Ім'я файлу: Skhodoz_2007_37_14.pdf
Розширення: pdf
Розмір: 281кб.
Дата: 25.10.2020

127
зАСТОСУвАННЯ ПриНЦиПІв АриСТОТЕЛЕвОї
ЛОГІКи ДО КЛАСифІКАЦІї СЛІв в АрАБСЬКІЙ МОвІ
Рижук І. П.
Арабський халіфат, який утворився в результаті широко- масштабних ісламських завоювань в VІІ ст. не, був в значній мірі багатомовним – до його складу входили носії різних мов: коптської, сирійської, берберської, персидської та інших. Окрім того, арабська лінгвістична традиція, що зародилась вперших століттях Омеядського Халіфату (661–750), подібно до інших лінгвістичних традицій, залишалася мономовною в тому сенсі, що всі зусилля граматистів були направлені на кодифікацію, опис та аналіз виключно арабської мови. Це було зумовлене тим, що арабська мова вважалася істинною мовою вартою дослідження, оскільки саме арабською мовою був «ниспосланий» Священний Коран і сам бог вибрав її, щоб донести до людства останню звіст- ку. Арабська мова займала привілейоване місце серед інших мов, які вважалися недосконалими та нездатними передати сутність Божественного Одкровення [Рыбалкин 2003, 76].
Мономовні дослідження були характерною рисою всіх наці- ональних лінгвістичних традицій. Основним поштовхом для ви- вчення мови був сакральний, тобто існування зводу авторитетних священних текстів, мова яких суттєво відрізнялася від розмовної мови народу. Тлумачення цих текстів спеціалістами привело до формального граматичного опису мови. В індійській лінгвістич- ній традиції, наприклад, мова Вед відрізнялася від розмовної мови народу, який використовував мову сакральних текстів лише при проведенні ритуалів та обрядів. В античній лінгвістичній тра- диції поеми Гомера були написані на поетичному діалекті, який неможливо було зрозуміти без спеціального вивчення. Мовою Тори бувіврит, але віруючі в щоденному житті користувалися арамейською мовою. В загальному, контраст між мовою священ- них текстів та щоденною мовою неминуче спричинив тлумачення текстів екзегетами, які не могли обходитися без особливої спеціа- лізованої лексики [Versteegh 2003, 2792].
Звичайно, арабські граматисти визнавали існування інших мов, але, на їхню думку, вони не заслуговували на лінгвістичні

128
дослідження. Перший арабський граматист, якому належить ви- черпний аналіз арабської мови, Sībawayhi (пом. 793), був персом за походженням, але в його праці Kitāb не знайдеться жодного натяку на порівняння арабської мови з перською чи будь-якого за- цікавлення іншою мовою, окрім арабської. Така загальна неціка- вість іншими мовами залишалася характерною рисою арабської лінгвістичної традиції. Частково це стало основною причиною того факту, що проблеми зв’язку між мисленням та мовою зали- шалися поза увагою арабських дослідників. Введення грецької логіки та філософських понять в ІХ ст. не. зумовило включення арабськими дослідниками вищезгаданих питань, які вони доти іг- норували, до кола своїх досліджень. На розвиток логіки в арабомовному світі особливо вплинули викладені в „Органоні“ ідеї Аристотеля, від яких багато арабських філософів відштовхувалися у подальшому при написанні творів та розробці власних логічних ідей О логическом учении 1982, 42].
Грецька логіка дійшла до арабів не безпосередньо, а в опрацьовано- му сирійцями вигляді. Знайомство сирійських вчених з іноземною наукою почалося в І ст, коли ідеї аристотелевої логіки були поширені в колах сирійських несторіан та монофізитів. Саме си- рійськими християнами-коментаторами і були перекладені логічні твори Аристотеля на арабську мову та був підготовлений ґрунт для подальших власних логічних досліджень в арабомовному сві- ті. Сирійська мова впродовж багатьох століть була міжнародною мовою, якою широко користувалися не тільки самі сирійці, ай їх сусіди – перси, візантійці та араби. Ця „мова була тією сполучною ланкою, яка дала можливість Ближньому та Середньому Сходу засвоїти досягнення грецької науки, для того щоб в подальшому вона досягла нового та творчого розквіту на арабському та персид- ському ґрунті“ [Пигулевская 1979, 30–31, 33–34].
