ВСТУП
Музичне мистецтво сьогодення багатогранне та багатозвучне. Одним з найбільш популярних видів музичного виконавства, що є найважливішою сферою духовного буття людини, значущим пластом її культури, є вокальне мистецтво. На сучасному етапі воно перевершує за обсягом усі інші жанрові сфери музики.
Теза «голос – це людина» (Є. Назайкінський) визначає сутність вокального мистецтва в усі часи його існування. Усередині цього мистецтва здавна склалися і функціонують донині жанрові й стилістичні підрозділи, серед яких не тільки такі, як оперний і концертнокамерний спів, а й глибші, інтонаційно вихідні, як вока́ліз «спів без слів».
Якщо тема «слово і музика» вже досить давно отримала своє теоретичне обґрунтування (праці Б. Асаф’єва, Ю. Малишева, В. Морозова, А. Шенберга, Ф. Ніцше, А. Хуторської, Т. Мадишевої), то «спів без слів» досліджено далеко не достатньо. На сьогоднішній день однією з небагатьох теоретичних робіт за цією темою є дана курсова робота, де розглядається методика вправ та вокалізів, як засіб для вироблення елементів вокальної техніки, на уроках у школі музичного мистецтва. Основні ж відомості про вокаліз та його жанри розосереджені в працях педагогів-вокалістів, які переслідують мету навчити співаків вокально-технічним навичкам (Л. Дмитрієва, В. Морозова, Б. Яковлєвої, П. Голубєва, І. Колодуб, К. Луканіна, Е. Закржевського). Разом з тим, ряд питань методологічного та методичного порядку, пов’язаних з вивчення вправ і жанру вокалізу, вимагає подальшого висвітлення. Зокрема, практично не дослідженим є український вокаліз у двох його різновидах - інструктивному і художньому, що становить важливий чинник актуальності заявленої теми.
Таким чином, актуальність запропанованої теми визначається наступними причинами:
- суттєвим значенням «співу без слів» та його репрезентанта;
– жанру вокалізу – у практиці вокального мистецтва;
- недостатньою вивченістю теоретичних основ цієї практики в аспекті еволюції музичного мислення;
- необхідністю заповнити «лакуну» у вивченні жанру вокалізу на матеріалі зразків створених українськими авторами.
Мета дослідження – виявити специфіку в українському вокальному мистецтві другої половини ХХ століття на ґрунті системного вивчення його витоків і жанрово-стилістичної еволюції. Дана мета зумовила постановку і вирішення наступних дослідницьких завдань:
охарактеризувати методологічні засади вивчення вправ та вокалізів та запропонувати його характеристику в системі «музика – гра – спів»;
надати визначення вокалізу та його специфіки в системі жанрів вокального мистецтва;
обґрунтувати історичні етапи розвитку жанру вокалізу в західноєвропейській та вітчизняній традиціях;
розглянути інструктивні вокалізи та споріднені їм вокально-інтонаційні вправи в практиці світової та української вокальних шкіл;
визначити основні риси стилістики вокалізів художнього типу;
охарактеризувати різновиди художнього вокалізу в українській музиці другої половини ХХ ст.
Завдання дослідження – обґрунтувати методи вправ та вокалізів, як засіб для вироблення елементів вокальної техніки, на уроках у школі музичного мистецтва.
Об’єкт дослідження – вправи та вокаліз як своєрідне явище західноєвропейської і вітчизняної музики.
Предмет дослідження – його традиції та жанрово-стилістичні новації в українській вокальній музиці.
Методи дослідження. Для обґрунтування теми у курсової роботи використані загальнонаукові й спеціальні музикознавчі підходи до її вивчення: - історичний – дозволяє виявити глибинні витоки співу без слів та його наступну еволюцію у вокальному мистецтві; - дедуктивний – визначає спрямованість дослідження від загального (система «музика – гра – спів») до особливого (жанр вокалізу) і конкретного (вокаліз в українській музиці); - компаративний – необхідний для порівнянь видів співу без слів представлених у двох типах вокалізу (інструктивному та художньому), а також у стилістиці жанру; - жанрово-стильовий метод – використовується при розгляді зразків вокалізу різної стилістики; - виконавський – спрямований на розкриття вокально-технічних та вокальновиконавських ресурсів досліджуваних творів.
