Семінарське заняття 5
Тема 5. Антропологічний вимір філософії
Частина 1. Філософська антропологія
1. Місце людини у філософії
Проблема людини є центральною для філософії. Вона не просто вінчає всю філософську теорію, а й надає їй людиновимірювального сенсу, зумовлює світоглядно-ціннісне значення філософської культури. Людина - альфа і омега філософського знання. Кожен аспект філософської культури (осмислення буття, проблеми пізнання і культури, історії і цивілізації) навантажений людським смислом, є законом мислення, рефлексивної інтелектуальної діяльності особистості. Усі філософські питання, як стверджував Кант, зводяться до одного: "Що є людина?". Не одне тисячоліття філософи шукають відповіді на це питання, пропонуючи різноманітні бачення "проблеми людини", оформлюючи результати своїх старань в гіпотези, концепції, вчення про походження, природу і сутність людини, її тілесні і духовні якості, призначення на землі. У сукупності знань про людину це вчення ще у XVI ст. отримало назву "антропологія".
Антропологія (грец. anthrdpos - людина і logos - вчення) - сукупність наукових дисциплін, які вивчають людину (людство) на всіх історичних етапах розвитку.
2. Проблема і концепції сенсу життя.
Так, В. Г. Немировський виділяє принаймні декілька основних концепцій сенсу життя:
1. Вищим сенсом життя є творчо-альтруїстична безкорислива турбота про загальне благо і пов’язана з нею готовність поступитися своїми інтересами.
2. Людина, як соціально-творча істота бачить сенс життя в створенні духовних і матеріальних цінностей.
3. Соціально-демографічний сенс життя полягає в народженні і вихованні дітей та онуків.
4. Група концепцій сенсу життя, які сприяють прогресивному розвитку індивіда (а тим самим і суспільства), включає різні варіанти діяльності: орієнтовану переважно на духовний розвиток особистості;
7. пасивну – таку, що не сприяє розвитку індивіда. 8. Престижна концепція сенсу життя характеризується сукупністю різних способів підвищення свого соціального статусу і своєї значущості в очах оточення.
9. Для лідерської концепції властиве тісно пов’язане з престижною спрямованістю прагнення до влади над людьми у будь яких формах, причому популярність і слава, які приносить влада, сприймаються як основа для отримання безсмертя в пам’яті людей.
Як бачимо, поняття сенсу життя включає соціальний, світоглядний, індивідуальний, віковий та інші аспекти — як суспільні, так і особистісні. Багатогранність людської діяльності визначає полікомпонентність феномена сенсу життя, адже життєвий процес людини здійснюється і як діалектична єдність створення умов життя, і як самореалізація особистості в цьому процесі.
Неоднозначність підходів до проблеми сенсу життя не в останню чергу пояснюється як її багатогранністю, так і неоднозначністю самого мовного вираження цього феномена. У різних варіантах це поняття може бути представлено як: 1) внутрішній зміст якого-небудь явища; 2) значення; 3} мета; 4) розумна основа чого-небудь. Кожний із них за критерій сенсу життя бере той або той бік проблеми, що і зумовлює багатозначність існуючих у літературі визначень цього поняття. Усі ці концепції сенсу життя проявляються у доцільній спрямованості свідомості особистості. Така спрямованість представлена двома рівнями: світоглядним і соціальним.
На першому (вищому) рівні найповніше формується уявлення особистості про сенс життя, про світ, про цінність та місце особистості в ньому, про ставлення до інших людей.
На другому (нижчому) рівні відбувається конкретизація концепції сенсу життя стосовно життєвих орієнтацій.
Залежно від наявності умов для задоволення потреб вибудовується шкала оцінок різних сфер життєдіяльності індивіда. За пріоритетними сферами можна опосередковано судити про уявлення особистості щодо сенсу життя. Ці уявлення реалізуються в мотивах вибору виду трудової діяльності, професії, ціннісному ставленні до культури і т. ін.
Аналізуючи різні погляди на цінність життя, наявні на сьогоднішній день, можна згрупувати їх наступним чином:
1. Цінність життя полягає в житті для суспільства, а не в житті для себе, тобто ступінь цінності життя визначається ступенем відповідності життєдіяльності індивіда інтересам розвитку суспільства, ступенем сприяння реалізації назрілих потреб, поступального розвитку суспільства.
2. Індивідуальне життя виступає як цінність інстинктивно, несвідомо, без думки про це, але ще більшою мірою вона виступає як цінність у самосвідомості, у рефлексії про життя. Іншими словами, життя є цінністю і само по собі, об'єктивно, і в думці про нього суб'єктивно.
3. Цінність життя обумовлена сенсом життя, тобто життя цінне при наявності в ньому сенсу.
4. Людина й людство, а, отже, і їхнє життя є вищими цінностями, тому що вони є вершиною космічної еволюції.
5. Час і погляд людини на самого себе змусили його цінувати життя й знаходити в ньому сенс. Для індивіда життя виступає як вища цінність, вище благо безвідносно до чого б те не було. Цінність життя є як би фундаментом і вершиною для всіх інших цінностей.
3. Основні концепції походження людини.
Найчастіше виокремлюють три гіпотези: релігійну, космічну, еволюційну.
Релігійна (теологічна) гіпотеза походження людини базується на біблійних переказах про створення Богом світу і людини, гріхопадіння Адама і Єви, Всесвітній потоп, про те, що заповідав Бог людям, та регламентацію життєдіяльності людини, яка викладена в заповідях. Звернімо увагу на те, що в Біблії сказано: людина створена "з пороху земного", а це можна прочитати й так: вона має земну природу і не занесена на Землю з Космосу.
Космічна гіпотеза походження людини базується на припущенні, що життя принесено на Землю з Космосу, у тому числі в його цивілізованих проявах. Під Космосом мають на увазі Всесвіт, котрий знаходиться за межами нашого планетарного середовища. Різновидом космічної гіпотези є припущення про те, що життя на Землю могло бути занесено космічним пилом через атмосферу, який завдяки сприятливим умовам географії та біології Землі перетворився на сучасні форми живого. Ще є припущення про існування позаземних цивілізацій, розвиток яких дозволяє долати космічний простір і час. Вони були на Землі, залишили своїх представників, які згодом перетворились на землян і досягли нинішнього цивілізованого розвитку. Проте всі ці припущення залишаються гіпотезою, бо не мають експериментально-практичного підтвердження.
