Тема 7. Правління перших Романових.
Правління Михайла Федоровича.
Початок правління Олексія Михайловича.
Соборне уложення.
Московія і Україна.
Опанування Сибіром.
Реформа Никона.
Селянська війна під проводом Степана Разіна.
1. Правління Михайла Федоровича. Встановлення нової династії Романових не означало негайного наведення порядку в Росії. Країною ходили ватаги розбійників, зграї колишніх соратників Лжедмитріїв, найманці, а значна частина земель залишалася окупована Річчю Посполитою та Швецією. Сам молодий цар Михайло Федорович був малоініціативний, у державні справи втручався нечасто. Насправді Росією до 1619 р. керувала його мати – монахиня Марфа (світське ім’я Ксенія Іванівна), а з 1619 р. батько – патріарх Філарет (світське ім’я Федір Микитович), який повернувся з польського полону. Останній теж носив титул “Великого государя”. Державні грамоти того часу підписували цар і патріарх.
Наведення порядку в країні відбувалося надзвичайно повільними темпами. Особливо неконтрольованими були козаки. Визначальним було те, що під час проведення Земського собору 1613 р. саме голос козацького отамана виявився вирішальним під час обрання Михайла Федоровича1. Зрештою в 1614 р. було захоплено останніх прихильників самозванців: отамана Івана Заруцького та Марину Мнішек – дружину Лжедмитрія І, а ще через рік було розгромлено загони отамана Баловня. Лише після цього на півдні країни запанував відносний спокій.
Дещо інакше розгорталися події на західних кордонах царства. Правителі Швеції і Речі Посполитої не визнавали за Романовими права на владу в Росії і, користуючись слабкістю держави, намагалися й далі загарбати її землі якщо не повністю, то хоча б частинками. У 1615 р. шведи спробували захопити Псков, але зазнали поразки. Проте за наступні два роки їм вдалося витіснити московитів із узбережжя Балтійського моря, що було закріплено умовами Столбовського миру 1617 р.
Найдовше свої претензії на російські землі висували поляки. У 1618 р. королевич Владислав навіть спробував захопити Москву і лише з великими труднощами Михайлові Федоровичу вдалося захистити місто. У грудні 1618 р. між Річчю Посполитою і Московською державою було укладено Деулінське перемир’я. Його умови передбачали закріплення за Польщею Смоленська, Сіверської та Чернігівської земель, а Владислав не відмовлявся від претензій на московський трон. Одним із небагатьох позитивних для Москви пунктів був параграф про обмін військовополоненими. Так із полону повернувся батько царя, який аж до своєї смерті у 1633 р. “всіма царськими ділами і ратними володів”, визначаючи основні напрямки внутрішньої і зовнішньої політики країни.
В перші роки правління династії Романових посилилася роль православної церкви, її ідеологія стала домінуючою. Серед правлячої верхівки поширеними були прагнення ізоляції країни з метою її відродження і розбудови. З метою упорядкування системи оподаткування складалися нові дозорні і писчі книги, які закріплювали населення за визначеним місцем проживання. Посилювалася панщина (кріпосне право). Цьому сприяло відновлення практики “урочних років”. Уряд поступово збільшував терміни розшуку селян-утікачів. Подолання наслідків Смутного часу супроводжувалася поступовим посиленням правителя-самодержця.
Та все ж Михайло Федорович був змушений в окремих своїх діях вдаватися до підтримки Земських соборів. Ніколи раніше чи пізніше їх не скликали так часто. На Земських соборах переважно збільшувалися розміри податків, визначалися основні питання зовнішньої політики. Саме за згодою Земських зборів встановлювалися надзвичайні побори – п’ятинні гроші (п’ята частина всього майна). З 1613 до 1619 р. їх збирали 7 разів, а в 1632 – 1634 рр., під час Смоленської війни, – ще двічі.
Територіальні втрати Московської держави в результаті Смути було досить суттєвими, тому нові керівники країни намагалися за першої ж можливості повернути втрачені землі. Для цього сприятлива ситуація, на їх думку, склалася на початку 1630-х рр. На той час більшість європейських держав брали активну участь у Тридцятилітній війні, а Річ Посполита була змушена захищатися від турків. Весною 1632 р., скориставшись тим, що польський король Сигізмунд ІІІ помер, Михайло Федорович розпочав війну за Смоленськ. Однак успіху московитам досягти не вдалося. Більше того, на південні повіти напали кримські татари. У досить складних умовах між Московською державою та Річчю Посполитою в червні 1634 р. було укладено Поляновський мирний договір. Полякам поверталися всі міста і землі, які вдалося захопити московитам у ході війни. Єдиним позитивним для Михайла Федоровича наслідком Смоленської війни стала відмова Владислава від прав на московський трон.
Поразка у Смоленській війні на тривалий час підірвала економіку країни. Проте вона супроводжувалася і позитивними новаціями. Так, у 1631 – 1634 рр. було вперше в історії країни організовано полки “нового строю” за європейськими взірцями – рейтарський, драгунський та солдатський. У 1632 р. з дозволу царя в Тулі відкрито перші чавуноплавильні, сталеплавильні та зброярські заводи. Приблизно в той же час під Москвою виникла так звана Німецька слобода – поселення іноземних інженерів та військових спеціалістів. Багато його мешканців відіграли згодом вирішальну роль у реформах Петра І.
