Розвиток освіти І педагогічної думки в україні на поч. XX ст

Ім'я файлу: 12 педагогіка.docx
Розширення: docx
Розмір: 31кб.
Дата: 21.08.2023
скачати
Пов'язані файли:
7 СР ІУ.docx
10 ІУ.docx
10 педагогіка.docx
11 педагогіка.docx
13педагогіка.docx

ТЕМА: РОЗВИТОК ОСВІТИ І ПЕДАГОГІЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ на поч. XX СТ.
ПЛАН.
1.   Загальні тенденції розвитоку освіти у 1900-1917 рр. XX ст.
2.   Розвиток освіти в Україні у добу Визвольних змагань (1917-1920 р.р.)
3.   Стан розвитку освіти в Україні в 20-30 рр. XX ст.

1. Зміст, форма, стильові зміни в культурі залежать не тільки від еволюції мистецтва, вони тісно пов'язані з усіма сторонами життя суспільства, з особливостями та закономірностями історичного процесу в цілому. На початку ХХ ст. суспільне життя дедалі більше набуває рис масовості, що зумовлює концентрацію робочої сили в економіці та формування масових суспільно-політичних рухів у політичній сфері. Прогресуюча соціально-економічна диференціація спричиняє зростання політизації суспільного життя, появу на історичній сцені політичних партій, які активно претендують на владу. Всі ці процеси світового масштабу доповнюються специфічними і значною мірою несприятливими умовами, в яких розвивається українська культура.

Процеси модернізації економіки і суспільства у цілому на початку ХХ ст. вимагали підвищення культурного і освітнього рівня населення, підготовки кваліфікованих кадрів для промисловості і сільського господарства. Ці потреби обумовили насамперед зростання кількості навчальних закладів. Тільки в Наддніпрянській Україні з кінця XІX ст. до 1911 р. кількість початкових шкіл для дітей робітників і селян збільшилась на 40%. Збільшувалась мережа ремісничих училищ і шкіл, гірничих і комерційних училищ, де готували кадри для промисловості і торгівлі. Кількість гімназій у Наддніпрянській України досягла 129 (52 чоловічі і 77 жіночих).

Було відкрито 8 учительських інститутів, 10 духовних семінарій. Вищу освіту надавали три університети: Київський, Харківський, Новоросійський (Одеса), Історично-філологічний інститут в Ніжині (в 1875 р. перетворений з ліцею), політехнічний інститут у Києві (1898 р.), технологічний та ветеринарний інститути, вищі жіночі курси (1907 р), жіночий медичний інститут (1910 р.) у Харкові, Гірничий інститут (1912 р.) у Катеринославі (1912 р.) та ін. Працювало понад 140 бібліотек для населення.

У 1914-1915 рр. У Наддніпрянщині функціонувало 452 середні школи, в яких навчалися 140 тис. учнів, та 19 вищих навчальних закладів, з 26,7 тис. студентів. У 1917 році вищих навчальних закладів було вже 27 і в них навчалося 35 тис. студентів.

Однак у цілому рівень розвитку системи освіти був незадовільним. Не достатньою була кількість шкіл, а ті що були не покривали потреб дітей шкільного віку. Зокрема, на 1000 осіб населення в початкових, неповних середніх і середніх школах навчалося всього 67 учнів. Так, на Київщині, Волині та Поділлі, що входили до складу Київської шкільної округи, не було земств, а тому не було й земських шкіл, а тільки нечисленні міністерські чи церковні парафіяльні школи.

Однак і в земських місцевостях не все було благополучно. Наприклад, у 1900 р. у Ворзельському повіті на Чернігівщині на 153022 душі населення було 57 початкових шкіл з 5643 учнями, поза школою залишалося 3835 дітей. Лише у 1909-1912 рр. було розроблено план впровадження загальної початкової освіти у підросійській Україні, розрахований на десять років.

