна особливість сучасного українського просторіччя — наявність русизмів типу вольниця, врач, временно, понтати, постоянно. Для просторіччя характерні фамільярні слова: пика, мармиза (обличчя), дрихнути (спати).
Тропи
Троп (грец. tropos — поворот) — слово або вираз, ужитий у переносному значенні. Тропи розкривають суть зображуваного предмета, явища, вони є засобом індивідуалізації персонажа, виявляють ставлення автора до зображуваного. Тропи надають мові образної виразності, емоційності. Аристотель вважав, що вміння створювати тропи є ознакою таланту письменника.
До тропів належать епітет, порівняння, метафора, метонімія, іронія, сарказм, алегорія, символ, гіпербола, літота, перифраз. Найпростішими видами тропів є епітети і порівняння.
Епітет (грец. epitheton — прикладка) — це художнє означення, яке виділяє в зображуваному характерну ознаку чи рису і викликає певне ставлення до нього. Епітети виражаються прикметниками (ніжний, квітчастий), прислівниками (весело, привітно), дієприкметниками (задиханий, знесилений, пожований, написаний), дієприслівниками (витріщивши, підскакуючи), іменниками (чарівниця-зима, Дніпро-Славутич, зайчик-побігайчик), числівниками: "Це той первий, що розпинав І Нашу Україну" (Т. Шевченко "Сон").
Є різні класифікації епітетів. Виділяють епітети прості, складні, зорові, слухові, нюхові, живописні, психологічні. За змістом епітети ділять на зображувальні або описові і ліричні. В ліричних є оцінний елемент (чарівна ніч, сяючі очі).
О. Галич ділить епітети на характерологічні або пояснювальні і посилювальні, постійні, контекстуально-авторські, прикрашальні. Перший підкреслює найхарактернішу ознаку предмета, а другий "не просто виділяє характерну рису предмета, а ще й посилює її"2. Наприклад: "Прокинеться кривава зрада, II і стисне віроломний ніж" (Є. Маланюк). Постійними є ті епітети, які часто стоять при одних і тих же словах: "шлях" - - битий, "козак" — молоденький, "кінь" — вороненький, "море" — сине.
Що ж до прикрашальних епітетів, то вони, як зауважує Б. Томашевський, були у широкому вжитку в романтичному і класицистичному стилях.
1 2 3