1   2   3
Ім'я файлу: ТЕМА 4-5.doc
Розширення: doc
Розмір: 143кб.
Дата: 23.04.2022
скачати

ТЕМА 4. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ


  1. Європа Нового часу: панорама соціально-культурних процесів та особливості розвитку філософії.




  1. Основні напрями філософської думки епохи Нового часу: а) методологія Нового часу; б) гносеологічні ідеї; в) окреслення Б.Паскалем становища людини в світі та умов гідного людського мислення; г) ідеї соціальної філософії доби Нового часу.




  1. Вихідні особливості та ідеї європейського Просвітництва.


1. У середньовіччі синкретична єдність символічного світосприйняття знайшла яскраве вираження у словах: «Як – на небі, так – і на землі». Небо спустилося на землю, а земля піднялася до неба завдяки знаменням та знакам Божим. Спасіння можна було досягти не лише на небі, але й на землі, живучи чесно, праведно, смиренно, не піддаючись спокусам. Філософія середньовіччя не займалася аналізом поточного життя, бо виконувала іншу місію, а саме: наближення Бога до повсякдення завдяки орозумленню віри. Ансельм Кентерберійський сформулював це так: «Віра, яка шукає розуміння».

У Новий час ситуація змінюється. Відбуваються фундаментальні зрушення у житті людей. Новий час – це початок кінця традиції, великих оповідей (Ж.-Ф. Ліотар), які об’єднували людей; це початок кінця спільноти, в якій людина відчувала близькість до іншої людини й об’єднувалася з нею на основі спільної мети, походження тощо (сільська громада, побратимство, посестринство, гільдії, цехи) і перехід до організації – суспільства – як вираження неорганічності та механічності співжиття людей (Ф. Тьоніс «Спільнота і суспільство», Г. Аренд «Становище людини»). На зміну органічним формам співжиття приходять неорганічні і ці процеси змін в соціальному житті людей супроводжуються відчуженням одне від одного, відчуженням від природи (К. Маркс). Новий час – це час «розчаклування» (М. Вебер) світу та надання йому значення світськості (десакралізація простору та часу – у І. Канта як необхідні форми пізнання і не більше). Це поява великих міст, в яких тисячі вихідців із сіл не знають де прикласти своїх рук і стають на шлях злочину. Потрібно щось робити із цими масами людей, які тиняються без діла. «Якби місто не забезпечувало свого поповнення новими людьми, воно перестало б жити. Воно вабило новачків…Звичайним і міцним було поєднання бідного району еміграції та пожвавленого міста…Якщо місто росло, то не само собою. Та й із соціального погляду воно залишало “чорнову роботу” для зайшлого люду» [Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV-XVIII ст. Том 1. Структура повсякденності: можливе і неможливе. Пер. з франц. Г. Філіпчук. – К.: Основа, 1995. – С. 421-422]. «Сільські суспільні покидьки стають міськими» [Цит. за: Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV-XVIII ст. Том 1. Структура повсякденності: можливе і неможливе. Пер. з франц. Г. Філіпчук. – К.: Основа, 1995. – c. 422]. Створюються робітні дома (Велика Британія). Зростає кількість фабрик і заводів, які потребують робочих рук, але все одно для всіх не вистарчає роботи. Ось як відгукується про Лондон ХІХ ст. доктор Вотсон, колега Ш. Голмса: «Я прагнув до Лондона, у цей величезний сміттєвий ящик, куди неминуче потрапляють нероби з усієї імперії» [А. К. Дойл. Пригоди Шерлока Холмса. – Харків: ВД «Школа», 2003. – с. 8]. Такими самими «сміттєвими ящиками» в ХІХ ст.. були і Берлін, і Париж, і Рим, одним словом, великі європейські столиці. Життя з провінції, з сіл, переноситься у міста. З’являються дослідження з психології мас (Г. Лебон), її типів та поведінки (Е. Канетті). Людина розчиняється в ній, щоб стати «людиною без властивостей» (Р. Мюзіль).