Зрозуміло, що і відсоток грамотних людей був різним у різних губерніях. В 1910 р. на Україні рівень письменності населення був нижчим середнього для всієї Європейської частини Російської імперії показника – 30%.

Освіта набувалася виключно російською мовою. На всій території підросійської України не було жодного навчального закладу з українською мовою викладання, жодної української школи на державному утриманні. Кореспондент газети «Рада» у 1913 р. із прикрістю повідомляв, що тих учителів, які прагнуть у школах викладати українською, називають фанатами. А піклувальник київської шкільної округи П.Деревицький взагалі заборонив вивішувати у школах портрети українських письменників, до "чорного" списку потрапили Т. Шевченко, В. Короленко та ін. Не рідна для українських дітей російська мова сприймалася важко, часто це обумовлювало низьку успішність.

Дещо в кращому стані перебувала освіта в західноукраїнських землях, насамперед у Галичині. За шкільним законом тут існувало два типи шкіл: нижчий – сільський та вищий – міський. У1900 р. у Східній Галичині працювало 4250 класів з польською мовою навчання, 2250 – з українською мовою навчання. Водночас з 6240 сіл Галичини у 981 селах зовсім не було шкіл. Середніх шкіл на всю Галичину налічувалося 49, і лише в чотирьох із них навчання велося українською мовою.

Напередодні Першої світової війни в Галичині діяло вже 3500 українських початкових шкіл, де навчання велося рідною мовою. З 86 гімназій Галичини було тільки 6 державних і 15 приватних закладів, що знаходилися у віданні українських просвітницьких товариств та уніатської церкви і вели викладання українською.

На Буковині працювало у 1900 р. шість середніх шкіл і жодної з українською мовою навчання. У 1913 р. із 13 державних і приватних гімназій, тільки 2 були українські і 2 – з німецькою та українською мовами навчання. У Південній Буковині діяло 305 початкових шкіл. Найгірша ситуація була у Закарпатті. У всіх 4 середніх навчальних закладах навчання відбувалося тільки угорською мовою. У західноукраїнських землях існували 4 вищих навчальних заклади, з яких 3 у Львові (університет, політехнічний інститут і академія ветеринарної медицини з польською мовою навчання) та університет у Чернівцях - з німецькою мовою навчання.

Отже, на всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання, жодної української школи, що перебувала б на державному утриманні. Навіть після революції 1905-1907 рр. царизм так і не дав дозволу на запровадження навчання в школах України рідною мовою.
2. Розбудова шкільництва

На початок 1917 року в Україні діяло близько 30 тисяч шкіл, у яких працювало 58 тисяч освітян. Система управління освіти була майже суцільно зрусифікована. Практично всі гімназії, училища й університети на території України були зросійщеними. Навчанням охоплювалося половина дітей шкільного віку.

Від перших кроків молодої держави, що виникла на хвилі Української революції, постало питання про відродження освіти українською мовою і на українських засадах. Численні осередки товариства “Просвіта”, які з 1917-го активно взялися за поширення знань, не могли розв’язати всі проблеми.

На початку березня 1917-го з ініціативи громадськості в Києві було засновано Українське товариство шкільної освіти, а вже 18 березня в Києві урочисто відкрилася Перша українська гімназія імені Тараса Шевченка, директором якої став учений-хімік і педагог Петро Холодний.

Про це подбали політичні та громадські діячі, зокрема Українського клубу “Родина”. Від перших днів революції вони підняли питання про українські школи. Державних фінансів на цю справу не було, сподівалися на кошти місцевого самоврядування і громадських організацій, вчительських спілок, Товариства шкільної освіти, “Просвіти”, кооперативів. Наприклад, у Харкові першу українську гімназію відкрито зусиллями “Просвіти” у вересні 1917 року.

