2. Поняття, види заходів забезпечення кримінального провадження. Загальні правила, умови застосування заходів забезпечення кримінального провадження. Заходи забезпечення, які застосовуються на підставі ухвали слідчого судді.
Розділ ІІ Кримінального процесуального кодексу України визначає процесуальний порядок обрання, зміни та скасування заходів забезпечення кримінального провадження.
Так як легальне визначення заходів забезпечення кримінального провадження відсутнє, тому слід звернутися до кримінально-процесуальної теорії. Так, науковці відмічають, що серед кримінально-процесуальних заходів, які забезпечують реалізацію кримінально-процесуальних норм, особливе місце займають заходи кримінально-процесуального примусу, які є заходами впливу з боку державних органів або посадових осіб на поведінку суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності, що направлений на забезпечення виконання процесуальних обов’язків, якщо вони не виконуються добровільно, або на попередження небажаних з точки зору права дій з метою забезпечення нормального руху кримінального судочинства.
Таким чином, можна стверджувати, що заходи забезпечення кримінального провадження (заходи кримінально-процесуального примусу) − це передбачені кримінально-процесуальним законом процесуальні засоби державно-правового примусу, що застосовуються уповноваженими на те органами (посадовими особами), які здійснюють кримінальне провадження, у чітко визначеному законом порядку стосовно осіб, котрі залучаються до кримінально-процесуальної діяльності, з метою досягнення дієвості кримінального провадження (для запобігання та припинення неправомірних дій, забезпечення виявлення та закріплення доказів тощо).
Заходи процесуального примусу відрізняються від інших заходів державного примусу та характеризуються певними специфічними ознаками:
1) вони мають процесуальний характер і регулюються кримінальним процесуальним законом, а тому є складовою кримінально-процесуальної форми. Цією ознакою вони відрізняються від інших примусових заходів, які застосовуються при провадженні щодо кримінальних правопорушень;
2) підстави, межі та порядок їх застосування детально регламентовані законом;
3) специфічна їх мета − забезпечити досягнення дієвості кримінально-процесуального провадження та вирішення завдань кримінального провадження;
4) примусовий характер, який залежить не від порядку їх реалізації, а від самої законодавчої моделі, що передбачає можливість застосування примусу;
5) виключний характер − вони застосовуються лише в тих випадках, коли іншими заходами завдання кримінального провадження досягнути неможливо;
6) специфічний суб’єкт застосування − процесуальний примус є різновидом державного примусу, а тому суб’єктом його застосування є компетентні державні органи та посадові особи, які здійснюють кримінальне провадження;
7) застосовуються стосовно осіб, котрі залучаються до кримінально-процесуальної діяльності. Заходи забезпечення кримінального провадження можуть застосовуватися до різних суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності − підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, свідка, а також інших осіб залежно від обставин кримінального провадження та поведінки його суб’єктів. Законодавець в нормах, які визначають порядок застосування кожного заходу забезпечення кримінального провадження, визначає коло осіб, щодо яких вони можуть бути застосовані та порядок їх обрання, зміни чи скасування.
В основі застосування заходів забезпечення кримінального провадження лежить можливість застосування кримінального процесуального примусу, який має такі ознаки:
− державно-владний характер відносин, що виникають, розвиваються і припиняються в ході застосування і припинення конкретних заходів примусу;
− полягає у певних обмеженнях особистих, майнових та інших прав і свобод учасників процесу. Це може бути обмеження свободи, недоторканості житла, таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, банківських вкладів і рахунків тощо. Обмеження майнового характеру − позбавлення права користуватися або розпоряджатися певним майном;
− зовні процесуальний примус виражається у формі фізичного, матеріального чи морального (психологічного) впливу державного органу на суб’єкта кримінального процесу;
− застосовується всупереч волі та бажанню суб’єктів та спрямовані на придушення волі, бажань та дій.