Практична значущість дослідження. Зміст і висновки курсової роботи можуть бути використані в подальшому вивченні феномену «співу без слів» і його відображенні в жанрі вокалізу. Матеріали роботи можуть бути складовими навчальних курсів «Аналіз музичних творів», «Історія світової музичної культури», «Музична інтерпретація», «Історія вокального виконавства», «Основи вокальної методики» для бакалаврів і магістрів вищих музичних навчальних закладів України. Матеріали роботи можуть стати у пригоді й для навчальної та виконавської практики при зверненні до різних форм співу без слів і жанру вокалізу.
Структура роботи. Курсова робота складається зі Вступу, двох Розділів з висновками, загальних Висновків, Списку використаних джерел, Додатків. Загальний обсяг роботи – 40 сторінок, із них основного тексту – 31 сторінок. Список використаних джерел – 31 позицій.
РОЗДІЛ І. МЕТОДИКА ВИВЧЕННЯ ВПРАВ ТА ВОКАЛІЗІВ: ВИТОКИ, ШЛЯХИ ЕВОЛЮЦІЇ
Формування та вдосконалення вокальних навичок засобами вокальних вправ
Процес формування основ вокальної культури школярів у мистецьких школах потрібно починати з розспівування – незамінного виду діяльності для вироблення професійних вокальних навичок.
Термін «розспівування» увійшов у вокальну практику як один із способів підготовки співаків до оволодіння елементарними вокальними навичками. У словнику-довіднику «Музика» подано таке визначення цього поняття. «Розспівування – виконання спеціальних вокально-технічних і слухових вправ для підготовки голосового апарату і слуху співака перед початком занять або концертного виступу соліста, ансамблю, хору.» [3, с. 34]. Вони є необхідною частиною постановки голосу. Це система вправ для зміцнення та розвитку основних вокальних навичок, комплекс вправ для голосових зв’язок. Розспівки дають можливість цілеспрямованого, послідовного і свідомого розвитку вокальної техніки і є найкращою формою створення творчого тонусу та приведення голосового апарату в робочий стан, а також закріплення основних вокальних навичок.
З метою їх формування використовуються різні за призначенням вокальні вправи:
– для розспівування (тобто, розігрівання голосового апарату);
– для усунення недоліків голосу (вирівнювання регістрів, виховання високої співацької позиції та чистоти інтонування);
– для розвитку голосу (розширення діапазону, спів без сипу, спів на опорі) [9, с. 18].
Вправи виконуються на початку вокальних занять; вони “розігрівають” голосовий апарат, готують його до наступної вокальної роботи. Отже, за допомогою вокальних розспівок розширюється діапазон, легко виправляються завчені помилки та неправильні артикуляційні позиції.
Розспівки дозволяють зупинятися на окремих складних елементах вокальної техніки, тренувати їх до автоматичної звички, поступово розширюючи діапазон вокальних навичок. Розспівки підвищують загальний тонус організму співака, викликають стан творчого збудження і стимулюють творчу активність. При постійному тренуванні голосу на вокальних вправах, що систематично чергуються, розвивається умовний рефлекс готовності до тривалої, систематичної, повноцінної роботи, що є необхідною передумовою професіоналізму [20, с. 23].
Залежно від мети заняття вокальні вправи умовно поділяються на дві групи. До першої належать вправи, які не пов’язані з конкретними творами вокального репертуару й передбачають оволодіння необхідними засобами вокальної виразності з метою досягнення певного рівня художньо-технічного виконання. Вправи, які належать до другої групи, спрямовані на подолання вокальних труднощів, котрі трапляються у конкретних вокальних творах.
Отже, розспівки є ефективним засобом формування співацьких навичок, до яких можна віднести:
вокально-технічну (співоча постава, співоче дихання, звуко-утворення);
– інтонаційно-слухову (стрій, ансамбль, чистота інтонування);
– засоби виразності (дикція, артикуляція, орфоепія).
При доборі розспівок викладач зосереджує увагу на наступних основних завданнях: досягненні чистоти інтонування й формуванні навичок звуковедення тощо.