У повоєнні роки Михайло Федорович продовжував зміцнювати свою особисту владу, створивши нову систему управління країною. Він тепер призначав управителів на місцях – воєвод і старост.
Цар у своїй внутрішній політиці спирався насамперед на дворянство, розширюючи його економічні права та привілеї. У рамках такої політики відбувалося подальше закріпачення селян. Так, у 1637 р. термін розшуку селян-утікачів було збільшено до 9 років, а в 1641 р. – до 10 років; тих селян, котрих вивозили інші поміщики, дозволялося шукати 15 років. Відносно вільними були лише державні селяни (“чорносошні”), але їх кількість постійно зменшувалася і в основному вони проживали в Сибіру й на далекій півночі. Державних селян роздавали у володіння дворянам і перетворювали на кріпаків.
2. Початок правління Олексія Михайловича.Помираючи, Михайло Федорович залишив царський трон своєму 16-річному сину Олексію (1645 – 1676 рр.). Той відзначався високою релігійністю і на перших порах потрапив під вплив свого дядька Б. Морозова. На відміну від Івана Грозного, Олексій Михайлович мав поміркований характер, за що й отримав від сучасників прізвисько Тишайший2. Він вирізнявся від своїх попередників на царському троні доволі високим рівнем освіти. Цар Олексій намагався сам писати книги, особисто вникав у питання реорганізації війська і доволі швидко вийшов з-під впливу Б. Морозова. Цьому сприяв і авантюристичний характер вельможі. За його намовою 7 лютого 1646 р. цар встановив новий податок на сіль, розмір якого перевищував вартість солі майже в 1,5 рази.
Новий соляний податок, різноманітні зловживання Б. Морозова і тестя царя І. Милославського, а також чутки про нові іноземні звички і новації при дворі Олексія Михайловича викликали масове народне невдоволення, що вилилося в Соляний бунт у Москві та низці інших міст. Лише негайним скасуванням соляного податку вдалося запобігти подальшій ескалації конфлікту.
Вже в перші роки правління Олексія Михайловича чітко викристалізувалася необхідність реформ, адже затяжний процес відновлення країни постійно гальмувався цілою низкою причин: низькою родючістю ґрунтів центру Московської держави; залежністю сільського господарства від природних умов (приморозків, засух, затяжних дощів); низьким рівнем сільськогосподарських знарядь праці, а також культури обробітку землі. В загальній структурі вирощуваних культур переважало жито та овес, значно менше в країні сіяли пшениці, ячменю, гречки, гороху, льону та коноплі. Селяни не були зацікавлені у збільшенні ефективності своєї праці, адже майже весь врожай забирали світські та духовні феодали. Економічне зростання відбувалося за рахунок освоєння і колонізації нових земель – Сибіру і, особливо, родючих чорноземів у межиріччі Дону та Волги.
На початок правління Олексія Михайловича стало очевидним, що найбільше в країні у модернізації зацікавлені дворяни. Вони домагалися зрівняння у правах своїх помість із боярськими вотчинами. Дворяни були зацікавлені в подальшому посиленні кріпосного стану селян, а також в обмеженні церковного землеволодіння. Крок за кроком вимоги дворянства задовольнялися царем.
3. Соборне уложення.Знаковим для російської історії стало «Соборне Уложення» 1649 р СОБОРНЕ УЛОЖЕННЯ 1649 – універсальний кодекс кримінального та цивільного права Моск. д-ви, що регулював соціально-правові відносини у всіх сферах суспільного життя та визначав міру покарання за порушення цих норм. Безпосереднім приводом для розробки С.у. послужила хвиля міських повстань серед. 17 ст., але його поява дала відповідь на нагальні основоположні питання політ., екон. та соціального розвитку д-ви.
До участі в обговоренні проекту С.у. були закликані представники всіх станів і соціальних груп (заг. кількість делегатів понад 350 осіб) (Земський собор), які засідали в двох палатах: в одній – цар Олексій Михайлович, боярська дума й Освячений собор, у другій — виборні люди під головуванням кн. Ю.Долгорукова. Під час роботи собору стани мали право подавати колективні чолобитні із приводу задоволення тих чи ін. потреб, частина з яких була відображена в остаточних ухвалах. Джерелами при виробленні норм С.у. були: 1) положення й авторитет Кормчої як загальновизнаного в Росії церковно-юридичного посібника; 2) Статути Великого князівства Литовського як кодекс законів, що найповніше забезпечує домінування шляхетського стану д-ви; 3) окремі статті Судебника 1550 та Стоглава 1551; 4) царські укази та боярські приговори, що узагальнювали гол. чин. законотворчу діяльність у роки царювання Михайла Федоровича. Обговорення проекту розпочалося 3 жовтня 1648, а ухвалення остаточного варіанту відбулося 29 січня 1649.
Оригінал С.у., що являє собою сувій із 960 склеєних фрагментів заг. довжиною 309 м, нині зберігається в позолоченому срібному "ковчезі" в Рос. держ. архіві давніх актів. Документ підписаний 315 особами.