Еволюційна гіпотеза походження життя та людини з'явилась у другій половині XIX ст. Спочатку Чарльз Дарвін (1809-1882) зробив опис біологічної передісторії людини, створивши теорію природного добору. Згідно з цією теорією під дією природних факторів добору, внаслідок потреби адаптації до середовища Homo sapiens виник як прямий наслідок еволюційного вдосконалення живих істот. Потім Люїс Морган (1818-1881) дослідив процес становлення людського суспільства і людини як суспільної істоти.
На основі цих досліджень Фрідріх Енгельс (1820-1895) обґрунтував теорію походження людини і суспільства. Він довів, що вирішальну роль у цьому процесі відіграла праця як цілеспрямована діяльність. Початкова праця привела до того, що: а) організм предків людини почав пристосовуватися не тільки до умов середовища, а й до трудової діяльності. У процесі тривалого пристосовування організму до виконання трудових операцій у людської істоти з'явилася пряма хода, відбулася диференціація функцій передніх та задніх кінцівок, розвинулися руки, головний мозок; б) праця, яка була спільною діяльністю, обумовила появу та розвиток різних видів спілкування, членороздільної мови як засобу спілкування і передачі трудового та соціального досвіду; в) завдяки трудовій діяльності утворилися виробничі відносини. Люди не можуть виробляти матеріальні блага, не об'єднавшись між собою. На основі виробничих відносин з'являються різноманітні ідеологічні відносини, форми суспільної свідомості і відповідні установи й організації. Це означало, що формувалося людське суспільство. Ця схема задовольняє певною мірою наукову допитливість, хоча, без сумніву, потребує уточнень і є відкритою для нових висновків антропологів, археологів, істориків, інших спеціалістів.
4. Біологічне та соціальне в людині.
Сутнісні риси людини не є сталою данністю при наро-дженні. Вони набуваються людиною у процесі її життєдіяльності, через взаємозв'язок із зовнішнім предметним світом. Філософська традиція, започаткована С. Керкегором і К. Марксом і згодом підтримана В. Джемсом, А. Бергсоном і Т. Тейяром де Шарденом, розглядає людину як таку, що сама формує себе, творить сама себе, тобто набуває сутності. Тобто людина не є розумною істотою, а стає нею, як і свідомо творчою, соціальною, такою, що во-лодіє мовленням, формує власну духовність. Ці властивості не виникають на порожньому місці, хоча й під соціаль-ним впливом. Вони мусять мати певну потенційну осно-ву, константу, якою є людське тіло як частина природного світу. «Людина створена таким чином, -- писав І. Кант, -- що враження і хвилювання, викликані зовні-шнім світом, сприймає за допомогою тіла -- видимої частини її істоти, матерія якої слугує не тільки для того, щоб закарбувати в [...] душі першої поняття про зовніш-ні предмети, а й необхідна для того, щоб внутрішньою ді-яльністю відтворювати і пов'язувати ці поняття, одне слово, для того, щоб мислити»1. Тобто природний організм лю-дини є активним чинником формування її сутнісних рис і властивостей. Біологічне в людині -- людський орга-нізм з його структурами і функціями, специфічною для людини нейрофізіологічною організацією і властивою їй вищою нервовою діяльністю.
Біологічне є найвищим рівнем природного, який ін-тегрує в собі фізичне і хімічне, найзначущіша його час-тина. Це сукупність загальних суттєвих ознак і власти-востей людей як виду. Особливостями людського орга-нізму є: пряма хода на двох ногах, розмаїття функцій рук, бінокулярний (стереоскопічний) зір, великий мозок (наявність глибоких звивин на мозку істотно визначає розумові здібності людини). Біологічні особливості лю-дини передаються від покоління до покоління, записані в генетичній програмі, яку репрезентують молекули ДНК. Генетична програма розвитку організму забезпе-чує видову визначеність людини; расову належність; впливає на тип вищої нервової діяльності та численні індивідуальні особливості морфологічного характеру (ріст, колір волосся, форму обличчя, силу голосу, трива-лість життя тощо). Біологічно обумовлені не лише ви-дова визначеність чи стійкі варіації виду, наприклад, раси, а й такі періоди індивідуального життя, як дитинство, зрілий вік, старість. Біологічно визначаються й певні підструктури особи, зокрема темперамент, окремі риси хпрактеру, статеві та вікові властивості психіки, природні здібності (пам'ять, художня творчість, обдарованість у музиці, математиці тощо). Таким чином, людина, ставши істотою соціальною, не позбулася біологічної індивідуальності. Хоч які були б соціальні умови, і вони не можуть усунути генетичної різноякісності людей згід-но з хромосомною теорією спадковості. Натомість вро-джені анатомо-фізіологічні особливості людини зумов-люють її здатність до засвоєння певних соціальних про-грам, до трудової діяльності та мовлення, особливо гнучкість, неспеціалізованість спадкової програми по-ведінки, яка робить людину слабшою порівняно з тва-ринами і одночасно дає їй величезні переваги. Отже, якість людини, її здібності у загальному вимірі є резуль-татом поєднання трьох факторів: біологічного (задатків), соціального (соціальне середовище і виховання) і психічного (внутрішнє «Я» людини, її воля тощо).
Тобто людина підпорядкована як законам живої при-роди, так і суспільним законам, законам власної цілісності. Людина не існує поза суспільством, але її немає і без особливого роду природних якостей.
