Ім'я файлу: Контрольна ІВМ (історія воєнного мистецтва).docx
Розширення: docx
Розмір: 317кб.
Дата: 14.01.2021
скачати
Розширення: docx
Розмір: 317кб.
Дата: 14.01.2021
скачати
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ОБОРОНИ УКРАЇНИ
ІМЕНІ ІВАНА ЧЕРНЯХОВСЬКОГО
КАФЕДРА ІСТОРІЇ ВІЙН І ВОЄННОГО МИСТЕЦТВА
ТЕМА НАВЧАЛЬНОГО ЗАВДАННЯ:
Воєнне мистецтво у локальних війнах і збройних конфліктах 1950 – 1980 -х рр. ВЄТНАМ (1964-1973 р.)
Виконав:
слухач навчальної групи № 5109 підполковник юстиції
КОВАЛЕНКО Руслан Анатолійович
Київ – 2020
Зміст:
Вступ 3-4 с.
Розділ 1. Особливості та види факторів, які впливали на ведення воєнних дій і застосування військ у війні у В’єтнамі 1964-1973 років:
Передумови та фактори, що передували початку бойових дій у В’єтнамі 5-9 с.
Особливості проведення воєнної кампанії у В’єтнамі
та статистичні відомості стосовно застосування військ у війні у В’єтнамі 1964-1973 років 10-13 с.
Розділ 2. Характерні риси та особливості воєнних дій та способи протипартизанської боротьби у війні у В’єтнамі:
2.1. Особливості застосування безпілотної розвідувальної авіації під час В’єтнамської війни. 14-15 с.
2.2. Характерні риси протипартизанської боротьби під час війни у В’єтнамі 16-22 с.
Висновки 23 с.
Список використаної літератури 24 с.
Вступ.
В умовах кардинального реформування Збройних Сил України
ми повинні використовувати поряд з набутим досвідом ведення бойових дій, також передовий досвід ведення воєнних дій іноземних держав,
що дозволить у подальшому створити сучасні, мобільні і дійсно боєздатні Збройні Сили, здатні надійно захистити національні інтереси України, забезпечити її суверенітет, недоторканість Державного кордону
та територіальну цілісність країни.
Способи бойових дій як і форми застосування збройних сил є категорії історичні [2, с.3]. Вони розвиваються під впливом різних чинників. Аналіз локальних війн і збройних конфліктів останніх десятиліть [4, с.5] показує, що використання збройних сил здійснюється не тільки з метою приборкання сторін, але й з метою перевірки на практиці нових форм і способів
їх застосування. Особливої актуальності питання пошуку новітніх форм
і способів застосування збройних сил набувають при появі нових зразків озброєння і військової техніки.
В’єтнамська війна (1964 – 1973) — війна між комуністичним Північним В'єтнамом (підтримуваним СРСР та КНР) і Південним В'єтнамом (підтримуваним США, Австралією, Новою Зеландією, Південною Кореєю тощо).
Війна у В’єтнамі, яка закінчилась фактично у квітні 1975 р., забрала життя більш ніж 50 тис. військовослужбовців США, спричинила зміну двох президентів, породила недовіру між військовими як організацією
із забезпечення безпеки американського суспільства та самим суспільством. Застосування стратегії виснаження противника з використанням максимально потужних вогневих засобів призвело до величезних руйнувань, але не зломило його волі продовжувати боротьбу. Війна була дорогою
з огляду на економічні й людські втрати. Вимоги громадськості США під час війни щодо отримання своєчасної та правдивої інформації про її перебіг
і втрати особового складу не були задоволені. [1, с.14].
Війна почалася як неоголошена терористична, диверсійна
та “партизанська” війна з боку комуністичного режиму Північного В’єтнаму у Південному В’єтнамі засланими з Півночі диверсійними загонами. Надалі до неї офіційно на державному рівні приєдналися Північний В’єтнам, США та інші країни. Таким чином, з боку Північного В’єтнаму, Китаю та СРСР — це була агресивна загарбницька війна за поширення “комунізму”,
за ліквідацію демократичного ладу, загального добробуту суспільства та прав людини, поширення диктатури на теренах всього В’єтнаму та взагалі Індокитаю та Південно-Східної Азії; з боку Південного В’єтнаму — це була оборонна війна за збереження незалежності та правової держави.
Розділ 1. Особливості та види факторів, які впливали на ведення воєнних дій і застосування військ у війні у В’єтнамі 1964-1973 років.
Передумови та фактори, що передували початку бойових дій у В’єтнамі.
