РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ, ЗМІСТ ТА СКЛАДОВІ СОЦІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ
1.1. Поняття соціального розвитку
1.2. Складові соціального розвитку
1.3. Цілі соціального розвитку
1.4. Особливості управління процесами соціального розвитку
РОЗДІЛ 2. ОБ'ЄКТИВНІ ТА СУБ'ЄКТИВНІ ЧИННИКИ СОЦІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА
2.1. Взаємозв'язок процесів соціального розвитку та інших видів суспільного буття (суспільного розвитку)
2.2. Вплив економічних відносин на соціальний розвиток
2.3. Політичні чинники соціального розвитку
РОЗДІЛ 3. СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА ЯК ЧИННИК УПОРЯДКУВАННЯ ПРОЦЕСІВ СОЦІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ
3.1. Поняття та сутність соціальної політики
3.2. Мета і завдання соціальної політики
3.3. Умови реалізації соціальної політики
3.4. Основні напрями та пріоритети соціальної політики
3.5. Принципи реалізації соціальної політики
3.6. Моделі соціальної політики
РОЗДІЛ 4. СУБ'ЄКТИ, ПРИНЦИПИ, МЕХАНІЗМИ Й ІНСТРУМЕНТИ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ЇЇ ІНСТИТУЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
4.1. Людина як суб'єкт соціальної політики
4.2. Держава та політичні партії в системі суб'єктів соціальної політики
4.3. Механізми та інструменти соціальної політики
4.5. Система інституційного забезпечення соціальної політики
РОЗДІЛ 5. СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА У СФЕРІ РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНИХ ВІДНОСИН
5.1. Соціальна політика у сфері розвитку соціально-класових відносин
5.2. Соціально-трудові відносини як об'єкт соціальної політики
5.3. Соціальна політика як чинник розвитку сімейно-шлюбних відносин
5.4. Особливості соціальної політики щодо розвитку демографічних відносин
РОЗДІЛ 6. ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА У СФЕРІ ПРАЦІ
6.1. Сфера праці як об'єкт соціальної політики
6.2. Сутність та структура трудового потенціалу
6.3. Ринок праці та зайнятість у соціально-економічній системі
6.4. Пріоритетні напрями державної політики у сфері праці та зайнятості
6.5. Соціальний діалог у системі регулювання трудових відносин
РОЗДІЛ 7. ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА У СФЕРІ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ
7.1. Соціальний захист населення
7.2. Державні соціальні стандарти та нормативи
7.3. Соціальне страхування як механізм захисту від соціальних ризиків працездатного населення
7.4. Соціальна допомога та соціальні послуги для непрацездатних громадян
7.5. Соціальна робота
7.6. Пенсійне забезпечення в умовах реформування вітчизняної пенсійної системи
РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ, ЗМІСТ ТА СКЛАДОВІ СОЦІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ
1. Поняття соціального розвитку
2. Складові соціального розвитку
3. Цілі соціального розвитку
4. Особливості управління процесами соціального і гуманітарного розвитку
1.1. Поняття соціального розвитку
Виходячи з етимології слова "розвиток", яке дається у "Великому тлумачному словнику сучасної української мови", воно означає процес, унаслідок якого відбувається зміна якості чого-небудь, перехід від одного якісного стану до іншого, вищого. Розвиток згідно з філософським енциклопедичним словником також означає незворотну, цілеспрямовану, закономірну зміну об'єкта, в результаті якої настає новий якісний стан його складу чи структури, тобто виникають, трансформуються чи зникають його елементи або зв'язки.
Термін "соціальний розвиток" об'єднує два поняття - "соціальний" і "розвиток". Зміст кожного з цих понять у своєму інтегральному поєднанні і визначає сутність соціального розвитку.
Поняття "соціальний", "соціальне" в класичній соціологічній думці має дещо відмінні інтерпретації, разом з тим у всіх інтерпретаціях акцент робиться на ефекті спільного, який виникає в процесі свідомої взаємодії індивідів.
Здебільшого це поняття у фаховій літературі вживається у двох основних значеннях.
В широкому розумінні термін "соціальний" застосовують як синонім (відповідник) терміна "суспільний". У цьому розумінні поняття "соціальний", "соціальне" стосується усіх чотирьох основних підсистем (економічної, політичної, соціальної, духовної) суспільства як соціальної системи, тобто суспільства в цілому, а також процесів, які в ньому відбуваються.
Коли ж йдеться про з'ясування сутності власне соціальної підсистеми суспільства як соціальної системи, а точніше, статусних взаємодій індивідів і груп індивідів, то поняття "соціальний", "соціальне" використовується у вузькому розумінні. В даному випадку це поняття означає "сукупність характеристик взаємодіючих індивідів як членів різних груп, які (характеристики) формуються, а також розподіляються і перерозподіляються між ними завдяки статусній динаміці й зміні характеру пов'язаних з цією динамікою взаємодій та відносин".
Іншимисловами, "у вузькому розумінні "соціальне" означає тільки ті аспекти суспільного, які визначаються становищем людей у соціальній структурі суспільства, відносинами між соціальними групами та між людьми як представниками різних класів, націй, трудових колективів, професійно-кваліфікаційних та інших соціальних груп".
