1   2   3
Ім'я файлу: лекція 3.docx
Розширення: docx
Розмір: 72кб.
Дата: 30.03.2022
скачати

Епіфора (грец. epiphora — перенесення, віднесення далі) — стилістична фігура, заснована на поєднанні однакових слів у кінці речень, поетичних рядків або строфи. Наприклад:

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.(В. Симоненко)

Анастрофа (грец. anastrophe — переставляння) — повтор фрази.

Я обніму тебе. Тебе я обнімаю. (М. Вінграновський)

Рефрен (грец. refrain — приспів) — повторення одного рядка в кінці строфи, речення. У рефрені виражається найважливіша думка. У вірші П. Тичини "Океан повен" після кожної строфи повторюється рядок "океан повен".

Парономазія (грец. para — біля, коло, рядом і оnоmаzo — називаю)

— стилістична фігура, побудована на комічному зближенні співзвучних слів, різних за значенням: голосувати — галасувати, досвідчений— освічений.

Любіть травинку, і тваринку, і сонце завтрішнього дня. (Ліна Костенко)

Парономазія використовується для створення каламбурів: "Як у вас тяглова сила, що-небудь тягає? — Тягає! Оце два дні у степ вивозила курей " (О. Ковінька, "Розмова по телефону").

Вокалічний вид парономазії: слова відрізняються лише звуками: вити — віти, пастка — пустка.

Метатетичний вид паронімів утворюється переставлянням приголосних або складів: голос — логос.

Градація (лат. gradatio — підвищення, посилення, gradus — крок, ступінь) — це стилістична фігура, в якій кожне наступне однорідне слово означає посилення або послаблення певної якості.

Як не крути,

на одне виходить,

слід катюгам давно зазубрить:

можна прострелить мозок,

що душу народить,

думки ж не вбить!(В. Симоненко)

Дивлюсь: цар підходить

До найстаршого... та в пику

Його як затопить!..

Облизався неборака;

Та меншого в пузо

Аж загуло!., а той собі

Ще меншого туза

Межи плечі; той меншого,

А менший малого.

А той дрібних. (Т. Шевченко)

Ампліфікація (лат. атріфсайо — збільшення, поширення). Це стилістичний прийом, який полягає у нагромадженні синонімів, однорідних виразів, антитез, однорідних членів речення для підсилення емоційного впливу поетичної мови.

Я порву ті вінки, що сплітались в добу лихоліття, розтопчу, розмету їх у попіл, у порох, у сміття.(В. Чумак)

Іноді повторюються прийменники:

За ясний сміх дитячий,

За юний спів щасливий,

За славний труд гарячий.

Вперед, полки суворі,

Під прапором свободи,

За наші ясні зорі,

За наші тихі води. (М. Рильський)

Афоризм (грец. aphorismos — короткий вислів) — узагальнена думка, виражена в лаконічній формі, яка відзначається виразністю і несподіваністю судження. До афоризмів належать прислів'я і приказки.

Прислів'я — образний вислів, який формулює певну життєву закономірність або правило і є узагальненням суспільного досвіду. Наприклад: не спитавши броду, не лізь у воду. Не все те золото, що блищить. Під лежачий камінь вода не тече.

Приказка — стійкий образний вислів, який характеризує певне життєве явище. На відміну від прислів'я, приказка не формулює життєвої закономірності або правила. Приказка констатує події, явища, факти або вказує на постійну ознаку предмета. Наприклад: не мала баба клопоту, так купила порося. Буде й на нашій вулиці свято. П'яте колесо до воза. Сім п'ятниць на тиждень.

Літературні афоризми розрізняють:

1) за походженням (анонімні та авторські);

2) за способом висловлення (дефінітивні — близькі до визначень, і лозунгові — закличні);

3) за змістом (повчально-однозначні і парадоксально-багатозначні).

Сентенція (лат. sententia — думка, судження) — вислів афористичного змісту. Він поширений у творах повчального змісту (байках) і медитативній ліриці. У байці Л. Глібова "Синиця" є така сентенція: ... ніколи не хвались, Поки гаразд не зробиш діла.

