Доповідь
на тему:
Школа «чистого мистецтва»
в французькій поезії.
Поетична своєрідність поезії
її представників.
Підготувала викладач
зарубіжної літератури
ВПУ №19 м.Дрогобича
Стасів Іванна Миколаївна
Зміст
Вступ
1. Поетична група «Парнас» - помітне явище у французькій і всесвітній поезії.
Художні досягнення «парнасців».
2. Теофіль Готьє – французький поет, прозаїк, журналіст, наставник парнаської школи.
3. Шарль Леонт де Ліль – основоположник парнаської школи.
4. Жозе-Марія де Ередіа – визначний майстер сонета.
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Після революції 1848 року французький романтизм розділився на «романтизм для людей», лозунгом якого став принцип, сформульований Віктором Гюґо: «Мистецтво заради Прогресу», і «чисте мистецтво» або «Мистецтво заради Мистецтва». До другого напрямку належали поети Леконт де Ліль, Теофіль Ґотьє, Жозе-Марія де Ередіа. Вони й створили об'єднання «Парнас» і почали випускати альманах «Сучасний Парнас».
Парнасцями стали називати поетів, які своїм завданням вважали створення «чистої поезії», приділяючи основну увагу ідеальній поетичній формі. Сама назва угрупування (Парнас — гора в Греції, де за легендами жили німфи на чолі із покровителем мистецтв Аполлоном) говорить про бажання поетів відокремитися від життєвої метушні і від проблем буденності.
Епоху прагматизму, яка прийшла на зміну епосі революції, вони вважали ворогом мистецтва і стверджували абсолютну свободу художника від потреб натовпу, не виключаючи моралі і релігій. Будь-яка тенденційність, на їхню думку, є протилежною природі мистецтва, тому вони рішуче відвертались від будь яких соціальних проблем, не бажаючи перетворювати таїнство поезії на плакат. Парнасці подарували світу відточеність поетичних форм, вишуканість поетичних засобів, збагатили мову, відшліфували ритми і рими.
1. Поетична група «Парнас» - помітне явище у французькій
і всесвітній поезії. Художні досягнення «парнасців».
За уявленням древніх греків, на горі Парнас жили музи та бог поезії, сонця і музики Аполлон. Тут брав початок священний Кастальський ключ – символ поетичного натхнення. У переносному значенні Парнас – символ мистецтва взагалі і поезії зокрема.
Парнас (фр. Parnasse) — поетичне угруповання. У Франції в 70-ті роки ХІХ ст. парнасцями почали називати поетів, що за мету собі ставили створення «чистого мистецтва», яке б оспівувало не щось з буденного життя, а тільки справжню красу: природу, кохання. Ці поети майже не звертали уваги на те що саме з цього вони оспівують, для них головним було те, як вони це роблять. Найвідомішими представниками цього поетичного угруповання були: Теофіл Гофьє, Поль Готьє, де Ліль, де Ларме, де Ередіа.
Парнаська школа утворилася поступово. Першим поштовхом до її появи був вихід у 1852 році двох книг – «Емалі і камеї» Теофіля Готьє та «Античних віршів» Шарля Леонта де Ліля. На той час відомий французький письменник Т. Готьє належав до «молодших» романтиків. У передмові до «Античних віршів» Ш. Леонт де Ліль виклав теоретичні основи нового напряму, що суперечили як романтичним, так і реалістичним тенденціям. Обох поетів об’єднувала зневіра в революційному поліпшенні суспільних відносин, бажання замкнутися в «чистому мистецтві». Прихильників таких поглядів називали спочатку «язичницькою школою», або школою «чистого мистецтва», а з часом виходу альманаху «Сучасний Парнас. Збірник нових творів» (1866) їх стали іменувати парнасцями (наступні випуски альманаху побачили світ у 1871 і 1876 роках). Назва альманаху була обрана не випадково: вона підкреслювала бажання втекти від буденного життя.
У групу в різні часи входили колишній романтик Т. Готьє, майбутні символісти Поль Верлен і Стефан Малларме, котрі невдовзі знайшли свій шлях у літературі, і власне парнасці – поети Шарль Леонт де Ліль, Теофіль Готьє, Жозе-Марія де Ередіа, Теодор де Банвіль, які сповідували єдині світоглядні та естетичні принципи. Їх об’єднувала передусім ідея «чистого мистецтва». У творчості парнасців вона виявлялась у небажанні впливати на натовп, прославляти його.