Відповідно до ч.2 ст. 131 КПК заходами забезпечення кримінального провадження є:
1) виклик слідчим, прокурором, судовий виклик і привід (ст. ст. 133−143 КПК);
полягає у тому, що слідчий, прокурор, слідчий суддя (під час досудового розслідування) чи суд (під час судового провадження) мають право викликати підозрюваного, свідка, потерпілого або іншого учасника кримінального провадження у встановлених КПК випадках для допиту чи участі в іншій процесуальній дії.
Особа може бути викликана слідчим, прокурором якщо є:
− достатні підстави вважати, що вона може дати показання, які мають значення для кримінального провадження;
− її участь у процесуальній дії є обов'язковою ( ст. 133 КПК).
Процесуальний порядок здійснення виклику. Особа викликається до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду шляхом:
− вручення повістки про виклик;
− надіслання повістки поштою, електронною поштою чи факсимільним зв'язком;
− здійснення виклику по телефону або телеграмою.
Строки отримання повістки про виклик чи повідомлення іншим шляхом (ч.8 ст. 135 КПК):
− не пізніше ніж за 3 дні до дня, коли особа зобов'язана прибути за викликом;
− якщо здійснення процесуальних дій не дозволяють здійснити виклик в 3-х денний строк, особа має отримати повістку про виклик або бути повідомленою про нього іншим шляхом якнайшвидше, але в будь-якому разі з наданням їй звичайно необхідного часу для підготовки та прибуття за викликом.
У разі тимчасової відсутності особи за місцем проживання, повістка для передачі їй вручається під розписку дорослому члену сім'ї особи чи іншій особі, яка з нею проживає, житлово-експлуатаційній організації за місцем проживання особи або адміністрації за місцем її роботи.
Особливості виклику окремих категорій суб’єктів кримінального провадження полягає в наступному:
− якщо особа перебуває під вартою, то вона викликається через адміністрацію місця ув'язнення;
− повістка про виклик неповнолітньої особи, як правило, вручається її батьку, матері, усиновлювачу або законному представнику;
− повістка про виклик обмежено дієздатної особи - її піклувальнику;
− повістка про виклик особи, яка проживає за кордоном, вручається згідно з міжнародним договором про правову допомогу, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, а за відсутності такого - за допомогою дипломатичного (консульського) представництва.
Повістка про виклик вручається особі працівником органу зв'язку, працівником правоохоронного органу, слідчим, прокурором, а також секретарем судового засідання, якщо таке вручення здійснюється в приміщенні суду.
Відповідно до ст. 136 КПК належним підтвердженням отримання особою повістки про виклик або ознайомлення з її змістом іншим шляхом є:
− розпис особи про отримання повістки, в тому числі на поштовому повідомленні;
− відеозапис вручення особі повістки;
− будь-які інші дані, які підтверджують факт вручення особі повістки про виклик або ознайомлення з її змістом;
− отримання листа-підтвердження про отримання електронного листа. Якщо особа попередньо повідомила слідчого, прокурора, слідчого суддю, суд про адресу своєї електронної пошти і повістка про виклик була надіслана на таку адресу.
У повістці про виклик повинно бути зазначено:
− прізвище та посада слідчого, прокурора, слідчого судді, найменування суду, який здійснює виклик;
− адресу установи, до якої здійснюється виклик, номер телефону чи інших засобів зв'язку;
− ім'я (найменування) особи, яка викликається, та її адреса;
− найменування (номер) кримінального провадження, в рамках якого здійснюється виклик;
− процесуальний статус, в якому перебуває викликана особа;
− час, день, місяць, рік і місце прибуття викликаної особи;
− процесуальна дія (дії), для участі в якій викликається особа;
− наслідки неприбуття особи за викликом із зазначенням тексту відповідних положень закону, в тому числі можливість застосування приводу, та здійснення спеціального досудового розслідування чи спеціального судового провадження;
− передбачені КПК поважні причини, через які особа може не з'явитися на виклик та обов'язок заздалегідь повідомити про неможливість з'явлення;
− підпис слідчого, прокурора, слідчого судді, судді, який здійснив виклик.
Якщо особа не може з'явитися на виклик, вона має повідомити слідчого, прокурора, слідчого суддю чи суд про поважні причини, що перешкоджають його своєчасному прибуттю.