Апофегма (грец. apoph та thegma — стислий виклад, влучне слово) — оповідання або репліка мудреця, митця, дотепної людини, набула популярності в полемічній і повчально-ораторській літературі. Приклад апофегми А. Ткаченко знаходить у Ліни Костенко: "їмо плоди із дерева незнання ".

Афоризм морального спрямування ще називають максима.

Максима (лат. maxima regula — вищий принцип) — різновид афоризму, сентенція моралістична за змістом, виражається у вигляді констатування факту або у формі повчання: "Перемагай зло злом ".

Різновидом афоризму є парадокс. Парадокс (грец. paradoxos — несподіваний, дивний) — поетичний вислів, у якому виражається несподіване судження, на перший погляд суперечливе, алогічне: справедлива кара є милосердя. На городі бузина, а в Києві дядько. Коли хочеш, щоб не знав ворог, не кажи другові. "Не вір мені, бо я брехать не вмію, // Не жди мене, бо я і так прийду" (В. Симоненко).

Ремінісценція (лат. reminiscencia — згадка) — відгомін у художньому творі образів, виразів, деталей, мотивів з широко відомого твору іншого автора, перегукування з ним. Запозичені слова і вирази переосмислюються, набуваючи нового змісту. На ремінісценціях з "Лісової пісні" Лесі Українки побудований вірш Платона Воронька "Я той, що греблі рвав":

Я той, що греблі рвав,

Я не сидів у скалі.

Той, що греблі рве, і

Той, що в скалі сидить — персонажі "Лісової пісні".

Аплікація (лат. applicatio — приєднання) — включення в літературний текст цитат, прислів'їв, приказок, афоризмів, фрагментів з художнього твору в зміненому вигляді. Серед забутих літературознавцями фігур А. Ткаченко згадує імпрекацію (прокляття). її вдало використав О. Довженко у "Зачарованій Десні": "Як повисмикнув він з сирої землі оту морковочку, повисмикуй, царице небесна, і повикручуй йому ручечки і ніжечки, поламай йому, свята владичице, пальчики й суставчики ".

Риторичні фігури

Фігури, пов'язані з відхиленням від комунікативно-логічних норм оформлення фрази, називаються риторичними. Риторичні фігури побудовані на словесних зворотах, які мають умовно-діалогічний характер. Серед риторичних фігур виділяють звертання, запитання, ствердження, заперечення, оклики. Вони не зв'язані з живим спілкуванням і не вимагають відгуку на них — у них самих міститься відгук.

Риторичні запитання — це такі запитання, які не вимагають відповіді. Вони зосереджують увагу на питанні, про яке йдеться у творі.

Хто може випити Дніпро,

Хто властен виплескати море,

Хто наше золото-серебро

Плугами кривди переоре?

Хто серця чистого добро

Злобою чорною поборе?(М. Рильський)

Риторичні звертання — це звертання до абстрактних понять, неживих предметів або відсутніх людей як до присутніх: "Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно... Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі" (О. Довженко).

Земле рідна!

Мозок мій світліє,

І душа ніжнішою стає,

Як твої сподіванки і мрії

У життя вливаються моє.(В. Симоненко)

Риторичні оклики вживають як засіб заклику, вияву захоплення, радості.

Вставай, хто живий, в кого думка повстала!

Година для праці настала! (Леся Українка)

Риторичні заперечення. Вони мають форму відповіді на вірогідне припущення, думку уявного співрозмовника.

Ні, друже мій, не та родина!

Сучасна пісня — не перина.(І. Франко)

О недаремно, ні, в степах гули гармати. (В. Сосюра)

Риторичні ствердження — фігури, які підкреслюють незаперечність сказаного автором. Наприклад:

Так! Я буду крізь сльози сміятись. (Леся Українка)

Поетична фоніка

У художніх творах поряд з лексикою, семантикою, синтаксисом важливе значення має поетична фоніка. Письменник дбає про милозвучність (евфонію) мови. Грецьке евфонія (euphônia від eu — добре, phone — звук) — добре говорити. Українська мова мелодійна, милозвучна. Повторення окремих звуків у тому чи іншому контексті надає творові виразності. До засобів поетичного звукопису належать алітерація, асонанс, звуконаслідування (ономатопся), какофонія.