Вимоги щодо проведення вокально-інтонаційних вправ:
Кожна вправа повинна точно відповідати вибраній темі заняття.
Вони мають відповідати вимогам щодо подальшої роботи над вокальним репертуаром.
Не варто забувати попередні вправи і на занятті обов’язково повторювати пройдений матеріал.
4. Вокальні вправи мають бути короткими і лаконічними, щоб легко засвоювалися та запам’ятовувалися.
5. Студенти повинні з легкістю транспонувати вправу в іншу тональність.
6. Діапазон має бути зручний для виконання.
7. Інтонаційна та ритмічна сторона не повинні заважати одна одній. У викладача має бути певна мета: засвоєння певної інтонації або ритмоформули.
8. Вокально-інтонаційні вправи переважно виконуються a’capрella. Не можна одночасно грати і співати. На фортепіано можна акомпанувати або підтримувати тоніку [22, с. 123].
В цілому вправи можна класифікувати за наступними принципами:
1. за ладовою основою (в ладу та поза ладом);
2. за кількістю голосів;
3. за способом виконання
Напрями використання вправ:
Формування вокально-інтонаційної координації:
вправи на розкутість голосового апарату;
– вправи “опори” дихання на діафрагмі;
– вправи на інтенсивний контроль слухом.
Контролювання фальцетного і нефальцетного режиму співу:
– вправи на одному диханні;
– вправи на відокремлення звуків короткими паузами.
Формування навичок сольфеджування – співу по нотах:
– вправи з читання нот;
вправи для оволодіння звукорядом;
– вправи на відтворення ритму;
– вправи з тактуванням.
Всі вокальні вправи можна розділити на такі типи:
1. для тренування тривалого дихання і одноманітного звукоутворення, звукоподачі, звуковедення;
2. для тренування артикуляційного апарату;
3. для вироблення навичок співу із закритим ротом;
4. вправи на вміння збирати звук і чисто інтонувати певні інтервали, зокрема на подолання стрибків в мелодії;
5. вправи на вміння інтонаційно точно долати стрибки зі ступеневим їх заповненням;
6. інтонування тризвуків (мажорних, мінорних) на легато, а пізніше – на стакато;
7. звукоряди висхідного і низхідного напрямку для розвитку рухливості голосу;
8. вправи на використання багатоголосся (для ансамблевого виконання), починаючи з епізодичних розходжень у терцію;
9. секвенційний розвиток мелодії при тривалому диханні (можна з крещендо і димінуендо) [26, с. 62-65].
Отже, мета вокальних вправ – підготувати голосовий апарат до активної роботи і довести до автоматизму основні вокальні навички
Фонопедичні вправи – це підготовка голосового апарату до роботи в співочому режимі, стимуляція м’язевих груп, які приймають участь в голосоутворенні, усвідомлене використання специфічних співацьких рухів голосового апарату й формування у зв’язку з цим специфічних відчуттів та емоційно-образних уявлень. Вони передбачають вироблення й розвиток основних показників академічного і естрадного співочого голосоутворення: довільне керування регістрами, співоче вібрато, активний фонаційний видох і пов’язане з ним відчуття опори, специфічна співоча установка резонаторних порожнин і, відповідно, установка вібраційних відчуттів тощо. Голосовий апарат – це саморегулююча система, в якій можна довільно керувати тільки артикуляційною мускулатурою, а на всі решта компоненти можна впливати тільки опосередковано, створюючи оптимальні умови для їх реалізації.
Фонопедичні вправи при навчанні вокалу дають:
– розширення діапазону;
– значне збільшення сили звучання голосу;
– посилення насиченості звуку;
– летючість звуку;
– покращення вібрато;
– велику співучість звуку;
– свободу;
– розкутість співочого звучання і співочого процесу в цілому.
Залежно від поставлених завдань фонопедичні вправи можна поділити на декілька груп, а саме:
– голосові сигнали домовної комунікації: шип, сипіння, скрип, хрип, свист тощо;
– керування артикуляційною мускулатурою;
– довільне керування регістрами;
– вироблення співочого вібрато;
– формування механізму прикриття.