Всеукраїнська вчительська спілка діяла від 1905 року, але через переслідування невдовзі розпалася. Відродилася в березні 1917 року як профспілкова організація вчителів. Очолила її громадська і культурно-освітня діячка, педагог, засновниця українського жіночого руху в Східній Україні Софія Русова. Спілка брала участь у відстоюванні прав освітян, вимагала збільшення заробітної плати, піднімала питання про перерозподіл функцій державних органів, місцевого самоврядування та шкільних рад. Утворивши структури на місцях, займалася заснуванням бібліотек, музеїв, учительських домів, де організовувалися лекції, бесіди, курси. Влаштовували “довідкові бюро” для консультацій з питань навчання та виховання. Спілка оплачувала вчителям курси і відрядження на з’їзди. Домагалася відкриття шкіл, дитсадків рідною мовою, відслідковувала факти перешкоджання створенню української національної школи.

Своєрідним центром національного культурного життя в період революції стала культурно-просвітницька благодійна організація “Просвіта”. За участі громадських діячів, письменників, композиторів, акторів активно налагоджувала видавничу справу та розповсюдження книг, газет, часописів. Важливою була роль товариства для національного усвідомлення селян. Завдяки просвітянським бібліотекам, драматичним гурткам, хоровим колективам, лекторіям вони дізнавалися про історичне минуле народу, брали участь в організації відзначень ювілеїв Івана Котляревського, Тараса Шевченка.

Завдяки народній популярності мережа товариства стрімко ширилася регіонами: на початку осені 1917 року в Україні діяли 952 “Просвіти”, 1920 року налічувалося понад 1500, у червні 1921-го – 4227.

Більшовики, прийшовши до влади, хотіли підпорядкувати мережу власним цілям і використати її для насаджування комуністичної ідеології. Але стикнулися із спротивом активістів. У 1920- роках комуністи знищили “Просвіту”.

Така ж доля чекала на українські навчальні заклади та спілки. Радянська влада ліквідувала університетську автономію, вчительське самоврядування. Всеукраїнську вчительську спілку розпустили, а педагогів включили до підконтрольної більшовикам Всеросійської спілки працівників освіти. Запровадивши обов’язкове навчання для дітей від 7 до 16 років, реорганізовувала всі державні, громадські й приватні школи України в єдину загальноосвітню трудову семирічну школу. Щоправда, аби не вибухнуло масове невдоволення, 1920 року до шкіл УСРР повернулася українська мова.

Українізація освіти, якою на початку 1917 року опікувалися громадські організації, значно активізувалася після створення 28 червня Генерального секретарства в справах освіти на чолі з Іваном Стешенком. На кінець 1917 року сформувалася така структура Генерального секретарства: департамент нижчої освіти (відділи початкової та вищої початкової школи), департамент вищої і середньої освіти з відділами середньої освіти і вищої школи, департамент до і позашкільної освіти (дошкільний і позашкільний відділи), департамент мистецтва.

На відділ середньої освіти впав весь тягар українізації шкіл. Він займався розробленням плану українізації школи, укладанням навчальних програм, підготовкою підручників, облаштуванням приміщень (Документи 1, 2, 3).

Діяльність відділу позашкільної та дошкільної освіти полягала в організації   «розумних культурних розваг, літературних читань, освітнього кінематографа, дитячих вечорів, концертів, спектаклів», видання «взірцевих каталогів просвітянських бібліотек, літературних і наукових читанок для різного віку розвитку», різноманітних довідників та інструкцій з практичними порадами. Велика заслуга у цій царині належала Софії Русовій.

Окрім цього, до складу департаменту мистецтва входили відділи: художньої промисловості, охорони пам'яток старовини і мистецтва, музичний, театральний, бібліотечно-архівний і пластичних мистецтв. Найважливішою ініціативою останнього стало заснування в Києві Української академії мистецтв.

Упродовж 1917 року в Києві відбулися два всеукраїнські вчительські з’їзди.

