Ім'я файлу: Семінарські Філософія.docx
Розширення: docx
Розмір: 76кб.
Дата: 07.03.2021
скачати
Пов'язані файли:
1582579354301203.doc
Розширення: docx
Розмір: 76кб.
Дата: 07.03.2021
скачати
Пов'язані файли:
1582579354301203.doc
Семінарське заняття № 1.
Філософія як особливий тип знання.
Зміст:
Сутність філософії.
Світогляд як духовно-практичний феномен.
Призначення філософії, її спрямованість на загальнолюдські цінності.
1.Світогляд людини – це форма регуляції її життєдіяльності, тобто система узагальнених поглядів і переконань, які визначають розуміння світу в цілому, систему ціннісних орієнтацій людини, стратегію її поведінки та діяльності.
Проявом важливої ролі світогляду в житті кожного є синонімічність виразів «мати світогляд» та «бути особистістю».
Його справедливо вважають «духовною призмою», крізь яку людина сприймає навколишній світ.
Однією з умов осягнення світогляду є увага до шляхів його формування. Він може бути як результатом напружених духовних шукань, так і некритичним відтворенням домінуючих у суспільстві стереотипів стосовно способу бачення людини та світу.
Носієм світогляду може бути як окремий індивід, соціальні групи, так і суспільство в цілому на певному етапі свого культурно-історичного поступу. При цьому можна виділити два основних рівні функціонування світогляду – буденно-практичний та ментально-теоретичний.
У змістовому плані основними компонентами світогляду є: знання, цінності та переконання. Коли ж йдеться про рівневі структури світогляду, то в основу покладені форми узагальнення світоглядного змісту.
Основними серед них є світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння.
2. Філософія має органічний зв’язок зі світоглядом. Що ж таке світогляд? Слід підкреслити, що у визначенні цього поняття немає чіткості. Воно не є загальновизнаним. У сучасних філософських працях про світогляд мовиться таке: «світогляд – це форма суспільної свідомості»;
«світогляд – це форма самоусвідомлення особистості»;
«світогляд - це система поглядів на світ і на місце людини у цьому світі»; «світогляд – це система принципів діяльності людини»;
«світогляд – це погляд людини на світ як ціле»;
«світогляд – це спосіб духовно-практичного освоєння світу».
Ці визначення, безумовно, мають сенс.
Вони свідчать про те, що поняття «світогляд» - багатогранне, відображає складні процеси духовно-практичного життя людини.
З усіх вищенаведених визначень найбільш узагальненим є таке: світогляд – це спосіб духовно-практичного освоєння світу.
Філософія і світогляд у цьому контексті мають органічну єдність. Філософія теж є специфічним світоглядом, певним способом духовно-практичного освоєння світу.
Філософія як світогляд є системою найбільш загальних поглядів на світ, природу, суспільство, людину, пізнання. Філософія як світогляд теоретично обгрунтовує свої положення і висновки, основні принципи соціально-практичної, політичної, наукової, моральної, естетичної діяльності людини, тобто освоює світ як духовно (теоретично), так і практично.
3. Переконання, ідеї, уявлення, почуття, опосередковані досвідом особистості, беруть участь у формування життєвої позиції. Не може бути світогляду без ідеалу; ідеал потребує віри в своє здійснення; віра невіддільна від любові, людина вірить і сподівається на те, що вона вважає святим і дорогим. Саме тому світогляд – не лише знання та усвідомлення, це ще й життєвий процес, а саме: духовно-практичне освоєння світу, в якому світові дійсному, світові наявного буття протиставляється світ належного, світ ідеалів, цілей, сподівань, трансцендентний світ жаданого буття. Отже, світогляд – це не просто узагальнене уявлення про світ, а історично-конкретна форма суспільної самосвідомості людини, вузловими категоріями якої виступають поняття “світ” і “людина”. Через ці поняття суб’єкт світогляду усвідомлює своє призначення у світі і формує життєві установки. Світогляд за самою своєю сутністю є універсальним, оскільки інтеґрує знання і переконання, а також практичним, оскільки орієнтує на вирішення найважливіших проблем людського існування, виражає імперативи поведінки людини та сенс її життя. В цьому полягає функціональне призначення світогляду.