Спеціалісти вважають, що І ст. було періодом розквіту науки та культури сирійців. До шести логічних трактатів, які склада- ли Органон Аристотеля, – „Категорії“ (відомі близькосхідним філософам під назвою Makūlāt), Про тлумачення“ (Kitāb al-
‘Ibārāt), „Перша Аналітика“ (Taħlīl al-Qiyās), Друга Аналітика“
(Kitāb al-Burhān), „Топіка“ (Kitāb al-Jadal), „Софістика“ (Kitāb
al-Muġālaţah або al-Ħikma al-Mumawwaha) – сирійці додали його Риторику (al-Ĥiţābāt) та „Поетику“ (aš-Ši‘r); ще раніше було приєднано „Ісагогу“ Порфірія і Органон, таким чином, став

129
складатися з девяти трактатів. У такому складі він був сприйня- тий арабськими філософами О логическом учении 1982, 4546;
Закуев 1971, 13–14]. Логіку Аристотеля сирійці використовували для написання філософських творів та полеміки з язичниками
(зороастристами), а потім – з мусульманами. Так, перший з пере- кладачів грецьких філософських джерел Іва (V ст, „захищаючи свої положення, користувався діалектичними прийомами…та ло- гічними побудовами Аристотеля [Пигулевская 1979, 142].
Можливо, грецький вплив на арабські науки мав місце на ран- ніх етапах Омеядського Халіфату. На початкових етапах розвитку арабської лінгвістичної традиції деякі елементи давньогрецької культури застосовувалися в концепціях, які арабські дослідники використовували для опису своєї мови. Деякі дослідники притри- муються думки, що грецький вплив на арабську граматику поля- гав саме в аристотелевій логіці. Але хоч грецькі елементи і були привнесені до арабської граматики, на думку К. Ферстеєха, їх вплив був недовготривалим, що не вплинуло на подальший роз- виток арабської граматичної традиції та її теоретичні передумови
[Versteegh 2000, Не зважаючи нате, що за часів Омеядського Халіфату при- пинялися будь-які спроби перекладати грецькі праці, завдяки іс- ламським завоюванням та поширенню ісламу сирійці знайомили арабів зі спадщиною давньоперських, давньоіндійських, давньо- грецьких, давньовірменських наук, з численними філософськими та логічними працями.
Розквіт перекладацької діяльності та апогей зацікавленістю грецькими науками та знаннями в арабомовному світі відно- ситься до ІХ ст. після завоювання арабами Сирії, Єгипту, Іраку та Ірану, коли абасидський халіф al-Ma’amūn (813–833)
1
наказав провести переклад грецьких трактатів з логіки, філософії, меди- цини, фармакології та астрономії в так званому Bayt al-Ħikma
„Домі мудрості“ в Багдаді, де десятки перекладачів були залучені до перекладу грецької спадщини. Серед перекладачів були хрис- тияни, сабейці, мусульмани, євреї, буддисти, греки, іранці та ін.
Однак більшість з них належали до сирійців-несторіан. В подаль- шому все більше носіїв арабської мови брали участь у перекладі та адаптації грецьких праць до ісламської культури.
В даній статті головна увага зосереджена на тому впливі спад- щини Древньої Греції, який виявлявся, головним чином, в таких

130
галузях, як логіка та філософія. Зі становленням логіки як науки вивчення мовних явищ, концепцій та самої мови проводилося не тільки лінгвістами, ай логіками.