Перший відбувся у квітні за участю майже півтисячі делегатів. Його проведення ініціювало Товариство шкільної освіти. З'їзд прийняв резолюції про повну українізацію нижчої освіти; обов’язкове запровадження української мови, літератури, історії і географії в середній школі; заснування українських кафедр у вищій школі; заснування українських публічних бібліотек; повернення в Україну мистецьких та історичних цінностей; створення національних архівів і музеїв тощо. З’їзд звернувся до Української Центральної Ради з пропозицією утворити Всеукраїнську шкільну раду для контролю діяльності шкільних округ та їхніх кураторів від Тимчасового уряду. Обрали Центральне бюро Всеукраїнської учительської спілки, а Софію Русову – головою.

На другий з’їзд у серпні з’їхалися майже 700 делегатів для обговорення двох питань: українізація шкіл і план єдиної школи. Вирішили з 1 вересня 1917 року запровадити навчання у нижчій школі тільки українською мовою. При цьому права нацменшин на освіту враховувалися. З’їзд прийняв рішення про відкриття Українського народного університету і Науково-педагогічної академії.

У відповідь на Інструкцію Тимчасового уряду про виділення в юрисдикцію Генерального секретаріату лише 5 українських губерній прийняли спеціальну резолюцію із вимогою “міцного й негайного сполучення всієї України в єдину державу”.

За 13 місяців Української Центральної Ради було засновано 53 українські гімназії, переважно в селах, оскільки в селах найбільше не вистачало навчальних закладів. У січні 1918 року міністром освіти в уряді УНР став Никифор Григоріїв. А Іван Стешенко – педагог і державний діяч, літературознавець і перекладач, перший міністр освіти України, завдяки якому розпочалася українізація шкіл, відкрито Український народний університет, Педагогічну академію та Академію мистецтв – загинув 1918 року за невідомих обставин. За деякими версіями, його засудила на смерть більшовицька організація Зінківського повіту. Убитий у Полтаві. Похований у Києві.

Павло Скоропадський продовжив українізацію. Окремим законом він увів у російських школах українську мову і літературу, історію і географію України як обов’язкові предмети. В усіх державних установах і військових частинах створили курси українознавства.

Наприкінці врядування гетьмана в Україні діяло 150 українських гімназій.

Відкриття українських університетів

За гетьмана Павла Скоропадського урочисто відкрили державні українські університети – Київський і Кам’янець-Подільський.

Про створення університету в Києві вирішили в серпні 1917 року на 2-му Всеукраїнському педагогічному з'їзді. Український народний університет на природничо-математичному, юридичному та історико-філологічному факультетах мав готувати наукові кадри для українізації освіти. Заклад відкрився в жовтні 1917 року і діяв на базі Університету святого Володимира до 17 серпня 1918 року, коли Законом Ради міністрів Української держави його реорганізували в Київський державний український університет.

1 липня 1918 року гетьман Павло Скоропадський затвердив підписом Закон “Про заснування Кам’янець-Подільського Державного Українського Університету”. Ці два університети стали першими на українських землях державними закладами вищої освіти з українською мовою навчання.

Григорій Костюк “Зустрічі і прощання”: “Коли ж стало питання про ректора першого державного українського університету в Кам’янці на Поділлі, то вибір упав тільки на молодого професора Івана Огієнка. Кам’янецький державний український університет за його керівництвом став справжнім першим великим розсадником української науки. Але професор Огієнко був людиною далекого вгляду. Він розумів, що для університету потрібно готувати вже відтепер українські кадри. Як селянський син він знав, що переважна більшість українських дітей не мала змоги дістати середньої освіти. Розбуджена революцією, ця молодь рветься тепер до науки. Саме їй потрібно створити новий тип школи. Такою школою мали бути чотирирічні гімназії для дорослих”.

Урочисте відкриття Кам’янець-Подільського державного університету відбулося 22 жовтня 1918 року.