Семінарське заняття № 2.
Філософія Стародавнього Сходу та Античності
Зміст:
Провідні ідеї філософії Стародавньої Індії і Китаю.
Досократична філософія Еллади.
Класичний період античної філософії.
1. Найперші паростки філософської думки давньосхідної та давньогрецької філософії виникають практично одночасно, але існує давня традиція починати історію філософії саме зі Сходу. Чим це можна пояснити?
По-перше, тим, що східна філософія була значно тісніше переплетена із іншими сферами життя та духовної діяльності суспільства - із міфологією, релігією, магією, певними традиціями та обрядами; звертаючись до перших кроків давньосхідної філософської думки, ми знаходимо її у процесі формування, що дозволяє краще зрозуміти природу філософської рефлексії.
По-друге, філософська думка Стародавнього Сходу спиралась, як вже вказувалося, на деякі попередні традиційні тексти та канонічні духовні джерела, і в цьому сенсі вона сягала своїм корінням значно далі, ніж антична. Тобто, тут ми маємо можливість "зазирнути" у досить віддалені глибини людської ментальності, побачити якісь первинні зародки людської раціональності.
Відомо, що найдавнішими цивілізаціями, дослідженими сьогодні наукою, були Шумер та Стародавній Єгипет; знайомство з їх духовною спадщиною дозволяє стверджувати, що саме тут вже були присутні деякі найперші філософеми, тобто зародки майбутніх філософських ідей та концепцій. Зокрема, в Шумері вже існувала перша відома нам універсальна класифікація світових стихій (небо, гроза, вода, земля), у відповідність яким були поставлені боги, властивості людини та характеристики держави. Окрім того, знаменитий епос про шумерського царя Гільгачеша чи не вперше з надзвичайною гостротою та емоційністю змальовує почуття людини, яка раптом просякнулася думкою про неминучість смерті.
В Стародавньому Єгипті важливу роль відігравав міф про Осиріса — бога, що вмирав та воскресав, а також існували уявлення про неодномірність людського єства. Проте, як вже було сказано, це були лише перші паростки філософської думки. Значно далі вона пішла в Стародавній Індії та Стародавньому Китаї.
Зародки філософського мислення Індії сягають у глибоку давнину (середина І тис. до Р. X.).
Канонічним духовним джерелом Стародавньої Індії є "Веди" (із їх назвою споріднено наше слово "відати", "знати"), записані на листях пальми приблизно за 1.5 тис. років до Р. X. До "Вед" входять міфи, розповіді про предків. богів, гімни, заклинання і т. ін. Сюди входять також і певні тлумачення давніх світоглядних уявлень. З філософського погляду найцікавішими є тексти під назвою "Упанішади" (від слова "сидіти поруч"; мається на увазі - поруч з учителем, тобто це тексти-пояснення таємних знань, що містяться в основних текстах "Вед" - сам хітах).
Упанішади містять
найдавніші версії виникнення світу, серед яких важливе значення мали:
виникнення світу із яйця (ідея про самозародження всього, осмисленого в якості живого);
виникнення світу внаслідок глибокого самозосередження (тапасу) первинного духу;
виникнення світу внаслідок жертвопринесення (ідея, згідно якої народження та смерть невід'ємні одне від одного)
трактування першооснови буття як універсального абстрактного принципу (Брахман), який ототожнюється з індивідуальною духовною сутністю людини, з її душею (атман)
певне бачення життєвої долі людини: концепція безмежного кола перевтілень душі (сансара і закон карми)
міркування про співвідношення дії, активності людини і свободи
Таким чином, вже у найдавніших духовних джерелах Стародавньої Індії йдеться про фундаментальні моральні ідеї, про певне осмислення становища людини у світі, про різні шляхи звільнення від кармінних законів долі, найкращим з яких є шлях дійового самовдосконалення. В цілому тут роздуми про людину превалюють над роздумами про зовнішній світ, а людське "Я" стає ключем до пояснення природи. Виникненню філософських шкіл Стародавньої Індії передували впливові духовні рухи, які містили певні філософсько-світоглядні ідеї і були спрямовані на одне: на звільнення людини від нескінченних перевтілень-блукань душі і досягнення нею стану "мокші"—повного блаженства. До таких рухів належали джайнізм, йога та буддизм.