Метою даної роботи є дослідження впливу грецької логіки на теорію частин мови в арабській мові. Завданням статті є дослі- дити погляди арабських логіків на концепцію частин мови та провести порівняння останньої з античною теорією частин мови.
Розвиток та поширення арабської логіки на Сході в середні віки було тісно пов’язане з вченням Аристотеля завдяки працям al-Kīndī (801–866), al-Fārābī (пом. 950), Ibn Sīnā (980–1037), Abū
Baqr ar-Rāzī (пом. 923) та ін. Запозичена наука знайшла і своїх супротивників, в ролі яких виступило мусульманське духовенство, яке негативно відносилося до логіки та переслідувало її прибічників і знавців. Величезна заслуга у поширенні логіки на
Ближньому та Середньому Сході належить mu‘tazilah, які велике значення надавали розуму та визнавали його за шосте відчуття.
Серед мусульманських теологів mu‘tazilah вперше намагалися логічно обґрунтувати свої погляди, заради чого цікавилися грець- кими науками, особливо філософією та логікою [Закуев 1971, 9].
Впровадження логіки в лінгвістику викликало жваву полеміку у сфері питань відношення між мисленням та мовою. Арабські філософи-логіки, які перебували під впливом грецької думки, заявляли, що процеси мислення є універсальними, але мовне ви- раження цих процесів є особливим. На думку логіків, греки та араби мають на увазі теж саме, коли роблять твердження про зовнішній світ, але яким чином вони роблять це твердження, за- лежить від тієї мови, яку вони використовують. Тобто, вони роз- глядали ментальні процеси незалежно від мови, в якій вони ви- ражаються, і деякі логіки навіть стверджували, що необхідно до- сліджувати саме ці ментальні процеси, а не окремі мови. Такої думки притримувався християнський філософ, сирієць за похо- дженням, Mattā Ibn Yūnus (пом. 940), опонентом якого виступив
’Abū Sa‘īd as-Sīrāfī (пом. 979), який став відомим завдяки комен- тарю Kitāb Sībawayhi. Mattā Ibn Yūnus стверджував, що логіка є
інструментом для розрізнення правильного та неправильного ви- раження мови, оскільки вона займається правильною побудовою мовлення, тобто здатністю ясно висловлюватися. Форма цього висловлювання залежить від певної нації, яка використовує тучи
іншу мову, але його смисл і значення (ma‘ānī) є універсальним.

131
Відповідно, смисл і значення належать до повноважень логіків, а граматисти відповідальні за вивчення висловів (’alfāż). Це озна- чає, що логіки не потребують граматики, в той час як граматисти мають потребу в логіці, оскільки вони будуть нездатні провести аналіз висловлювання без знань його смислу та значення.
As-Sīrāfī, в свою чергу, наполягав на тому, що смисл тісно пов’язаний з правилами донесення певної мови. Оскільки араб- ська мова була другою рідною мовою для більшості сирійських перекладачів, то будь-кому – не тільки as-Sīrāfī – було занадто легко довести відсутність компетенції Ibn а в арабській мові, який не міг похвалитися своїми знаннями ні арабської, ні грецької мови. Коли as-Sīrāfī запитав його про „значення“ (ma‘ānī) при- йменника lī вне дав задовільної відповіді. Очевидно, справа булав різному використанні терміну „смисл“: для Ibn а ma‘ānī є універсальним смислом мовного вираження, відповідно до ідей Платона, тоді як для граматистів ma‘ānī – це граматичні функції, які може виконувати слово відповідно до правил арабської мови. Тобто від Ibn а очікувалася відпо- відь, що прийменник виконує ті чи інші граматичні функції, чого не може знати не носій арабської мови.