Як і романтики, парнасці не сприймали утилітаризму епохи, намагалися відійти від проблем сучасності, перенести дію своїх творів у далеке минуле або екзотичні країни. Але, на відміну від романтиків, які пропагували пряму сповідальність, суб’єктивність, парнасці намагалися уникнути їх повністю або хоча б частково, заховати своє авторське «я». Вони перенесли акцент на описовість, пластичне видовище.
Якщо в романтичній поезії був поширений образ співця-пророка, то прихильники «Сучасного Парнасу» надають перевагу поетові-майстру. Інакше, ніж їх літературні попередники, ставилися вони і до зображення природи: у романтиків вона жива, одухотворена, у парнасців – байдужа до людських страждань.
Значним явищем у розвитку поетичного мистецтва твори парнасців стали завдяки високій культурі мислення їх творців, майстерному володінню технікою вірша, прагненню відкрити нові шляхи у розвитку літератури.
Наставником парнаської школи вважається Теофіль Готьє, а її вождем – Шарль Леонт де Ліль.
В Україні творчість парнасців приваблювала багатьох поетів (Павла Грабовського, М. Терещенка, І. Світличного, Дм. Павличка та ін.), котрі перекладали їхні твори.
Особливу близькість до цієї творчої групи відчували неокласики, зокрема Микола Зеров. Як і парнасці, вони шанували талант, цінували літературу за художніми, а не позамистецькими критеріями, приділяли значну увагу формальній вправності. Неокласиків приваблювала технічна довершеність їхніх поезій.
2. Теофіль Готьє – французький поет, прозаїк, журналіст,
наставник парнаської школи.
Теофіль Готьє (1811-1872) – французький поет, прозаїк, журналіст, критик, автор знаменитого гасла «мистецтво для мистецтва» - народився на півдні Франції у заможній сім’ї. Із 1814 року сім’я переїхала до Парижа, з яким пов’язане формування майбутнього письменника, котрий ще в юнацькі роки виявив здібності до малювання і віршування.
Сучасникам він запам’ятався як палкий захисник романтичного мистецтва на прем’єрі новаторської вистави В. Гюго «Ернані» (1830). Боротьбу за романтизм його прихильники тоді виграли. І з того часу Т. Готьє вважає автора «Собору Паризької Богоматері» другом, а себе – його учнем. Саме захоплення творчістю В. Гюго вплинуло на вибір життєвого шляху дев’ятнадцятирічного юнака, який вирішив присвятити себе літературі. Але романтизм Теофіль Готьє мав свої особливості: він не сприйняв громадянського пафосу свого вчителя. Підкреслений аполітизм – одна з важливих рис життєвої позиції Теофіля Готьє.
З перших кроків на творчому шляху він відстоює свободу мистецтва від законів суспільства. У теоретичних виступах Т. Готьє захищає гасло «мистецтво для мистецтва», яке він проголосив у 1835 році. «Прекрасним є тільки те, що нічому не служить,» - стверджує він.
Естетичні уподобання Готьє завжди були послідовними; у статті «Про прекрасне в мистецтві» (1856), яка має програмний характер, він підкреслював: «Мистецтво для мистецтва – це творчість, звільнена від усіх прагнень, окрім прагнення досконалості».
Творчий доробок письменника налічує велику кількість прозорих і поетичних творів, серед яких – романи, новели, есе, статті критичного та теоретичного характеру.
Найбільш відомі його романи – «Мадемуазель де Мопен» (1835-1836), «Фортуніо» (1836), «Капітан Фракас» (1863).
У поетичній збірці «Емалі і камеї» (1852), що складалася з 55 віршів, Т. Готьє виявив себе майстром-віртуозом, котрий, зосереджуючи увагу на кольорі і лінії, уміє передавати напівтони і відтінки. Багато віршів цієї збірки, зокрема й «Кармен», стали втіленням естетичних принципів парнасців. Так, звернувшись до образу, добре відомого завдяки новелі Проспере Меріме («Кармен», 1845), поет передав своє бачення звабливої циганки. Вона зображена з різних точок зору: ставлення жінок до неї різко негативне, чоловіків – навпаки.