Поважні причини неприбуття особи на виклик визначені в ст. 138 КПК. Такими причинами є:
1) затримання, тримання під вартою або відбування покарання;
2) обмеження свободи пересування внаслідок дії закону або судового рішення;
3) обставини непереборної сили (епідемії, військові події, стихійні лиха або інші подібні обставини);
4) відсутність особи у місці проживання протягом тривалого часу внаслідок відрядження, подорожі тощо;
5) тяжка хвороба або перебування в закладі охорони здоров'я у зв'язку з лікуванням або вагітністю за умови неможливості тимчасово залишити цей заклад;
6) смерть близьких родичів, членів сім'ї чи інших близьких осіб або серйозна загроза їхньому життю;
7) несвоєчасне одержання повістки про виклик;
8) інші обставини, які об'єктивно унеможливлюють з'явлення особи на виклик.
Якщо підозрюваний, обвинувачений, свідок, потерпілий, цивільний відповідач, який був у встановленому КПК порядку викликаний та не з'явився без поважних причин або не повідомив про причини свого неприбуття, до нього застосовуються такі заходи юридичної відповідальності:
1) накладається грошове стягнення у розмірі:
− від 0,25 до 0,5 РМЗП - у випадку неприбуття на виклик слідчого, прокурора;
− від 0,5 до 2 РМЗП - у разі неприбуття на виклик слідчого судді, суду.
2) застосовується привід (ст.ст. 140−143 КПК);
3) за злісне ухилення від явки свідок, потерпілий несуть відповідальність, встановлену законом (ст. 185-4 КУпАП).
Ухилення від явки на виклик слідчого, прокурора чи судовий виклик слідчого судді, суду (неприбуття на виклик без поважної причини більш як два рази) підозрюваним, обвинуваченим, який перебуває поза межами України, є підставою для здійснення спеціального досудового розслідування чи спеціального судового провадження (ч.5 ст. 139 КПК).
Привід (ст. 140 КПК) полягає у примусовому супроводженні особи, до якої він застосовується, особою, яка виконує ухвалу про його здійснення, до місця її виклику в зазначений в ухвалі про здійснення приводу час.
Привід може застосовуватися лише до підозрюваного, обвинуваченого, свідка. Привід свідка не може бути застосований до неповнолітніх, вагітних жінок, інвалідів першої і другої груп, осіб, які одноосібно виховують дітей віком до шести років або дітей-інвалідів, а також осіб, які згідно із КПК не можуть бути допитані як свідки. Привід співробітника кадрового складу розвідувального органу України при виконанні ним своїх службових обов'язків здійснюється тільки в присутності офіційних представників цього органу (ч.4 ст. 140 КПК).
Фактичною підставою для застосування приводу є те, що:
− особа була викликана у порядку, встановленому КПК України;
− наявне підтвердження отримання повістки про виклик або ознайомлення з її змістом іншим шляхом;
− особа не з'явилася без поважних причин або не повідомила про причини свого неприбуття.
Причини неявки мають бути встановлені до прийняття рішення про застосування приводу. Тобто, слідчий суддя чи суд мають впевнитися, що особа була викликана у визначеному законом порядку та не повідомила про наявність поважних причин її неприбуття за викликом.
Юридичною підставою здійснення приводу є ухвала слідчого судді, суду, яка виноситься за клопотанням слідчого, прокурора або з власної ініціативи, а під час судового провадження − також за клопотанням сторони кримінального провадження, потерпілого, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження.
Порядок виконання ухвали про здійснення приводу.
Копія ухвали про здійснення приводу, завірена печаткою суду, негайно надсилається органу, на який покладено її виконання. Виконання може бути доручене відповідним підрозділам ОВС, органів безпеки, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства або органів державного бюро розслідувань.
Ухвала про здійснення приводу оголошується особі, до якої він застосовується, особою, яка виконує ухвалу.
Підозрюваний, обвинувачений чи свідок, щодо яких прийняте рішення про здійснення приводу, зобов'язані прибути до місця виклику в зазначений час у супроводі особи, яка виконує ухвалу.