Поразка логіків в суперечці з арабськими граматистами зміц- нила позицію возвеличення граматики та приниження логіки та вплинула на подальший статус логіки та її відношення з мовною дисципліною [Рыбалкин 2003, 63]. В наступних століттях логіці, як і іншим іноземним наукам, було надано статус ‘ulūm yūnāniyya
„грецьких наук, яким не знайшлося місця серед системи іс- ламських дисциплін – ‘ulūm al-‘arab. З іншого боку, граматика залишилася домінуючим ісламським вченням, хоча більшість традиційних граматистів не уникнули впливу грецької логіки. Так, наприклад, az-Zajjājī (пом. 949) присвятив окремий розділ визначенню „визначення“, в якому при розгляді власне грама- тичних понять він згадує аристотелівське визначення імені: ’ism
huwa şaut muqaţţa‘ dāll ‘alā ma‘nā ġayr dāll ‘alā zamān wa-l-makān
(„ім’я – це „відрізаний“ [від інших] звук, який вказує на значення, не вказуючи на часта місце“), яке в подальшому було запозичене деякими іншими граматистами; далі az-Zajjājī коментує, що від- повідно до вимог і теорії логіки визначення є правильним, але цілі логіків відрізняються від їх цілей. Отже, згідно з лінгвістич- ними стандартами, дане визначення є неправильним [Versteegh

132 2000, 302]. Незважаючи нате, що az-Zajjājī заперечував вплив грецької логіки, в своїх працях він часто розглядає питання, які відносяться до сфери вивчення логіки
2
Навіть після зіткнення з логікою арабські граматисти про- довжували займатися виключно дослідженням арабської мови, чим приховано – а іноді явно – намагалися представити ідеальну структуру людської мови.
Отже, зі становленням логіки як науки вивчення мовних явищ, концепцій та самої мови проводилося не тільки лінгвістами, ай логіками. Однак логічний підхід до вивчення мови – вирішення таких питань, як походження мови, відношення між логікою та граматикою та інші суто граматичні питання – відрізнявся від лінгвістичного. Досліджуючи граматику, арабські філософи ви- користовували грецьку логіку. Серед них необхідно згадати al-
Fārābī, відомого арабського філософа. На той час, коли жив al-Fārābī, були перекладені на давньоси- рійську, а потім – на арабську мову та прокоментовані майже всі твори Аристотеля, якого на Сході називали Першим Вчителем“. Як свідчать численні середньовічні мусульманські автори, дота після нього не було мислителів, які б рівнялися Аристотелю. Недарма al-Fārābī був відомий під іменем „Другий – після Аристотеля – Вчитель“ О логическом учении 1982, 13].
Логіка al-Fārābī повязана з теорією пізнання та граматикою. На його думку, відмінність логіки від граматики полягає в тому, що граматика обмежується рамками мови певного народу, тоді як ло- гіка надає правила, як виражати в мові мислення, загальне для всього людства. Відповідно до засад логіки, логічні принципи, закони та форми мислення не створюються самим мисленням, а відкриваються логікою в дійсності. Завдяки тісному зв’язку мис- лення з мовою логічні категорії є ніби закарбованими в мові, звід- ки їх необхідно вилучити [Маковельский 2004, 116].
Дослідження граматики арабської мови al-Fārābī було зумов- лено не тільки логічними пошуками. Можливо, це завдяки Ibn у (пом. 928), який був одним із його вчителів та, в свою чергу, навчався у al-Fārābī логіці. В своїй праці Kitāb al-’Alfāż al-
Musta‘amala fī l-Manţiq al-Fārābī представляє лінгвістичні погляди на граматику арабської мови, зокрема, концепцію частин мови.
Визначення, які al-Fārābī дає імені: lafża dālla bi-tawāţu’ muja-
rrada min az-zamān wa-laysa wāħid min ’ajzā’ihā dāll ‘alā nfirādihi
слово, що має значення за угодою, не позначене часом, жодна частина якого окремо нічого не означає) та дієслова: al-kalima
mā tadullu ma‘a mā tadullu ‘alayhi ‘alā zamān wa-laysa wāħid min
’ajzā’ihā yadullu ‘alā nfirādihi (дієслово – це слово, що вказує на час з його значенням, жодна частина якого окремо нічого не озна- чає) ґрунтуються на аристотелевій версії
3
. Однак в той час, як за- значалося вище, вони були досить популярними і в колах араб- ських граматистів.