Розглядаючи проблеми соціального і біологічного, слід уникати двох крайностей: абсолютизації соціального фактора -- пансоціологізму і абсолютизації біологічного фак-тора -- панбіологізму. У першому випадку людина по-стає як абсолютний продукт соціального середовища, а в другому -- абсолютизується біологічна природа люди-ни. Біологічне і соціальне в людині нерозривно пов'язані. Біологічне в людині здійснюється і задовольняється в соціальній формі. Природно-біологічний бік існування людини опосередковується й «олюднюється» соціокуль-турними чинниками. Це стосується і задоволення таких суто біологічних потреб, як продовження роду, харчуван-ня тощо. Інша річ, що соціальність буває різною, може набувати й нелюдських форм, здатна навіть вбити люди-ну, яка її створює і відтворює, або перетворити людину на «гвинтик», «мурашку» суспільної організації. Та за будь-яких обставин новонароджена людина стає людиною тіль-ки за умови своєчасного проходження певного періоду соціалізації. Якою вона буде -- доброю чи злою, байду-жою чи співчутливою, щедрою чи жадібною -- залежить від якості соціального середовища. Отже, людина є ціліс-ністю, якій внутрішньо притаманні діяльність і варіатив-ність (унікальність) як наслідок поєднання взаємодії її соціальності та природності.
Частина 2. Аксіологія
1.Аксіологія як філософія цінностей. Цінності в житті людини
Аксіологія (від грецької ахіог - цінність та Іо%о$ - вчення) - це філософське вчення про цінності та їхню природу. Важливими категоріями, без вивчення яких неможливе засвоєння цієї теми, є: цінність, ціннісні орієнтації, 'абсолютна цінність, вищі цінності, тип цінностей, ідеал, плюралізм цінностей. Ґрунтовне вивчення цих категорій дозволить студентам зрозуміти, то теорія цінностей пройшла довгий шлях розвитку, увібрала в себе різні філософські підходи, що накладає свій відбиток на розуміння цінностей.
В аксіології були сформовані такі, найбільш впливові, теорії цінностей: натуралістичний психологізм (Дж. Дьюї), аксіологічний трансценденталізм (В. Відельбанд, Г. Ріккерт), персоналістський онтологізм (М. Шелер), соціологічна концепція цінностей (М. Вебер) і марксистська концепція цінностей (К. Маркс, Ф. Енгельс), вивчення яких необхідно розглянути в руслі конкретно-історичних умов їх створення, поваги до кожної з них та їх творчо-критичного аналізу.
Такий підхід дозволить також розглянути різні точки зору щодо природи цінностей. Найбільш розповсюджені визначення: цінність - це: а) предмет, що має конкретну користь і здатний задовольнити ту чи іншу потребу людини; б) ідеал, який являє собою характеристику певного явища, яке повинне існувати; в) норма життєдіяльності; г) значущість чогось взагалі для людини, соціальної групи, суспільства.
Засвоєння різних точок зору дозволить студентам з'ясувати, що кожна з них має право на існування, бо вони відображають багатогранне ціннісне відношення людини до соціальної дійсності.
У спеціальній літературі аналізуються різні принципи класифікації цінностей. Рекомендуємо студентам дати подібну характеристику таких типів цінностей: а) матеріальні й духовні; б) релігійні й атеїстичні; в) реальні й міфологічні; г) раціональні та ірраціональні; д) цінності західної та східної культур.
Особливу увагу необхідно приділити характеристиці цінностей в умовах ринку, бо становлення ринкових відносин у постсоціалістичних країнах зумовлює якісні зміни ціннісних орієнтацій, мотивації поведінки людей, усього процесу соціалізації особистості.
Характеризуючи різні типи цінностей, слід уникати релятивістського підходу до них, бо існують абсолютна й вища цінності. Абсолютна цінність - це сама людина, її життя, і тому її не можна розглядати як цінність-засіб. Вона заслуговує на те, щоб до неї ставились як до цінності-мети, бо саме людина є носієм цінностей та ціннісного ставлення до інших людей. Вищі цінності: зміст життя, добро, соціальна справедливість, прекрасне, свобода, творчість, мудрість. Наявність цих та інших цінностей не заперечує існування загальнолюдських цінностей, роль і значення яких зростає на переломних періодах розвитку суспільства. Нині все частіше постає Питання: від яких цінностей треба відмовитися заради виживання людства та які ціннісні орієнтації можуть стати альтернативою теперішньому розвитку цивілізації?
Ще одна важлива проблема цієї теми ціннісні орієнтації людини, соціальних груп, націй, суспільства, усього світового співтовариства. Ціннісні орієнтації визначають смисл життя всім суб'єктам історичного процесу. Залежно від конкретно-історичних умов та особистих якостей людей виникають різні ціннісні орієнтації. Великий випив на їх формування мають традиції народу, його менталітет. біологічні та психологічні фактори.
Залежно від цього в розвитку людства можна виділити три основні типи ціннісних орієнтацій: а) орієнтації на потойбічний світ; б) орієнтації на самого себе; в) орієнтації на суспільство. Студентам необхідно дати характеристику кожного типу ціннісних орієнтацій.
2. Свобода та необхідність. Свобода та відповідальність
Однією з найскладніших моральних проблем є проблема свободи. Як вже зазначалось, дія є моральною, коли вона ґрунтується на виборі між добром і злом; така ситуація передбачає свободу людини, її здатність вибирати. В моральному плані мій вчинок чогось вартий лише в тому разі, коли я міг би його не здійснити, а обрати якийсь інший варіант поведінки.
Що ж таке свобода? На це питання деякі філософи традиційно відповідали з позицій співвідношення свободи та необхідності. В цьому контексті існують принаймні дві крайні точки зору на цю проблему - етичний фаталізм та етичний волюнтаризм. Перший абсолютизує необхідність, ставить людину в повну фатальну залежність від об’єктивних обставин, перетворює її в запрограмований пристрій, який діє за певною, визначеною чи Богом. чи долею, чи космічними силами схемою. Тому людина невільна в своїх вчинках: все її життя напередвизначене, вона не в змозі нічого змінити. В той же час в такому випадку людина не несе ніякої відповідальності за свої дії. Наслідком такої позиції є правило: «Чому бути, того не минути»
Друга позиція - етичний волюнтаризм – заперечує будь-яку необхідність та стверджує, що людина абсолютно вільна в своїх моральних рішеннях і повинна діяти лише у відповідності зі своєю волею. Таке розуміння свободи приводить, в кінцевому підсумку, до повної відмови від моральних норм, а це, в свою чергу, дозволяє людині стверджувати свавілля особистих дій як зразок поведінки. Таким чином, і фаталістична, і волюнтаристська концепції заперечують моральну свободу: фаталіст, який абсолютизує необхідність, стає рабом її; волюнтарист, який заперечує роль необхідності, стає жертвою особистої сваволі.