Зокрема, зміст і структуру поняття "розвиток" досить повно розкрив визначний російський філософ ХІХ ст. В.Соловйов.
Основні тези В.Соловйова щодо цього поняття:
• розвиток передбачає певний суб'єкт, про який говорять, що він розвивається;
• суб'єктом розвитку не може бути проста одновимірна субстанція, оскільки безумовна простота виключає можливість будь-яких змін, а, отже і розвитку;
• не підпадає під поняття розвитку і механічний агрегат елементів або частин: зміни, що відбуваються, приміром, з гранітною скалою або з купою піску, не є розвитком;
• розвиватися можуть лише організми, що складаються з множини внутрішньо пов'язаних між собою елементів;
• не всякі зміни в організмі спричиняють його розвиток; такі зміни, в яких вирішальне значення належить зовнішнім, чужим самому організму, чинникам, можуть впливати на зовнішній перебіг розвитку, затримувати його або цілком припиняти, руйнуючи його суб'єкт, але вони не можуть стати змістом самого розвитку;
• зміст розвитку становлять лише такі зміни, які мають своє джерело в самому суб'єкті розвитку, із нього випливають і тільки для свого повного виявлення, повної реалізації потребують зовнішнього впливу;
• так само як поняття цілі передбачає поняття розвитку, аналогічно останнє закономірно вимагає першого; звідси розвитком є такий ряд іманентних змін органічного суб'єкта, який йде від певного початку і прямує до певної визначеної цілі - у такий спосіб розвивається будь-який організм;
• загалом, слід мати на увазі три необхідні складові будь- якого розвитку: певний первинний стан, від якого розвиток розпочинається; інший стан, яким є мета розвитку, і ряд проміжних, перехідних станів - якби їх не було, то не було б і розвитку;
• усі складові елементи розвитку притаманні вже первинному станові організму, але в такому стані ці елементи є досить невиразними, недиференційованими, в той час як у розвиненому організмі кожен елемент має своє цілком визначене місце і призначення.
Поняття "соціальний розвиток" вживається в широкому і вузькому розумінні.
У широкому розумінні соціальний розвиток - такий тип змін у суспільстві, що характеризується переходом усіх суспільних відносин до якісно нового стану. Тобто під соціальним розвитком у широкому (загальному) розумінні розуміють усю сукупність економічних, соціальних, політичних і духовних процесів, наслідком яких є якісні перетворення в суспільстві. Таким чином, у широкому розумінні соціальний розвиток визначає соціальні зміни у всіх підсистемах суспільства як соціальної системи.
Соціальний розвиток є наслідком взаємодії великої сукупності соціальних процесів, основою яких є цілеспрямована діяльність людей як суб'єктів цих процесів.
Загальний механізм соціального розвитку у зазначеному контексті полягає у виникненні завдяки цій діяльності нових потреб та інтересів у різних соціальних суб'єктів та пошуку можливостей їх задоволення. Нові потреби та інтереси з'являються як наслідок суспільної (духовної, економічної, соціальної, політичної) діяльності людей. У загальному значенні (у широкому розумінні) соціальний розвиток базується на соціальних відносинах.
У широкому розумінні соціальні відносини є синонімом поняття "суспільні відносини", тобто протистоять природному буттю. У такому розумінні соціальні відносини - це система соціальних зв'язків між людьми, в які вони вступають у процесі соціально-економічної, соціальної (у вузькому розумінні), політичної, духовної взаємодії. В широкому розумінні соціальні відносини характеризуються як відносини, в основу яких покладено обмін цінностями, відносини соціальної залежності та влади, а також відносини між людьми щодо реалізації їх соціальних статусів. Зазначені елементи є важливими складовими соціального зв'язку.
Соціальні відносини як обмін цінностями. Багато вчених вважають, що соціальні відносини виникають із взаємовідносин, спрямованих на досягнення різного роду цінностей. Цінності в даному аспекті є джерелом, необхідною умовою для різних видів соціальних взаємодій. Стабільність соціальних відносин обумовлюється існуванням в суспільстві неперехідних цінностей, природно-історичним процесом їх обміну. На нерівному розподілі соціальних цінностей в суспільстві будуються соціальні, насамперед економічні, відносини. А зміст соціальних відносин залежить від того, як поєднується у взаємодіях людей потреба в цінностях та володіння ними.
Соціальна політика в зазначеному аспекті має за мету створення умов для задоволення людьми своїх соціальних цінностей, найважливішою серед яких в українському суспільстві, поряд з державністю, національною безпекою є добробут населення. Важливо, щоб практична соціальна політика виходила з того, що найвищою цінністю сучасного цивілізаційного прогресу є людина, її права та свободи, зокрема ті, які вона має реалізувати в процесі включення її в соціальні відносини. В свою чергу, соціальні цінності, процес їх задоволення людьми є регулятором соціальних відносин, і в цьому аспекті вони є цінностями-регуляторами, цінностями-нормами. Важливе завдання активної соціальної політики щодо регулювання соціальних відносин між людьми з приводу обміну цінностями полягає в стимулюванні, мотивації їх до досягнення, задоволення як суспільно значущих соціальних цінностей - соціальної справедливості, добробуту, соціального миру тощо, так і індивідуальних цінностей кожної особистості.