С.у. складається із 25-ти глав, розділених на статті, заг. кількістю 967. 1-ша глава С.у. ("Про богохульників і церковних бунтівників") розглядала справи про злочини проти Церкви, передбачаючи смертне покарання за "хулу" проти Бога та Богородиці й тюремне ув’язнення за безчинства в церкві. 2-га глава ("О государевій честі...") розглядає злочини проти царя та властей, які трактує як зраду. Близькою за змістом є і наступна глава ("О государевім дворі..."), що регулює норми поведінки на царському дворі. 4-та та 5-та глави регламентують покарання за підробку документів, печаток, а також фальшування грошей. 6-та глава регулює порядок видачі дозволу на від’їзд в іноз. д-ви. 7-ма та 8-ма — визначають порядок несення військ. служби на користь государя та викупу полонених. 9-та глава говорить про порядок стягнення та розміри різного роду митних зборів. Наступні 10—15-та глави розглядають найважливіші проблеми організації судочинства для різних соціальних верств і груп. Глави 16—20-та формували правову базу вотчинного та помісного землеволодіння і володіння кріпосними. Глави 21—22-га розглядали кримінальні злочини, а 23—25-та — встановлювали статус стрільців і козаків, а також упорядковували функціонування на території д-ви корчем. Найбільш повно в С.у. було відображено інтереси моск. і провінційного дворянства, і саме його чолобитні та положення лягли в основу багатьох глав. Відтепер дозволялося міняти помістя на вотчини, що сприяло злиттю дворянського і вотчинного землеволодіння. При звільненні зі служби помістя служилих людей переходили до дітей, братів, племінників чи внуків, котрі записувалися на царську службу. Задовольнялася вимога дворян щодо права на безстроковий розшук збіглих підданих. Фактично відмінялися т. зв. урочні літа, упродовж яких власники мали право повертати на свої землі збіглих селян, а відтак останні ставали довічною власністю поміщиків, двірцевого відомства і духовних власників.
С.у. ліквідувало колишні привілеї Церкви і посилило її підпорядкування світській владі.Відповідно до “Уложення” монастирям було заборонено купувати, отримувати в подарунок чи за заповітом селян та землі
Ухвалення С.у. знаменувало подальшу централізацію Моск. д-ви, посилення ролі дворянства і верхівки посадського населення в управлінні країною, а також готувало ґрунт для переходу від станово-представницької монархії, з домінуванням боярської аристократії та впливовими позиціями боярської думи, до абсолютистської форми самодержавства, із превалюванням владних позицій дворянства та чиновництва.
Універсальність положень С.у. забезпечила їм тривале життя — хоч деякі статті кодексу впродовж 2-ї пол. 17 — 18 ст. були скасовані, але загалом формально і фактично С.у. зберігало правочинність до 1835 р., коли в дію був уведений Звід законів Російської імперії.
Поширення дії С.у. на укр. землі розпочалося вже із 2-ї пол. 17 ст., зокрема при розгляді справ про повернення з України рос. поміщикам їхніх кріпосних селян-втікачів. Крім того, положення С.у. нормували розгляд справ по звинуваченню у т. зв. держ. зраді, що інкримінувалося цілому ряду укр. гетьманів і козац. старшин, починаючи вже з кінця 1650-х рр., а також — при організації суд. процесів, де позивалися "люди гетьманського регіменту" та рос. піддані царя. Уніфікаційні реформи рос. імп. Петра I у сфері укр. судочинства, реалізовані Малоросійською колегією в 1720-х рр., ще більше розширили застосування норм С.у. на землях Гетьманату.
Соборне уложення зафіксувало офіційну назву держави – «Московскоє государство» (Московська держава).
4. Московія і Україна.Далекосяжні наслідки мала й зовнішня політика Олексія Михайловича. В ній найважливіше місце зайняло питання “київської спадщини” – боротьби Московської держави за землі колишньої Київської держави, що опинилися у складі Речі Посполитої.
Весною 1648 р. в Україні розпочалася Національно-визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького проти польського панування (Українська Національна революція). Усвідомлюючи ненадійність військового союзу козаків з кримськими татарами, гетьман неодноразово звертався до Олексія Михайловича з проханнями про допомогу. Однак тривалий час цар займав вичікувальну позицію, небезпідставно сподіваючись на виснаження сторін. Він сприяв розвалу українсько-татарського союзу. Кілька разів за царським наказом донські козаки нападали на Крим, через що орда не могла допомогти козакам. При чому траплялося це якраз у найбільш відповідальні моменти війни – під час битви під Пилявцями у 1648 р. та під Берестечком у 1651 р. Зі значними труднощами Хмельницькому вдалося створити власну державу під назвою “Військо Запорізьке” (“Гетьманщина”) (в іноземних документах його називали “Государство Російське”, “Руська земля”, а у московських документах – “Государство Малоросійське”).