Алітерація (лат. аd — до, littera — буква) — повторення однакових приголосних звуків чи звукосполучень з метою створення звукового образу зображуваного або посилення інтонаційної виразності мови.

Жужне жах на ножах,

на тривожних рубежах.(І. Драч)

Асонанс (франц. assonanse від лат. assono — звучу до ладу) — повторення голосних звуків.

Впали роси на покоси,

Засвітилися навколо.

Там дівча ходило босе,

Білу ніжку прокололо.(Д. Павличко)

Повторення голосного о створює враження широкого простору.

Ономатопея (грец. onomatopoieia — звуконаслідування) — імітація звукових явищ. У баладі "Утоплена" Т. Шевченко вдало передає за допомогою звуконаслідування, повторення с, ш шелест осоки:

"Хто се, хто се по сім боці

чеше русу косу?

Хто се, хто се по тім боці

Рве на собі коси?

Хто се, хто се?" — тихесенько

Спитає — повіє...

Звуконаслідування використовується у народних піснях:

Пливе човен води повен,

Та все хлюп, хлюп, хлюп.

Іде козак до дівчини

Та все туп, туп, туп.

Є підстави розрізняти два види звуконаслідування, як це робить І. Качуровський:

  • 1) вживання слів, які буквально відтворюють звуки навколишнього світу: крик птаха, свист вітру, гуркіт грому (ку-ку-рі-ку, гур-гур);

  • 2) імітація звукових ефектів добором певних слів. Приклад: поема Т. Шевченка "Утоплена" (розмова вітру з осокою).

Какофонія (грец. какоріюніа — погане звучання) — немилозвучність, безладне хаотичне нагромадження звуків.

Типовими випадками какофонії є збіг голосних у, о чи приголосних: ніч й день. І. Качуровський до випадків какофонії відносить збіг однакових або подібних складів: розказаноновини. Поети-футуристи свідомо використовували какофонію. Зустрічається вона у забавляйках і скоромовках:

Карл украв у Клари коралі,

А Клара у Карла вкрала кларнет.

Ліпограма (грец. lеірo — не вистачати) — вірш, у якому бракує певного звука для відтворення евфонічного ефекту. Так, Г. Державін у вірші "Соловей во сне" уникав приголосного р. П. Тичина використовує слова на ль, позбавлені змісту.

Гуляв над Тібром Рафаель

В вечірній час в іюні

Се сум, се сон, лелію льо,

Льолюні я, льолюні.

Забилось серце. Слухать став:

О, як вона співає!

Чи лю, чи ні, ламає руч,

А він затоном чале.

І. Качуровський вважає звуковим явищем абеткові (алфавітні) вірші. У цих віршах кожне слово має починатися черговою літерою абетки. Найкращий зразок абеткового вірша залишив Олександр Олесь.

Айстра квітне у саду, Аєр в лузі я знайду. Бізон у двір забрався, Баран його злякався. Ведмеді вулика знайшли, Вовки під деревом лягли. Грак сидить на димарі, Голуб в'ється угорі. Дельфін живе в морях, Дракон лише в казках. Жук до себе лізе в нірку, Жабка плигає на гірку. Зайчик вибіг із лісочку, Зебра стала на горбочку.

Фоносимволіка

Звуки можуть мати символічне значення. Найхарактерніші символічні значення деяких звуків:

О — радість, відвага, сила духу.

А — голосіння, голосний крик, радість, страх, білий колір.

І — спокій, ніжність, кохання, краса, синь, захоплення, подив, переляк.

У — страх, сум, біль, жаль, передчуття смерті: Кружить, кружить над Рунами крук (І. Качуровський).

Г — грім, битва, гамір: "Гармидер, гамір, гаму гаї" (Т. Шевченко).

Л — любов, ніжність, м'якість, лагідний смуток:

Неначе ляля в льолі білій

Святеє сонечко зійшло. (Г. Шевченко)

Р — суворість героїзм, рішучість, трагізм, рух.

За кражу, за войну, за кров,

Щоб братню кров промити, просять

І потім в дар тобі приносять З

пожару вкрадений покров.(Т. Шевченко)

Шиплячі — свистячі, африкати (ж, ч, ш, дж, з, ц, с, дз) — брязкіт зброї, плин ріки, шум, смерть, шелест листя.