Соціальні відносини як відносини залежності та влади. Важливою характерною рисою багатьох видів соціальних відносин є відносини соціальної залежності та влади. Відносини залежності виникають у процесі соціальної взаємодії індивидів, суспільної діяльності людей щодо задоволення своїх потреб. Вони можуть існувати як прямо, безпосередньо, так і опосередковано, усвідомлюватись і не усвідомлюватись людьми. Саме процес задоволення потреб людини є тією домінантою, яка зумовлює залежність індивідів один від одного, що, власне, і є основою виникнення і функціонування соціального буття.
Відносини залежності проявляються передусім у відносинах влади. Влада в найзагальнішому вигляді - це здатність одних людей контролювати дії інших. Відносини влади - важлива складова соціальних відносин, оскільки вони мають важливе значення в життєдіяльності людини. Кожна організована соціальна група чи сам процес - це значною мірою процес владних відносин, зокрема використання влади. Соціальна влада, суперництво через владу - важлива складова соціального буття, загальна складова соціальних структур. В основу всякої соціальної влади покладені, принаймні, три головні складові: сила, авторитет, вплив.
У соціології виділяють два основних підходи до визначення сутності владних відносин. Сутність першого обгрунтував М.Вебер, який визначає зміст влади так: Влада означає будь-яку закріплену соціальними відносинами можливість наполягати на своєму навіть за наявності опору, незалежно від того, в чому неможливість виявляється. Таким чином, влада розуміється вченими як "частина міжособистісних, чи міжгрупових відносин, за допомогою яких долається опір інших індивідів чи соціальних груп". Такого погляду дотримується багато вчених.
Інший підхід на сутність владних відносин, авторами якого є М.Крозьє та Т.Парсонс, називають системним. Ці вчені виходять з того, що "основою влад в організаційному складному людському суспільстві є статус індивіда чи соціальної групи". "...Іншими словами, влада тільки тоді здатна контролювати дії інших індивідів, коли вона узаконена відповідно до колективних вимог, очікувань або з певною чисельністю ролей в людській організації". Залежно від ситуації, як засвідчує досвід, зазначені підходи до пояснення змісту відносин влади трапляються в практиці соціальних відносин.
Соціальні відносини залежності та влади безпосередньо впливають на реалізацію людьми свого соціального потенціалу, соціальної безпеки. Зазначені соціальні відносини залежності та влади проявляються значною мірою в системі соціально-трудових відносин, зокрема відносин з приводу суспільного розподілу результатів праці, тобто соціальних благ, у процесі соціальної стратифікації. Влада, поряд з доходом, освітою, престижем є важливим виміром соціальної стратифікації, тісно пов'язана з соціальним статусом людини. Чим більший обсяг влади, тим більше вона здатна впливати на соціальну безпеку. Є багато інших аспектів впливу соціальних відносин залежності та влади на соціальну сферу життя суспільства, задоволення людиною своїх соціальних цінностей, самореалізації свого соціального потенціалу. Тому важливим завданням соціальної політики є регулювання соціальних відносин залежності та влади, які безпосередньо чи опосередковано впливають на реалізацію людиною свого соціального потенціалу, соціальної безпеки.
Соціальні відносини щодо реалізації людьми соціальних статусів. Соціальний статус є первинним елементом соціальної структури суспільства, що розкриває місце особистості в ній.
Соціальний статус - це соціальне становище, яке займає індивід у суспільстві як представник соціальної групи. Одна і та сама людина наділена багатьма статусами (син, батько, чоловік, викладач, православний).
У системі статусів виділяють головний.
Головний статус - це найбільш характерний для даної людини статус, за яким її ідентифікують (ототожнюють) інші люди і з яким вона сама себе ідентифікує (для чоловіків - це професійний статус).
До основних видів соціальних статусів відносять: соціальний і особистий, приписуваний, вроджений, досягнутий.
Таким чином, соціальні відносини - це здебільшого статусна взаємодія індивідів і груп індивідів. Коли йдеться про статус або становище (позицію) людей і спільнот у суспільстві, соціологи акцентують увагу на його трьох важливих характеристиках:
1) статус уособлює обсяг політичних та юридичних прав, обов'язків і можливостей, зафіксований, як правило, законодавчо, а в ряді випадків - і в неписаних нормах і традиціях;
2) статус відображається у таких соціальних вимірах, як рівень доходу, рівень освіти, стать, етнічне походження, місце у структурі влади;
3) за традицією, започаткованою знаним німецьким соціологом М.Вебером, статус визначається також як оцінка ззовні, тобто з боку інших (престиж).