У другій половині XIX-го століття В’єтнам став колонією Франції. Зростання національної самосвідомості після Першої світової війни призвело до створення в 1941 році в Китаї Ліги за незалежність В’єтнаму чи В’єтмінь - військово-політичної організації, що об'єднала всіх супротивників французької влади. Основні посади займали прихильники комуністичних поглядів під керівництвом Хо-Ши-Міна. У період Другої світової війни він активно співпрацював з США, які допомагали В’єтмінь озброєнням
та боєприпасами у боротьбі з японцями. Після капітуляції Японії Хо-Ши-Мін захопив Ханой і інші великі міста країни, проголосивши утворення незалежної Демократичної Республіки В’єтнам. Проте Франція
не погодилася з цим і перевела в Індокитай експедиційний корпус, почавши
в грудні 1946 року колоніальну війну. Наодинці справитися з партизанами французька армія не змогла, і з 1950 року їм на допомогу прийшли США. Основною причиною їхнього втручання була стратегічна значущість регіону, який охороняє з південного заходу Японські острови і Філіппіни. Американці порахували, що контролювати ці території буде простіше, якщо вони будуть під владою союзників-французів. Війна йшла наступні чотири роки
і до 1954 року, після розгрому французів у битві при Дьенбьенфу, ситуація стала практично безнадійною. США до цього часу вже оплачували більше 80% витрат цієї війни. Віце-президент Річард Ніксон рекомендував застосувати бомбардування тактичними ядерними зарядами. Але в липні 1954 року було укладено Женевську угоду, згідно з яким територія В’єтнаму тимчасово розділялася по 17-й паралелі (де була демілітаризована зона)
на Північний В’єтнам (під контролем В’єтміню) і Південний В’єтнам (під владою французів, які майже відразу ж надали їй незалежність).
У 1960 році в США в сутичці за Білий Дім брали участь Джон Кеннеді
і Річард Ніксон. У цей час боротьба з комунізмом вважалася хорошим тоном, а тому перемагав той претендент у кого програма по боротьбі з “червоною загрозою” була рішучіше. Після прийняття комунізму в Китаї уряд США розглядав будь-які події у В’єтнамі як частину комуністичної експансії.
Це допустити було не можна, і тому після Женевських угод США вирішило повністю замінити Францію у В’єтнамі. За підтримки американців прем'єр-міністр Південного В’єтнаму Нго-Дінь-Зьем проголосив себе першим президентом Республіки В’єтнам. Його правління являло собою тиранію
в одній з найгірших форм. На державні посади призначалися тільки родичі, яких народ ненавидів ще більше, ніж самого президента. Ті, хто опиралися режиму, були сховані в тюрми, свобода слова заборонена. Навряд чи це було до вподоби Америці, але на що тільки не закриєш очі, заради єдиного союзника у В'єтнамі. Як сказав один американський дипломат: “Нго-Дінь-Зьем, безумовно, сучий син, але він НАШ сучий син!”. Поява на території Південного В’єтнаму підпільних загонів опору, навіть не підтримуваних
з Півночі, було лише питанням часу. Однак США у всьому бачило тільки підступи комуністів. Подальше посилювання заходів призвело лише до того, що в грудні 1960 року всі південно-в'єтнамські підпільні угруповання об'єдналися в Національний фронт визволення Південного В’єтнаму, названий на Заході Вєтконг. Тепер уже і Північний В’єтнам став надавати підтримку партизанам. У відповідь США посилило військову допомогу Зьему. У грудні 1961 року до країни прибули перші регулярні підрозділи Збройних сил США – дві вертолітні роти, покликані підвищити мобільність урядових військ. Американські радники займалися навчанням південно-в'єтнамських солдатів і планували бойові операції. Адміністрація Джона Кеннеді хотіла продемонструвати Хрущову свою рішучість у знищенні “комуністичної зарази” і готовність захищати своїх союзників. Конфлікт ріс
і незабаром став одним з найбільш “гарячих” вогнищ холодної війни двох держав. Для США втрата Південного В'єтнаму приводила до втрати Лаосу, Таїланду і Камбоджі, що створювало загрозу Австралії. Коли стало зрозуміло, що Зьем не здатний ефективно боротися з партизанами, американські спецслужби руками південно-в’єтнамських генералів, організували переворот. 2 листопада 1963 Нго-Дінь-Зьем разом зі своїм братом був убитий. Протягом наступних двох років в результаті боротьби
за владу кожні кілька місяців відбувався черговий переворот, що дозволило партизанам розширити захоплені території. В цей же час був убитий президент США Джон Кеннеді, і багато любителів “теорії змови” бачать у цьому його бажання закінчити війну у В’єтнамі мирним шляхом, що комусь дуже не сподобалося. Ця версія є правдоподібною, в світлі того, що першим документом, який підписав Ліндон Джонсон на посаді нового президента, була відправка додаткових військ до В’єтнаму. Хоча напередодні президентських виборів він висувався як “кандидат світу”, що вплинуло на його упевнену перемогу. Кількість американських солдатів у Південному В'єтнамі зросла з 760 у 1959 році до 23300 у 1964 [7, с.36].