Джайнізм (від слова "джіна"—переможець) закликав людину підпорядкувати своє життя суворим аскетичним регламентаціям.
2. Антична філософія, філософія стародавніх греків і римлян, зародилася в VII-VI ст. до н. е. у Греції і проіснувала до VI ст. н. е. У період античності був закладений фундамент не тільки європейської філософії, але й європейської культури загалом.
Ранній чи досократівський (поч.VI-кiн.V ст) включав в себе такі школи:
а. Мілетська школа. Першою філософською школою античності стала мілетська школа, найвідомішими представниками якої були Фалес, Анаксімандр, Анаксімен. Перші філософи зосередили увагу на двох центральних проблемах - на проблемі першооснови світу і на питанні про рухомість або нерухомість, розвиток чи незмінність справжньої реальності. Усіх трьох мілетців об’єднує пошук первинної матеріально-речової субстанції, першооснови і сутності всіх речей. Фалес вбачав її у воді, Анаксімен - у повітрі, Анаксімандр називав “апейроном”, невизначеним першопочатком.
б. Ефеська школа. Другим центром торгового, політичного і культурного життя була малоазійська колонія Греції - місто Ефес. У другій половині VI ст. тут виникає філософська школа, пов’язана з ім’ям Геракліта. Світ для нього був упорядкованим Космосом, вічним, безкінечним, керованим універсальним законом - логосом, образом і символом якого є вогонь.
Геракліт заперечував існування в природі чого б то не було постійного. Усе тече, все змінюється, подібно до течії річки, в яку не можна увійти двічі, тому що вже нові води будуть омивати тебе, говорив Геракліт. Він став першим представником діалектичної концепції світу, він же першим висловив ідею про єдність і боротьбу протилежностей як джерело і причину розвитку.
в. Піфагорійська школа. В один час з Гераклітом розробляє своє філософське вчення Піфагор із Самоса. Вершиною його творчості була відома містика чисел. Кожне число для Піфагора є самостійною, божественною сутністю, саме числа упорядковують світ. Піфагорійці вперше дійшли висновку, сформульованого через дві тисячі Галілеєм про те, що “книга природи написана мовою математики”.
г. Елейська школа. Ще одна відома школа виникла на заході давньогрецького світу, у місті Елея (Південна Італія). Основні представники елейської школи Ксенофан, Парменід, Зенон. Елеати першими з античних філософів звернули увагу не на конкретну матеріальну стихію, а на саме поняття буття. Якщо Геракліт твердив, що усе змінюється, то Парменід проголосив: “Ніщо не змінюється лише буття є, а небуття не існує”. Для елеатів справжньою реальністю є божественне Єдине, вічне, незмінне і неподільне буття. Усякі зміни у світі - лише ілюзія, марево, видимість, вважали вони. Елеати свідомо протиставили світ справжнього.
3. У класичний період антична філософія переносить свою увагу з проблем Космосу на проблему людини, їі розуму і душі. Починається новий період філософії - «антропологічний».
Класичний період у розвитку античної філософії починається з виникнення школи софістів наприкінці V ст. Софісти, представники грецького просвітництва, готували учнів до політичної діяльності. Саме софісти вперше переорієнтували філософську думку античності на проблему людини та її свідомості. Антропологічна проблема стає центральною з філософії Протагора -найбільш відомого серед софістів. Йому належить легендарна теза: «Людина є мірою всіх речей», що означає: все на світі має сенс настільки, наскільки воно має сенс у людському існуванні.