Ситуація в Україні тим часом почала складатися на користь поляків. У відповідь, 1 жовтня 1653 р. у Москві відбувся черговий Земський собор, на якому було ухвалено рішення про те, щоби прийняти козаків у своє підданство і оголосити війну Речі Посполитій. На Різдво 1654 р. у Переяславі козаки, очолювані Б. Хмельницьким, присягнули на вірність Олексію Михайловичу. Під час наступних переговорів у березні 1654 р. у Москві було укладено так звані “березневі статті”, які визначали умови входження Гетьманщини до складу Російської держави
На сьогодні серед істориків немає єдиної точки зору на ці події. Так, російські науковці М. Павленко, І. Андрєєв та інші вживають термін “возз’єднання російського та українського народів”. Натомість дослідниця Т. Таїрова-Яковлєва наголошує, що до 1659 р. Гетьманщина зберігала права широкої автономії і лише за гетьманства Юрія Хмельницького Олексієві Михайловичу вдалося нав’язати українській стороні свої умови. Надалі ж ліквідація автономії набула еволюційних рис і тривала до 1764 р. Українські історики В. Смолій та В. Степанков уникають терміна “возз’єднання”, наголошують, що до смерті Б. Хмельницького Гетьманщина зберігала всі внутрішні і зовнішні атрибути державності, а обмеження її політичних прав розпочалося з укладенням нових договорів між Московською державою та Гетьманщиною. На жаль оригінали домовленостей між царем і гетьманом на сьогодні втрачено.
Попри укладення угод між Богданом Хмельницьким та Олексієм Михайловичем, за українські землі ще потрібно було воювати. Спочатку війна проти Речі Посполитої складалася сприятливо для Московської держави. Впродовж 1654 р. російські війська захопили Смоленськ та ще 33 міста Східної Білорусії. Тим часом козацька армія успішно воювала у Західній Україні.
Важким становищем Польщі вирішила скористатися Швеція. Влітку 1655 р. шведська армія вторглася в польські землі і досить швидко окупували значні території включно зі столицею Варшавою.
Таке зміцнення Швеції негативно сприйняли у Москві, оцінюючи його як загрозу для утвердження власної країни на Балтійському морі, тому в серпні 1656 р. погодилися на переговори з поляками. Зрештою 24 жовтня 1656 р. було укладено Віленське перемир’я. На той час Московська держава вже воювала зі Швецією.
Зрештою в 1661 р. між Швецією і Московською державою було підписано Кардіський мир і остання знову була відрізана від Балтійського моря.
Оскільки територія України перетворилася на арену багаторічних війн, можливості козацької армії постійно зменшувалися. Московська армія після 1657 р. почала зазнавати поразок і від поляків. У Московії почали відчуватися значні економічні негаразди. Саме через них в обіг було запроваджено мідні рублі. Податки збиралися срібними рублями, а держава розраховувалася за все мідними. Нові гроші швидко втрачали свою вартість. Населення відмовлялося від мідних рублів. Зрештою у 1662 р. розгорівся Мідний бунт, і Олексій Михайлович був змушений вилучити з обігу мідні гроші.
Під тиском обставин Московська держава відмовилася на деякий час від активної зовнішньої експансії. 30 січня 1667 р. було підписано Андрусівське перемир’я з Річчю Посполитою. Здобутками Олексія Михайловича стали Смоленськ, Лівобережна Україна та Київ. У 1686 р. умови Андрусівського перемир’я було підтверджено умовами “вічного миру”.
Втручання в українські справи призвело в 1677 – 1681 рр. до війни між Московською державою та Оттоманською Портою. Турки, заручившись підтримкою гетьмана Петра Дорошенка, претендували на Правобережну Україну та Поділля. Особливо жорстокі бої 1677 р. відбувалися за фортецю Чигирин, колишню столицю Б. Хмельницького. 60-тисячна турецька армія тривалий час не могла захопити Чигирин.
Уже наступного 1678 р. турки захопили і місто, і фортецю.13 січня 1681 р. у Бахчисараї між Московською державою і Туреччиною було укладено перемир’я на 20 років.
Кримське ханство, яке було васалом Османської імперії, і до цієї війни, і після неї майже щороку нападало на південні повіти Московської держави. Щоб захиститись від нападів кримських татар, після Смоленської війни розпочалося будівництво укріплених смуг та форпостів на межі зі степом. Найбільш активно такі укріплення зводилася саме за часів Олексія Михайловича. Так, було споруджено Бєлгородську та Ізюмську засічні смуги. Завдяки останній почалася активна колонізація українськими козаками і селянами Слобідської України.
5. Опанування Сибіром.За Олексія Михайловича продовжувалось Сибіром, яке розпочалося ще в часи Івана IV Грозного. Величезні простори на схід від Уралу були малозаселеними, але там містилися величезні природні багатства. Освоєння краю проходило повільно через важкі кліматичні умови. Зрештою, у 1645 р. В. Поярков обстежив русло р. Амур і дійшов до Охотського моря. Більш детально ці землі згодом почав вивчати купець Є. Хабаров. Значних успіхів у дослідженні Сибіру досягли мореплавці. Один з них – козак Семен Дежньов у 1648 р. відкрив протоку, що відділяла Азію від Північної Америки, дослідив узбережжя Чукотки. Етапними моментами освоєння Сибіру стало заснування міст Нерчинська (1658 р.), Іркутська (1659 р.) та інших.
Найбільшим багатством Сибіру були різноманітні хутра з песця, соболя, горностая, інших тварин. Першовідкривачі по-різному поводилися із місцевим населенням – якутами, бурятами, чукчами, ітельменами, даурами та іншими. Одних доводилося завойовувати силою, захопленням заручників, інші самі запрошували купців і козаків з Московської держави, частина сприймала нову владу без жодного опору – як призначення богів. Після приєднання Сибіру до Москви місцеве населення повинно було сплачувати ясак – податок у вигляді шкір та хутра. Поступово на нових землях запроваджувалося й орне землеробство. При цьому селян сюди переселяли примусово з центральних районів країни. Тут не було панщини, але значну частину врожаю у селян забирала держава.