2 серпня 1964 в Тонкінській затоці два американських есмінця, Maddox і Turner Joy, зазнали нападу сил Північного В'єтнаму. Через пару днів, в самий розпал непорозуміння в командуванні “янкі”, есмінець Maddox заявив про повторний обстріл. І хоча невдовзі екіпаж корабля спростував інформацію, розвідка заявила про перехоплення повідомлень, в яких північні в'єтнамці визнавалися в атаці. Конгрес США, проголосувавши 466 голосами «за» і жодного “проти”, прийняв Тонкінську резолюцію, що дає президенту право відповісти на цей напад будь-якими засобами. Це поклало початок війні. Ліндон Джонсон дав наказ про нанесення авіа-ударів по військово-морським об'єктам Північного В'єтнаму (операція “Pierce Arrow”). Що дивно, рішення про вторгнення США до В'єтнаму було прийнято тільки цивільним керівництвом: Конгресом, президентом, міністром оборони Робертом Макнамарою і держсекретарем Діном Раском. Пентагон без ентузіазму відреагував на рішення “врегулювати конфлікт” у Південно-Східній Азії. Колін Пауелл, який був в ті роки молодим офіцером, говорив: “Наші військові боялися заявити цивільному керівництву про те, що такий метод війни веде до гарантованого програшу”. Американський аналітик Майкл Деш написав: “Беззастережна покора військових цивільним властям веде,
по-перше, до втрати їх авторитету, а по-друге, розв'язує руки офіційному Вашингтону для подальших, подібних в'єтнамської, авантюр”.
Зовсім недавно в США було оприлюднено заяву незалежного дослідника Метью Ейда, що спеціалізується на історії Агентства національної безпеки (спецслужбі США радіоелектронної розвідки і контррозвідки) про
те, що ключові розвіддані про інцидент в Тонкінській затоці в 1964 році,
які стали причиною для вторгнення США до В'єтнаму, були сфальсифіковані. Підставою став звіт штатного історика Роберта Хейньока, складений
в 2001 році і розсекречений на підставі Закону про свободу інформації (прийнятий Конгресом у 1966 році). Із звіту випливає, що офіцери армії США допустили ненавмисну помилку в перекладі інформації, отриманої
в результаті радіоперехоплення.
Однак багато істориків вважають, що навіть якби не було події
в Тонкінській затоці, США все одно знайшли б причину розпочати військові дії. Ліндон Джонсон вважав, що Америка зобов'язана захистити свою честь, нав'язати нашій країні новий виток гонки озброєнь, згуртувати націю, відвернути своїх громадян від внутрішніх проблем. Коли в 1969 році в США проходили нові президентські вибори, Річард Ніксон заявив, що зовнішня політика Сполучених Штатів різко зміниться. США більше не буде претендувати на роль наглядача і намагатися вирішити проблеми у всіх куточках планети. Він повідомив про секретний план закінчення боїв
у В'єтнамі. Це було добре прийнято американським суспільством, втомленим від війни, і Ніксон переміг у виборах. Однак на ділі секретний план полягав
у масованому застосуванні авіації та флоту. Тільки за 1970 рік американські бомбардувальники скинули на В'єтнам більше бомб, ніж за останні п'ять років разом узяті. І тут варто згадати ще одну зацікавлену у війні сторону –корпорації США, які виготовляють зброю і боєприпаси. У В’єтнамської війні було підірвано понад 14 млн. тонн вибухових речовин, що в кілька разів більше, ніж під час Другої світової війни на всіх театрах бойових дій. Бомби, в тому числі високотонажні і, нині заборонені, фрагментні, рівняли з землею цілі селища, а вогонь напалму і фосфору випалював гектари лісу. Діоксин, що є най токсичною речовиною, коли-небудь створеною людиною, був розпорошений над територією В’єтнаму в кількості більше 400 кілограмів. Хіміки вважають, що 80 грамів, доданого в систему водопостачання
Нью-Йорка, цілком достатньо для того, щоб перетворити його в мертве місто. Ця зброя вже сорок років продовжує вбивати, впливаючи на сучасне покоління в’єтнамців. Прибутки військових корпорацій США склали багато мільярдів доларів. І вони зовсім не були зацікавлені у швидкій перемозі американської армії. Адже не випадково ж найрозвиненіша держава в світі, що використовує новітні технології, великі маси солдатів, виграючи всі свої бої, все одно не могла виграти війну.