Істина і моральність, стверджували софісти, не є абсолютними, вони -відносні, вони розрізняються для кожної культури, для кожної людини, длякожної ситуації. Людина повинна покладатися лише на свій глузд і орієнтуватися лише на власні потреби. Така крайня скептична позиція софістів призвела до того, що згодом їх вчення вироджується у суто формальне маніпулювання словами, у словесну гру, у вміння обґрунтувати або спростувати будь-яку думку, незалежно від її правильності чи хибності.
Сократ (470-399pp.до н. є.) починає свій шлях у філософії як учень софістів, але згодом відмовляється від їх скептичного ставлення до істини. Адже своїм призначенням у житті Сократвважав пошук істини.Відкриття власного невігластва -початок філософування, за Сократом.Він намагався відкривати учням їх невігластво і тим спонукати їх до доброчинного життя. Сам себе Сократ невважав мудрим («софос»), а лише «філософом», таким, що любить мудрість. «Я знаю, що нічого не знаю, -казав про себе Сократі додавав, -але інші не знають навіть цього».
Тільки Богові, на думку Сократа,може бути відомий устрій світу, причини і суть небесних явищ. Тому, робить висновок Сократ,людям варто звернутися думкою до власних справ, устрою та норм суспільного буття, до сенсу свого життя.
Як і софісти, Сократосновну увагу приділив проблемам людини, моралі, освіти, мови, теорії аргументації (доведення і спростування). Сократ незалишив після себе філософських трактатів, бо принципово нічого не писав, вважаючи, що головне його завдання -навчити людей мислити за допомогою дискусій і бесід. Про його погляди ми знаємо з творів його учнів, насамперед, з творів Платона.
Семінарське заняття № 3.
Філософія Середньовіччя та Нового часу
Зміст:
Вихідні ідеї середньовічної патристики. Августин Блаженний.
Схоластика як провідний напрямок середньовічної філософії. Тома Аквінський.
Гуманістичнй характер філософії Відродження.
Концепції класичного раціоналізму і класичного емпіризму.
1. Вихідним джерелом середньовічного світобачення постає Біблія у складі Старого та Нового завітів. Біблія озброює християн цілою низкою вихідних догм. Але ці догми потребували певних пояснень і тлумачень, з одного боку, тому, що людина повинна розуміти, у що вона вірить, а, з іншого боку, — тому, що життя завжди постає розмаїтішим, ніж текст, навіть священний; звідси виникає потреба поєднувати догми із змінними ситуаціями життя. Нарешті, тексти Біблії мають символічний, образно-притчевий характер, і тому потребують роз'яснень. Перші введення християнської догматики в контекст життя здійснювали апостоли (перші учні Христа/ але розгалужено та деталізовано здійснили це історичне завдання, водночас осмислюючи реалії життя під кутом огляду положень Святого Письма, представники християнської патристики — так звані Отці Церкви (лат. "pater " — батько).
На ранньому етапі свого розвитку патристика набула характеру апологетики (II - IV ст.): перші християнські мислителі зверталися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн (давньогрецькою мовою "апологія" — захист). У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі, як розуміння сутності Бога характеру та змісту божественного творіння, природа та сутність віри, співвідношення віри і знання.
2. Ще у кінці V — на початку VI ст. склалася система освіти Середньовіччя. В школах викладання будується відповідно до системи "семи вільних мистецтв", але в обмеженому вигляді — трьохдоріжжя, чотирьохдоріжжя. Саме в цих школах зароджується система середньовічної філософсько-теоретичної думки — схоластика (школа). Трохи пізніше, у XII ст., виникають перші університети, на базі яких схоластика набуває класичного виду.
Схоластика — це тип релігійної філософії, для якого характерне принципове панування примату теології над усіма іншими формами пізнання, знання. Витоки схоластики можна знайти у пізньоантичній філософії, насамперед — у Прокла, який абсолютизував дедуктивізм (шукав відповіді на всі питання, виходячи з текстів Платона).
