Ім'я файлу: С е м і н а р с ь к е з а н я т т я.docx
Розширення: docx
Розмір: 114кб.
Дата: 14.04.2022
скачати
Розширення: docx
Розмір: 114кб.
Дата: 14.04.2022
скачати
С е м і н а р с ь к е з а н я т т я № 1
Тема 1. Філософія права, її предмет і завдання
Філософія права як теоретичний дискурс.
Як уже згадувалося, наприкінці XVIII ст. завдяки ініціативі німецького юриста Г. Гуго з’явилось у науковому вжитку поняття «філософія права». Оскільки воно прижилося в юридичній науці, то й сама філософія права вважалась її складовою. На думку Гуго, юриспруденція повинна охоплювати юридичну догматику, філософію права й історію права. Філософія права, згідно з його розумінням, є «частиною метафізики голої можливості (цензура й апологетика позитивного права за принципами чистого розуму), частиною політики доцільності певного правоположення (оцінка технічної і прагматичної доцільності за емпіричними даними юридичної антропології)».
Розробляючи філософську частину вчення про право, Гуго заперечував основні ідеї метафізичного вчення про право Канта, під впливом якого він перебував. Філософія та історія права в його інтерпретації є антираціоналістичними, позитивістськими, спрямованими проти природно-правових ідей.
Однак насправді самостійною філософською дисципліною філософія права стала завдяки зусиллям Г. Геґеля, який у 1820 р. видав відому «Філософію права», що дотепер не втратила своєї значущості. Наука про право, за Геґелем, є частиною філософії. Тому вона мусить розвинути із поняття ідею, що репрезентує розум предмета, або спостерігати власний іманентний розвиток самого предмета. Звідси випливає й визначення предмета філософії права: «Філософська наука про право має своїм предметом ідею права – поняття права і його реалізацію». Геґель ставить перед філософією права завдання осмислити ідеальні, духовні першооснови права, що є підґрунтям права, «осягнути те, що є, оскільки те, що є, є розум». Тобто його тлумачення предмета філософії права зумовлено його ж ідеями про тотожність мислення і буття, розумного і дійсного.
Підходи Гуго й Геґеля щодо змісту філософії права набули подальшого розвитку у філософсько-правових концепціях неогеґельянства (Ю. Біндер, В. Дільтей, Р. Кронер, Б. Кроче, К. Паренц), неотомізму (Ж. Маритен, Ж. Дабен, Й. Меснер, А. Ауер), екзистенціалізму (В. Майхофер, Е. Фехнер, Г. Кон, К. Коссіо), неопозитивізму (Г. Харт, О. Вайнбергер, П. Колер, М. Пришінг, П. Штрассер) тощо.
Філософський підхід до праворозуміння справив відчутний вплив як на окремі філософсько-правові підходи і концепції, так і на юридичну науку загалом. З іншого боку, юриспруденція, юридичні теоретичні положення про право, проблеми його становлення, удосконалення і розвитку визначають вектори філософських досліджень правової тематики. Подібним взаємовпливом і взаємодією філософії та юриспруденції відзначаються майже всі сучасні підходи до права незалежно від системи, до якої вони належать, – юридичної науки чи філософії. Оскільки філософсько-правові концепції XX ст. розвиваються зусиллями філософів і юристів, це зумовлює певну розбіжність між ними щодо розуміння предмета, цілей і завдань філософії права.
Так, серед загальних проблем теорії права німецького правознавця А. Кауфмана перебувають такі питання, як людина у праві, право як міра влади, співвідношення природного права і правового позитивізму, права і моралі, подолання правового релятивізму, онтологічна структура права тощо. Французький професор права Г. Шварц-Ліберман фон Валендорф вбачає сенс філософії права в аксіологічному підході до позитивного права, оскільки філософія, на його думку, за своєю суттю є встановленням ієрархії цінностей щодо навколишнього світу.