Іван Огієнко “Моє життя. Автобіографічна хронологічна канва”: “21 жовтня 1918 року. Будова тріумфальних брам. Ціле місто радісно готується до Свята Культури. Прикраса домів. Кам’янецький двірець пишно прибраний. Високо над ним – тризуб із електричних ламп… Вечір. Телеграма із Києва, що окремий потяг із гостями на свято вирушає з Києва”.

На чолі делегації – представник Гетьмана генерал Євген Лібов. Від імені Міністерства освіти університет відкрив товариш (заступник) Міністра освіти Петро Холодний та виголосив промову: “За короткий час уже вдруге ми маємо нагоду вислухати грамоту про відкриття найвищої просвітньої інституції – університету, один раз у стольному Києві, вдруге тут, на політичній грані, що проходять по живому тілу українського народу. Нещасливі історичні події XVII віку знесилили Україну, чужа культура її приспала… За 250 років чужого панування позбулися ми тих скарбів, що придбали предки наші. Тільки невтомна праця на полі чужої культури, котрої гаслом було навчитися чужому, не цураючись свого, виведе нас у добру путь, на той шлях, на котрому поборемо темноту нашу”.

Софія Русова “Мої спомини”: “Приїхали туди [до Кам’янця] окремим поїздом – ціле Міністерство Освіти, представники інших міністерств,просвітніх організацій та ін. ...Тут справді було місце для університету: сила архівів, два місцеві музеї,великий будинок семінарії і так близько до Галичини, до Європи. Всі казали, що це прорубується вікно в Європу, до її науки”.

Першим ректором Кам’янець-Подільського державного університету став відомий вчений, політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець, історик церкви, майбутній митрополит Української православної автокефальної церкви Іван Огієнко. На момент відкриття університет мав богословський, природничо-математичний та історико-філологічний (з двома національними кафедрами: польської і єврейської літератури та історії). Уже за рік тут навчалися понад 1400 студентів із різних регіонів України.

Голова повітової земської управи Олімпіада Пащенко: “Коли б так само, як будувався цей Університет, будували були й цілу Українську Державу всіма силами Нації – від найбільших починаючи, а найменшими кінчаючи, – вона б повстала була, міцна й світла…”

Від вересня 1920 року, коли більшовики втретє захопили Кам’янець-Подільський, нарком освіти Володимир Затонський надіслав в усі освітні заклади України телеграму (подаємо мовою оригіналу): «Звернути увагу на Кам’янецький державний український університет. Кам’янецькі комуністи перебувають у полоні петлюрівської інтелігенції. Реальних сил для підтримання на висоті університету в Кам’янці немає. Контингент слухачів нікчемний. Безробітні дівулі та поповичі. В самому університеті продовжують засідати старці, що вижили з розуму, та наукові світила на кшталт гетьманівського, потім – петлюрівського скарбника Лебедя-Юрчика, котрий викладає там фінансове право. Професори непогано влаштувалися за рахунок університету та позирають на захід. Усіх треба розігнати. У тому вигляді, як він існує зараз, університет компрометує радянську владу».

“Добре оборудована і поставлена українська школа далеко, безмірно більше може дати для справи політичної автономії, ніж сотні найкращих демагогічних трактатів. Кілька поколіннів, переведених через рідну школу, дадуть таку міцну й непохитну відпору до наших політичних демагогів, якої не створити всякими гострими заходами. Автономія свідомого національно й освіченого народа сама прийде — так само натурально, як падає з дерева достиглий плід. Це може помалу робиться, але зате міцно, бо на віки. І для цього в рамцях вільної держави досить морального впливу і авторитету, коли не можна впливати через формальну власть”. Сергій Єфремов. 6 серпня 1917 року.

3. Розвиток освіти і науки в Україні у 1920–1930-х рр.

Розвиток культури в другій половині ХХ ст. Освіта. Для культурного будівництва в Україні були характерними певне відродження у 20-х роках і надзвичайна ідеологізація культурного життя в 30-х.

