Ім'я файлу: Захист особистих немайнових прав фізичної особи.docx
Розширення: docx
Розмір: 74кб.
Дата: 17.12.2023
скачати
Розширення: docx
Розмір: 74кб.
Дата: 17.12.2023
скачати
ЗМІСТ
ВСТУП………………………………………………………………………...3
РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ……………………………5
1.1. Поняття та юридична природа немайнових прав.……………………5
1.2. Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи……………………………….……….…………………………….6
1.3. Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи………………………………………………………………………………..11
РОЗДІЛ 2. СПОСОБИ ЗАХИСТУ ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ ФІЗИЧНИХ ОСІБ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ…………………………15
2.1. Зміст та критерії класифікації способів захисту особистих немайнових прав.......................................................................................................15
2.2. Поновлення порушеного особистого немайнового права....................20
2.3. Спростування недостовірної інформації……………………….……22
ВИСНОВКИ...................................................................................................25
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…….….……….…………….27
ВСТУП
Актуальність теми. Актуальність даної курсової роботи полягає у поглибленні знань з навчальної дисципліни цивільне право України, а саме дослідження інституту особистих немайнових прав фізичної особи.
Правове регулювання цього питання являється однією із передових сфер, яка потребує нового механізму реалізації в сучасних умовах.
На сьогоднішній день особисті немайнові права фізичної особи мають важливе значення, оскільки застаріли методи правового регулювання цієї галузі права.
Необхідним є реформування цивільно-правового законодавства, а саме норм права, що регулюють питання особистих немайнових прав фізичної особи.
Необхідна подальша демократизація цього інституту, оскільки часто відбувається порушення зазначених прав людини, що є неприпустимим у соціальній, правовій та демократичній державі.
На сьогодні інститут особистих немайнових прав фізичної особи у цивільному праві є одним із основних і тому потребує нових напрямків вирішення проблем, що виникають на практиці. Тому потрібно терміново вдосконалювати, розвивати та знаходити нові методи, задля вирішення проблем пов’язаних з реалізацією прав та законних інтересів осіб.
Тому проблема у цій галузі безумовно займає важливе місце у сучасному цивільному праві та потребує подальшого дослідження й вдосконалення.
У сучасних умовах реалізації в нашій державі різних потрібних правових реформ, виникає необхідність у вдосконаленні досліджуваної теми.
Зазначена тематика привертала увагу таких науковців: Ч. Н. Азімова, Т. В. Боднар, О. А. Підопригори, О. А. Пушкіна, З. В. Ромовської та багатьох інших.
Об'єктом дослідження виступає сфера особистих немайнових прав фізичної особи.
Предметом дослідження – є визначення особистих немайнових прав фізичної особи.
Мета курсової роботи полягає в аналізі норм законодавства України, задля дослідження інституту особистих немайнових прав фізичної особи.
Для досягнення поставленої мети в роботі вирішувались такі завдання:
визначити поняття та юридичну природу немайнових прав;
розглянути особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи;
розглянути особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи;
проаналізувати зміст та критерії класифікації способів захисту особистих немайнових прав;
виокремити поновлення порушеного особистого немайнового права;
визначити спростування недостовірної інформації.
Методи дослідження. Для розв'язання поставлених завдань були використані наступні методи: описовий, завдяки якому було розглянуто законодавчу базу України з даного питання; порівняльний для зіставлення понять у цій сфері; формально-юридичний для дослідження проблематики по цьому питанню.
Структура роботи: вступ, два розділи, що мають шість підрозділів, висновки, список використаних джерел (49 найменувань). Загальний обсяг роботи – 32 сторінки, з яких – 26 основний текст.
РОЗДІЛ 1
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ
1.1. Поняття та юридична природа немайнових прав
Сучасний стан цивільно-правового регулювання суспільних відносин свідчить про те, що сфера охоплюваних ним суспільних відносин постійно розширюється [3, с. 107].
Завдяки розвитку науки та наполегливості громадянства сьогодні можна стверджувати, що цивільне право має бути пов’язане не лише з майновими відносинами, а основним об’єктом приватноправового регулювання є не економічна вартість, а особиста немайнова [4, с. 19; 5].