Австрійський дослідник Г. Луф як основні проблеми філософії права виокремлює: поняття і сутність права, джерела права, дію права, співвідношення права і моралі, природне право, справедливість тощо. Іспанські правознавці П. Бельда і Х.-Ф. Лорка-Наваретт, вказуючи на важливість дослідження сутності права, особливу увагу звертають на необхідність аналізу принципів природного права, що зумовлені природою людини, та на з’ясування зв’язку природного права з позитивним.
У філософсько-правовій концепції німецького мислителя К. Роде філософія права, за своєю суттю, постає як історія філософії права, у якій він виокремлює три основні етапи: філософію права античності, християнську філософію права і філософію права Нового часу – від Макіавеллі до сучасних авторів.
У контексті екзистенційного підходу до права (В. Майхофер, Е. Фехнер, К. Коссіо) основне завдання філософії права полягає в розумінні й тлумаченні права як екзистенційного явища, у його розрізненні й співвідношенні з офіційним законом (позитивним правом). У цьому аспекті екзистенційне право постає як справжнє (автентичне) право (як вияв «справжнього існування», екзистенції), а закон (позитивне право) – як щось несправжнє, відчужене від людини, а отже, як таке, що суперечить його екзистенційній (істинній) сутності, як знеособлена об’єктивована форма вияву «недійсного існування».
У неопозитивістській концепції (О. Вайнбергер, П. Колер, П. Штрассер та ін.) філософія права охоплює аналіз структурних проблем права, загальні юридичні поняття й основні теоретичні проблеми правової науки, теорію справедливості та юридичне вчення про методи.
З точки зору представників неотомізму (Ж. Марітен, Ж. Дабен, Й. Месснер), філософія права має вивчати природне право, яке онтологічно притаманне людині з часів її творення Богом, тобто яке походить від вічного закону, що є джерелом усіх інших законів і загальним законом світобуття. Природне право розглядається ними як ідеальний порядок людських дій, а тому йому мусить відповідати позитивне право і його застосування на практиці.
Філософія права безпосередньо взаємодіє з дисциплінами, які направлені на теоретичне вивчення права. Ці дисципліни, включаючи філософію права, загалом є елементом системи пізнання права. Серед дисциплін, суміжних із філософією права, слід виділити:
– загальну теорію права – особливе наукове осмислення сутності і специфіки права як системи норм та інститутів;
– соціологію права – науку, яка досліджує суспільні корені, соціальні детермінації та наслідки права;
– політологію права, яка передбачає дослідження місця права у функціонуванні політичної системи суспільства;
– антропологію права – науку про правові звичаї і правові системи різних народів.
Філософія права дає змогу створювати можливість для фіксування принципової відмінності останньої від юридичної науки – спеціальної теоретико-пізнавальної дисципліни, предметно зорієнтованої виключно на чинне право (право як явище) і яка прагне виробити про право систему всебічних знань. Водночас існують моменти, які ріднять філософію права та юридичну (правову) науку. Передусім, це форма організації знання (теоретична), яка вибудовує певні більш менш узагальнені відомості і думки про правові явища (тобто несистематизовані, емпіричні правові знання) в ступінь загальних і необхідних суджень. І філософії права, і правовій науці притаманне прагнення до теоретичного осягнення істини, дух критичної раціональності, наявність спеціально розробленого категоріального апарату, систем аргументації.
Проте філософію права не можна цілком зводити до науково-теоретичного пізнання. Її природу (світоглядну за генезою) не можуть задовольнити тісні межі раціонально-пізнавальної діяльності мислення, непорушність яких є обов’язковою умовою існування правової науки. З самого свого зародження філософія права (як і філософія взагалі) не тільки раціонально пізнає свій об’єкт (право), а й духовно переживає, оцінює, виправдовує (або осуджує) його за шкалою світоглядних критеріїв. Причому всі критерії безпосередньо не випливають із логіки пізнавального процесу (що обов’язково для правової науки). Навпаки, вона в певному сенсі передує йому, задає йому напрям і визначає межі, усередині яких правове пізнання і його результати мають смисложиттєве значення. Саме в площині світоглядної генеалогії філософії права найбільш очевидними стають специфічність, своєрідність і відносна суверенність у відношенні до правової науки. Філософію права відрізняє від правової науки передусім своєрідність предметного змісту: для першої – це сукупність фундаментальних, світоглядних за своєю природою проблем правосвідомості, які знаходять своє обґрунтування в ідеї права і набувають завдяки останній сенсо-життєвого звучання; для другої – це головним чином проблематика, пов’язана із пізнанням чинного права (права як явища) у самих різноманітних аспектах його концептуальної констатації (загальнотеоретичний, аналітичний, соціологічний, психологічний та інші аспекти).