Кандидат у президенти від республіканської партії Рон Пол сказав наступне: “Ми йдемо до фашизму не гітлерівського типу, а до більш м’якого - який виражається у втраті громадянських свобод, коли всім заправляють корпорації і уряд лежить в одному ліжку з великим бізнесом”. У 1967 році Міжнародний трибунал з розслідування військових злочинів провів два засідання, де були заслухані свідчення про ведення війни у В’єтнамі.
З їх вердикту випливає, що Сполучені Штати несуть повну відповідальність за застосування сили і за злочин проти миру, порушивши встановлені положення міжнародного права.
Особливості проведення воєнної кампанії та статистичні відомості стосовно застосування військ у війні у В’єтнамі 1964-1973 років
Число військ: у В'єтнамі служили понад 2,5 млн американців, із них
536 000 у 1968 році, на який припав пік американської присутності.
У 1973 році, коли США вивели свої війська, чисельність війська Південного В'єтнаму була 700 000, а в Північного В’єтнаму було біля 1 млн.
Суперництво Холодної війни: Південний В’єтнам покладався
на економічну та військову допомогу США, тоді як Північний В'єтнам отримував допомогу від СРСР і Китаю.
Втрати: У цій війні загинули понад 58 000 американців і принаймні 1,1 мільйона в’єтнамців. Жертви були і в інших сил: загинули 4000 вояків з Південної Кореї.
Міжнародна війна: Деякі країни надіслали свої контингенти на допомогу військовим США. Найбільше - 50 003 - надіслала Південна Корея, 11 586 вояків Таїланду, 7672 Австралії, 2061 - з Філіппін і 552 - з Нової Зеландії. Великий контингент - 170 000 - надіслав також Китай для відновлення пошкодженої американськими бомбардуваннями інфраструктури і для будівництва укріплень проти повітряних ударів.
Повітряна війна: Вага бомб, скинутих в Індокитаї, понад удвічі перевищувала масу бомб, які США і Британія використали в Другій світовій війні.
Зброя: Жоден інший тип зброї не пов'язують настільки тісно з війною
у В'єтнамі, як автомат AK-47. Головна зброя північнов’єтнамської армії
і південнов’єтнамських партизан, цей автомат перетворився на улюблений засіб революціонерів світу. Американські війська використовували переважно гвинтівки М14, а згодом М16. Американські автомати були занадто громіздкі для джунглів В’єтнаму.
Суперечлива спадщина: В'єтнам безуспішно домагався від США компенсації для жертв хімікату “Агент Оранж”, який американські війська розпилювали над Південним В'єтнамом.
Поділ: Понад 1 мільйон так званих людей у човнах втекли з Південного В'єтнаму між 1975 і 1989 роками. Більшість із них оселилися в США.
Нормалізація: США і В'єтнам нормалізували відносини в 1995 році, а в 2013 році оголосили про всеосяжне партнерство. Двостороння торгівля зросла і досягла рівня US$35 млрд у 2014 році.
Розділ 2. Характерні риси та особливості воєнних дій та способи протипартизанської боротьби у війні у В’єтнамі
2.1. Особливості застосування безпілотної розвідувальної авіації під час В’єтнамської війни.
Бойове застосування безпілотних розвідувальних літальних апаратів почалося у серпні місяці 1964 р., практично одночасно з початком широкомасштабних бойових дій США у В’єтнамі. Після застосування Північним В’єтнамом радянських зенітних ракетних комплексів С-75 (SА-2) проведення повітряної розвідки за допомогою пілотованих літаків розвідників стало досить небезпечним заходом. Американський розвідувальний БпЛА AQM-34 Firebee (запускається з літака-носія)
зі встановленим на ньому компанією “Теледайн Райн” обладнанням для фоторозвідки, інфрачервоної і радіоелектронної розвідки був використаний
у реальних бойових умовах у серпні 1964 р. БпЛА цього типу (різних модифікацій) у період 1964-1975 рр. виконали над територією Південного
і Північного В'єтнаму, а також Південного Китаю 3435 бойових вильотів,
з яких 2873 (84%) виявилися успішними (безпілотний літак благополучно повертався назад, доставивши необхідну інформацію). При цьому бойові втрати БпЛА склали всього 4%. Незважаючи на втрату декількох сотень БпЛА, під час їх бойового застосування не загинув жодний військовослужбовець США. Для порівняння, за цей же період часу, навіть
за досить заниженими американськими офіційними даними, у небі В’єтнаму було втрачено більше 2500 бойових літаків і близько 5000 членів екіпажів (загиблих чи взятих у полон) [6; с.119]. Використання повітряного БпЛА AQM-34 Firebee у В’єтнамі дозволило вирішити наступні завдання:
виявити наявність на озброєнні Північного В’єтнаму радянських ракет С-75;
своєчасно отримати підтвердження появи на озброєнні північно-в’єтнамських ВПС радянського літака МІГ-21 і сфотографувати його;
постійно проводити оцінку результативності бойового застосування бомбардувальників В-52;
виявити надходження радянських вертольотів військам Північного В’єтнаму;
отримати фотографічні зображення підриву радянської ракети С-75
з близької відстані.