Під поняттям особистих немайнових прав фізичних осіб Стефанчук Р.О. розуміє суб'єктивне цивільне право, зміст якого тісно і нерозривно пов'язаний з носієм, не має господарської природи та економічного змісту походження та призначене для задоволення фізичні (біологічні), розумові, етичні, культурні, соціальні чи інші вимоги. Нематеріальні потреби (інтереси), предметом задоволення яких є особисті немайнові речі [3, с. 26].
Сьогодні необхідно доопрацювати конституційні положення, що стосуються змісту основних прав людини, і перевести їх на рівень реальної реалізації в повсякденному житті через конкретні суб’єктивні права особи [6, с. 197]. Особисті немайнові права є суб'єктивними цивільними правами громадян. Вони виражають не потенціал людини стати її носієм, а реальну можливість [48, с. 197].
Р.О. Стефанчук запропонував розділити особисті немайнові права на дві категорії:
а) універсальні (загальні) особисті немайнові права (які мають основний характер і належать усім без винятку фізичним особам);
б) індивідуальні (спеціальні) особисті немайнові права. права власності (які виникають лише внаслідок певних Ці фізичні особи отримують певний особливий правовий статус шляхом вчинення певних дій [7, с. 5].
Частина 2 ст. 3 Конституції України головним обов'язком держави Україна визначає утвердження і забезпечення прав і свобод людини [1].
При дослідженні особистих немайнових прав фізичних осіб, викладених у Конвенції та розвинених у практиці Суду ЄС, необхідно враховувати наступні фактори. По-перше, загальновідомо, що положення Пакту, які гарантують права та основні свободи, мають особливу особливість, тобто вони передбачають як права, прямо передбачені в його тексті, так і «ряд непрямих прав, які викладені в тексті» . Європейський суд розвинув ці положення на практиці, тлумачачи свої положення в контексті Конвенції в цілому. По-друге, Сторони, які підписали Конвенцію, зобов’язані поважати права людини. Зокрема, у статті 1 Конвенції підкреслюється, що вони гарантують кожному в межах своєї юрисдикції права, викладені в Главі 1 цієї Конвенції, і свободу [8, с. 5].
Традиційно процес розвитку описують у вигляді спіралі, оскільки на вищих підставах відбуваються повторення старого. Як видно, сьогодні, враховуючи філософський закон «заперечення заперечення», має підстави для появи четверта епоха щодо співвідношення природного права і позитивного права, тобто «епоха природного права» [11, с. 151-153].
Тому вагоме місце посідає у цивільному праві визначення поняття та юридична природа немайнових прав, аби чітко розуміти їхнє значення та правильно реалізовувати їх.
1.2. Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи
Стрімкий розвиток правовідносин, що виникають з приводу особистих немайнових благ, вносить в їх традиційне розуміння певні корективи. Це викликано товаризацією деяких нематеріальних об’єктів. Наприклад, відносини щодо зовнішнього обліку, голосу, зображення, імені фізичної особи, відомостей про її приватне життя, ділової репутації, особистих паперів, інформації і т.п., які все частіше починають розглядатись як об’єкти майнових правовідносин [12, c. 11‒22].
В умовах сучасної суспільної трансформації в Україні питання особистих немайнових прав фізичних осіб набуло надзвичайної актуальності. У статті 27 Конституції України на законодавчому рівні проголошено право кожного на життя. Зміст закріпленого в Конституції України права людини на життя розширено та конкретизовано у статті 281 Цивільного кодексу України. Проте ця норма не визначає права людини на життя, залишаючи спірними множинні можливості його носіїв, а також не вирішує питання про межі права людини на життя [13, с. 213].
Конституцією України встановлено, що кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Гарантувати кожному вільний доступ до інформації про стан довкілля, якість харчових продуктів і побутових товарів, а також право на поширення цієї інформації. Ніхто не може засекретити цю інформацію [1].
Згідно з ч. 1 ст. 281 Цивільного кодексу України кожна фізична особа має невід’ємне право на життя [2].
Життя є особистим немайновим благом фізичної особи (людини). Цим благом особа наділена і є її носієм внаслідок еволюційного природного процесу, продуктом якого є все людство [13, с. 215].