Звідси випливає, що одним з важливих, апробованих довготривалою практикою механізмів соціального розвитку є розподіл індивідів та груп індивідів у суспільстві за статусами або позиціями. Статуси та їх ієрархія, що відображають неоднаковий доступ індивідів та груп індивідів до соціальних благ і ресурсів, звичайно ж зумовлюють соціальне розшарування (стратифікацію) людей у суспільстві. Водночас система соціальної стратифікації (нерівності) стимулює соціальний розвиток, що досить переконливо довів, зокрема, відомий американський соціолог-функціоналіст Кінгслі Девіс. Як зазначає цей дослідник, людство здавна мріяло про суспільство, в якому б не було нерівності. Однак дійсність завжди виявлялась принципово іншою. Будь-яке суспільство стає перед необхідністю розподіляти індивідів за позиціями в соціальній структурі і примушувати чи заохочувати їх до виконання обов'язків залежно від таких позицій. Якщо б обов'язки, адекватні різним позиціям, були однаковою мірою сприятливі для здоров'я, однаково важили б для виживання соціуму і вимагали б приблизно однакової обдарованості, то суспільству було б байдуже, хто і які позиції займає.
Проте насправді суспільству не байдуже, хто на які позиції претендує і не тільки тому, що одні позиції самі по собі є привабливішими за інші. Річ у тім, що є позиції, які потребують особливої обдарованості, а інші - не потребують; одні позиції важливіші за інші. І тому суспільство повинно мати різні види винагород (економічні, естетичні, символічні блага), щоб заохочувати до виконання обов'язків і диференційовано розподіляти ці винагороди між позиціями. "В певному розумінні, - пише К.Девіс, - винагороди "вбудовані" в позиції. Їх становлять "права", співвідносні з позицією, що може бути названо, і привілеями...Якщо права і привілеї різних позицій в суспільстві мають бути нерівними, тоді і суспільство має бути стратифікованим - нічого іншого стратифікація не означає".
Отже, робить висновок американський учений, соціальна нерівність є об'єктивно виробленим механізмом, за допомогою якого суспільства проявляють турботу про те, щоб найважливіші позиції (функції) цілеспрямовано заповнювались найбільш компетентними індивідами. А це, в свою чергу, забезпечує системність та упорядкованість соціального розвитку, який розглядається функціоналістами як безперервний, еволюційний процес, як правило, позбавлений серйозних потрясінь і катаклізмів.
Зрозуміло, соціальна стратифікація тільки тоді може відігравати роль досить ефективного механізму соціального розвитку на еволюційних засадах, коли вона є легітимною і припустимою. Якщо ж соціальна нерівність виникає в результаті узурпації невеликою групою людей основних соціальних благ, ресурсів і влади, а решта суспільства виявляється відчуженою від цих благ і влади, це закономірно призводить до виникнення конфліктів. І тоді вже соціальний розвиток відбувається в межах конфліктологічної парадигми.
Кожний соціальний статус включає в себе низку ролей, утворюючи ролевий набір.
Соціальна роль - це модель поведінки, яка орієнтована на даний статус, це шаблонний вид поведінки, спрямований на виконання прав та обов'язків власником певного статусу.
У вузькому розумінні соціальний розвиток - такий тип змін у системі соціально-групових (соціально-статусних, класових, трудових, сімейно-шлюбних, територіально-поселенських, демографічних) відносин, системи соціальної безпеки суспільства, що відзначається переходом їх від нижчого до вищого, більш якісного стану.
У контексті нашого аналізу сутності та змісту соціального розвитку розглядатимемо його переважно у вузькому розумінні.
У вузькому розумінні зміст соціального розвитку становлять передовсім зміни в соціальній структурі, яка в сучасних суспільствах має складний багаторівневий характер.
Дисципліна "Соціальний розвиток", яка є складовою навчальної програми з підготовки магістра публічного адміністрування, базується здебільшого на вузькому розумінні цього поняття.
1.2. Складові соціального розвитку
Процеси соціального розвитку відбуваються в суспільстві. Специфічні особливості зазначених процесів детерміновані конкретно-історичним характером суспільства.
Суспільство - це сукупність засобів взаємодії та форм об'єднання людей, що склалися історично, мають спільну територію, загальні культурні цінності та соціальні норми, характеризуються соціокультурною ідентичністю її членів.
До найхарактерніших сутнісних рис суспільства належать:
- спільні території проживання людей;
- цілісність і сталість (єдине ціле);
- здатність відтворювати динаміку внутрішніх зв'язків;
- певний рівень розвитку культури, наявність системи норм, єдність загальної системи цінностей;
- автономність та самодостатність, самовідтворення, саморегулювання.
До основних сфер суспільного життя відносять економічну, політичну, соціальну, духовну політику.
Суспільство включає в себе низку системних елементів, що дає можливість трактувати його як соціальну систему.
Соціальна система - це цілісне утворення, основними елементами якого є люди, їх зв'язки та взаємовідносини, соціальні інститути та організації, соціальні групи та спільноти, норми і цінності.
Процес соціального розвитку неможливий без соціальних змін у суспільстві. Соціальна сфера життя суспільства є динамічним процесом. Відомі вчені, зокрема соціологи (О.Конт, Г.Спенсер, М.Вебер, К.Маркс), акцентували увагу на динамізмі соціального життя. В соціології динамізм соціальної життєдіяльності позначають поняттям "соціальні зміни".
Соціальні зміни - це процес зрушень у суспільному житті, виникнення нових явищ, структур, характеристик у різних соціальних системах і підсистемах під час їх взаємодії.