Ідея необхідності як обумовленості людської діяльності у філософії знаходить свій вираз в моральному законі. Суть цього закону була висловлена І.Кантом: “Чини так, щоб максима твоєї волі завжди могла бути, разом з тим, принципом загального законодавства». Слідування моральному закону не вимагає автоматичного підпорядкування, він не позбавляє людину моральної незалежності, він вчить розрізняти добро та зло. Тому цей закон залишає людині право за особистою волею вибрати добро і слідувати йому.
Сучасна гуманістична етика, як і християнський моральний закон, віддають перевагу діям, які продиктовані вільним вибором, а не діям, які регулюються розпорядженнями. Вільна творча доброчесність вище простої покори заповідям. До речі, християнство вчить, що людина є доброчесною тоді, коли вона приймає Божественний моральний закон свідомо та з любов’ю. Тому справжній перехід від морального закону до доброчесності здійснюється саме завдяки бажанню добра, а не під впливом страху покарання. Дійсно вільний той, хто відкидає зло не тому, що воно заборонене, а тому, що воно зло (це так звана якісна свобода).
Моральний закон являється вирішальним фактором у створенні духовного та психологічного клімату, в якому проходить вільна моральна діяльність людини. Моральний закон – це заклик до співробітництва та самореалізації людини. Він не виключає, а, навпаки, передбачає свободу, тобто таку поведінку людини, яка залежить від його особистих дій, свідомості та волі.
Що являє собою механізм свободи, як вона здійснюється? Формою прояву свободи виступає вибір, здійснюваний людиною. В свою чергу, вибір забезпечується волею - духовною спонукальною силою та розумом. Тобто вибір залежить від рівня інформованості та свідомості особистості, тому що рішення приймаються, перш за все розумом, який формує основу для вільного вибору. Вибір є вільним, коли до нього підключені усі інтелектуальні та вольові здібності людини. Але він обмежений та не вільний, коли місце розуму займають почуття страху або обов’язку, викликані зовнішнім примусом.
Серед різних ситуацій вибору, з якими зустрічається людина, однією з найгостріших, особливо в дитячому та юнацькому віці, є вибір між “можна” та “не можна”. Ще більш складною проблемою є зіткнення внутрішнього “хочу” і зовнішнього “треба”. В залежності від того, наскільки легко ми вибираємо між “хочу” та “треба”, можна судити про силу волі та ступінь внутрішньої свободи чи несвободи. Якщо моральні вимоги сприймаються як зовнішні примуси, то це говорить про відсутність свободи. Якщо ж вони усвідомлюються як обов’язок – внутрішій примус - це теж робить людину позбавленою свободи. І лише, коли моральні вимоги зливаються з внутрішніми потребами особистості, можна говорити про вільний вибір.
Отже, моральна свобода – це не просто вибір варіантів поведінки, а перетворення моральних вимог у внутрішні потреби, у переконання людини. Людина досягає свободи в тій мірі, в якій вона здатна свідомо приймати рішення, враховувати наслідки особистої поведінки та керувати ними. Моральна свобода проявляється в умінні робити усвідомлений вибір дій та вчинків, давати їм моральну оцінку, передбачати їх наслідки, здійснювати розумний контроль над своєю поведінкою, відчуттями, пристрастями, бажаннями.
З проблемою свободи тісно пов’язане питання про моральну відповідальність особистості, яка проявляється як зворотна сторона вільно прийнятого рішення, як природний наслідок свободи вибору. Бути вільним, самостійним – значить бути відповідальним. Цілком очевидно, що, не маючи свободи, людина не була б у змозі відповідати за свої вчинки. Якщо ж людина може обирати той або інший варіант поведінки, то вана має нести відповідальність за обране і вчинене нею. Більш того, між свободою та відповідальністю існує пряма залежність: чим ширше свобода, тим більше відповідальність. Такий зв’язок і дає підставу філософам називати свободу не благом, а важкою долею людини.
В деяких етичних концепціях зв’язок між свободою та відповідальністю розривається. Так, фрейдизм заперечує відповідальність людини на тій підставі, що всі її вчинки носять, в основному, несвідомий характер. Екзистенціалісти стверджують, що особистість відповідальна перед самою собою, перед своєю сутністю. Часто-густо і в нашій свідомості ці поняття розділені: свободу ми відносимо до прав особистості, а відповідальність сприймається як один із нелегких та малоприємних обов’язків. Нерідко люди змішують прагнення до свободи з бажанням уникнути відповідальності, а здійсненний вчинок виправдовують, проголошуючи його своєю особистою справою.
Різні підходи пояснюються тим, що існують різні рівні відповідальності та різні її ступені. Види відповідальності визначаються тим, перед ким (чим) та за що людина несе відповідальність. Розрізняють наступні види відповідальності:
- відповідальність людини перед самою собою: я роблю вибір і в кінцевому підсумку “обираю себе”, своє життя, свою долю і тому несу за це відповідальність; цей вид відповідальності проявляється в наших сумнівах, відчутті провини, жаху тощо. Часто людина прагне усю відповідальність за свої помилки та невдале життя покласти на долю, обставини, рідних, близьких тощо;
- відповідальність людини за свої конкретні дії та вчинки перед іншими людьми. Тут моральна відповідальність (каяття совісті, острах перед суспільною думкою) часто співпадає з правовою та адміністративною відповідальністю. Вона визначається тим, що людина своїми діями завжди якось впливає на оточуючих. Ми повинні враховувати це, а значить, і нести відповідальність за кожний свій вчинок, котрий має відношення до інших людей. Наприклад, безвідповідальне рішення, прийняте інженером на виробництві, може вилитися у катастрофу для підприємства;
- відповідальність людини перед світом та людством, яка проявляється, за термінологією екзистенціалізму, у вигляді турботи про світ, пронизаною тривогою за нього. Цей вид відповідальності виражається формулою: “Я відповідаю за все”. Така відповідальність породжується всебічними зв’язками особистості та суспільства. Частіше за все ця відповідальність носить опосередкований характер. Наприклад, відповідальність педагога перед суспільством обумовлена тим, що він (або його колеги) погано навчили та виховали майбутніх політиків, економістів, інженерів.