Г.О. Резнік вважає, що початком життя є момент запліднення, а моментом появи права на життя має бути період досягнення плодом можливості самостійного розвитку (період з 22 тижня внутрішньоутробного розвитку). При цьому 22-тижневий плід досяг можливості самостійного існування і має бути визнаний особистістю [14, с. 62].
Останнім часом деякі українські науковці, які підтримують новонароджену концепцію визначення початкової точки права на життя, запропонували визнати, що право на життя починається з моменту зачаття, тобто «життя починається з моменту зачаття». Зачаття...з першої хвилини життя дитина має право на народження, а отже, право на життя» [15, с. 94].
Як стверджує Синєгубов О. В., дитина має право на життя навіть у період внутрішньоутробного розвитку, бо людський ембріон – це «потенційна людина» [16, с. 195-196].
Прихильники такого підходу вважають, що ненароджена дитина є суб’єктом права на життя, яке здійснюється через правомочність збереження життя під час внутрішньоутробного періоду – від зачаття до народження [17, с. 6, 18].
В українському праві загальноприйнятий підхід ґрунтується на ідеї визнання зачатої дитини частиною організму матері, а визнавати дитину окремим суб’єктом права не можна. Прихильники концепції народження дитини як основи виникнення права на життя стверджують, що ідея визнання дієздатності ненародженої дитини не враховує той факт, що дитина розвивається в організмі. немовляти. Визнання матір’ю права на життя плоду як суб’єкта цивільних правовідносин докорінно вплине на множинні права вагітної жінки та можливість їх реалізації [18, с. 259-261].
Ця тема є дуже складною й контроверсійною, оскільки стосується етичних, філософських та правових аспектів. Думки на цей рахунок різняться в різних культурах, релігіях та соціальних групах.
З точки зору біології, запліднення є початком життя, оскільки в цей момент поєднуються генетичні матеріали, необхідні для створення нової організму. Однак життя людини може розглядатися також з етичних та правових поглядів.
Деякі люди вважають, що право на життя починається з моменту запліднення і будь-яке втручання, спрямоване на перешкоджання розвитку зародку, є недопустимим. Інші ж переконані, що право на життя повинно бути пов'язане з рівнем розвитку плоду, його можливістю самостійного існування поза маткою.
Одна з точок зору полягає в тому, що право на життя починається не лише з моменту запліднення, але й потребує врахування можливостей самостійного розвитку плоду. Деякі аргументи вказують на те, що право на життя повинне бути пов'язане з етапом розвитку, коли плід може існувати поза маткою, коли вже можливий його самостійний розвиток після народження.
Це глибоко індивідуальне питання, яке часто стає предметом суперечок. Законодавство різних країн може мати різні підходи до цього питання, визначаючи права та обов'язки, пов'язані з правом на життя, абортами та іншими аспектами репродуктивного здоров'я.
Тому, визначення моменту початку життя та права на життя є складним завданням, яке може мати різні тлумачення в залежності від культурних, релігійних, етичних та наукових переконань.
Право на медичну допомогу певною мірою гарантує реалізацію права на життя, оскільки однією з найважливіших складових повноцінного життя людини є належний стан її здоров'я. При цьому кожна з них є самостійною, тому значення кожної з них у жодному разі не можна недооцінювати [19, с. 11-12].
Заслуговує на увагу вузьке розуміння права на життя, включаючи юридичну можливість безпосереднього впливу на фізичне життя правовласника. Відповідно до цього підходу право на життя людини не включає сурогатне материнство, штучні аборти, стерилізацію та модифікацію (корекцію) статевої залежності, штучне запліднення, трансплантацію ембріонів жінкам, надання клонованих клітин, трансплантацію органів і тканин тощо, оскільки ці можливості безпосередньо не впливають на фізичне життя власника прав, хоча можуть вплинути на якість його життя [20, с. 39-40].
О. Пунда вказує на можливість виокремлення біологічних прав, розуміючи, що вони є не природою самих прав (будь-яке право за своєю суттю є соціальним), а природою тих інтересів (потреб), які лежать в їх основі. При цьому він заперечує необхідність об’єднання особистих немайнових прав фізичних осіб у сукупність біологічних прав, оскільки таке змішування порушує структуру індивідуальних системоутворюючих прав і призводить до висновків про можливість біологічних прав. Наявність загальнобіологічних немайнових прав [6, с. 201].