6. Реформа Никона.Культурно-освітні взаємини Московської держави із православними патріархами продемонстрували значні відмінності у святих книгах та обрядах богослужіння між православ’ям московським та православ’ям грецьким. Найбільш гострі питання були з’ясовані “Гуртком ревнителів благочестя”, до якого входило кілька осіб, у т. ч. патріарх Никон та протопіп Авакум. Уже в лютому 1653 р. вони визначили основні заходи з проведення церковних перетворень, які, однак, викликали спротив духовенства. Проте вже до кінця року з’ясувалося, що навіть церковно-обрядова практика українців була схожою на тодішню грецьку і різнилася від московської. Це змусило Олексія Михайловича втрутитися у справи церковні і сприяти реформам.
Церковний Собор 1654 р. затвердив реформи патріарха Никона, але проти них виступила значна частина духовенства, очолювана спочатку єпископом Павлом Коломенським, а згодом протопопом Авакумом. Противники реформи, “старообрядці”, отримали від урядових та офіційних церковних кіл назву «розкольники». Вони свій спротив пояснювали більшою правильністю московського православ’я над грецьким, адже греки змінили свій обряд на догоду латинянам, за що й отримали Божу кару у вигляді турецького поневолення.
В 1656 – 1667 рр. реформи патріарха Никона були схвалені на наступних Соборах. Доля ж їх ініціатора склалася трагічно, як і більшості старообрядців. Останні під загрозою смертної кари були змушені втікати у важкодоступні регіони країни. Найбільший опір реформам чинили монахи Соловецького монастиря. У 1668 р. він був взятий в облогу царськими військами і оборонявся аж до січня 1676 р., коли воєвода Мещеринов взяв його приступом, а захисників повісив.
7. Селянська війна під проводом Степана Разіна.На 1667 – 1671 рр. припалоповстання донських козаків, очолюваних Степаном Разіним. Бунтарі були незадоволені обмеженням їхніх прав і свобод царською владою, а також роздачею їхніх земель дворянам. Особливе обурення козаків викликала заборона їм нападати на перських купців. Зрештою війська отамана Разіна були розбиті воєводою Ю. Барятинським, а сам отаман заарештований і страчений у Москві. Повстання охопило значні території. Окрім козаків і недавно закріпачених селян, у ньому взяли активну участь народи Поволжя – марійці, чуваші, мордва. Якоїсь чіткої політичної програми повсталі не мали і діяли переважно стихійно, що зрештою й вирішило їхню долю. Повстання було жорстоко придушене вже після страти Разіна. Сам отаман став героєм багатьох народних пісень та легенд. Його оспівував і О. Пушкін.
В останні роки правління Олексія Михайловича при його дворі поширилися західноєвропейські церемонії та розваги, зокрема з’явився театр. Передчуваючи свою смерть, цар заповів трон сину Федорові Олексійовичу (1676 – 1682 рр.). Той в цілому продовжував політику батька, але не встиг провести масштабних змін. Серед небагатьох його справ російський історик С. Соловйов виділяв проведення перепису населення та запровадження у 1678 р. нового принципу оподаткування (податок тепер платили від кожного диму – тобто від господарства), а також ліквідацію у 1682 р. місництва.
Тема 8. Правління Петра І
1. Династична криза кінця ХVII ст.Московський царФедір Олексійович помер (1672 р.), не залишивши нащадків,що спричинило кризу влади, оскільки на трон претендували одразу кілька молодших дітей Олексія Михайловича. Зрештою офіційно царями були проголошені Іван V Олексійович та Петро І Олексійович, але реальна влада перебувала в руках Софії Олексіївни, дочки Олексія Михайловича від першої дружини Марії Милославської. Ситуація ускладнювалася тим, що Іван V (теж син Марії Милославської) був фізично кволий із вадами психічного розвитку, а Петро І був сином Олексія Михайловича від другої дружини Наталії Наришкіної.
Кілька років між родами Милославських та Наришкіних тривала боротьба за трон. Спочатку на ньому утвердилася Софія Олексіївна. Їй допомагали стрільці та князь Василь Голіцин
Однак, як тільки Петру І виповнилося 17 років, Наталія Наришкіна одружила його з Євдокією Лопухіною. Одружений цар міг тепер заявити права на самостійне правління. На деякий час у країні запанувало двовладдя. Зрештою більшість військових та дворянство підтримали саме Петра І, а Софію Олексіївну було відправлено в Новодівичий монастир. Остаточно Петро І утвердився на престолі 7 жовтня 1689 р.
2. Війна з Османською імперією.На формування молодого царя значною мірою вплинуло перебування в селі Преображенському під Москвою, його контакти з вихідцями з Німецької слободи – Зоммером, Тіммерманом, Брандтом, Гордоном, Лефортом. Вони ознайомили Петра І з основами артилерії, корабельної справи, тактики і стратегії ведення бою. За їх активної участі були створені “потішні полки” (для гри у війну)з ровесників майбутнього монарха, які згодом перетворилися в кращі військові частини країни – Преображенський і Семеновський полки.