Al-Fārābī наголошує на тому, що ім’я виражає ідею, а дієслово вказує на ідею та на час [існування] ідеї. Ім’я характеризується тим, що воно само по собі може бути і підметом, і присудком, на- приклад Zayd rajul. Дієслово ж є присудком самостійно, що не по- требує приєднання до іншого слова, але не може бути підметом, якщо тільки не приєднується до відповідної [фрази]. Характерною ознакою часток є те, що вони не є ні підметом, ні присудком [Аль-
Фараби 1975, 115–116].
Хоч al-Fārābī був добре ознайомлений з граматичною термі- нологією його сучасників-граматистів, він використовував інші терміни: kalima для дієслова (грец. rhēma; замість fi‘l) та rābiţ для часток (грец. súndesmos; замість ħarf). При описі їх видів al-Fārābī використовує грецьку термінологію:
„До простих висловів належать такі частини мови, які араб- ські граматисти називають ħurūf,частками. Вони служать для до- поміжних значень. Існує багато видів часток. Однак вони дійшли до нас не від вчених-філологів арабської мови, оскільки у кожного виду є своя назва. Тому при перерахуванні цих видів ми повин- ні користуватися назвами, які дійшли до нас від вчених грецької мови“ [Аль-Фараби 1987, 454].
Детальний поділ часток al-Fārābī проводить, керуючись класи- фікацією частин мови Діонісія Фракійського для грецької мови:
- ĥawālif (грец. і „займенники“) – кожна буква алфа- віту або кожне слово, яке займає місце імені при його відсутності, наприклад, буква ha у виразі đarabahu „він вдарив йогов
„мій одяг“, ta’ в đarabtu я вдарив- і (грец. άρθρα „артиклі“), до яких відносяться (не тіль- ки артиклі за сучасною класифікацією): allaźī „який“ та їй поді- бні, частка звернення, оклику , частка, яка у сполученні з іме- нем, стосується всіх kull „кожний“, та окремих ba‘đ „деякий“, її частин;

134
- wāsiţat – частки, які у сполученні з іменем вказують нате, що дане ім’я відноситься до іншого та будь-яким чином пов’язане з ним min „від“, ‘an про, ilā дона тощо;
- ħawāši
має багато різновидів: частка підтвердження ’innā
„дійсно“, частки заперечення laysa, la „ні, не має“ та ствердження
na‘m так. При цьому al-Fārābī зазначає, що більшість арабських філологів відносять ці та наступні види часток до категорії імен або дієслів. Однак, на його думку, з точки зору логіки дані слова відносяться до часток: layta „якщо б, ka’ānna „начебто“, la‘lla
„можливо“, ‘asā „ймовірно“, kam „скільки“, matā коли, ’ayna де, wa та, і, hal „чи“, „що“, kayfa як, ’ayy „який, будь- який“, ’ayyūmā „який би ні“, limā „оскільки, через те, що“;
- rawābiţ (грец. σύνδεσμος сполучник), до яких відносяться:
lammā коли, після того як ще ні, поки не, ’iź тому що; як рап- том тоді, коли, ’ammā…fa… „що стосується…то…“, ’in kāna
„якщо“, kullamā kāna „щораз як, ’iźa kāna коли, якщо“, matā
kāna в той час, колита „однак“, kay для того, щоб“, li для, li’anna тому що“, min ’ajl тому, через тез боку.
Отже, в системі частин мови al-Fārābī присутні три компонен- ти, які визнавали й арабські граматисти, але детальна класифіка- ція часток проведена на основі теорій частин мови, розроблених для грецької мови.