Право на безпечне для життя і здоров’я довкілля В.В. Іванюшенко визначає як сукупність передбачених конституцією, гарантованих державою можливостей, історично зумовлених ступенем розвитку суспільства, де кожен має вільний доступ до безпечного довкілля, стан яких відповідає встановленим стандартам якості для задоволення їхніх безпосередніх потреб та інтересів [21, с. 18].
Як зазначає Коренькова Т.Ю., право на безпечне для життя і здоров’я довкілля ґрунтується на взаємодії людини з навколишнім природним середовищем. Фізичні особи можуть постраждати від техногенних або природних катаклізмів і тому потребують державного захисту, у тому числі ті, хто займається соціально-побутовою працею у сфері матеріального виробництва. Зміст цього права безпосередньо пов'язаний з розумінням і представленням середовища безпеки. Правовим стандартом для цього визначення є стандарти екологічної безпеки, а саме: гранично допустимий норматив концентрації забруднюючих речовин у навколишньому природному середовищі; гранично допустимий рівень звукового, електромагнітного, радіаційного та іншого шкідливого впливу на навколишнє природне середовище; гранично допустимий рівень вміст шкідливих речовин у їжі [22, с.32].
Стандартами права на екологічну безпеку є стандарти якості навколишнього середовища, нормативи гранично допустимого впливу на навколишнє середовище та стандарти охорони навколишнього середовища. В. Л. Бредіхнер також зазначив, що «ефективність забезпечення безпеки навколишнього середовища населення може бути визначена за сукупністю показників: об’єктивний стан здоров’я населення, яке проживає на певній території; якість навколишнього природного середовища та його компонентів у межах території». , законодавство в Наскільки реально реалізуються такі правові можливості громадян у сфері екологічної безпеки». Незрозуміло, чи є ці показники критеріями права на екологічну безпеку чи просто індикаторами ефективності правового механізму реалізації права на екологічну безпеку [23, с.28].
Я. Б. Орловська вважає, що право людини на безпечне для життя і здоров’я довкілля є різновидом системи немайнових прав, воно ґрунтується на загальному праві людини на природну безпеку і відображено в Основному Законі - Конституція, міжнародні норми прав людини, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, Цивільний кодекс України та інші закони та нормативно-правові акти, що регулюють захист прав людини в контексті безпеки життя і здоров’я.
Перш за все, це право нерозривно пов’язане з правом людини на життя і здоров’я, втілює його гуманістичну спрямованість, має особливий законодавчий захист.
По-друге, права фізичних осіб на безпечне для життя і здоров’я довкілля мають здебільшого немайновий характер, але це не виключає права фізичних осіб на отримання відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої завданою шкодою. Порушується його право як біологічного і соціального організму на безпечне довкілля [24, с.19-20].
Отже, дослідження реалізації особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи є важливим. Адже основних із них і найпроблемнішим є право на життя.
1.3. Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи
До особистих немайнових прав, що забезпечують приватність фізичної особи варто віднести такі:
право на особисте життя та його таємницю;
право на особисті папери та розпорядження ними;
право на таємницю кореспонденції;
права, що виникають з цивільно-правового захисту інтересів фізичної особи під час проведення фото-, кіно-, телета відеозйомок[27, с. 23].
Під правом на недоторканність приватного життя розуміється «особисте немайнове право особи, яке забезпечує їй життя сім’ї, сімейні, інтимні та інші відносини і не виконує покладених на неї публічних функцій, а також дає можливість визначати обмеження доступу до цієї конфіденційності та режими дозволу або заборони поширення інформації про цю конфіденційність».
Право на недоторканність приватного життя є важливим складовим правом людини, яке забезпечує захист особистої сфери, інтимності, особистих відносин та конфіденційності. Це право передбачає, що кожна людина має право на захист своєї особистої приватності, інформації про себе, своєї репутації та особистих відносин від неправомірного втручання з боку держави, інших осіб або організацій.
Це право може включати захист від незаконного вторгнення у особисте життя через прослуховування телефонних розмов, збирання особистої інформації без згоди, розголошення конфіденційної інформації, порушення листування та інших форм спілкування тощо.