Одними з перших заходів Петра І було продовження політики Софії Олексіївни щодо Кримського ханства та Османської імперії. Своєю метою він обрав фортецю Азов – один із опорних пунктів турків неподалік кордонів Московської держави. Перший Азовський похід Петра І розпочався весною 1695 р., закінчився невдачею у вересні того ж року. Як продемонстрували події причиною невдачі була відсутність флоту і віддаленість баз постачання армії продовольством і фуражем.
Петро І чітко усвідомив недоліки власних військ і наступні кілька місяців витратив на будівництво у Воронежі перших російських кораблів. Уже в травні 1696 р. він на чолі 40-тисячної армії знову взяв Азов в облогу. Тепер сухопутним військам допомагали кораблі. 19 липня 1696 р. фортеця здалася переможцям. У 1700 р. за умовами Константинопольського мирного договору турецький султан визнав Азов за Московською державою.
«Велике посольство».Під час будівництва флоту Петро І зіштовхнувся з труднощами – у країні не вистачало спеціалістів і не було фінансів. Тому він почав запрошувати іноземців, а дітей російських дворян відправляв на навчання до Європи. Для будівництва флоту молодий цар запровадив новий податок – землевласників об’єднували у т.зв. “кумпанства” по 10 тисяч дворів, кожне з яких мало за свої гроші побудувати 1 корабель.
У березні 1697 р. Петро І у складі т. зв. “Великого посольства” вирушив у Західну Європу. Всього у складі посольства було 250 осіб. Вони відвідали Пруссію, Бранденбург, Голландію, Англію, Австрію. Найбільш продуктивним для Петра І було перебування в Голландії. Тут учасники посольства побудували корабель “Петро і Павло”, найняли кілька сотень фахівців із кораблебудування для своєї країни. Цар сам багато часу вивчав кораблебудування і військову справу, закуповував ремісничі знаряддя праці, вів жваві переговори з підприємцями.
У липні 1698 р. закордонну поїздку Петра І довелося перервати через звістку про новий заколот стрільців у Москві. Бунт вдалося придушити ще до повернення царя – всього було страчено понад 800 стрільців, згодом ще кілька тисяч заарештовано.
Після повернення у свою столицю Петро І одразу розпочав проводити широкомасштабні перетворення. Так,уже 29 серпня 1698 р. він видав указ “Про носіння німецького одягу, гоління борід і вусів, про ходіння розкольників в указаному для них одязі”, який забороняв з 1 вересня носити бороди. Наступним кроком царя стала зміна календаря. Якщо раніше велося літочислення від створення світу, то зараз від дати народження Ісуса Христа; якщо раніше кожен новий рік розпочинався 1 вересня, то зараз – 1 січня. Так 7208 р. за візантійським календарем став 1700 р. за юліанським.
Найбільша зміна стосувалася переорієнтації зовнішньої політики держави: з боротьби за вихід до Чорного моря – на боротьбу за загарбання узбережжя Балтійського моря. Відповідно змінювався головний противник – замість Османської імперії ним ставала Швеція.
Ще під час поїздки до Європи Петро І приєднався до Північного союзу – Данії, Саксонії та Речі Посполитої проти Швеції. Напад на Швецію молодий цар розпочав одразу після підписання миру з Османською імперією. З невеликими перервами Північна війна тривала майже 21 рік – 1700 – 1721 рр.
Північна війна.Воюючі сторони по-різному бачили розвиток майбутньої кампанії. Король Швеції Карл ХІІ прагнув розгромити противників за допомогою швидких десантних операцій. Його план був доволі ефективним. Майже одразу у 1700 р. з війни вибула Данія, столиця якої – Копенгаген – зазнала нищівного бомбардування з боку шведів.
Армія Петра І вступила у війну, намагаючись захопити фортецю Нарву. Однак Карл ХІІ сміливо атакував військовий табір противника і повністю розгромив у 3,5 рази більші війська. Петру І довелося створювати армію фактично з нуля. Єдиними військовими підрозділами, які відзначилися в бою, були Семеновський і Преображенський полки. Всі інші ганебно втікали.
Карл ХІІ вважав, що Петро І більше йому не зможе нічого протиставити, і наступні кілька місяців зосередився на військових діях проти Речі Посполитої. Натомість Московська держава знову збирала сили. Насамперед реорганізації зазнала її армія. Цар особисто жорстко регламентуваврекрутські набори – кожні 20 селянських дворів мали надати одного рекрута на пожиттєву службу в армії, холостяка віком від 15 до 20 років. Набір ішов як в армію, так і у флот. За рахунок першого рекрутського набору було сформовано 29 піхотних полків і 2 драгунських. Якщо спочатку офіцерами були переважно іноземці, то надалі ними ставали виключно піддані Петра І. Для цього були створені спеціальні навігаційна, артилерійська, інженерна школи та Морська академія. Завдяки цим реформам чисельність армії на 1721 р. сягала 320 тис., а флот налічував 48 лінійних кораблів та 787 інших суден, на яких несли службу понад 30 тис. моряків.
Реорганізація армії майже одразу результати позитивні для Московії. Вже восени 1702 – весною 1703 р. Петру І вдалося відтіснити шведів зі східного узбережжя Балтійського моря, захопити фортеці Нотебург та Нієншанц. 16 травня 1703 р. він розпорядився розпочати в гирлі р. Нева будівництво Санкт-Петербурга, поруч військово-морської бази Кронштадт. Наступного року росіянам вдалося захопити Нарву та Дерпт.