У 1920 р. було створено Всеукраїнську надзвичайну комісію для боротьби з неписьменністю. У травні 1921 р. РНК УСРР прийняв декрет, за яким усе неписьменне населення від 8 до 50 років зобов'язувалося навчатися грамоти.

Цей процес здійснювався паралельно з політикою коренізації. Наприкінці 1927 р. в республіці, 80% якої становили українці, майже в усіх школах, більшій частині технікумів і понад чверті інститутів навчання велося українською мовою.

Було дозволено навіть українізацію церкви, що стало однією з причин оформлення 1921 р. Української автокефальної (незалежної) православної церкви. Богослужіння в ній здійснювалося українською мовою. Проте цей процес був недовгим, і вже 1930 УАПЦ було ліквідовано.

Греко-католицьку церкву в Україні очолив митрополит А. Шептицький.

Водночас створювалися умови для всебічного розвитку національних меншин. У процесі національно-територіального районування в республіці було визначено 13 національних районів, утворено 954 сільські та 100 містечкових Рад національних меншин, працювали сотні шкіл з німецькою, єврейською, татарською, болгарською мовами навчання. Іноді влада вдавалася до волюнтаризму, як це було з утворенням 1924 р. Молдавської автономної республіки у складі УСРР на території, де молдавани не становили більшості населення. Проте в цілому справжнє вирішення національного питання не відповідало інтересам Сталіна. Це далося взнаки під час перебування при владі в Україні генерального секретаря ЦК КП(б)У (1925-1928 рр.) Л. Кагановича. Він організував цькування наркома освіти О.Шумського, звинувативши того в націоналізмі.

У цьому ж був звинувачений і його наступник М. Скрипник. Такі дії, ясна річ, украй негативно позначилися на стані культури та освіти в Україні. На початку 30-х років було припинено політику коренізації. Однак, незважаючи на це, ліквідація неписьменності тривала. Перепис населення 1939 р. показав, що в Україні вже було 85,3% письменних віком від 9 до 50 років, хоча голодомор призвів до зменшення кількості учнів. Кадри нової інтелігенції готувалися через систему середніх і вищих професійних шкіл, зокрема робітничих факультетів. Загалом наприкінці 30-х років було підготовлено майже 400 тис. дипломованих спеціалістів.

Наука. 20-ті роки — час творчого злету української науки. Розгорнули діяльність відомі наукові колективи, зокрема математична школа Д. Граве. Праці М. Крилова та М. Боголюбова заклали підмурівок нелінійної механіки. Л. Ландау став ініціатором досліджень із термоядерного синтезу. Значний внесок у теорію освоєння космосу зробив О. Кондратюк (О. Шаргей). Видатним конструктором став І. Сікорський, який потім виїхав до США.

У суспільних науках вирізнялися історики Д. Багалій, Д. Яворницький, М. Яворський, М. Грушевський, який повернувся з еміграції, літературознавці С. Єфремов, О. Білецький, економіст К. Воблий, статистик М. Птуха, демограф О. Корчак-Чецурківський та ін. М. Грушевський продовжував плідні пошуки на історичній ниві. Тоді ж його було обрано (1924 р.) академіком АН УСРР, а 1929 р. — академіком АН СРСР.

У 1928 р. в науково-дослідних установах працювали 37 тис. науковців.

На початку 20-х років почалося переслідування інтелігенції. Уже 1 в травні 1921 р. в Києві було заарештовано й засуджено за політичні переконання низку діячів інтелігенції — колишніх членів і партії українських есерів. Наступного року з Одеси, Києва, Харкова, Катеринослава у віддалені північні місцевості Росії та за кордоні було вислано кілька десятків вузівських професорів, які засуджували тодішні напрями розвитку вищої школи. Були вислані й інші] представники інтелектуальної еліти.
скачати

© Усі права захищені
написати до нас