Кармен худа, - лице гітани
Хтось їй коричневим підвів;
І чорні коси, й тіло тьмяне, -
Мов сатана у пеклі грів.
Жінки вважають, що потвора,
Та в чоловіків розум свій.
Архієпископ із собора
Відправив месу якось їй.
Переклад М. Терещенка
Автор намагається пояснити секрет привабливості Кармен від змалювання ознак зовнішніх («худа», «бліда», «чорні коси», «тіло тьмяне» до внутрішніх. Велику роль при цьому відіграють метафоричні епітети («жагучий і мінливий сміх»), метафори («полум’я безкрає»). Ліричний сюжет вірша рухають уперед антитетичні характеристики:
Вона бліда, - але жагучий
Мінливий сміх, палкі вуста;
Багряний перець, цвіт палючий, -
Від серця в неї жагота.
Використання несподіваного описового звороту «багряний перець, цвіт палючий» замість узвичаєної назви рот,дозволяє переконатись у майстерному володінні гамою кольорів. Переможна сила таємничої привабливості і її секрет підкреслюються автором в останніх двох картинах:
Усіх красунь перемагає
Смуглява мавританка вмить,
І може полум’я безкрає
І пересиченість збудить.
Її потворність чарівлива –
Зернятко солі вод морських,
Звідкіль і гола, і ваблива
Венера вийшла з вод п’янких.
Переклад М. Терещенка
Привертає увагу оксюморон (поєднання контрастних, протилежних за значенням слів): потворність чарівлива. Ця характеристика, як і асоціативне порівняння Кармен з Венерою, богинею вроди і кохання у римській міфології, довершує портрет героїні.
Властива парнасцям описовість і живописність спостерігаються у цьому вірші. Але водночас відчувається прагнення автора не тільки створити образ-портрет, а й зрозуміти складний загадковий характер. Восьмискладовий вірш оригіналу перекладається за допомогою 4-стопного ямба з пірихіями, який найбільше відповідає ритмомелодиці першоджерела.
Вірші Т. Готьє мають сувору композиційне побудову: кожна строфа містить провідну думку, яка пов’язує її з попередньою строфою. Переклад такого міцного логічного зв’язку спостерігається у вірші «Голуби»:
Біля горба, де звалище камінне,
Чарівна пальма підвела чоло,
Мов той султан, де птаство голубине
Своє гніздо на час нічний звело.
Та кидають притулок голуб’ята
В ранковий час, коли у далині
У синім небі мають їх крилята,
Немов якісь перлини неземні.
Моя душа – це дерево гіллясте,
Куди з небес, мов голуби, летить
Надвечір тихий зграйка мрій срібляста,
Щоб випурхнуть світанком у блакить.
Переклад М. Терещенка
Тут кожна строфа має свої ключові образи: пальма і гніздо на ній (І), голуб’ята (ІІ), душа і зграйка мрій (ІІІ). Весь вірш скріплює в одне ціле уподібнення («душа – це дерево») та порівняння («зграйка мрій – мов голуби»). Важливу роль у композиції вірша відіграють просторово-часові характеристики, між яким теж існує тісний зв'язок. Наприклад, «час нічний» першої строфи і «ранковий час» другої – поєднуються в роздумах автора про душу і мрії у третій, заключній строфі.
Поетика Т. Готьє не завжди відповідає принципам парнаської школи, оскільки у багатьох творах він залишається типовим романтиком з яскраво вираженою манерою і підкресленим суб’єктивізмом. Прикладом такого твору є вірш «Останнє бажання» - своєрідний гімн коханню, яке не залежить від віку і супроводжує ліричного героя до останнього подиху:
Я вас люблю, і я щасливий, -
Хоч личить це в сімнадцять літ!
Ви в сяйві вся, а я весь сивий,
Я – мов зима, ви – пишний цвіт.
Уже мої вкривають скроні
Цвинтарні лінії сумні,
Що скоро у часи безсонні
Всю вкриють голову мені.