Вітчизняна філософсько-правова думка займається сьогодні проблемою демаркації філософії права – намагається встановити критерії, завдяки яким стало б можливим визначення міждисциплінарного статусу філософії права. Новітня західна філософія не знає такої проблеми, оскільки все більше тяжіє до системного розгляду проблем соціального. І все ж, віддаючи данину вітчизняним пошукам «місця» філософії права під сонцем, хотілося б, перефразовуючи Б. Рассела, сказати, що філософія права займає нічийну територію між філософією і теорією права разом із юриспруденцією. Хоча сьогодні ми можемо констатувати тезу про міждисциплінарне положення вітчизняної філософії права, проте її проблемно-предметний статус залишається нез’ясованим. Причинами такого стану речей у вітчизняній науці може бути і довготривале панування «істматівських» (марксистських) теоретичних і методологічних настанов, і втрачена, перервана культурна традиція, і дещо поки що учнівське «відкриття» і освоєння теоретичної спадщини та сучасної західної літератури.
Як суто філософська дисципліна філософія права неможлива, оскільки віднайдення «граничних» засад права не є плідним без аналізу та рефлексії щодо предметних форм права. Свій категоріальний апарат філософія права формує завдяки запозиченню як філософської, так і правової лексики.
Під час історичного розвитку змінювався і статус філософії права, змінювалися погляди на філософію права як на напрям дослідження і як на специфічно-теоретичний підхід. Те саме можна сказати і про міждисциплінарні зв’язки філософії права, про її місце між філософією та юриспруденцією, а під юриспруденцією будемо розуміти діяльність, основним призначенням якої є обслуговування механізму функціонування та розвитку права. Якщо найяскравіше «філософський характер» філософії права проявився у філософії права Геґеля, який визначав її як «філософське осмислення всієї соціально-політичної дійсності (з широким застосуванням правових категорій)», то пізніше її поступово почали розглядати як спробу дати відповідь на філософському рівні на питання «Що таке право?». Поступова юридизація філософії права зумовила те, що на початку ХХ ст. вона стала розглядатись у руслі диференціювання юридичної науки.
Хоча і в ХХ ст. є автори, які визнають філософський характер філософії права. Наприклад, Р. Н. Бек у «Perspectives in Social Philosophy. Readings in Philosophie. Sources of Social Thought» (N.Y., 1967) розглядає філософію права, як і політичну філософію, як синоніми соціальної філософії, яка, відповідно, є філософською критикою соціального прогресу щодо принципів, які лежать в основі соціальної структури і функцій суспільства.
І самі філософські вчення безпосередньо, і відповідні філософські трактування права вплинули і впливають на юридичну науку загалом. Так, саме філософсько-правові роздуми про внутрішній взаємозв’язок та єдність права, свободи і справедливості привели до сучасних уявлень про права і свободи людини, про панування права, про правовий закон і правову державу. Юриспруденція істотно впливає на філософські дослідження правової тематики. Сьогодні досить актуальні філософські роздуми про проблеми сучасної юриспруденції, зокрема про: прийоми юридичної аргументації і природу юридичного доведення; ієрархію джерел позитивного права; вдосконалення чинного законодавства, про природу вини і відповідальності тощо. Подібною взаємодією і взаємним впливом філософії та юриспруденції певною мірою відмічені всі філософські підходи до права, незалежно від їх приналежності до системи юридичних наук чи філософії.