У випадку невиконання особою, що підлягає приводу, законних вимог щодо виконання ухвали про здійснення приводу, до неї можуть бути застосовані заходи фізичного впливу, які дозволяють здійснити її супроводження до місця виклику з дотриманням вимог, передбачених ч.3 ст. 143 КПК. Зокрема, застосуванню заходів фізичного впливу повинно передувати попередження про намір їх застосування. У разі неможливості уникнути застосування заходів фізичного впливу вони не повинні перевищувати міри, необхідної для виконання ухвали про здійснення приводу, і мають зводитися до мінімального впливу на особу.
Забороняється застосування заходів впливу, які можуть завдати шкоди здоров'ю особи, а також примушення особи перебувати в умовах, що перешкоджають її вільному пересуванню, протягом часу більшого, ніж необхідно для негайного доставлення особи до місця виклику. Перевищення повноважень щодо застосування заходів фізичного впливу тягне за собою відповідальність, встановлену законом (наприклад, ст. 118 та 124 КК).
У разі неможливості здійснення приводу особа, яка виконує ухвалу про здійснення приводу, повертає її до суду з письмовим поясненням причин невиконання.
2) накладення грошового стягнення (ст. ст. 144−147 КПК);- - це один із заходів забезпечення кримінального провадження, який полягає у грошовому стягненні, яке може бути накладено на учасників кримінального провадження за невиконання процесуальних обов'язків у випадках та розмірах, передбачених КПК. Так, ч.2 ст. 179 КПК передбачає можливість накладення грошового стягнення в разі невиконання покладених на підозрюваного, обвинуваченого зобов'язань, передбачених ст. 194 КПК; ч.5 ст. 180 КПК визначає, що у разі невиконання поручителем взятих на себе зобов'язань на нього накладається грошове стягнення.
Грошове стягнення накладається: під час досудового розслідування - ухвалою слідчого судді за клопотанням слідчого, прокурора чи за власною ініціативою, під час судового провадження - ухвалою суду за клопотанням прокурора чи за власною ініціативою.
Під час досудового розслідування клопотання слідчого, прокурора про накладення грошового стягнення на особу розглядається слідчим суддею не пізніше 3 днів із дня його надходження до суду. Про час та місце розгляду клопотання повідомляється службова особа, яка його внесла, та особа, на яку може бути накладено грошове стягнення, проте їх неприбуття не перешкоджає розгляду питання.
Слідчий суддя, суд накладає на особу грошове стягнення, якщо встановить, що:
− особа не виконала покладений на неї процесуальний обов'язок;
− відсутність поважних причин його невиконання.
Порядок скасування ухвали про накладення грошового стягнення визначений в ст. 147 КПК. Так ухвала про накладення грошового стягнення може бути скасованою на підставі розгляду відповідного клопотання особи, на яку було накладено грошове стягнення, за умови, що особа не була присутня під час розгляду питання про накладення грошового стягнення.
Слідчий суддя, суд, визнавши доводи особи обґрунтованими, може:
− самостійно скасувати ухвалу про накладення грошового стягнення;
− призначити судове засідання для розгляду клопотання про скасування ухвали про накладення грошового стягнення.
За результатами клопотання про скасування грошового стягнення слідчий суддя, суд приймає одне з таких рішень:
− скасовує ухвалу про накладення на особу грошового стягнення, якщо буде встановлено, що стягнення накладено безпідставно;
− відмовляє у задоволенні клопотання.
Ухвала слідчого судді, суду за результатами розгляду клопотання про скасування ухвали про накладення грошового стягнення оскарженню не підлягає.
3) тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом (ст. ст. 148−153 КПК); це захід забезпечення кримінального провадження який полягає у тимчасовому вилучені слідчим, прокурором, іншою уповноваженою службовою особою у затриманої ними (в порядку, передбаченому ст. 208 КПК) особи документів, які посвідчують користування спеціальним правом, а також у тимчасовому обмеженні підозрюваного у користуванні цим правом.
Тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом здійснюється з метою:
- припинення кримінального правопорушення;
- запобігання вчиненню іншого правопорушення;
- припинення або запобігання протиправній поведінці підозрюваного щодо перешкоджання кримінальному провадженню;
- забезпечення відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням.