Виникає новий тип людини – буржуа, «міщанин», «житель міста». Міщанин – це носій нової зовнішності. Він стає носієм нових особистісних зразків поведінки, нового світогляду, нової ментальності. Міщанин вносить в соціальне життя новий спосіб діяльності та уявлення, нові способи соціального маркування, а саме: час – це гроші; зв'язок багатства з праведністю; кредит – мірило доброчесності; тілесна чистота та охайність. Міщанин – це людина, яка досконало вміє оперувати практичними абстракціями, такими як праця, гроші, право. Це те, на що нездатний селянин чи аристократ. Особистість Нового часу, її приватність, як особливість способу життя міщанської епохи, виникає завдяки розвитку не лише згаданих абстракцій, але й складної інституційної мережі. Ці посередники можуть являти собою складні системи й інститути – банки, біржі, правові кодекси. Це засвідчило, що настала епоха цивілізації. Кант дав їй наступну характеристику: «Чим цивілізованіші люди, тим більш вони актори; вони зовнішньо виказують симпатію, повагу до інших, скромність, безкорисливість, хоча цим нікого не обманюють, так як інший розуміє, що все це не-щиро… Благопристойні манери – це позірність, яка навіює іншим повагу (дозволяє не змішуватися з натовпом)… Все, що називають пристойністю не більше, ніж приваблива позірність» [Кант И. Антропология с прагматической точки зрения. – Електронний документ – [Режим доступу]: http://filosof.historic.ru/books/item/ f00/s00/z0000507/index.shtml].

В. Зомбарт глибоко проаналізував в однойменній праці «Буржуа» психологію буржуа, мотиви його поведінки. Для буржуа основне це діло, бізнес, який приноситиме прибуток. Цьому ділу він підпорядковує усе своє життя, і тому воно перетворюється на пустелю. Ранній капіталізм був ще пов'язаний з протестантською етикою, як це показав М. Вебер у своїй праці «Дух капіталізму та протестантська етика», але починаючи з ХVІІІ ст. він звільняється від християнської моральності і розвивається у напрямку отримання безмежної і безжальної наживи. Цьому сприяють наступні обставини: 1) народження нової науки про природу, яка уможливила появу сучасної техніки; 2) створена гебрейським духом біржа. Лише поєднана з сучасною технікою вона стає втіленням безмежної капіталістичної наживи; 3) гебреї під час виникнення сучасного капіталізму діяли в якості капіталістичного елементу; 4) завдяки послабленню релігійних почуттів, капіталізм стає аморальним; 5) економічна еміграція відкривала дорогу до вільної підприємницької діяльності. Ось як описує капіталістичного підприємця В. Зомбарт: «Навколо нього все спустошується, відмирає будь-яке життя, гинуть цінності. Батьківщина для підприємця стає чужиною. Природа, мистецтво, література, держава, друзі – все зникає для нього і перетворюється на ніщо, в нього більше «не має часу» на все це»[ В. Зомбарт. Буржуа. Евреи и хозяйственная жизнь/ Перевод с нем. – М.: Айрис-пресс, 2004. – с. 348. – (Человек и мир)]. Це і є відчуження капіталіста, яке супроводжується колонізацією пжиття (Ю. Габермас). Модернізація щоденного життя веде, як висловився Ю. Габермас, до «пограбування повсякденної свідомості», яка втрачає здатність до синтезування і стає фрагментарною. Модернізоване щоденне життя перебуває у стані безнадійного розпаду. Здійснюється «колонізація життєсвіту». Це означає, що людина асимілює навколишній світ і не складає його в єдину цілісну картину.