Міра відповідальності у різних людей в різних ситуаціях неоднаков,а і залежить вона, перш за все, від самостійності здійсненного, від значимості дій для долі інших людей. Так, в екстремальних умовах, коли потрібно негайно приймати рішення, від якого може залежати життя людей, міра відповідальності набагато вища, ніж в звичайних умовах. Міра відповідальності визначається й масштабами прийнятих рішень: вона може бути різною в залежності від того йде мова про долю окремого підприємства чи про долю держави (наприклад, прийняття рішення про ведення воєнних дій). Важливим є й те, що міра відповідальності визначається впливовістю, авторитетом або посадою особистості, котра приймає рішення: відповідальність директора великого підприємства набагато вище, ніж відповідальність його робітника.
3.Класифікація цінностей
Вищі цінності та їх роль у суспільстві.
Світ цінностей різноманітний і практично невичерпний, як різноманітні і невичерпні потреби й інтереси людства, що прогресивно розвивається. Цінності історичні, їх набір і функції різні на різних етапах розвитку суспільства. У сучасному світі одне з перших місць займають наукові цінності. Але був час (первісне суспільство), коли наука навіть не існувала і, отже, не існували ЇЇ цінності. В епоху Середньовіччя, коли панував релігійний світогляд, вищими цінностями вважалися божественне одкровення і догми священного писання. Наукові ж трактати стали небезпечними для суспільства, а їх авторів іноді навіть спалювали на багаттях інквізиції. Усе це означає, що світ цінностей треба розглядати завжди конкретно, а не абстрактно, пам'ятати про історичні межі тих або інших ціннісних об'єктів.
Класифікація цінностей залишається науковою проблемою. Єдиного підходу до вирішення питання немає. Вважається, що найзагальнішою основою класифікації цінностей виступають: сфери громадського життя, носії цінностей, ієрархія цінностей. Основні сфери громадського життя звичайно розрізняють три групи цінностей: матеріальні, соціально-політичні і духовні.
Матеріальні цінності — це ціннісне значення природних об'єктів і предметних цінностей, тобто засобів праці і речей — безпосереднього споживання. Природні цінності: природне благо, укладене в природних багатствах. Предметні цінності, створені людиною: споживча вартість продуктів праці (корисність взагалі), культурна спадщина минулого, що виступає у вигляді предметів багатства, сучасників і предметів релігійного поклоніння.
Соціально-політичні цінності — це ціннісне значення соціальні і політичні явища, подій, політичних актів та дій соціально-політичні цінності: соціальне благо, що є в суспільно-політичних явищах, і прогресивне значення історичних подій (революцій, угод, договорів та ін.). Критеріями ціннісного значення в таких випадках виступають суспільне благо, політична воля, братерство, світ та ін.
Духовні (суб'єктивні) цінності — це нормативна, рекомендаційно-оціночна сторона явищ суспільної свідомості, що виражається через відповідні форми, служить нормативною формою орієнтації людини в соціальній і природній реальності. Відомо, що ідеї, погляди можуть бути справжніми, істинними і помилковими, але від цього вони не перестають бути цінностями. Всі ідеї у сфері цінностей виконують яку-небудь функцію, регулюють ті чи інші відносини людей, виступаючи засобами й об'єктами їх діяльності. Особливе місце займає культура як цінність інтегрального порядку. По-перше, тому, що культура поєднує матеріальні, соціально-політичні і духовні цінності, створені працею людини для задоволення своїх потреб. По-друге, тому, що культура — це не тільки сукупність створених цінностей, але й спосіб створення і засвоєння цінностей, тобто спосіб реалізації творчого потенціалу людини у сфері матеріальної і духовної діяльності. Інакше кажучи, це не просто сума предметів і цінностей, але й процес розкриття здібностей і дарувань людини, формування в нього відповідних ціннісних орієнтацій. Культура як цінність — це все те, що сприяє розвитку людини, її гуманності, шляхетності і творчих здібностей, що сприяє зростанню її волі, збільшенню влади над природою, суспільними відносинами і самим собою.
Кожне покоління використовує накопичений досвід, освоює досягнення і рухається далі, до створення нових цінностей. У культурі існують три види цінностей: цінності — ідеали; цінності — властивості речей, виявлені в результаті взаємодії з цінностями — ідеалами; цінності — речі, що мають ціннісні властивості. З погляду носія (другий аспект класифікації цінностей) звичайно розрізняють: індивідуальні, групові або колективні, загальнонародні і загальнолюдські цінності. Особиста, або індивідуальна цінність — це цінна значимість предмета, явища, ідеї для конкретної людини. Особисті цінності визначаються схильностями, смаками, звичками, рівнем знань та інших індивідуальних особливостей людей. Особисті цінності відіграють важливу роль у житті індивідуума, але все-таки не вони визначають ціннісну орієнтацію особи, тому що суть людини, як відомо, полягає в сукупності суспільних відносин. Групові цінності — це цінна значимість предметів, явищ, ідей для яких-небудь спільностей людей (класів, націй, трудових, військових колективів та ін). Групові цінності мають велике значення для життєдіяльності того або іншого колективу, згуртовуючи індивідів єдиними ціннісними орієнтаціями.