Варто відмітити, що тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом згідно своє процедури є новим поняттям КПК 2012 року, в зв’язку з тим, що раніше подібний захід міг бути застосований тільки судом під час винесення відповідної постанови або вироку.
Тимчасово вилученими можуть бути документи, які посвідчують користування таким спеціальним правом:
− право керування транспортним засобом або судном;
− право полювання;
− право на здійснення підприємницької діяльності.
Процесуальний порядок здійснення тимчасового обмеження у користуванні спеціальним правом.
Особа, яка здійснила законне затримання, у передбаченому ст. 208 КПК порядку, зобов'язана одночасно із доставленням затриманої особи до уповноваженої службової особи (особи, якій законом надано право здійснювати тимчасове вилучення документів, що посвідчують користування спеціальним правом) передати їй тимчасово вилучені документи, які посвідчують користування спеціальним правом, якщо такі документи було вилучено. Факт передання тимчасово вилучених документів, які посвідчують користування спеціальним правом, засвідчується протоколом, складеним в порядку, передбаченому КПК.
Слідчий, прокурор, інша уповноважена службова особа під час законного затримання та тимчасового вилучення документів, які посвідчують користування спеціальним правом, або негайно після їх здійснення зобов'язана скласти відповідний протокол у порядку, визначеному КПК.
Після складення протоколу про тимчасове вилучення документів, які посвідчують користування спеціальним правом, слідчий, прокурор, інша уповноважена службова особа зобов'язана передати тимчасово вилучені документи на зберігання у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Прокурор, слідчий за погодженням з прокурором під час досудового розслідування звертаються до слідчого судді із клопотанням про тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом.
У випадку тимчасового вилучення документів, які посвідчують користування спеціальним правом, прокурор, слідчий за погодженням з прокурором зобов'язаний звернутися до слідчого судді із відповідним клопотанням не пізніше 2 днів з моменту тимчасового вилучення. Пропуск вказаного строку тягне за собою необхідність повернення тимчасово вилучених документів.
Клопотання про тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом складається з дотриманням вимог, визначених ч.2 та ч.3 ст. 150 КПК.
Клопотання про тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом розглядається слідчим суддею не пізніше 3 днів з дня його надходження до суду за участю прокурора та/або слідчого, підозрюваного, його захисника ( ч.1 ст.151 КПК).
Клопотання про тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом, якщо документи, які посвідчують користування спеціальним правом, не були тимчасово вилучені, може розглядатися лише за участю підозрюваного, його захисника.
При вирішенні питання про тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом слідчий суддя зобов'язаний врахувати правову підставу для тимчасового обмеження у користуванні спеціальним правом; достатність доказів, які вказують на вчинення особою кримінального правопорушення;− наслідки тимчасового обмеження у користуванні спеціальним правом для інших осіб.
За результатами розгляду клопотання слідчий суддя:
− відмовляє у задоволенні клопотання про тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом;
− постановляє ухвалу про тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом в якій зазначає мотиви застосування; перелік документів, які посвідчують користування спеціальним правом та які підлягають вилученню; строк тимчасового обмеження у користуванні спеціальним правом та порядок виконання ухвали.
Копія ухвали надсилається особі, яка звернулася з відповідним клопотанням, підозрюваному, іншим заінтересованим особам не пізніше дня, наступного за днем її постановлення, та підлягає негайному виконанню в порядку, передбаченому для виконання судових рішень.
Строк тимчасового обмеження у користуванні спеціальним правом під час досудового розслідування − не більше 2 місяців.
Цей строк може бути продовжений за рішенням слідчого судді, суду, прийнятого на підставі клопотання прокурора, якщо під час розгляду цього клопотання прокурор доведе, що:
− обставини, які стали підставою для тимчасового обмеження у користуванні спеціальним правом, продовжують існувати;
− сторона обвинувачення не мала можливості забезпечити досягнення цілей, заради яких було обмежено користування спеціальним правом, іншими способами протягом дії попередньої ухвал
1 2 3 4