Це право, як правило, гарантується законами багатьох країн і може мати різні відтінки та обмеження в рамках суспільних інтересів та інших прав людини і громадської безпеки. Наприклад, деякі обмеження права на недоторканність приватного життя можуть бути введені в інтересах національної безпеки, запобігання злочинам або захисту інших прав та свобод.
Як зазначає Р. О. Стефанчук, зміст «поняття приватності» має охоплювати сферу діяльності людини, яка не підпорядковується виконанню будь-якої покладеної на неї публічної (службової, громадської, трудової тощо), а також повну та доступну інформацію про зазначену сферу, своєчасну та достовірну інформацію» [28, с. 477].
У сутності, право на недоторканність приватного життя спрямоване на захист особистої гідності та свободи кожної людини від неправомірних втручань у їхню особисту сферу.
Постанова Пленуму Верховного Суду, яку ви цитуєте, визначає поняття "гідності" як визнання цінності людської гідності, позитивної соціальної оцінки особи в очах оточення на основі її вчинків, честь як соціальну оцінку, що базується на загальноприйнятих уявленнях про добро і зло, та ділову репутацію особи [29].
Ці концепції об'єднуються в одну основну ідею: захист особистості від неправомірного втручання у їхню приватність та особисту сферу, що включає гідність, честь та репутацію. Це стосується як особистого життя, так і сфери публічної діяльності, де важливо зберігати і захищати цінності та гідність кожної людини.
Для захисту особистих немайнових прав та забезпечення недоторканності приватного життя можуть бути використані такі способи:
1. Припинити порушення особистих немайнових прав, що стосується ситуації, коли існує реальна загроза вчинення злочину та фактичне порушення особистих немайнових прав (наприклад, забороняється поширювати інформацію, яка посягає на особисті немайнові права). права);
2. Визнання недійсності договору (наприклад, фото-, кіно-, теле- та відеозйомка) – Зміна правовідносин (наприклад, фізична особа, яка дала згоду на фото-, кіно-, теле- та відеозйомку, може вимагати розірвання публічний показ частин його чи її особистого життя, але пов’язані з цим витрати мають бути відшкодовані після демонтажу виставки чи запису);
3. Визнавати протиправними рішення, дії чи бездіяльність державних органів, органів АРК чи органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб (наприклад, надання дозволу чи вчинення інших дій щодо збирання) щодо зберігання, використання та розповсюдження без згоди фізичних осіб відомості про особисте життя фізичної особи);
4. Право на спростування та/або відповідь на недостовірну інформацію;
5. Відшкодування моральної шкоди, при цьому, якщо немайнові права особи дійсно порушені, її обов'язки презюмуються;
6. Відшкодування шкоди, якщо порушенням особистих немайнових прав фізичної особи завдано майнової шкоди (наприклад, потерпілий несе витрати на відновлення репутації, витрати на встановлення ділових відносин, витрати на лікування душевних страждань)
7. Законодавчий захист: парламент може встановлювати закони та правила, що регулюють збереження особистих даних, обмеження доступу до конфіденційної інформації та покарання за порушення приватності.
8. Шифрування та криптографія: використання технологій шифрування для захисту особистої інформації та даних під час їх передачі та зберігання.
9. Контроль доступу: застосування методів аутентифікації (наприклад, паролі, відбитки пальців, розпізнавання обличчя) для обмеження доступу до особистої інформації.
10. Захист від кіберзлочинців: використання антивірусного програмного забезпечення, файерволів та інших технічних засобів для захисту від кібератак.
11. Свідоме використання інтернету та соціальних мереж: обережне та обізнане ставлення до розміщення особистої інформації в мережі, обмеження кількості особистих даних, які розголошуються в інтернеті.
12. Просвітницькі кампанії: Проведення освітніх заходів та кампаній з метою підвищення обізнаності громадян щодо захисту особистої інформації та небезпек, пов'язаних з порушенням приватності [27, с. 27-28].
Таким чином, особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи посідають також першочергове місце серед інших прав людини. Це доводить їхня різноманітність, а також проблема реалізації та у випадку порушення їх застосування судами чи іншими уповноваженими органами.
1 2 3