Соціальні зміни - це тип руху соціальних явищ, процесів, структур у суспільстві, в результаті чого створюється соціальна реальність. Існує два типи змін у межах соціальної динаміки суспільства: перший тип включає регулярні або функціонально-побутові дії соціальних суб'єктів, що утримують стан соціальної структури у заданих межах; другий тип полягає в трансформації суспільства, що веде до нової якості соціального буття. Соціальний розвиток якраз і є складовою зазначеного (другого) типу соціальних змін.
Соціальні зміни реалізуються в соціальних процесах.
Соціальний процес - це послідовна зміна станів у соціальних системах і підсистемах суспільства, яка проявляється як рух у часі низки соціальних подій чи явищ певної спрямованості.
За характером соціальні процеси мають бути:
а) еволюційними або революційними;
б) прогресивними або деструктивними;
в) процесами розвитку або процесами деградації.
У процесі соціального розвитку людина реалізує себе на основі соціальних зв'язків. Соціальний розвиток - це сукупність об'єктивно існуючих соціальних зв'язків. Соціальні зв'язки - це процес функціонування та розвитку соціальних (суспільних) відносин, форма їх вияву.
Система соціальних зв'язків проявляється в соціальних контактах, соціальних діях, соціальних взаємодіях.
Соціальні контакти - це первинні форми соціальних зв'язків. Основними їх видами є:
1) просторові контакти;
2) контакти зацікавленості;
3) контакти обміну.
Соціальні дії - це будь-яка дія, орієнтована на мотиви інших людей. Це поняття вперше було введено Вебером. Соціальні взаємодії - це система взаємозумовлених соціальних дій, за яких дії одного суб'єкта (індивіда, групи, спільноти) одночасно є причиною і наслідком відповідних дій інших (засновник теорії соціальних взаємодій американський соціолог Хоманс. Існує низка теорій соціальної взаємодії).
На основі соціальних зв'язків відбувається процес соціологізації людини.
Соціологізація - це процес освоєння людиною соціального досвіду, який охоплює все її життя, завдяки якому індивіди реалізують свій людський потенціал і засвоюють культуру та цінності.
Соціальний розвиток відбувається в межах певної соціальної структури суспільства. Вона є своєрідною формою, в межах якої здійснюється соціальний розвиток. Соціальна структура виникає як результат суспільного поділу праці.
Соціальна структура суспільства - це ієрархічно упорядкована сукупність індивідів, соціальних груп, спільнот, організацій, інститутів, об'єднаних стійкими взаємовідносинами.
Поняття "соціальна структура" вживається в широкому і вузькому розумінні. У широкому розумінні соціальна структура - це складова суспільства, в основу якої покладено процес функціонування та розвитку соціальних (суспільних) відносин. Соціальна структура суспільства характеризується сталими взаємовідносинами елементів у соціальній системі, кожний з яких функціонує на рівні складної підсистеми з певними взаємозв'язками, взаємозалежностями. Основними елементами соціальної структури є люди (індивіди, особистості), які обстоюють певні соціальні позиції (статуси) у системі соціальних відносин, виконуючи при цьому певні соціальні функції (ролі). Саме на основі статусно-рольових ознак соціальної структури суспільства відбувається об'єднання людей у соціальні спільноти (класи, групи). У цьому зв'язку соціальну структуру суспільства часто визначають як сукупність статусів і ролей.
У вузькому розумінні соціальною структурою є система соціально-групових відносин. Основний елемент соціальної структури - система соціальних спільнот, насамперед соціальних груп (класи, етноси, сім'я, тощо, тобто рівні соціальної структури суспільства), що реалізується в системі соціальних відносин (у вузькому розумінні). Вона охоплює: соціально-класові, соціально-трудові, соціально-демографічні, етнонаціональні, сімейно-шлюбні, соціально-територіальні відносини. Кожний із зазначених елементів соціальної структури суспільства складається з різноманітних підсистем з певними внутрішніми властивостями.
Зазначені елементи соціальної структури суспільства є об'єктом соціальної політики. Соціально-класові, етнонаціональні, соціально-демографічні, сімейно-шлюбні та інші види соціальних відносин, що становлять соціальну структуру суспільства, основу соціальної сфери, значною мірою детермінують самореалізацію людиною власного соціального потенціалу, стан її соціальної безпеки. Зазначене зумовлює необхідність цілеспрямованого регулювання суб'єктами соціальної політики всіх елементів соціальної структури суспільства, створення умов для їх оптимального розвитку та функціонування.
У рамках соціальної структури розрізняють три рівні структурної організації: мікро-, мезо- і макроструктуру.
Важливим елементом соціальної структури є соціальні групи. Соціальна група є своєрідним посередником між людиною та суспільством. Соціальний статус особистості - це належність її до певної соціальної групи. Поняття "соціальна група" є родовим щодо понять "клас", "нація", "колектив" тощо.
Соціальна група - це відносно стійка, історично сформована сукупність людей, об'єднаних на основі загальних соціально значущих ознак.