Подібної точки зору на концепцію частин мови притримувався
інший філософ Ibn al-Muqaffa‘ (пом. 756 р, праця якого Kitāb al-
Manţiq відноситься до спадщини другої половини V ст, тобто він був сучасником Sībawayhi (пом. 793 р. За часів аббасидського халіфа а (пом. 755) Ibn al-Muqaffa‘ переклав на араб- ську мову три праці Аристотеля „Категорії“, Про тлумачення“,
„Аналітика“.
4
На думку Р. Талмона, який провів детальний аналіз теорії частин мови Ibn al-Muqaffa‘, не можливо залишити поза увагою спорідненість даної концепції з грецькою системою восьми частин мови [Talmon 1991, 45]. В Kitāb al-Manţiq Ibn al-Muqaffa‘ перераховує частини мови, яких вісім: ’asmā’ (такий-то), ħurūf (yamši), jawāmi‘u (слово, що приєднує kalām до іншого kalām: наприклад, ’iźa), qawārin (який для такого-то li fulān та до такого-то ’ilya fulān, тобто слова, які зв’язують що-небудь з будь-чим), ’abdāl слова, які використову- ються замість імен: яти, він та ін.), luhūq (наприклад, „клянуся

135
своїм життям, я зробив так і так, і не зробив так і так, lawāşiq
(наприклад, слова подібні до al-kātib ), ġayāt у виразі той, хто пише, знаходиться у будинку“: у будинку“ fi al-dār є Склад частин мови Ibn al-Muqaffa‘ надзвичайно подібний до частин мови, які встановив в грецькій мові граматист Діонісій
Фракійський (170–90 рр. доне ім’я (όνομα), дієслово (ρημα), діє- прикметник (μετοχή), член (άρθρον), займенник (άντωνυμία), при- йменник (πρόθεσις), прислівник (έπίρρημα), сполучник (σύνδεσμος) Античные теории 1996, 125]. Ймовірно, що Ibn al-Muqaffa‘ познайомився з працею Діонісія Фракійського саме через сирій- ський переклад, який, відповідно до несторіанської традиції, був виконаний сирійцем Йосифом Хузайа, який займався розробкою сирійської граматики, відштовхуючись від правил грецької мови
[Пигулевская 1979, 110].
Найлегшими для визначення є три терміни у вищевказаному списку автора Kitāb al-Manţiq – перші два ’asmā’ та hurūf, які відпо- відають термінам Діонісія Фракійського όνομα та ρημα. Назва, яку
Ibn al-Muqaffa‘ використав для дієслова, відрізняється від термінів, які використовували інші логіки – kalima та граматики – fi‘l, та є перекладом даного терміна з грецької та сирійської мов [Talmon 1991,
47]. Ħurūf представлений прикладом у теперішньо-майбутньому часі yamši, оскільки логіки приймали до уваги ознаки дієслів, що відносилися до теперішнього часу. П’ятий термін ’abdāl цілком збі- гається з визначенням класу займенників Діонісія Фракійського.
Для групи jawāmi‘u автор обмежився лише одним прикладом – складним реченням, в якому першим елементом є ’iźa
. Можна зро- бити припущення, що під даним терміном він мав на увазі сполуч- ники, що об’єднують два речення (kalām і kalām) в єдине ціле.
Щодо прикладів четвертої групи qawārin для такого-то li
fulān, дотакого-то ’ilya fulān“, то, без сумнівів, маються на увазі прийменники: li, ’ilya.
Шоста частина мови luħūq містить найдовший коментар та по- требує детального аналізу. Перший приклад до даної групи представлений стверджувальним реченням „клянуся своїм життям, я зробив так і так, а другий – негативним: „клянуся своїм життям, я не зробив так і так. Хоча в даних прикладах чітко не вказано, що є luħūq – ймовірно, під ним розуміються прислівники.