Активне будівництво нової столиці надто дорого коштувало для країни. За різними оцінками на ритті каналів, осушенні боліт і будівництві берегових укріплень на Неві загинуло від 100 до 200 тисяч селян, козаків, ув’язнених. Будівництво Санкт-Петербурга загальмувало розвиток інших міст, особливо Москви. Для того,щоби забезпечити місто на Неві будівельними матеріалами, по країні було заборонено будувати кам’яні та цегляні будинки.
Тим часом бойові дії перемістилися на південь. Карл ХІІ зумів захопити Мінськ та Могильов. У Речі Посполитій тим часом почав правити ставленик Карла ХІІ Станіслав Лещинський. За його посередництва шведи вели таємні переговори з українським гетьманом Іваном Мазепою. Останній тривалий час підтримував Петра І в його реформах, але негативно сприйняв накази царя про спустошення українських земель з метою не дозволити ворогу запастися їжею та фуражем. Також, на думку Мазепи, особливу загрозу для Гетьманщини несли в собі реформи Петра І, спрямовані на уніфікацію управління країною, що передбачалоскасування української автономії, посилення в ній політичного та соціально-економічного гніту. Це й визначило вибір українського гетьмана, який восени 1708 р. з загоном козаків перейшов на сторону шведів. Згодом до нього приєдналися 7 тис. запорозьких козаків, очолюваних Костянтином Гордієнком. Українська допомога була особливо потрібна Карлу ХІІ, який у битві під селом Лєсная 28 вересня 1708 р. втратив майже все продовольство, порох та інші боєприпаси.
Російськийісторик Т. Таїрова-Яковлєва та українська дослідниця Т. Яковенко стверджують, що Петро І доволі жорстоко повівся з українським населенням Гетьманщини. Так, повністю було зруйновано столицю І. Мазепи Батурин, де загинуло, за їхніми оцінками, біля 15 тис. осіб, в т.ч. жінки і діти (російський історикМ. Павленко називає таку кількість загиблих: 5 – 6,5 тис. козаків та 6 – 7,5 тис. мирного населення). Зруйновано московськими військами було й Запорозьку Січ.
Жорстокістю, погрозами та обіцянками Петру І вдалося втримати ситуацію під контролем, і більшість козаків Гетьманщини залишалися у складі його армії під керівництвом нового гетьмана Івана Скоропадського.
У вирішальній битві під Полтавою 27 червня 1709 р. війська Петра І здобули перемогу над шведами. Карл ХІІ та Мазепа з залишками війська втекли на територію, підвладну Османській імперії, і згодом осіли в м. Бендери. Тут Іван Мазепа незабаром помер, а Карл ХІІ виїхав до Швеції.
На початку 1710 р. у Північну війну вступила Османська імперія, спробувавши захопити Правобережну Україну. Петро І особисто очолив армію, що рушила проти турків. Однак Прутський похід 1711 р. завершився для нього повним провалом. Московська армія була оточена поблизу м. Ясси і цар змушений укласти невигідний мир із турками. Зокрема до Османської імперії повертався Азов та було зруйновано Таганрог.
Після цього Петро І зосередився виключно на війні зі Швецією. Йому вдалося спочатку витіснити шведів із Прибалтики, а влітку 1714 р. розгромити шведський флот у битві біля мису Гангут. Проте війна загалом почала носити затяжний, позиційний характер. І лише після кількох десантів російських військ у Швеції війну було завершено підписанням 30 серпня 1721 р. Ніштадського мирного договору. Його головним наслідком стало зміцнення позицій Московії на Балтійському морі. Московська державазахопила у Швеції вихід до Балтійського моря –Інгерманландію (Іжорію), Естляндію з островами і Ліфляндію, встановила протекторат над Курляндией (знайти на карті). 22 жовтня 1721 р. Петра І було проголошено імператором, а Московська держава проголошувалася Російською імперією.
Дуже швидко нова назва країни і титул її правителя були визнані в країнах Західної Європи – Англії, Голландії, Франції.
У наступні роки Петро І вже не проводив такої активної зовнішньої політики. Хоча в 1722 – 1723 рр. російські війська спробували підкорити Іран (Персію), але їм вдалося лише захопити західне узбережжя Каспійського моря з містами Дербент і Баку. Крім того, активно продовжувалося освоєння Сибіру. До Росії було приєднано Камчатку, а також землі біля витоків Іртиша. Згідно з дослідженнями М. Молчанова, багато намірів Петра І залишилися лише у планах – це і освоєння Аляски, і завоювання Індії, і багато інших.
Реформи Петра І.Створення великої сучасної армії, забезпечення її новою зброєю, постачання боєприпасів, продовольства, фуражу, тривалі війни з сусідніми країнами вимагали величезних грошових витрат, а також реформи системи управління країною. Їх Петро І проводив доволі хаотично – поява тієї чи іншої державної установи, зміни в системі оподаткування і т. д. диктувалися умовами війни.
У 1711 р. було створено уряд – Сенат, який контролював судочинство, торгівлю, податки, зовнішню політику. Сенату підпорядковувалися Колегії – попередники майбутніх міністерств. Остаточно права і функції Сенату і Колегій було визначено Генеральним регламентом 28 лютого 1720 р.