Фонопедичні вправи можуть застосовуватися як в комплексі з розспівками, так і ізольовано для вирішення різних координаційних завдань, які не вирішуються традиційними методами [30, с. 159]..
1.2. Характеристика жанрового стилю вокалізу: виникнення, основні різновиди
Вока́ліз (від лат. vocalis — голосний, співучий) — вправа або етюд для голосу без тексту, що виконується на будь-який голосний, з назвами нот або складів і зазвичай призначається для розвитку вокальної (співацької) техніки, вироблення кантилени, рухливості голосу, вирівнювання регістрів тощо.
Відсутність слова і технічний елемент, який покладено у вокаліз, роблять його цінним матеріалом для виховання голосу. Вокаліз дозволяє застосовувати і шліфувати ті навички звукоутворення і ведення звуку, які студент придбав на вправах. Перед ним стоїть завдання виразного виконання музичного твору лише вокальними засобами, що загострює його музичне почуття, змушує уважно стежити за музикальністю фрази, вчить відчувати музичну форму. Тут немає можливості підмінити музичну виразність мовною, «сховатися за виразне слово». Тому вокалізи привчають особливо уважно ставитися до музичного тексту, до всіх ремарок автора, що так корисно для майбутнього співу художніх творів з текстом [25, с. 274].
Розвиток сольного вокального виконавства, починаючи з XVII ст., на початку якого народилася опера, викликав до життя феномен вокальних шкіл, де основне завдання полягало у виробленні в молодих співаків відповідної техніки співу, в той час – техніки стилю bel canto.
Мистецтво володіння голосом як інструментом вокального інтонування є принципом музично-слухового мислення, а вокаліз як жанр, його типологія і конкретні семантико-композиційні ознаки виступають лише як конкретизація такого явища і поняття, як «жанровий стиль вокаліз». Категорія «жанровий стиль», введена в музикознавчий обіг А. Сохором [28, с.34], відображає взаємозв’язок двох основних семантикоутворюючих явищ і понять музики – жанру і стилю – в їх відмінностях та взаємозв’язку. Жанр – категорія – екстраверт, існуючий у взаємозв’язку зі стилем як категорією інтровертом. Пропонуючи ці формулювання, В. Холопова [30, с. 22], відзначає, що в жанрі завжди відображене типове, загальне, а в стилі, навпаки, індивідуальне, неповторне.
За влучним висловом В. Шкловського, «жанр – це кристал, через який аналізується життя» [23, с. 321]. Це означає, що жанр у мистецтві, в тому числі й у музиці, наче максимально занурений у життя, реальну дійсність із тими її особливостями, які характерні для тієї чи іншої епохи, історичного періоду, країни й регіону.
Жанр (французькою Genre – рід, вид) сам собою абстрактний і синонімічний таким поняттям, як «варіант», «сімейство», «клас», «група».
Є. Назайкінський пропонує два визначення музичного жанру (жанрів). Перше з них являє собою функціональну дефініцію, де відображений варіант множини – «жанри»: «Жанри – це історично сформовані відносно стійкі типи, класи, роди і види музичних творів, що розмежовуються за низкою критеріїв, основними з яких є: а) конкретне життєве призначення (громадська, побутова, художня функція), б) умови і засоби виконання, в) характер змісту і форми його втілення» [5, с. 94].
Друге визначення, запропоноване Є. Назайкінським, відноситься до «жанру» в однині. Ця позиція дослідження визначається автором як дедуктивна, яка відрізняється від попередньої – індуктивної: «Жанр – це багатоскладова, сукупна, генетична (можна навіть сказати генна) структура, своєрідна матриця, по якій створюється те чи інше художнє ціле» [17, с. 95].
Щодо жанру вокалізу, з одного боку, він входить у сімейство вокальних жанрів, що мають спільні константи, об’єднані в зв’язку з поняттям співочого голосу і його інтонаційних властивостей. З іншого боку, вокаліз самостійний різновид вокального мистецтва, є «матрицею» особливого роду. Її ознаками є окреслені вище особливості, пов’язані як з характером вокального інтонування (спів без слів), так і з жанровим стилем і