Для останніх двох частин мови, lawāşiq та ġayāt, Ibn al-
Muqaffa‘ наводить один приклад fulān al-kātib fi al-dār. Ibn al-

136
Muqaffa‘ не дає достатніх для розуміння визначень цих термінів, однак Р. Талмон вважає, що під lawāşiq Ibn al-Muqaffa‘ розглядає слова, які відповідно до сучасної термінології є дієприкметника- ми. Хоча і очевидно, що приклад „fi al-dār“, наведений для остан- ньої групи, з погляду синтаксису є ремою, але ġayāt,ймовірно, є обставиною [Talmon 1991, Таким чином, можна зробити висновок, що з методологічної точки зору погляди арабських філософів на принципи поділу частин мови сформувалися під впливом відповідних давньо- грецьких концепцій, викладених, зокрема, в працях Аристотеля та Діонісія Фракійського. Використання цих концепцій при- звело до запровадження в мусульманській науці і, зокрема, в лінгвістиці та споріднених галузях знань принципу аналогії: міркування від одного окремого випадку до іншого подібного випадку – принципу, який використовувався al-Fārābī та Ibn al-
Muqaffa‘ при аналізі частин мови в арабській мові в порівнянні з грецькою.
1
За переказами al-Ma’amūn побачив уві сні чоловіка з білим облич- чям на ім’я Аристотель. Цей сон став підставою для перекладів книг Аристотеля (див Игнатенко 1989, 3).
2
Наприклад, статус musаmmā,або дослідження пріоритету імені чи ді-
єслова, див. Versteegh K. The explanation of linguistic causes: Az-Zajjājī’s theory of grammar. Amsterdam and Philadelphia: J. Benjamins. 1995, 37;
135–138.
3
За визначенням Аристотеля ім’я – це складне повнозначне звукоутво- рення без ознаки часу, частина його (звука) сама по собі не має ніякого значення. Дієслово — це складне повнозначне звукоутворення з озна- кою часу, жодна його частина сама по собі нічого не означає[Античные теории 1996
,
67–68].
4
Однак, невідомо, чи володів він грецькою мовою. Можливо, переклад проведений з перської мови [Закуев 1971, 10].
ЛІТЕрАТУрА
1. Аль-Фараби, Абу Наср Мухаммад. Логические трактаты. Перс араб. – Алма-Ата: Наука, 1975. – 672 с. Аль-Фараби. Естественнонаучные трактаты (Перс араб. –
Алма-Ата: Наука, 1987. – 496 с

137 3. Античные теории языка и стиля. – СПб: Алетейя, 1996. –
362 с. Закуев А. К. Из истории арабоязычной логики средних веков Баку Элм, 1971. – 82 с. Игнатенко А. А. В поисках счастья (на араб. яз. – М Мысль, 1989. – 245 с. Маковельский АО. История логики. – М Кучково поле,
2004. – 479 с. О логическом учении Аль-Фараби // Бурабаев МС, Иванов АС, Харенко Е. О. и др. – Алма-Ата: Наука, 1982. – 200 с. Пигулевская Н. В. Культура сирийцев в средние века материалы и исследования. – М Гл. редакция вост. лит, 1979. –
249 с. Рыбалкин В. С. Классическое арабское языкознание. – К
Стилос, 2003. – 406 с. Talmon R. Nażrah Jadīdah fī Qađiyat Aqsām al-Qalām. Dirāsah
Ħawla Kitāb Ibn al-Muqaffa‘ fi al-Manţiq // al-Karmal. – 1991. –
№ 12. P. 43–67.
11. Versteegh K. Grammar and Logic in the Arabic Grammatical
Tradition // History of the Language Sciencies. – 2000. – V. 1. P. 300 –
306.
12. Versteegh K. The Study of non-Western Linguistic Traditions //
History of the Language Sciencies. – 2003. – V. 3. P. 2791 – 2802.

скачати

© Усі права захищені
написати до нас