До початку доби модерну індивідуальність могла розвиватися за межами виробництва. В Античності, в середньовіччі, і навіть протягом періоду, коли буржуазні соціальні відносини ще зберігали аспекти соціальних феодальних відносин, людина, яка здатна була розвиватися, ніколи не працювала, але вона не була задіяна у тих соціальних зв’язках, які робили її соціально значимою. Винятками, наприклад, можуть бути Сократ, який провадив активну публічну діяльність, М. Монтень, який працював в міській управі, Р. Декарт, який перед тим як стати філософом, служив у війську. У давні, домодерні часи, виробництво поглиналося щоденним життям. Селяни працюють біля своєї оселі, тому праця не є відокремленою від щоденного життя сім’ї. Сільська громада встановлювала не лише способи праці та правила домашнього життя, але й свята. Домодерний спосіб життя не потребував утвердження індивіда, життя якого протікало в спільноті чи гільдії. З початком Нового часу ці традиційні норми життя були знищені, а праця набула фрагментарного характеру, в той час як індивід ставав все більш і більш ізольованим та замкнутим на своєму Я. В добу модерну сімейне життя, життя в спільноті, праця і дозвілля відокремилися одне від одного. Як наслідок такого відокремлення, щоденне життя стало дискретним. Що тепер можна вважати щоденним життям? Працю? Сім’ю? Дозвілля? Життя в колективі? Сьогодні ці сфери перебувають у конфлікті і більше не доповнюють одна одну. Більше того, вони не перетинаються і тому індивіду все важче і важче переходити з однієї сфери в іншу, бо кожна з них утворює «замкнуту царину смислових значень» (А. Шюц). Тому Новий час – це початок утворення великих розривів між людиною і людиною, між людиною і природою, між людиною і працею, між людиною і сім’єю, між поколіннями тощо.
2. Філософія Нового часу розвивається у діалозі з природничими науками, які активно впливали на науково-технічний прогрес. Першим філософом Нового часу можна вважати Френсіса Бекона. Його ще називають «філософом промислової доби» в Англії. Будучи науковцем, дипломатом і політичним діячем, Ф. Бекон відкидав античну і середньовічну філософію, вважаючи, що вони «дитячі», оскільки засновані на спогляданні і не ведуть до ефективної діяльності людини у природі та суспільстві. Він критикує схоластику за відірваність від життя, за абстрактні розмірковування – метафізичні розмірковування. Оскільки схоластика була заснована на аристотелізмі, то нищівної критики зазнавав Аристотель, як творець методу, який використовували схоласти у своїх дискусіях. У своїх працях «Новий Органон», тобто «новий метод чи нова сукупність методів», та «Нова Атлантида» Ф. Бекон обґрунтовував важливу роль науки у розвитку суспільства, а основне завдання філософії вбачав у розвитку нового методу пізнання, який би зробив науку набагато ефективнішою та результативнішою.

У Ф. Бекона теорія пізнання складається з двох частин. Перша – це частина, в якій він розробляє новий метод. Для цього він вдається до метафоричної мови і наводить приклади мурахи, павука і бджоли. Приклади мурахи і павука – це приклади того, як науковець не повинен працювати. Мураха збирає все, що трапиться на її шляху і несе в мурашник; павук витягує із себе павутиння. Науковець не повинен безсистемно нагромаджувати факти і не створювати суб’єктивні теорії, які не ґрунтуються на фактах. Тому зразком того, як треба працювати, стає бджола. Бджола сідає лише на ті квіти, з яких можна взяти нектар. Системна робота науковця полягає у тому, щоб серед розмаїття фактів відібрати найголовніші, найважливіші, систематизувати їх і на їхній основі будувати теорії. Такий метод називається індукцією. Індукція застосовується у природничих науках, або експериментальних науках. Індукція – це рух інтелекту від конкретного до загального, тобто від спостереження фактів через їхній аналіз та систематизацію і до створення на їхній основі наукових теорій.

У другій частині своєї теорії пізнання Ф. Бекон виділяє певні перешкоди на шляху до справжнього знання і ці перешкоди долаються індукцією. Перешкоди він називає «ідолами розуму», або «примарами розуму». Є чотири типи «ідолів розуму»: 1) «ідоли роду» - це перешкоди, обумовлені обмеженістю та недосконалістю людського роду; їх, фактично, неможливо повністю позбутися; 2) «ідоли печери» - це перешкоди, породжені суб’єктивністю індивідів, їхнім вихованням та освітою, кожен індивід має певні думки та переконання, які не завжди є правильними, істинними; 3) «ідоли ринку» - це перешкоди, які виникають внаслідок спілкування, неправильного використання слів, браком критичного ставлення до відомостей чи знання (тут Ф. Бекон звертає увагу на логічний аналіз мови не лише повсякденної, але й наукової, тобто понять); 4) «ідоли театру» - це перешкоди, які створені авторитетами у тій чи іншій галузі, ми не критично ставимося до авторитетів і до того, що вони писали та говорили, ми орієнтуємося на них і втрачаємо ініціативу, самостійне мислення (критика авторитету схоластиків, Аристотеля тощо). Індукція, як найефективніший метод пізнання, дозволяє мінімізувати вплив ідолів на пізнання, або й позбутися їх.