Мені вже сонце сяє нині
Прощальним променем своїм,
І на горбі у домовині
Я бачу свій останній дім.
Та якби ви подарувати
Змогли мені цілунок свій,
Тоді я ліг би спочивати
В труні спокійно в млі нічній!
Переклад М. Терещенка
Автор використовує типову романтичну символіку: «Я – мов зима, ви – пишний цвіт». Антитеза «я – ви» є характерною структурною особливістю твору.
У вірші «Мистецтво», який належить до програмних, Т. Готьє підкреслював думку про безсмертну силу мистецтва.
3. Шарль Леонт де Ліль – основоположник парнаської школи.
Майбутній основоположник парнаської школи і її вождь Шарль Леонт де Ліль (1818 – 1894) народився в сім’ї фельдшера наполеонівської армії на острові Бурон Індійського океану. Освіту здобув у Франції, де захопився революційними ідеями, але поразка революції 1848 року викликала у нього глибоке розчарування, бажання втекти від прози буденності у «вежу зі слонової кості» і присвятити себе служінню прекрасному.
З 1852 року – час виходу першої збірки віршів «Античні поеми» - він стає метром парнаської школи. У передмові до книги був проголошений і втілений один з основних її принципів – створення поезії, прекрасної за формою, але позбавленої бурхливих почуттів і пристрастей.
У наступних поетичних збірках – «Варварські вірші» (1862), «Трагічні вірші» (1884), «Останні вірші» (1895) – поет намагався відтворити міфологічні й історичні образи різних країн, часів і народів. Історію стародавньої Індії і Греції він вважав «золотим віком» людства, а наступні історичні епохи здавалися йому поступовим падінням униз.
Леконт де Ліль був оригінальним мислителем і поетом. У творчості прагнув досягти «безособовості і нейтральності письма», протестував проти романтичного самовиявлення. Наприклад, у сонеті «Паяци» митець, котрий розважає натовп, порівнюється з дресированим ведмедем:
Як звір зацькований, що ланцюги волочить
І дибки, виючи, муштровано стає,
Так хай, о челяде, ганебно віддає
Свої серця на суд-позорище, хто хоче.
(…)
А я… нехай мене поглине чорна безвість,
Ніж я віддамсь на суд несосвітенних бевзів.
Плодів натхнення й мук нікому не віддам.
Не вийду, челяде, на торжища твої я.
Не танцюватиму ведмедем, не віддам
Ні дня свого життя паяцам і повіям.
Переклад І. Світличного
Але бути повністю нейтральним і неупередженим поетові вдалося хіба що в пейзажних замальовках та картинах зображення світу тварин. У поезіях «Ягуар», «Джунглі», «Слони» він виявив себе чудовим анімалістом. Парнаські принципи описовості та живописності втілені в цьому вірші сповна. Твір умовно можна поділити на частини. У першій частині автор змальовує пустелю, що поринула у сон:
Червона пустка тут, немов морська рівнина,
Під сонцем миготить, завмерла на віки,
У хвилях мовчазних застигли тут піски,
Закривши мідний гроб, де криється людина.
Ні звука, ні життя. Забувши спрагу й лють,
Сховались леви десь у затишку печери.
Біля високих пальм, де люблять жить пантери.
Із голубих джерел жирафи воду п’ють,
Не пролітає тут пори такої птиця,
Де сонце золоте кружляє споконвік.
Лиш іноді боа свій лускуватий бік
У сні поворухне, і шкіра заіскриться.
Такий пустельний світ під небом осяйним!
Переклад М. Терещенка
Епітет «червона пустка» не випадковий. Такою здається пустеля під палючим промінням сонця. Не випадкові і порівняння пустелі з морською рівниною, а хвиль – з піском. Автор неодноразово підкреслює, що пустеля спить: «ні звука, ні життя», «сховались леви», «спить боа». На тлі «червоної пустки» виділяються тільки жирафи, що п’ють воду «із голубих джерел».
Друга частина вірша – опис слонів, котрі рухаються по пустелі, розпочинається з протиставного сполучника «але…»:
Але поки все спить в самотньому безсиллі,
Слони у рідний край, повільні та похилі,
Через пісок ідуть своїм гуртом важким.