Завдяки застосуванню БпЛА було отримано більше 80% фотознімків
у районах, найбільш прикритих засобами ППО. Більш того, цінність інформації, надана БпЛА у ході ведення радіотехнічної розвідки
за характеристиками сигналу в’єтнамського зенітно-ракетного комплексу
С-75, була порівняна з повною вартістю програми розробки безпілотного літального апарату. Хоча БпЛА і був, зрештою, збитий, отримана від нього інформація дозволила зберегти життя багатьом американським льотчикам,
а також зберегти літаки протягом подальших п’ятнадцяти років [4].
Починаючи з війни у В'єтнамі, на БпЛА прагнули покласти не тільки виконання розвідувальних, але і ударних завдань по знищенню різних об’єктів противника. У період ведення бойових дій у В’єтнамі було здійснено декілька демонстраційних програм по вирішенню завдань придушення зенітної артилерії противника, цілевказівки і доставки зброї підрозділам американської армії. Зокрема, були вдало проведені випробування
по скиданню бомб масою 500 фунтів (226 кг) і пуски керованих ракет Maverick.
Незважаючи на позитивні результати проведення випробувань
у реальних бойових умовах, закінчення війни у В’єтнамі практично припинило розвиток тематики з питань розширення сфери застосування БпЛА у бойових діях, обмежившись тільки виконанням розвідувальних завдань [5].
2.2. Характерні риси протипартизанської боротьби під час війни
у В’єтнамі.
Протипартизанська боротьба – це комплекс заходів військового, напіввійськового, політичного, економічного, соціального і психологічного характеру, проведених урядом у своїй державі або при наданні допомоги
в дружніх державах з метою запобігання підривних дій, розгрому повстанських формувань і відновлення контролю з боку центральної влади.
В 1966-67 роки, намагаючись покінчити з партизанськими підрозділами ФНВ, армії США та Республіки В’єтнам розпочинають масові контрпартизанські операції. В цей час на долю партизанської організації “партизан В’єтнаму” або В’єтконг (далі – ВК) припадає найбільш серйозні випробування, які партизани в цілому успішно витримали з більшим
чи меншим успіхом. У 1966 році В’єтконг являв собою серйозну силу. Партизанська армія налічувала три дивізії Головних Сил, декілька окремих полків, 30 батальйонів регіональних Сил та близько 60 батальйонів Місцевих Сил, не рахуючи місцевого населення завербованого партизанами
та агентури у головних адміністративних центрах. Дані про чисельність партизанських формувань вкрай суперечливі. У деяких джерелах фігурує цифра у 220 а то й 300 000 вояків. Ці дані можливо й завищені, але це вкотре свідчить про чисельність та організованість ВК. Одночасно відбувається більш поглиблена централізація командування всіма силами ВК і Народної армії В’єтнаму (далі – НАВ) на території Південного В’єтнаму. Загальне керівництво всіма підрозділами ВК та НАВ та координацією їх дій перебрало на себе Центральне Управління Південним В’єтнамом – головний штаб НАВ (далі – ЦУПВ).
На цей етап В’єтконгу вдалося сформувати три основні зони свого перебування. Всі вони розташовувалися на північних захід від Сайгону.
У американських документах вони фігурують під назвами “Воєнна зона С”, “Воєнна зона D” та “Залізний трикутник”. Залізний трикутник являв собою територію площею 96 квадратних кілометрів. У цій зоні розташовувалися система партизанських баз та складів зі зброєю та продовольством. Залізний трикутник знаходився у зоні перетину основних транспортних шляхів Республіки В’єтнам, які вели до Сайгону. Знаходячись поблизу життєво важливих для країни комунікацій партизани систематично організовували удари по комунікаціям. В деяких випадках сполучення між Сайгоном
та районами переривалося надовго [8, с.17].
1966 та 1967 роки стали суворою перевіркою для В’єтконгу та Фронту національного визволення (далі – ФНВ) Південного В'єтнаму. Армія США
та Армія Республіки В’єтнам (далі – АРВ), набираючись досвіду у боротьбі
з партизанами, вирішили раз і назавжди позбутися збройного спротиву шляхом нав'язування партизанам тактики відкритого бою. Впродовж цих двох років було здійснено найбільш масштабні контрпартизанські операції.