Якщо підсумувати, то Ф. Бекон є засновником емпіризму – напрямку філософії Нового часу, представники якого (Дж. Лок, Д. Г’юм, Джорд Берклі) вважали, що джерелом знання є досвід та факти, а метод здобуття знань – це індукція, яка передбачає спостереження, аналіз результатів дослідів, тобто він органічно поєднував емпіричні та раціональні підходи у пізнанні світу, яке спрямоване на відкриття внутрішньої єдності фактів, відкриття законів природи.

Іншим напрямком філософії Нового часу є раціоналізм. Засновником раціоналізму вважається Рене Декарт – французький математик, геометр, філософ. Він вважав, що досвід мінливий, оманливий. Досвід здобувається на основі чуттєвого спостереження, яке може нас обманювати, тому на нього не можна покладатися. Р. Декарт стверджував, що пізнавати можна лише за допомогою розуму (раціо). У своїй невеличкій праці «Міркування про метод, щоб правильно спрямовувати свій розум і відшуковувати істину в науках» він представляє свій метод, який складається з чотирьох правил: «Перше – ніколи не приймати за істинне нічого, що я не визнав би таким з очевидністю, тобто ретельно уникати похапливості і упередженості та включати у свої судження тільки те, що уявляється моєму розуму настільки ясно і виразно, що не дає мені жодного приводу для сумніву. Друге – ділити кожне з розгляданих мною труднощів на стільки частин, скільки можливо і потрібно для кращого їх розв’язання. Третє – розташовувати свої думки у певній послідовності, починаючи з предметів найпростіших і найлегше пізнаваних, і сходити поволі, мов по сходинках, до пізнання найскладніших, припускаючи існування порядку навіть серед тих, які природно не передують одне одному. І останнє – робити скрізь переліки настільки повні й огляди настільки всеохопні, щоб бути впевненим, що ніщо не пропущено». Цей метод дістав у геометрії назву дедукція: рух інтелекту від загального (аксіом – загальних тверджень, які не потребують доведення, оскільки є очевидними та ясними) до конкретного.

Якщо емпіристи вважали, що усі ідеї є набутими в процесі життя і формуються на основі досвіду, то Р. Декарт вважав, що ідеї є трьох типів: 1) вроджені ідеї, 2) ідеї, що виникли на основі набутого досвіду, 3) сконструйовані людиною ідеї. Р. Декарт зараховував до вроджених ідей наступні: ідею Бога, числа, протяжності, свободи волі, а також аксіоми. Щоб їх відкрити, необхідно засумніватися у всьому, що ми знаємо зі свого досвіду чи з прочитаних книг (тут Р. Декарт, як і Сократ, вважає, що більшість того, що вважається знанням, не є ним, бо знання не може бути стихійним, чуттєвим). Перш ніж перейти до дедукції знання, необхідно радикально засумніватися у своєму знанні. Звідси гасло Р. Декарта: «Я сумніваюся, я мислю, отже, я є». Сумніватися – означає мислити, моє існування, як людини, пов’язується із сумнівом, тому щоб бути, треба сумніватися. Р. Декарт пройшов шлях пізнання від радикального сумніву, коли все не є очевидним та достовірним, і до вершини достовірності та ясності, коли людина усвідомлює з великою силою ідею Бога і те, що він є.

Таким чином, пізнання людини розпочинається з радикального сумніву, коли у лапки береться все її знання, тоді вона, очищена від усього мінливого та недостовірного, починає усвідомлювати вроджені ідеї, навіяні самим Богом; ці ідеї не можуть викликати жодного сумніву, тому є достовірними. Р. Декарт вперше визначив людину, як суб’єкта пізнання.