(…)
Веде найстарший їх. Такий дебелий він, -
Мов стовбур дерева, поритого й старого.
А голова – мов схил із урвища гірського,
І висне аркою могутній спини згин.
Не поспішаючи й не стишуючи кроку,
Запилених слонів веде він до мети…
Розмірену ходу слонів із ватажком прекрасно передає уповільнений ритм вірша, розмір перекладу – шестистопний ямб з пірихіями. Якщо у першій частині була зафіксована мить – «пустельний світ під небом осяйним», то у другій – повільний рух слонів і часу.
Загальний і крупний плани зображення постійно чергуються. Наприклад, узагальнений –
Слони ідуть вперед поважно і поволі,
Мов чорна рисочка, лисніють у пісках;
конкретний –
Між іклів хоботи. Звисають вуха їх.
Закривши очі, йдуть і черево у піні
Парує від жари у тихім безгомінні.
Дзижчить над ними рій якихсь комах їдких.
Метафора «слони замріялись про пальмові гаї» розгортається у ліричний сюжет:
Про край покинутий, де плем’я їх зростало.
Вони пригадують прудку ріку між гір,
Де плавають кругом страшні гіпопотами,
Куди спускалися й вони очеретами…
Пунктирно помічений образ батьківщини слонів контрастує щодо зображеної пустелі. Логічним завершенням поезії є рядки:
І ось пустеля знов у непорушних снах,
Коли зникає слід слонів на видноколі, -
які повертають нас до її початку.
Це дозволяє зробити висновок, що композиція вірша чітка, продумана, майстерно довершена: на всіх його рівнях спостерігається логічна послідовність та впорядкованість.
Якщо «Слони» Леонта де Ліля – шедевр французької поезії, то переклад його вірша, здійснений Миколою Терещенком, - помітне явище української літератури.
Декілька творів Леонта де Ліля переклав українською мовою його шанувальник Микола Зеров. Серед них – «Клеаріста».
Клеаріста – жіноче ім’я, використане давньогрецьким поетом Феокрітом і Лонгом у романі «Дафна і Хлоя», звідки Леонт де Ліль і запозичив його. Вірш характеризується типовою для парнасців довершеністю форми, витонченістю та описовістю. Він складається із чотирьох строф, які мають однотипну побудову: шестивірші з однаковою системою римування.
Перша строфа – опис Клеарісти – своєрідний тематичний зачин:
То Клеаріста йде у хвилюванні нив;
Блакить очей горить із-під дугастих брів.
Вузьке чоло її пов’язкою вповите;
На шиї молодій важка лежить коса,
І в ній пишається: мілетських рож краса
І братків синьоокі квіти.
У другій строфі змальовується природа, що пробуджується від сну: «І трепотіння крил, і жайворонків спів», «Зайці прокинулись у золотих житах…» Усі картини, здається, оповиті божественним ореолом.
Третя строфа – строфа-запитання:
Під небом молодим від чого світло б’є –
Чи від Зорі, що з хвиль запінених встає,
Чи з усміху й очей краси сіціліанки?
Хто знає?
Заключна строфа – відповідь на поставлене запитання, яка вносить ясність у розумінні тематики вірша й авторського задуму:
Бо там з отарою, на гострому шпилі,
Біблейський став пастух і бачить, як у млі
Кохані обриси рожевий день обводить.
Він каже: ніч була, і от світає день! –
І краще від зорі, лункіше од пісень
В душі у нього сонце сходить.
Переклад М. Зерова
Це і є своєрідна «розв’язка» ліричного сюжету вірша. І портрет Клеарісти, яка подається у її сприйнятті, освітлені коханням.
Вірші Леонта де Ліля, як і всіх парнасців вимагають напруженої роботи читацької уяви, вміння отримувати насолоду від довершеності художніх форм.
4. Жозе-Марія де Ередіа – визначний майстер сонета.
Визначний майстер сонета Жозе-Марія де Ередіа (1842 – 1905) належить до молодшої групи парнасців. Народився на острові Куба, але ще в юні роки переїхав до Франції, де і здобув освіту. Він – автор однієї збірки сонетів – «Трофеї», над якою працював довгі роки і в якій строго дотримувався сонетного канону.