В процесі боїв партизани вперше спромоглися вистояти проти переважаючого супротивника та продовжувати здійснювати бойову діяльність в межах усієї території Республіки В'єтнам. 8 січня 1966 року армія США розпочала операцію Crimp – першу вагому контрпартизанську операцію Другої В'єтнамської війни. Основною метою американців стали Головні Сили ВК навколо Сайгону та штаб-квартира ЦУПВ, яка ймовірно мала знаходитися біля камбоджийського кордону. До участі в операції американці залучили 8 000 вояків та старшин. Партизанська розвідка заздалегідь через свою агентуру у штабних структурах АРВ спромоглася здобути інформацію про запланований наступ. Тож напередодні частини
та підрозділи Головних Сил ВК просто розсіялися: частина з них перетнула кордон і осіла на базах на території Камбоджі, інші перебазувалися у більш безпечні терени. Проте враховуючи важливість самого району Регіональні
та місцеві сили не полишили терен. Розсіявшись на невеликі підрозділи партизани влаштовували засідки та розставляли пастки на шляхах ймовірного слідування ворога, цим самим усіляко затримуючи просування супротивника та прочісування території. Операція Crimp не принесла бажаного результату. Армії США не вдалося знайти штаб-квартиру ЦУПВ
нав’язати та знищити підрозділи Гоовних Сил ВК.
Після завершення операції “Crimp” в Ку-Чі прибула частини
25-ї піхотної дивізії армії США, яка планувала облаштувати свою головну базу на прилеглій території. Впродовж кількох місяців безпосередньо
у розташуванні дивізії відбувалися загадкові інциденти – обстріли всередині бази та підриви гранат. Врешті решт американці зрозуміли, що це робота партизан, які атакували американців прямо в наметах, буквально вилазячи
з-під землі. Через деякий час американцям вдалося обвалити частину проходів, але комплекс тунелів Ку-Чі продовжував діяти. Впродовж лютого 1966 року армія США здійснила ще ряд операцій локального рівня, проте вони також не досягли результату. Тим часом ЦУПВ не збиралося лише оборонятися.
На весну 1966 року ВК разом з НАВ планували завдати серію нових ударів по всій території Республіки В’єтнам. Задля здійснення своїх задумів
5 та 9 дивізії – основна ударна сила ВК знову підтягнулися з Камбоджі
у Воєнні зони С та D. Проте на цей раз партизанам не пощастило. В цей
же самий час дві бригади 1-ї піхотної дивізії армії США розпочали просування вглиб зон. Сталося так, що армія США та ВК буквально зіткнулися лоб в лоб. Перший повномасштабний бій стався 5 березня 1955 року під Ло-Ке, де у зустрічному бою зійшлися 274 полк ВК та 2 бригада 1-ї піхотної дивізії армії США. Бій закінчився невдачею для партизан, які
з серйозними втратами змушені були відступити. Березневі бої також закінчилися невдало. 5-а та 9-а дивізії ВК зазнали серйозних втрат і змушені були відступити у Камбоджу [9; с.72].
На початку осені 1966 року командування ФНВ запланувало провести нову весняну наступальну кампанію у безпосередній близькості від Сайгону. Задля здійснення удару окрім окремих батальйонів Головних Сил, окремих батальйонів Регіональних та Місцевих Сил у Воєнну зону С підтягнулася
9-та дивізія ВК в складі 271 та 272 полків. Проте такі значні перегрупування партизанських формувань не залишилися непомічені американською розвідкою.
Впродовж лютого місяця патрулі “зелених беретів” виявили приготування ФНВ до наступу. Відповіддю американців стала операція Attleboro. Ця масштабна операція мала на меті втягнути партизан у відкритий бій де б армія США та АРВ змогли б реалізувати свою перевагу у авіації
та артилерії. Операція розподілялася на дві фази: перша пройшла з 2 вересня та закінчилася на початку листопада 1966 року. Друга фаза розпочалася
2 листопада й закінчилася 24 листопада 1966 року. Проти партизан було задіяно значні сили в складі 196 легкопіхотної бригади, 1-ї та 2 5-ї піхотних дивізій, частин 4-ї дивізії, та підрозділів АРВ загальною кількістю в 22 000 вояків. Під час першої фази операції американські війська вторглися
у провінцію Тай-Нінь у “Воєнній зоні С” де розпочали облаштування баз
та точок вогневої підтримки. Під час другої фази розпочалося планомірне прочісування місцевості з метою виявлення та знищення основних сил партизан. На самому початку операції американцям пощастило: 29 жовтня
у зоні каучукової плантації Michelin підрозділам 196-ї легкопіхотної бригади вдалося натрапити на значні склади 9-ї дивізії ВК. Командування 9-ї дивізії не знаючи про високу концентрацію американських військ у воєнній зоні
С вирішили атакувати американські війська. Після того як окремі партизанські групи атакували американський гелікоптерний десант сторони направили всі свої свіжі сили. У деяких місцях партизанам вдалося завдати серйозних ударів по супротивнику. Але масована авіаційна та артилерійська підтримка та підхід свіжих підкріплень збили темп наступу й врешті решт змусила партизан розсіятися й відступати з воєнної зони С.