Виділяють два типи соціальних груп - первинні та вторинні. До перших відносять малі соціальні групи, до других - середні та великі.
Мала соціальна група - це нечисленна за складом група, члени якої об'єднані спільною діяльністю і перебувають у безпосередньому стійкому особистому спілкуванні (сім'я, бригада, кафедра).
Середні соціальні групи - групи, основу яких становлять міжпозиційні, статусно-рольові зв'язки при збереженні певного обсягу міжособистісних контактів (жителі села чи міста, колективи фірм, банків, підприємств, навчальних закладів).
Велика соціальна група - це численна за складом група людей, об'єднаних для спільної діяльності, для яких невластиві міжособистісні та статусно-рольові зв'язки і відносини, а взаємодія між ними формальніша, ніж між середніми соціальними групами. Прикладами їх є класи, етнічні спільноти (плем'я, народність, нація), вікові групи (молодь, пенсіонери), статеві групи (чоловіки, жінки), групи-організації (партія, профспілки, армія).
1.3. Цілі соціального розвитку
Соціальний розвиток - незворотні, цілеспрямовані зміни соціальних відносин. Це перехід соціальних систем, спільнот, інститутів та організацій до якісно нового стану. У найзагальнішому вигляді цілі соціального розвитку полягають у таких змінах (модернізації) усієї системи соціальних відносин, які б адекватно відповідали все новим і новим потребам людей та можливостям їх реалізації.
Досить повно і разом з тим предметно цілі соціального розвитку розкриті в "Декларації соціального прогресу і розвитку", проголошеній резолюцією 2542 (XXIV) Генеральної Асамблеї ООН ще в грудні 1969 р. Незважаючи на те, що майже за 40 років, які минули з часу ухвалення цієї резолюції, світ кардинально змінився, основні положення декларації не втратили своєї актуальності і сьогодні. Зокрема, в ній зазначається, що соціальний прогрес і розвиток мають бути спрямовані на постійне підвищення матеріального і духовного рівня життя всіх членів суспільства при збереженні поваги та здійсненні прав людини й основних свобод шляхом досягнення таких головних цілей:
- забезпечення права на працю на всіх рівнях, права організовувати професійні спілки та асоціації працівників й укладати колективні договори; сприяння повній продуктивній зайнятості, створення справедливих і сприятливих умов праці для всіх, включаючи санітарні умови та охорону праці, забезпечення без будь-якої дискримінації справедливої винагороди за працю, запровадження мінімального рівня заробітної плати, досить високого для забезпечення задовільного рівня життя;
- ліквідація голоду та недоїдання і гарантування права на належне харчування;
- ліквідація зубожіння; забезпечення неухильного підвищення рівня життя, а також справедливого і рівномірного розподілу доходів;
- досягнення найвищого рівня охорони здоров'я усього населення, по можливості, безоплатно;
- викорінення неграмотності, забезпечення права на загальний доступ на безоплатне обов'язкове навчання в початковій школі та на всіх рівнях; підвищення загального рівня освіти упродовж усього життя;
- забезпечення усіх, особливо осіб, які мають низький дохід та великі сім'ї, задовільними житловими умовами і комунальним обслуговуванням;
- створення та поліпшення системи соціального забезпечення і страхування для осіб, які через хворобу, непрацездатність або похилий вік тимчасово чи постійно не мають змоги заробляти на життя;
- охорона прав матері і дитини; захист прав та забезпечення добробуту осіб похилого віку та інвалідів; забезпечення захисту людей, які мають фізичні або розумові вади;
- виховання молоді в дусі ідеалів справедливості і миру, взаємної поваги та взаєморозуміння між народами;
- усунення умов, які породжують злочинність, правопорушення й особливо злочинність неповнолітніх.
"Декларацією соціального прогресу і розвитку" також визначалися принципи, цілі, засоби та методи національних і міжнародних дій, що слугують загальною основою політики соціального розвитку:
Всі народи і всі люди мають право жити в гідних умовах і умовах свободи та користуватися плодами соціального прогресу;
соціальний прогрес і розвиток ґрунтуються на повазі гідності особистості та забезпечують дотримання прав людини і соціальної справедливості;
соціальний прогрес і розвиток вимагають повного використання людських ресурсів, включаючи, зокрема забезпечення всім, хто перебуває у несприятливих умовах та потребує особливої уваги, рівних можливостей соціального й економічного розвитку;
соціальний розвиток вимагає надання кожній людині права на працю та вільний вибір занять;
швидке зростання національного доходу і багатства та їх справедливий розподіл покладено в основу всякого соціального прогресу, а тому вони мають бути у центрі діяльності кожної держави і уряду;
уряду належить першочергова роль і остаточна відповідальність у забезпеченні соціального прогресу і добробуту народу, здійснення необхідних змін у соціальній структурі
У Декларації було вказано на взаємозалежність та зв'язок між економічним і соціальним розвитком, а також на значення стратегії комплексного розвитку як інструменту, здатного найповніше врахувати соціальні аспекти на усіх стадіях суспільного розвитку. В цьому документі норми соціальних прав набули нового змісту: головною метою соціальної політики була визнана людина.