А. Ткаченко включає в фоніку інтонацію (лат. Шопо — голосно вимовляти). Інтонація — це фонетичний засіб мови. Елементи інтонації:

  • 1) мелодика мови, вона виявляється у підвищеннях і пониженнях голосу (тону);

  • 2) ритм (чергування наголошених і ненаголошених складів);

  • 3) фразовий і логічний наголос, який служить засобом виділення окремих слів або груп слів у фразі;

  • 4) темп мови (тривалість мовних відрізків і зупинок між ними).

Інтонація може бути мажорною, урочистою, сумною, гнівною, іронічною, наспівною, розповідною, запитальною, ствердною, запрошувальною, драматичною, меланхолійною.

Мовна мелодика не має строгого регламентованого темпу і тональності. Перерви у мелодиці називають павзами (грец.рашіз — припинення) — це перерва у мовленні, яка виконує роль словоподілу, вона відмежовує одну фразу від іншої. Павзи позначаються розділовими знаками: крапкою, комою, крапкою з комою. Не завжди розділові знаки позначають павзу. Порівняльні звороти "засіяла, як блискавка ", "висока, як тополя " можна читати з павзою і без павзи.

Через інтонацію, темп, ритм твору виражається емоційний темпоритм — це поєднання темпу, ритму і емоційності. У "Сонячних кларнетах" П. Тичини емоційний темпоритм імпульсивний, чергуються строфи з довгими рядками і рефрени:

Арфами, арфами —

Золотими, голосними обізвалися гаї

Самодзвонними:

Йде весна

Запашна,

Квітами-перлами

Закосичена.

Емоційний темпоритм сповнений радісним передчуттям. Вірш "Плуг" сповнений динамікою і драматизмом. Короткі рядки змінюються довгими імпульсивними:

Вітер.

Не вітер — буря!

Трощить, ламає, з землі вириває... (з блиском! ударами!).,

Емоційний темпоритм наявний і в прозі. Він передає внутрішній емоційний стан персонажа, автора або оповідача. Для прикладу наведемо уривки з різних творів, які представляють різні емоційні темпоритми. У творі М. Коцюбинського "Хмари" він сповнений руху, динаміки. Хмара, як і душа поета, несе в собі вогонь. Вона розтинає тишу, закликає прокинутися від сну: "Я знаю її. Вона... Неспокійна, вся насичена вогнем, вся пашача великим і праведним гнівом. Мчиться шалено по небу і підганяє ліниву землю золотою різкою... Вперед... вперед... І гука так, щоб всі почули, щоб ніхто не спав, щоб всі прокинулись... "

Приклад розважливого, спокійного, уповільненого темпоритму в "Зачарованій Десні" О. Довженка: "Не знаю, справді так воно було, чи то мені приснилось, чи, може, сни переплелись із спогадами і спогадами про спогади — вже не пригадую. Пам'ятаю тільки, що дід був дуже старий і що скидався він на образ одного з богів, які охороняли й прикрашали нашу стару хату".

Література

  • 1. Абрамович Г.Л. Введение в литературоведение. — М., 1975.

  • 2. Бандура О.М. Теорія літератури: Посібник для вчителів. — К., 1969.

  • 3. Введение в литературоведение / Под ред. Г.Н. Поспелова. — М., 1976.

  • 4. Веселовский А.Н. Историческая поетика. — М., 1980.

  • 5. Волинський П.К. Основи теорії літератури. — К., 1967.

  • 6. Галич O.A., Назарець В.М., Васильєв Є.М. Загальне літературознавство. — Рівне, 1997.

  • 7. Галич О., Назарець В.. Васильев Є. Теорія літератури. — К., 2001,

  • 8. Гаспаров Б.М. Литературные лейтмотивы // Очерки русской литературы XX века. — М., 1994.

  • 9. Головенченко Ф.М. Введение в литературоведение. — М., 1964.

  • 10. Довгалевський М. Поетика (Сад Поетичний). — К., 1973.

  • 11. Жирмунский В. Теория литературы. Поэтика. Стилистика. — Л., 1977.

1   2   3

скачати

© Усі права захищені
написати до нас