Загальнонародні і загальнолюдські цінності — це ціннісна значимість предметів, явищ, ідей для даного суспільства або для світового співтовариства. Загальнонародні і загальнолюдські цінності звичайно складають ціннісно-нормативну систему, що формується в процесі становлення і розвитку суспільства й відображає результати реальної взаємодії ідеалів і інтересів усіх соціальних верств і груп або світового співтовариства. Це, по-перше, соціально-політичні і моральні принципи, що поділяються більшістю населення або країни, всього світового співтовариства. По-друге, соціально-політичні цінності, загальнолюдські (національні) ідеали, загальнонародна мета й основні засоби її досягнення (соціальна справедливість, людська гідність, громадянський обов'язок, цінності матеріального благополуччя і багатства духовного життя). Загальнонародні і загальнолюдські цінності — це цінності природні і цінності, що за самою суттю і значимістю мають глобальний характер (проблеми світу, роззброєння, міжнародного економічного порядку та ін.)
Суть нового мислення полягає в тому, що проголошується пріоритетність загальнолюдських цінностей над цінностями груповими, насамперед, класовими, тому що без цього не може бути дальшого успішного розвитку всіх народів. З погляду ієрархій, тобто розташування цінностей відповідно тій ролі, що вони відіграють у житті суспільства і людини, виділяються три групи цінностей. По-перше, цінності, що мають другорядне значення для людини і суспільства. Це такі, без яких нереальне функціонування суспільства і людини не порушується. За аналогією з третьою групою ці цінності можна назвати нижчими. По-друге, цінності повсякденного попиту і повсякденного побуту. До цієї групи належать більшість матеріальних і духовних цінностей. Це все те, що необхідно для нормального задоволення матеріальних і духовних потреб людини, без чого суспільство не може функціонувати і розвиватися. І по-третє, вищі цінності. Ці цінності вінчають складну і багатоярусну систему і відображають фундаментальні відносини і потреби людей.
Існування вищих цінностей завжди зв'язано з виходом за межі приватного життя індивідуума. Вищі цінності залучають до того, що немає вище самого індивідуума, чим визначається його власне життя, з чим нерозривно зв'язана його доля. Ось чому вищі цінності, як правило, носять загальнолюдський характер. Вищі цінності — частина матеріальних, духовних і соціально-політичних цінностей, що, як правило, мають загальнонародне і загальнолюдське значення — мир, життя людства, цінності суспільного ладу, уявлення про справедливість, волю, права й обов'язки людей, дружбу, любов, довіру, родинні зв'язки, цінності діяльності (праця, творчість, творення, пізнання істини), цінності самозбереження (життя, здоров'я), цінності самоствердження і самореалізації, цінності, що характеризують вибір особистих якостей: чесність, хоробрість вірність, справедливість, доброта та ін. Вищі соціально-політичні цінності — патріотизм, захист Батьківщини, військовий обов'язок, військова честь та інші, що мають загальнонародний, традиційний характер. Ускладнення всього комплексу завдань, що вирішуються суспільством, підвищує моральну цінність обов'язку та відповідальності. Не випадково відповідальність стає тим морально-правовим поняттям, що частіше вживається в повсякденності. У сучасних умовах багаторазово зростає значення дисципліни, значення особистої відповідальності. Моральна цінність суспільства і громадського обов'язку нагороджує такою ж цінністю і всі види суспільно корисної діяльності, насамперед, діяльність трудову. Без праці людина не тільки не може існувати, але й не може бути людиною в самому повному і глибокому змісті. Усвідомлення великої соціальної ролі праці, її виховного та морального значення належить до числа основних елементів моральної свідомості трудящих. «Без праці немає добра», «Землю сонце красить, а людину праця» — говорять народні прислів'я. Знищення дармоїдів і звеличування праці — ось постійна тенденція історії. За ступенем більшої або меншої поваги до праці можна пізнати ступінь цивілізації народу. Зрозуміло, моральна цінність праці прямо залежна від соціальної значимості, спрямованості на досягнення загального блага, а від вільного і творчого характеру праці, що піднімає людську особу, сприяє розкриттю її задатків і здібностей.
Зі зміною умов цінності можуть переходити з одного виду, з одного ряду значимості в інші. З розвитком суспільства виникають нові цінності і, навпаки, втрачають значимість або йдуть у небуття інші цінності. Цінності тісно взаємозв'язані і взаємодіють один з одним не тільки в межах якого-небудь виду, але й між видами, у групах і між групами. Нарешті, у кожному з видів цінностей, у свою чергу, розрізняється безліч різновидів. Духовні цінності можна класифікувати відповідно до традиційних з нетрадиційними формами суспільної свідомості
Моральні цінності — явища моральної культури, за допомогою яких задовольняються суспільні й індивідуальні потреби в подоланні суперечностей між поведінкою особи й інтересами суспільства. Моральними цінностями вважається те, що задовольняє моральним запитам суб'єктів, що приносить їм моральне задоволення. Моральні цінності відображають не тільки сформоване реальне буття, але й потреби в більш досконалих формах громадського життя. Моральні цінності — своєрідне вираження ідеалів, прагнення до здійснення яких підсилює практично діючий характер моральних орієнтацій. Моральні орієнтації виступають як міра відповідності людським діям, відносинам, соціальним і моральним вимогам реальних можливостей досягнутого етапу суспільного прогресу. На основі моральних цінностей формується нормативно-ціннісна орієнтація особи. У ній є і вимога того, як знаходити і оцінювати існуючі явища. Без регулярного і невпинного задоволення моральних потреб, без відносно постійного залучення до моральних цінностей, без оволодіння ними в людини порушується психіка, змінюється характер його поводження. Наскільки велика роль моральних цінностей у житті людини і суспільства, наочно показують кризи моралі, переоцінка її цінностей. У сучасних умовах йде процес ламання старих ідеалів, принципів моралі. Втрачають виправданість колишні прагнення і дії людини, у неї вселяються розгубленість і непевність. Людина в кризі, що настала, випробує почуття втрати, у неї ніби зникає ґрунт під ногами. Втрата моральних цінностей — це втрата морального здоров'я людини і суспільства.