Сонет (з італ. sonetto – звучати) – ліричний вірш, який складається з 14 рядків п’ятистопного або шестистопного ямба, зокрема з двох чотиривіршів із перехресною схемою римування та двох тривіршів (варіанти римування в них бувають різні).
Сонети Жозе-Марії де Ередіа різноманітні за тематикою, блискучі і довершені за формою. Таким своєрідним філософським міні-трактатом є сонет «Смерть орла». На початку вірша в стилі парнаської школи дається опис польоту орла:
Коли орел здійнявсь на снігові вершини,
Де широчінь без меж, де сонячні огні,
Він прагнув сяйво їх зустріть в височині
І вирватись навік з похмурої долини.
Все вище він летів. Він мчався без упину.
Спокійно він впивав потоки іскр ясні…
Кульмінація у розвитку ліричного сюжету вірша припадає саме на його середину:
І раптом стрів грозу в надземній далині, -
І блискавки удар розбив крило орлине.
У цьому випадку можна спостерігати ознаки драматургійності жанру сонета, на яку вказують дослідники, якщо розглядати першу строфу як тезу, другу – як антитезу, а тривірші – як «сонетний замок», що проливає світло на авторський задум.
У муці неземній орел заклекотав.
Кружляючи в огні, він ринув блискавично
Упав з височини в безодню віковічну.
Щасливий, хто, як він, свободу покохав
І смілий, мрією весь пройнятий палкою,
Вмирає смертю теж величною такою.
Переклад М. Терещенка
«Смерть орла» належить до зразків медитативної лірики. Тема свободи передається у вірші за допомогою образу орла – символу свободи.
Палким прихильником поезії Жозе-Марії де Ередіа в українській літературі був Микола Зеров, який переклав багато його сонетів («Присвятний напис», «На обрії», «Горам божественним», «Завойовники», «Джерело юності» та ін. і звертався до його творчості у різні роки. Серед його перекладів – вірш «Забуття», що теж належить до зразків медитативної лірики. В основі сонета – протиставлення минулого і сучасного:
У руїнах давній храм на гострому шпилі,
Там незворушно сплять у мертвому спокої
Богині з мармуру і бронзові герої,
Що славу їх давно заховано в землі.
(…)
Природа – мати там, ласкава, многодарна,
І кожної весни пророчисто і марно
Ростить новий акант на мармурі колон.
І тільки людський рід, сліпий і легкодухий,
Не чує хвиль нічних, що жалісно і глухо
Повабливих сирен оплакують крізь сон.
Переклад М. Зерова
У минулому – храми, богині, герої, гучна слава. Сучасність – «людський рід, сліпий і легкодухий…». Назва вірша «Забуття», пов’язана з його кінцівкою, є докором людству, котре забуло своє коріння. Про парнаську школу нагадують у цьому вірші скульптурність, застиглість, описовість, а також бездоганна, з технічного погляду, форма сонета.
Висновки
Отже, головним для парнасців став культ форми і вишуканість мовних засобів. Група «Парнас» не залишалася непоміченою ні у французькій, ні у всесвітній поезії. Парнасці подарували світу відточеність поетичних форм, вишуканість поетичних засобів, збагатили мову, відшліфували ритми і рими. Їхня творчість, відбиваючи розчарування в ідеалах буржуазії, була пройнята невірою в будь-які суспільні ідеали.Значним явищем у розвитку поетичного мистецтва твори парнасців стали завдяки високій культурі мислення їх творців, майстерному володінню технікою вірша, прагненню відкрити нові шляхи у розвитку літератури.
Список використаних джерел
1. Журнали „Зарубіжна література” 2005 – 2009 рр.
2. „Зарубіжна література 10-й клас. Матеріали до уроків”. Укладач Р.Б. Шутько., Харків: Торсінг, 2000р.
3. Микола Зеров. Вибране. К., 1966
4. Світовий сонет: Антологія/ пер. Дмитра Павличка. К., 1983.
5. Сузір’я французької поезії: Антологія: у 2 т. – Т. 2 (переклади і переспіви М. Терещенка. К., 1971.
uk.m.wikipedia.org
www.br.com.ua
www.zarlit.com