Схоластику поділяють на ранню та пізню. Рання схоластика (XI-XII ст.) склалася в умовах становлення феодального ладу в Європі та папської влади Риму; вона повністю перебувала під впливом августинівського платонізму (Ансельм Кентерберійський). В цей період схоластика часто має опозиційний характер, і не тільки завдяки вченням окремих єретиків, а й у принципах окремих визнаних напрямів можна знайти ідеї, що суперечать вченню поборників чистої віри (принципи схоластичного раціоналізму протистоять вченню Петра Дамініані, Ланфранка, Бернара Клервоського та ін.).
Між ранньою та пізньою схоластикою виділяють період зрілої схоластики (XII-XIII ст.), яка розвивалася в середньовічних університетах, її центром визнається Паризький університет, де культивувався платонізм, який поступово витіснявся арістотелізмом (Альберт Великий, Фома Аквінський).
Пізня схоластика (XIII-XIV ст.) розвивалася під впливом загострення ідейних суперечностей епохи розвиненого феодалізму. Йоан Дунс Скот протиставив інтелектуалізму вчення Фоми Аквінського свій волюнтаризм, відмову від закінченої теоретичної системи на користь індивідуалізму. Розвивається теза про існування двоїстої істини, яка руйнує "гармонію" віри та розуму, затверджену в попередній період розвитку схоластики приматом теології.
В Україні схоластика розповсюджувалася на початку XVII ст. у середовищі братчиків із братських шкіл. На початку XVIII ст., за свідченням Ф.Прокоповича, схоластичні мудрування розглядаються як пройдений етап у житті академії.
3. Філософія Відродження. XV-XVI ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу (від фр. renaissance — відродження). Цей термін вживається на означення періоду відродження античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи. Але надто спрощено було б вважати, що поняття Відродження відбиває лише смисл тієї епохи і що в духовному житті спостерігається механічне перенесення на тогочасний ґрунт культурного надбання античності.
Відродження, або Ренесанс, — одна з найбільш знаменних епох в історії людської цивілізації. Термін Відродження був уведений Джорджо Базарі (1511 — 1574) — видатним італійським живописцем, архітектором та істориком мистецтва XVI ст.
Хронологічно європейське Відродження як єдиний культурний рух розгорнулося в межах XIV — початку XVII ст. й охопило Італію, Іспанію, Францію, Німеччину, Англію, Далмацію, Угорщину, Польщу, Чехію, північну Хорватію. Але в цих різних країнах воно проходило асинхронно.
Передусім Відродження розпочалося в Італії і в XIV — першій половині XV ст. розвивалося тільки в цій країні, а згасати там почало вже з середини XVI ст. У Німеччині швидке піднесення ренесансного культурного руху припадає на кінець XV — першу третину XVI ст., далі так само швидко загальмовується. У Франції Відродження охопило XVI ст., в Англії та Іспанії — кінець XV — початок XVII ст.
Найповніше і найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії. Відродження — це могутній культурний рух у межах XIV — початку XVII ст., в ході якого відбулося подолання духовної диктатури і деспотії церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнення людей до щасливого життя, а також нова система національних літератур, нова філософія і наука; небувалого розквіту досягло у ту пору мистецтво. Характерними ознаками культури Ренесансу були такі:
Світський, нецерковний, характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації (звільнення) суспільного життя загалом.
Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки.
Створення людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті у культурі середніх віків.
Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень Відродження.
Широке використання теорії "подвійної істини" для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.
Переміщення людини як основної цінності у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки.
Відродження виникло, по-перше, на ґрунті досягнень середньовічної цивілізації, зокрема, періоду пізнього середньовіччя, коли феодальне суспільство досягло найвищого розвитку і зазнало великих змін. У XIV—XV ст. відбувалося швидке піднесення економіки і культури міст, з'явилися нові технічні винаходи (друкарський верстат, компас, артилерія та ін.), розвинулося кораблебудування і мореплавство, зроблено великі географічні відкриття. На цей період припадає початок інтенсивного книгодрукування. У царині культури посилюється боротьба за звільнення філософської думки від догматів церкви, з'являються нові знання і течії, які не вкладалися в середньовічну філософсько-богословську систему.
1 2 3 4