На конференціях ООН з питань навколишнього середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992 р. та Йоганнесбург, 2002 р.) було визнано концепцію сталого розвитку домінантною ідеологією функціонування світової цивілізації у ХХІ ст. та запроваджено принципи органічного і системного поєднання трьох головних компоненти сталого розвитку суспільства: економічної, природоохоронної і соціальної.
Концепція сталого розвитку ґрунтується на трьох основних принципах:
1) забезпечення збалансованості економіки та екології, тобто досягнення такого ступеня розвитку, коли людство у виробничій або іншій економічній діяльності уникає руйнування середовища існування;
2) забезпечення збалансованості економічної та соціальної сфер (з акцентуванням уваги на людському вимірі), що означає максимальне використання в інтересах населення ресурсів, які дає економічний розвиток;
3) виконання завдань, пов'язаних з розвитком, в інтересах не тільки сучасних, а й усіх майбутніх поколінь, що мають рівні права на ресурси.
Важливим аспектом концепції сталого розвитку сучасного світу в контексті тенденцій глобалізації є питання розвитку людського капіталу, підвищення ролі інститутів та значення інституційного підходу у формуванні політики розвитку.
Тема соціального розвитку як невід'ємної складової та умови соціального прогресу дістала подальшого розвитку у Декларації про права на розвиток, прийнятій ООН 4 грудня 1986 р. Цією Декларацією було визначено сфери впливу та відповідальності людини і держави:
• за людиною визнавалася роль основного суб'єкта процесу розвитку, активного учасника і бенефіціанта права на розвиток; на людину покладалася також відповідальність за розвиток в індивідуальному і колективному плані, обов'язки перед суспільством як таким, що здатне забезпечити вільний і повний розвиток особистості;
• за державою закріплювалися право і обов'язок визначати відповідну національну політику розвитку, спрямовану на постійне зростання добробуту всього населення і кожної окремої особи.
Сьогодні основні дії світової спільноти у соціальній сфері спрямовані на виконання цілей Декларації тисячоліття, затвердженої резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 8 вересня 2000 р.: домогтися, щоб "глобалізація стала позитивним фактором для всіх народів світу".
Глобальні цілі розвитку тисячоліття були прийняті в українському контексті, з огляду на особливості розвитку нашої країни. Цілі Розвитку Тисячоліття для України - це 6 орієнтирів та 13 конкретних завдань на довгострокову перспективу, адаптованих з урахуванням особливостей національного розвитку нашої країни:
• подолання бідності (Ціль 1);
• забезпечення якісної освіти впродовж життя (Ціль 2);
• сталий розвиток довкілля (Ціль 3);
• поліпшення здоров'я матерів та зниження дитячої смертності (Ціль 4);
• обмеження поширення ВІЛ-інфекції/СНІДу та туберкульозу і започаткування тенденції до скорочення їх масштабів (Ціль 5);
• забезпечення ґендерної рівності (Ціль 6).
Важливі функції, спрямовані на оптимізацію процесів соціального розвитку, відводяться органам державної влади, структурам громадянського суспільства та науково-експертному середовищу. Зокрема, в згаданій вже "Декларації соціального прогресу і розвитку" ООН серед інших фігурують такі засоби і методи досягнення цілей, визначених у цьому документі:
• планування соціального прогресу і розвитку як складова частина планування загального пропорційного розвитку;
• створення, де це необхідно, національних систем з розробки і втілення в життя соціальної політики і програм сприяння з боку зацікавлених держав плановому регіональному розвитку з урахуванням різних регіональних умов та потреб, зокрема розвитку районів, що перебувають у несприятливих умовах або відсталих порівняно з рештою регіонів країни;
• заохочення основних та прикладних соціальних досліджень, особливо порівняльних міжнародних досліджень, стосовно планування і виконання програм соціального розвитку;
• вжиття заходів щодо розширення участі широких мас в економічному, соціальному, культурному і політичному житті країн за посередництвом національних урядових органів і неурядових організацій, кооперативів, сільських асоціацій, організацій робітників і роботодавців, жіночих і молодіжних організацій за допомогою національних і регіональних планів соціального і економічного прогресу та громадського розвитку, з метою досягнення повної інтеграції національного суспільства, прискорення процесу соціальної мобільності та зміцнення демократичної системи;
• мобілізація громадської думки як на національному, так і на міжнародному рівні на підтримку принципів і цілей соціального прогресу і розвитку;
• прогресивне збільшення бюджетних та інших ресурсів, необхідних для фінансування соціальних аспектів розвитку;
• досягнення справедливого розподілу національного доходу шляхом використання, зокрема, податкової системи і державних витрат як інструменту розподілу і перерозподілу доходу для сприяння соціальному прогресові;
• вжиття заходів щодо відповідного контролю над використанням землі в інтересах суспільства;
• вжиття відповідних законодавчих, адміністративних та інших заходів з питань забезпечення усіх не лише політичними і громадянськими, а й у повному обсязі економічними, соціальними і культурними правами без жодної дискримінації;
• вжиття заходів щодо різкого збільшення обсягів і диверсифікації сільськогосподарського виробництва, зокрема шляхом проведення демократичних аграрних реформ, з метою забезпечення достатніх і добре збалансованих поставок продовольства, справедливого його розподілу серед усього населення та поліпшення норм харчування;
• вжиття заходів щодо впровадження за участю уряду програм будівництва дешевого житла як у сільських, так і в міських районах;
• надання безоплатних послуг у сфері охорони здоров'я всьому населенню і забезпечення загальної доступності до відповідних профілактичних та лікувальних закладів;
• розробка та втілення в життя законодавчих заходів й адміністративних положень з метою здійснення всебічних програм у сфері соціального забезпечення;
• підготовка національних кадрів і персоналу, в тому числі адміністративного, управлінського, професійного і технічного, необхідного для реалізації планів і політики соціального розвитку.