Предмет філософії права. Філософія права – самостійна галузь теоретичного знання. Її предмет не вичерпується жодною філософською чи юридичною дисципліною. Вона має власну багату історичну традицію та специфічний категорійний апарат. Історія людської думки містить низку різних концепцій філософії права, підходів до проблеми її предмета, методу і сфери інтересів. Філософія права – самостійна галузь знання філософії і юриспруденції. Вона займається дослідженням смислу права, його сутності, цінності і значення у житті людини і суспільства. Отже право є об’єктом вивчення цієї наукової галузі. Ця думка одностайно підтримується всіма дослідниками філософії права. Але специфіку окремої науки відображає не об’єкт, а її предмет. Як часто це і буває в науці, щодо визначення предмета філософії права серед фахівців одностайності немає.
Різні вчені під час визначення предмета філософії права акцентують увагу на вивченні сенсу й призначення права; на вивченні права як засобу саморегуляції суспільства, як міри влади; на культурних підвалинах права, його сутності і співвідношенні із законом. Дехто обмежує предмет філософії права лише вивченням її історії або системи методів пізнання права тощо.
З існування різних, навіть протилежних, думок стосовно визначення предмета філософії права можна зробити висновок, що ця галузь науки недостатньо ствердилась. Але це було б неправильним. Саме про це свідчить давня латинська мудрість: «Contraria non contradictoria sed complementa sunt» (протилежності не спростовують, а доповнюють одна одну). Отже, природа, сутність, специфіка, особливості, співвідношення права з іншими соціальними нормами, сенс, місце і значення у системі філософського знання тощо – є у різних визначеннях. І все це, дійсно, розглядає філософія права.
Існують дві точки зору на трактування філософії права: 1) вона є поширенням загальної філософії на правову проблематику; 2) слугує частиною теорії права, яка спеціалізується на проблемах методології. Не піддаючи сумніву ці два трактування, додамо ще одне: 3) філософія права – це його світоглядне розуміння.
Зі сказаного постає питання: філософія права – це філософська чи юридична дисципліна? Хто повинен її викладати студентам: філософ зі знаннями юриспруденції чи юрист зі знаннями філософії? Зараз більшість науковців вважають її ближчою до юриспруденції, але її розвиток все одно тісно пов’язаний із розвитком філософської думки. Фактично філософія права є міждисциплінарною галуззю. Філософське пізнання – сфера загального, правове пізнання – сфера особливого. Шлях від філософії до філософії права іде від загального через особливе до конкретного (до істини про право). Шлях юриспруденції до філософії права іде від особливого через загальне до конкретного. Як бачимо, різними шляхами досягається однаковий результат. І тут нема жодного протиріччя, усе залежить від загального стану філософії і юриспруденції, політико-ідеологічних чинників і наукових традицій у конкретній країні.
Якщо філософія права в СРСР розроблялась у межах загальної теорії права і не мала статусу окремої науки, то тепер, отримавши такий статус, вона повинна виконувати низку функцій методологічного, гносеологічного, аксіологічного характеру. Але донині дискутують питання щодо співвідношення цих галузей: одні вважають, що філософія права вужча за теорію права, інші, навпаки, стверджують, що теорія права є її підосновою. На нашу думку, такі вислови є некоректними, адже це різні дисципліни, які мають різний предмет: теорія права досліджує закономірність виникнення і розвитку права, а філософія права вивчає світоглядне розуміння права й закону.
Так само як існують різні галузі науки, існує і світоглядне розуміння категорій цих наук, що втілюються в різні види філософського знання: філософія історії, фізики, хімії, моралі, релігії тощо. У них однакові завдання щодо власного предмета і цим вони схожі. Водночас кожна з них має свій предмет. У цьому, власне, полягає їх відмінність.