Дещо раніше, у 1708 – 1715 рр., було проведено адміністративно-територіальну реформу. Вся країна була розділена на 8 губерній, очолюваних губернаторами. В 1719 – 1720 рр. губернії були розділені на 50 провінцій (в них керували воєводи), а ті своєю чергою поділялися на уєзди (повіти).
Петро І у 1721 р. видав Духовний регламент, яким докорінним чином реформував церкву. Тепер духовенство повністю підпорядковувалося державі. В Росії було скасовано посаду патріарха. Його функції мав виконувати Святійший Синод. Усі його члени призначалися імператором. Загалом перший російський імператор сприяв релігійній толерантності – було дозволено міжконфесійні шлюби, вільне богослужіння для старообрядців.
Важливі заходи Петра І стосувалися промисловості й торгівлі,зокрема було уніфіковано монетну систему – запроваджено до обігу срібні рублі та мідні копійки; широку державну підтримку почали одержувати мануфактури. Завдяки цьому в 1704 р. у Нерчинську було побудовано перший сріблоплавильний завод, згодом з’явилася низка залізоплавильних (Росія до 1700 р. купувала залізо за кордоном, а після 1721 р. сама почала його продавати у Європу), гарматні, порохові заводи. Для потреб армії будувалися текстильні, шкіряні мануфактури. Окрім того, появилися мануфактури шовкопрядильні, цукрові, цементні, шпалерні, з виробництва паперу. Загалом у країні було побудовано понад 200 нових мануфактур (на початок правління Петра І їх було біля 30).
Перші мануфактури зіштовхнулися з проблемою нестачі робочих рук. Її вирішували у примусовому порядку. Першими працівниками ставали тюремні в’язні, державні селяни.
Петро І намагався розширити права і обов’язки дворянства. У 1704 р. дворянську і боярську вотчини було зрівняно у правах. У 1714 р. цар видав указ про єдиноспадкоємництво, за яким землевласник міг залишити свій маєток у спадок лише одному сину, а інші діти мали йти на державну службу.
Просування їх по кар’єрній драбині мало відбуватися згідно з виданим у 1721 р. “Табелем про ранги”.Головний принцип державної служби полягав у тому, що державний службовець повинен був пройти її знизу доверху цілком, починаючи з нижчого класного чину. В кожному класі необхідно було прослужити визначений мінімум років (у нижчих класах — звичайно 3 – 4 роки). За особливі заслуги у службі цей строк міг бути скорочений. Вступ на державну службу був стимулом для одержання згодом пільг, у т. ч. надання дворянства. Особи недворянського походження після отримання 14-го класу одержували особисте, а 8-го (для військових -14-го) – спадкове дворянство.
Зміцнення позицій дворян погіршило становище селян. Державні селяни обмежувалися в пересуванні й могли в будь-який момент перейти в категорію кріпаків. У результаті податкової реформи(заміна подимного податку на подушне) суттєво зросли повинності селян.
Оцінки діяльності Петра І.Загалом діяльність Петра І оцінюється по-різному. Шведський публіцист Август Стріндберг стверджував, що Петро І – це “варвар, який цивілізував Росію; він, що будував міста, а сам в них жити не хотів; він, що карав батогом свою дружину і надав жінкам широку свободу – його життя було великим, багатим і корисним у суспільному плані, а в приватному – таким, яким вийшло”. Видатний російський поет О. Пушкін, який присвятив Петру І кілька своїх творів – “Арап Петра Великого”, “Історія Петра І”, поеми “Полтава”, “Мідний вершник”, змальовував його мужнім полководцем, благородним героєм, демократом і, водночас, деспотом, який лякає всіх підданих, втілюючи державні задуми і руйнуючи звичайні людські життя. Для Пушкіна Петро І – символ цивілізації, розуму і сили духу. Російський історик С. Соловйов приписував першому російському імператорові всі успіхи країни, схвалював усі його реформи, називав його “царем – революціонером на троні”. Натомість учень С. Соловйова В. Ключевський стверджував, що Петро І творив історію, але не розумів її: “щоб захистити Вітчизну від ворогів, він спустошив її гірше за всякого ворога… Після нього держава стала сильною, а народ – біднішим.., він сподівався силою нав’язати народу необхідні блага…”. Найбільш авторитетний сучасний російський дослідник петровських реформ М. Анісімов вважає, що перетворення Петра І носили вкрай суперечливий характер і, попри те, що запроваджували у громадське та державне життя низку нових явищ, вели до консервації самодержавно-кріпосної системи Росії, до її подальшого політичного і економічного відставання від країн Західної Європи. За словами цього історика, нащадки Петра І ще довго мусили враховувати результати його діяльності, оскільки “останній рекрутський набір відбувся у 1874 р., тобто через 170 років після першого (1705). Сенат існував з 1711 до грудня 1917-го, тобто 206 років; синодальний устрій церкви залишався без змін з 1721 до 1918-й, тобто протягом 197 років, система подушного оподаткування була скасована лише у 1887 р., або ж через 163 роки після її запровадження у 1724 р.”. Низка інших сучасних російських науковців позитивно оцінюють реформаторську діяльність Петра І, і навіть, засуджуючи його прорахунки, помилки, вважають першого російського імператора прикладом самовідданого служіння правителя на благо своїй країні і народу.
1
2