Основні сили ВК були виведені з терену операції через камбоджійський кордон та перемістилися у інші зони, недосяжні для ворожих військ. Армії США та АРВ вдалося завдати серйозної шкоди системі постачання ВК. На цей раз ВК було завдано відчутного удару, оскільки супротивник завдав удару по системі оснащення. Під час операції було виявлено велику кількість схованок з боєприпасами а також близько тисячі тонн рису. Крім того у самих боях через згубний артилерійський вогонь та авіаудари партизани втратили близько тисячі вояків. Проте американцям не вдалося досягнути своєї головної мети – оточення
й знищення 9-ї дивізії ВК. Остання розсіявшись у лісах відступила
на територію Камбоджі. Незважаючи на втрати бойова міць дивізії
не ослабла.
Починаючи з 1967 року американські та південно-в'єтнамські війська провели нові операції з метою виявити та знищити основні партизанські підрозділи та їх бази на території республіки В'єтнам. Новим випробуванням для партизан стала операція “Cedar Falls”. На цей раз удар армії США та АРВ був спрямований на “Залізний трикутник”. Проти партизан було кинуто три дивізії, дві бригади, один полк та декілька менших формувань. Американське командування планувало здійснити операцію по методу молота й ковадла. Стримуючі війська в складі двох дивізій армії США та дивізії АРВ розташувалися в зоні на південь від річки Сайгон, в той час як решта сил просуваючись у напрямку ковадла з півночі та сходу мали методично обстежувати місцевість та знищувати партизан. Командування ФНВ
у даному районі врахувало несприятливий для себе результат фронтальних атак під час операції Attleboro. Тепер з першими ознаками великомасштабного наступу партизанські формування розсіялися і розпочали відступ з території Залізного трикутника. Лише один раз окремий 165 батальйон ВК прийняв відкритий бій з 25 піхотною дивізією армії США.
І знову партизанські підрозділи зазнали значних втрат у відкритому бою. Для партизан В’єтконгу операція хоч і була серйозним ударом але й не стала катастрофою. З одного боку партизанській інфраструктурі було завдано серйозного удару: було повністю знищено селище Бен Сук, а його жителів евакуйовано. Бен Сук служив опорним пунктом партизан а його населення активно підтримувало ВК. В ході операції було захоплено 23 міномети
та кулемети, 590 гвинтівок, 6000 одиниць боєприпасів, 750 комплектів одностроїв та велику кількість продовольства. Навколо всіх доріг, які проходили через Залізний трикутник у радіусі було знищено всю рослинність та зрито природні перешкоди, що суттєво ускладнило проведення засідок. Іншим серйозним клопотом стали “тунельні пацюки” спеціально підготовлені вояки, які пробиралися у глибину тунелів. Тунельні пацюки, пробираючись вглиб тунелів знаходили таємні сховки та штаби ВК.
Підсумовуючи результати операції з воєнної точки зору партизани програли бій. Проте ВК вдалося знову зберегти 9 дивізію — свою основну ударну силу ВК. 272 полк 9-ї дивізії та 5 окремих батальйонів зуміли евакуюватися з театру бойових дій або заховатися в глибинах тунелів. Після того як американські війська покинули Залізний трикутник партизани знову повернулися у цей терен і повністю відновили свої зруйновані сховки
та бази. Після завершення операції командування ФНВ розцінило обстановку як загрозливу і звернулася у Ханой по допомогу регулярними армійськими підрозділами. З півночі В’єтнаму на терен Воєнної зони С перемістився 101 полк НАВ [10; с.39].