Естетичні цінності. Естетичні цінності — предмети і явища природи, доступні людському пізнанню; сама людина (її вигляд, дії, вчинки, поведінка); речі, створювані людьми й створена друга природа, продукти духовної діяльності; твори мистецтва. Наявність об'єктів, що володіють цінністю, залежить від того, в яку конкретну систему соціально-політичних відносин включені, які ідеали служать критерієм оцінки. Основні види естетичних цінностей — прекрасної, піднесеної і їх протилежності — потворне і низьке. Особливу групу естетичних цінностей становлять трагічне і комічне, що характеризують ціннісні засоби різних драматичних ситуацій у житті людини, образно моделюються в мистецтві. Низька естетична культура, а тим більше естетичне неуцтво може залишити людину байдужою до краси природи, ЇЇ гармонії, до краси і гідності людської діяльності, до творів літератури і мистецтва. Тому-то в сучасних умовах треба добиватися, щоб кожна людина уміла чітко розрізняти прекрасне і потворне, насолоджуватися прекрасним, переживати і співчувати трагічному, сміливо повставати і вести боротьбу проти потворного в діях людей, проти низькопробності і несмаку в мистецтві, побутового хамства та ін.
Релігійні цінності. Незважаючи на те що релігійна свідомість спотворено відбиває дійсність, релігійні ідеї, догми, культові обряди та ін. свого ціннісного значення не втрачають, тому, що виконують повністю певні світоглядні, регулятивні, комунікативні та інші завдання. Тут враховуються два моменти. По-перше, релігійні ідеї, догми і культові обряди мають позитивне значення в основному для людей, у яких сформовані відповідні ціннісні орієнтації. При відсутності позитивної орієнтації релігійні цінності або відкидаються, або оцінюються негативно. По-друге, в основі ціннісних орієнтацій релігійної особи лежить переконання, що своє вище вираження цінності є Бог, що виступає як створена істина, справедливість, добро, краса та ін. Цінності, на які орієнтована така особа, лише належать світу і виявляються в результаті божественного одкровення, а сприйняття явищ як цінності й орієнтація на них нібито споконвічно властиві особі, людській душі як божественному творенню. Історично багато релігійних цінностей повністю справедливо розглядаються як надбання культури людської цивілізації.
Пізнавальні гносеологічні цінності — це ціннісне значення процесу і результатів пізнавальної діяльності людини, насамперед, знань, в усьому їх різноманітті. Ступінь їх значимості визначається мірою адекватності, правильності відображення у свідомості суб'єкта об'єктивної реальності, а також ефективністю знань у розвитку суспільного виробництва. Ціннісне значення усіх видів достовірних знань — природничо-наукових, технічних, суспільних, фундаментальних і прикладних в умовах сучасної науково-технічної революції має тенденцію до неухильного зростання.
Моральною оцінкою встановлюються заслуги особи або її провина. Коли говорять про заслуги, мають на увазі суспільно корисну діяльність людей, таку їх поведінку, що найбільше відповідає інтересам суспільства, вимогам громадського обов'язку. Заслуга полягає в перевищенні звичайної, середньої міри або обов'язку в тривалому, бездоганному виконанні обов'язків: «пішли на заслужений відпочинок», говоримо про пенсіонерів, тобто заслуга — це висока соціальна цінність вчинків, людському життю і діяльності. Заслуги і гідність оцінюються суспільством, стають об'єктами честі і слави так само, як оцінюється провина, породжуючи безчестя, ганьбу, покарання. Честь — добре ім'я, позитивна моральна репутація, особливий механізм морального регулювання. Одне із завдань морального виховання саме і полягає в тому, щоб навчити людину дорожити своєю честю, берегти добре ім'я, не плямувати її невартими вчинками. Давно вже замічено, що честь і слава — важливі збудники людської діяльності, джерела більшої енергії, що може спрямовуватись на служіння обов'язку, на суспільно корисні справи. У пошуках суспільного визнання, всенародної слави людина здатна творити великі і добрі справи. Але тут у складній сфері морального стимулювання особливо важливе дотримання міри. У моральної людини обов'язково повинно бути почуття честі, прагнення до завоювання і збереження доброго імені. Інакше світ моральних цінностей буде їй недоступний. Але важливо ще, яке в людини почуття честі, на яку систему моралі зорієнтовано, у чому бачить людина свою честь і славу, якими справами збирається їх завойовувати. Важливо й інше: як, у якому ступені розвинуто почуття честі, яка його питома вага в моральній свідомості особи, у мотивах її поведінки.
Становище людини — вища цінність, як правило, застосовується гуманістами як аксіома. І це дійсно аксіома в тому змісті, що людство вистраждало ідею вищої цінності, прийшло до неї через гіркий досвід багатьох поколінь. Цінність людини та її життя може розглядатися як індивідуальний синтез всіх інших цінностей, що функціонують у суспільстві. Цінність життя є сукупність елементів особистісних орієнтацій. Чому життя людини — вища цінність? По-перше, тому, що поза життям людини немає і не може бути цінностей. Це єдиний критерій і умова для існування будь-якої іншої цінності. Для індивіда життя виступає як вища цінність, вище благо безвідносно до чого б то не було. Цінність життя фундамент і вершина для всіх інших цінностей. По-друге, залежно від розуміння цінності життя будуть формуватися відносини суспільства до людини. Якщо у відносинах між людьми цінність життя розглядається в індивідуальному аспекті, тобто тут значимість життя визначається не для самого індивідуума, а для суспільства. Питання про те, чи є сама людина цінністю, розглядається з двох сторін: У чому ж для людини полягає цінність іншої людини і людини взагалі? У чому цінність власного життя людини? Інтерес індивіда до інших людей має для людини зміст, залежний не тільки від того, який він сам. Визначення цінності життя соціально перебуває в прямій залежності від історичних умов. Що таке раб для рабовласника? Що таке кріпак для феодала? Що таке пролетар для буржуа? У процесі розвитку цивілізації крок за кроком створюються передумови того ставлення між людьми, що в абстрактній формі виражено категорично імперативом Іммануїла Канта: «...Поводься так, щоб ти завжди ставився до людства й у своєму обліку, і в особі всякого іншого так само, як до мети, і ніколи не належало б до нього, як до засобу». Природно — це особлива, абсолютна цінність. Інтереси і цінності спільно взаємодіють, є надбанням. Але абсолютна цінність самої людини тільки в потенції. Перетворення абсолютного характеру цінності людини з потенції на реальність означає становлення вільного розвитку індивідів суспільно значимим явищем, формування самої людини, особистості.