Щодо онтології, то Р. Декарт поділяв світ на дві субстанції (substantia, лат. – основна чого не будь): матеріальну і духовну. Перша – протяжна. Протяжність природи, Всесвіту нескінченна . Матеріальна субстанція нескінченно подільна. Друга субстанція – духовна, неподільна. Головною ознакою духовної субстанції є мислення. Взаємодія двох субстанцій у світі забезпечується Богом. Отже, Бог є Тим, Хто є основою світу і пізнання.

Ф. Бекон і Р. Декарт – засновники двох основних напрямків філософії Нового часу, які мали свої послідовників. Тому самостійно розглянути такі питання: емпіризм після Ф. Бекона (Дж. Лок, Д. Г’юм), раціоналісти Б. Спіноза, Г. Ляйбніц.

Окремою постаттю на тлі філософії Нового часу є постать Блеза Паскаля. Як ви бачили з викладеного матеріалу, Новий час – це час секуляризації, тобто відділення держави і суспільства від церкви, занепад релігійних почуттів та переживань; наступ науки і промисловості на природу; раціоналізація життя; людина постає творцем суспільства, держави тощо, а не Бог. Тому позиція Блеза Паскаля, який спершу був прихильником Р. Декарта і науки, а пізніше навернувся до християнства, видається трохи дивною. Але ця дивність зникає, коли ми розглянемо його погляди.

У своїй книзі «Думки» Б. Паскаль змальовує вражаючи картину становища людини у світі. У порівнянні із всесвітом людина є комахою, порошинкою у всесвіті, але з іншого боку, у відношенні до мікро всесвіту – вона велетень. Тому людина знаходиться між двох безодень і це становище між ними породжує тривогу, страх, непевність. Але людина наділена мисленням (те, на чому наголошував і Р. Декарт). Людина – це «мислячий очерет», стверджував Б. Паскаль. Проте мислити треба гідно, тобто на межі буття і ніщо, тобто бути надзвичайно щирим у своєму мисленні. Таке гідне мислення веде людину до розуміння того, що лише Бог може бути надійною опорою. Тому Б. Паскаль відмовився від «Бога філософів» і віддав себе у руки «Живого Бога», тобто Бога Авраама, інших пророків, який спопеляє усе марне і не надійне.
3. Просвітництва – це XVIII ст. Просвітники переконані, що лише людський розум може забезпечити прогрес. Прогрес полягає у моральному розвитку, а також у поширенні знань та освіти на широкі маси. Саме в добу Просвітництва поширюються ідеї рівності, свободи, справедливості, приватної власності тощо. Також розробляються теорії природного права, формується національна свідомість. І. Кант так визначає, що таке Просвітництво: Просвітництво – це вихід людини зі стану інфантильності, коли вона підкорялася церкві, іншим авторитетам, але тепер вона може вільно користуватися власним розумом і не звертати увагу на авторитети. Тому гаслом Просвітництва є : «Май мужність користуватися власним розумом!».

До французького Просвітництва належать енциклопедисти (Дідро, Вольтер тощо), Ж-Ж. Руссо, який займав протилежну позицію щодо суті Просвітництва і закликав до повернення до первісного стану – природного стану, коли людина була «благородним дикуном», але внаслідок цивілізаційного руху перетворилася на аморальну, деградовану істоту.

До німецького Просвітництва належать Лессінґ, Гердер, Кант. Лессінґ відстоював демократичні права народу. Закликав до віротерпимості і мріяв, коли розум займе місце релігії. Гердер стверджував, що людина – це істота, яка послуговується не лише розумом, але й відчуттями. Кант закликав до «вічного миру», який може встановитися тоді, коли кожна країна стане республікою, тобто «справою народу», який вийшов із стану дитячості і може сам собою керувати.

Література


  1. Гусєв В. Західноєвропейська філософія XV-XVIII ст. – К., 1995.

  2. Татаркевич Вл. Історія філософії. – Т.2. – Львів, 1999.




  1   2   3

скачати

© Усі права захищені
написати до нас