Останньою значною операцію американців проти партизан у 1967 році стала операція “Junction City”. Знову першочерговою здобиччю мала стати
9-та дивізія ВК та ставка ЦУПВ. Операція стала найбільшою за всю історію В'єтнамської війни. У ній приймали участь три дивізії, чотири окремі бригади та один окремий полк. 22 лютого американським військам вдалося оточити Воєнну зону С без суттєвих боїв та втрат. Після оточення американські війська повільно почали стискати кільце оточення. По мірі стиснення кільця американцям вдалося натрапити на велику мережу опорних пунктів та баз партизан, які були захоплені без суттєвих втрат. На цей раз армія США не обмежилася просто зачисткою території. Натомість однією
з цілей операції стало створення у самому центрі Воєнної зони С табору Парамілітарних груп цивільної самооборони та систему баз вогневої підтримки (БВП) у ключових зонах. Ця тактика була виключно небезпечною, оскільки партизанські групи в межах зони С при здійсненні партизанських операцій виявленні ворожою розвідкою та при зіткненнях з ворожим військом ставали мішенню скоординованих артилерійських та авіаційних ударів.
Останнім вагомим боєм стало зіткнення в районі селища Ап-Гу
1 квітня 1967 року, де два батальйони 271 полку ВК атакували злітно-посадкову смугу George. І знову через масоване застосування авіації
та артилерії партизани зазнали високих втрат і змушені були відступити
не досягнувши кінцевої мети. Операція продовжувалася з лютого по травень 1967 року і обернулася поразкою ВК. Вся місцевість у Воєнній зоні С була повністю спустошена. 9-та дивізія ВК була практично повністю знищена, загальні втрати партизан становили 2728 вояків убитими та 34 вояки полоненими. Втрати армії США становили 238 вояків убитими. Вся партизанська інфраструктура в зоні була серйозно дестабілізована. Лише
з великими труднощами підрозділам ВК вдалося прослизнути через бойові порядки супротивника та втекти у Камбоджу.
Висновки.
В’єтнамська війна вважається найдовшою з усіх воєн в історії США.
За кількістю загиблих американців вона знаходиться на четвертому місці після Громадянської, Другої та Першої світової воєн.
Безуспішні й тривалі воєнні дії, що супроводжувалися великими втратами, породили в американському суспільстві так званий “в’єтнамський синдром”, тобто різке неприйняття участі американських солдатів
у зарубіжних збройних конфліктах, якою б метою ця участь не мотивувалася.
Враховуючи, що аналіз воєнних конфліктів останніх десятиліть показує, що застосування збройних сил здійснюється не тільки з метою приборкання сторін, але й з метою перевірки на практиці нових форм
і способів їх застосування, можна констатувати, що війна у В’єтнамі спричинила значний прорив у розвитку новітніх видів озброєння, форм
та способів збройної боротьби, зокрема у сфері партизанської
та контрпартизанської боротьби, застосування безпілотних літальних апаратів тощо.
Основними наслідками В’єтнамської війни (1964-1973 рр.) стали:
загибель 50 000 американських офіцерів і солдат;
активізація антивоєнного молодіжного руху в США;
розкол американського суспільства з питання доцільності війни;
падіння міжнародного авторитету США;
втрата президентської посади демократичною партією.
Список використаних джерел:
1. Leahey M. J. A History of Defense Reform Since 1970: Thesis /Michael J. Leahey – Monterey, CA: Naval Postgraduate School, 1989 – 99 р.
2. Советская военная энциклопедия: [в 8 томах] / Пред. гл. ред. комиссии Огарков Н.В. – М.: Воениздат, 1976-1980. Т. 8. – Ташкент - Ячейка. – 1980. – 687 с.
3. Советская военная энциклопедия: [в 8 томах] / Пред. гл. ред. комиссии Огарков Н.В.– М.: Воениздат, 1979. Т. 7. – Радиоконтроль - Тачанка. – 1979. – 687 с.
4. Ноговицын А. А., Барвиненко В.В. Развитие способов и форм военных действий: информационный аспект // Военная мысль. – 2004. – №2. – 24-27 с.
5. Куликов В. А. Организация вооружения государства:особенности формирования и развития // Военная мысль. – 2004. – №7. – 15-17 с.
6. Куприянов Г. П. Основные тенденции развития форм вооруженной борьбы в воздушно-космической сфере // Военная мысль. – 2005. – №1. – 12-16 с.
7. Білецький І.Г., Андронов В.В. Особливості застосування безпілотної розвідувальної авіації в сучасних воєнних конфліктах// Теоретичні основи розробки систем озброєння - 2010 - № 1 (21) – 118-124 с.
8. Бердников Р., Деякі питання військового мистецтва у війні Опору в'єтнамського народу, “Військово-історичний журнал”, 1961 № 5.
9. Мхитарян С. А., Боротьба в'єтнамського народу за національну незалежність, демократію і світ (1945—1955 рр.), М., 1957.
10. Кадимов Р. Р., Поразка агресивної політики Франції у В'єтнамі в ході загальної війни Опору (1946—1954 рр.), в кн.: Колоніалізм — злий ворог народів Сходу, М., 1962.