Здоров'я як цінність. Здоров'я природна, абсолютна і неминуща життєва цінність, що займає один із верхніх шаблів на ієрархічній градації цінностей. Від ступеня володіння здоров'ям залежить рівень задоволення практично всіх потреб людини. Потреба в здоров'ї має загальний характер, властива окремим індивідам і суспільству. Розрізняють індивідуальне (особисте) здоров'я і суспільне здоров'я населення. Погляд на здоров'я як на найвище за значенням життєве благо має тисячолітню традицію, але наукові форми знаходять тільки в сучасності. Пропонується виділяти три рівні цінностей здоров'я: біологічний — початкове здоров'я; соціальний — здоров'я як міра соціальної активності; особистий, психологічний — здоров'я не як відсутність хвороби, а як заперечення її в змісті подолання. Безтурботне ставлення людини до свого здоров'я завдає соціально-економічну і морально-психологічну шкоду сім'ї, виробничому колективу та суспільству.
Воля як цінність. Філософське розуміння волі виражається у визначенні. Воля — це здатність людини діяти відповідно до своїх інтересів і мети, ґрунтуючись на пізнанні об'єктивної необхідності. Воля стає цінністю, коли людина її усвідомлює. Там, де немає усвідомлення цінності волі, усвідомлення себе як рівного з іншими людьми, там немає ні справжнього самолюбства, ні людської гідності. Розуміння своєї несвободи й усвідомлення цінності волі утверджується і зміцнюється в боротьбі, найповніше виявляється в періоди революційного піднесення, бурхливих політичних подій. Події сучасності наочно підтверджують тезу: громадянська самосвідомість немислима без свідомості і відчуття цінності волі.
Кожне нове покоління застає вже існуючий, сформований світ моральних цінностей. У соціально неоднорідному, класово антагоністичному суспільстві це навіть не один, а кілька світів, що лише частково перетинаються, роз'єднаних протилежними за своїм становим змістом моральними принципами і нормами. Природно, що кожна людина орієнтована на якийсь один історично конкретний моральний світ, що не витає десь у надхмар'ї, а повністю реально існує і виникає перед особою, яка формується, у вчинках навколишніх її людей, у вдачах і звичаях, у трудовому процесі, у діяльності соціальних інститутів, у мистецтві і літературі і взагалі в усій системі культури суспільства. Моральна культура і взагалі культура передаються з покоління в покоління не біологічно, а соціально, тобто формуються всіма умовами життя людей і спрямованим виховним впливом з боку суспільства.
Тест 5
5.1
1-2
2-3
3-2
4-1
5-3
6-3
5.2
1. До основних концепцій походження людини відносять:
1. Натуралістична. а) Людина створена природою, значить, за Дарвіном, виникнення людини підготовлене, воно відбулося в процесі природного відбору.
б) в соціобіології: людина з'явився в результаті мутації - змін до спадковості. Вони викликали перебудову організму тварини і стався чоловік.
2.Виражається у трудовій теорії виникнення людини. З моменту появи матеріального виробництва починається процес виникнення людини і суспільства. Суспільство виступає як спосіб буття людини. Звідси бере початок антропосоціогенез. Ця теорія говорить про те, що, завдячуючи трудовій діяльності з'являється людина. Творча роль праці виразилася в тому, що людина стала виробляти знаряддя праці і з їх допомогою матеріальні цінності.
Поява. мови і мовлення. За допомогою знарядь праці спілкуватися не можна. Символи в досвідному значенні - слова і графічні зображення - це засіб вироблений людиною для спілкування. Слово - інструмент до формування людського колективу. Слово дозволило винести внутрішній світ людини що формується зовні і зробити внутрішнє наочним
3. Релігійна- в Біблії висловлюється міф про творіння людини Богом
4. Космічна- а) внаслідком занесення з космосу примітивних організмів і подальшого їх розвитку завдяки сприятливим фізико-біологічним умовам на Землі.
Б) Землю відвідали інопланетяни. Вони залишили на ній своїх представників, які пережили низку катастроф, переродилися в сучасний вигляд людини і досягли сучасного розвитку.
5.Ідеалістична. Найбільш чітко виражена Гегелем. У предках людини "дрімав" світовий розум, а потім прокинувся. Виявлення світового розуму в людини виразилося у становленні свідомості, прямий ході і розвитку правої руки. Культурні цінності формують людини. Культура - продукт свідомості людей, свідомість – продукт світового розуму ..
2 Виокремлюють наступні концепції сенсу життя::
Гедонізм – жити значить насолоджуватися.
Евдемонізм-життя-прагнення щастя як справжнього призначення в житті.
Етика боргу-життя-це самопожертва альтруїзм в ім’я служіння ідеалу.
Аскетизм-життя-це призначення від світу убивання плоті ради спокутування гріхів
Утилітаризм-жити-значить зі всього отримувати користь.
Прагматизм-мета життя виправдовує будь-які засоби її досягнення.
3 Розрізняють наступні різновиди свободи:
Внутрішня свобода: вміння зберігати розкутість та сміливість думки за будь-яких обставин життя.
Зовнішня свобода: можливість змінювати обставини життя практично, реально. Внутрішня свобода: вміння зберігати розкутість та сміливість думки за будь-яких обставин життя.
Свобода дії: коли людина не заблокована фізично у здійсненні певних операцій.
Свобода волі: визнання того, що сама людина є вихідним пунктом у внутрішньому ставленні до будь-чого.
Семінар 6
1 2 3 4 5 6