Право – невід’ємна складова культури суспільства, а філософія права узагальнює знання про правову сферу, розглядає відносини між законом і правовими феноменами. Однією з головних функцій філософії права, як ми вже зазначали, є світоглядна. Отже, можна стверджувати, що філософія права – це моральний осередок законодавства. Вона покликана описувати право не таким, як воно є, а таким, яким воно повинно бути. Вона розглядає позитивне право з огляду на його розумність, справедливість, істинність, цінність тощо, але для цього потрібно вийти за його межі. Фактично філософія права займається пошуком істини про право.
Оскільки закони встановлюються і діють у державах, філософія права займається філософським аналізом держави взагалі, як соціального інституту. А будь-який науковий аналіз і пошук істини потребує також правильного методу. Щоб отримати від наукового аналізу правильний результат, і шлях до нього повинен бути правильним. Тому неабиякого значення в науковому дослідженні набуває метод як шлях дослідження або спосіб пізнання. Наукова методологія – це вчення про метод, його загальні можливості, принципи, на які він спирається. Тобто вона розглядає питання, наскільки за допомогою конкретного методу можна досягнути поставленої мети.
Основна проблема класичної філософії права – тлумачення співвідношення між природним і позитивним правом. Головна проблема природного права полягає в тому, чи принципово можлива така система цінностей, яка б однаково сприймалася всіма людьми? Є й інші важливі проблеми: яке джерело природного права? Де і коли воно починається і закінчується? Яким чином ми його пізнаємо? Чи є воно об’єктивним, незалежним від людського розуму, чи воно суб’єктивне і уявляє збудований людським розумом ідеал?
Усі ці питання повинні досліджуватися філософією права. Але оскільки в ній є багато різних напрямів, залежних від світогляду тих чи інших наукових спільнот, остільки кожний з них має свою методологію і намагається досягнути бажаного результату своїми методами.
А чи може бути універсальна методологія? Багато хто вбачає такою філософську антропологію, оскільки природне право базується на природі людини. Отже, ключ від істини, мабуть, у самій людині. Її і треба вивчати. А оскільки людині крім раціональних властиві також ірраціональні дії, то постає питання: які з них є головними? Науковці доходять висновку, що саме ірраціональність становить специфіку людини.
У чому ж полягає природа людини, її сутність? Людина – тілесно-духовна (біосоціальна) істота, у якій тварне і творче злите воєдино. Тому існує тілесний і духовний світ людини. Духовний – це свідоме, світ цінностей, мета і сенс життя людини. Тілесне – це несвідоме, інстинктивне. За З. Фрейдом свідоме і несвідоме в людині співвідносяться як вершник і кінь: кінь – несвідома, рушійна природна енергія, «нещасний» вершник лише прагне свідомо визначати спрямування цієї енергії до певної мети. Проте напрям руху коня визначає боротьба потужних основних інстинктів – ерос і танатос.
Але погляди на природу людини в науковців різних напрямів теж неоднакові. Тому на сьогодні не існує будь-якої універсальної методології, а отже, досягнення істини теж відносне. Представник кожного напряму саме свої результати визнає наближеними до істини. І цей плюралізм думок може свідчити лише про те, що, виходячи з встановленої нами вище формули, істина десь посередині, адже вказані шляхи повинні не заперечувати, а доповнювати один одного.
Для чого ж потрібно майбутньому юристу вивчати філософію права? Відповімо на це питання стисло. Філософію права потрібно вивчати для того, щоб отримати відповіді на такі питання: у чому полягає сутність і смисл права, коли і як воно виникає, існує воно одвічно і незмінно, чи розвивається, як воно формується, у якому напрямі, як поняття «право» співвідноситься з іншими поняттями, у чому полягає його значимість і цінність у житті людини, окремого суспільства, людства взагалі?
Зрозуміло, що на всі ці питання не можна надати одностайної і остаточної відповіді, але це не означає, що не потрібно і намагатися це робити. Саме обмірковування цих питань можуть наблизити мислячу людину до істини. Тому філософія права, як і філософія взагалі ставить за мету навчитись мислити. У цьому контексті – мислити про право.
1 2 3 4 5