Таким чином, держава, неурядові організації мають у своєму розпорядженні достатньо засобів, методів та інструментів, за допомогою яких відповідно до специфіки діяльності державних та недержавних інститутів можна справляти регулюючий вплив на соціальний розвиток, послаблюючи, зокрема, дію негативних чинників об'єктивно відтворюваної в суспільстві соціальної нерівності.
1.4. Особливості управління процесами соціального і гуманітарного розвитку
Управління - це процес упорядкування системи. Управління являє собою процес упорядковуючого впливу на систему, який здійснюється відповідно до властивої їй внутрішньої логіки розвитку, притаманних їй об'єктивних закономірностей, який протистоїть дезорганізації.
Управління багатогранне. Характеризуючи навколишній світ, вчені виділяють три його компоненти - неживу природу, живу природу і людське суспільство. Згідно з цими компонентами наводиться класифікація процесів управління (його основні класи):
- процеси управління в неживій природі (в технічних системах). Цей клас управління називається управлінням речами, що є сферою вивчення технічних наук;
- процеси управління у живій природі (організмах). Цей клас управління належить до управління в біологічних системах і є предметом вивчення природничих наук;
- процеси управління в соціальних системах. Цей клас управління називають соціальним управлінням, він належить до управління суспільними відносинами, людьми і є предметом вивчення суспільних наук.
Таким чином, феномен управління спостерігається в системах різного класу - соціологічній, біологічній, технічній і є предметом дослідження багатьох галузей наукового знання.
Велика кількість об'єктів, що мають власні механізми управління, зумовила необхідність їх певної управлінської градації, що представлена в двох основних площинах:
• перша - це самі управлінські потенціали об'єктів (економічних, соціальних, політичних, духовних відносин), їх здатність до саморегулювання, тобто об'єктивного управління.
• друга - це управління як вид свідомої цілеспрямованої діяльності, тобто соціальне управління.
Соціальне управління і соціальна політика як його різновид якраз і входить до другої площини (або класу) управління. Тому соціальне управління можна визначити як свідому цілеспрямовану діяльність, яка має за мету упорядкування процесів суспільного буття, соціального розвитку зокрема, тобто соціальне управління - це процес, покликаний приводити той чи інший об'єкт, ту чи іншу складову процесів соціального розвитку у відповідність з потребами, законами функціонування і розвитку власного потенціалу.
Таким чином, особливістю управління є те, що в ньому існують (діють) два типи управлінського впливу на власний розвиток: стихійний, неупорядкований (об'єктивна саморегуляція) і свідомий, цілеспрямований, тобто соціальне управління.
Отже, суспільство, зокрема процеси соціального розвитку - це саморегульована система. Особливістю об'єктивного (стихійного) управління (саморегулювання) в суспільстві є те, що в даному випадку упорядковуючий вплив на суспільну (соціальну) систему є серединним результатом взаємодії різних (як конструктивних, так і деструктивних) сил, зокрема випадкових явищ, процесів. Класичним прикладом такої об'єктивної саморегуляції є ринок, процеси соціальної мобільності, духовної самоорганізації тощо. Соціальна саморегуляція - це процес самоздійснення, самоорганізації суспільного буття, процесів соціального розвитку, що ґрунтується на основі чинників об'єктивної (спонтанної, самодовільної, невпорядкованої) регуляції, соціального регулювання та внутрішньої̈ свідомої саморегуляції особистістю своїх сутнісних сил. Складовими елементами такої саморегуляції, що безпосередньо чи опосередковано впливають на соціальний розвиток, є: соціально-демографічні процеси (пов'язані з відтворенням населення); ринок праці (формується на основі попиту і пропозиції робочої сили, процеси соціально-трудових відносин); самозайнятість населення; процеси соціальної мобільності; міграційні процеси; самореалізація соціального потенціалу людини.
Об'єктивна саморегуляція формує умови для розмаїття форм самоздійснення людини у процесі соціального розвитку, сприяє повнішому розкриттю і самореалізації її трудового потенціалу, самовіддачі в трудовому житті на основі життєздатних мотиваційних механізмів продукуючої праці і створення умов для розширення та поглиблення простору соціальної активності, утвердження нової, позитивної логіки соціальної динаміки особистості і суспільства. Але об'єктивна саморегуляція процесів розвитку суспільства, зокрема соціального розвитку, містить як конструктивні, творчі, так і руйнівні, деструктивні моменти. Тому будь-яка абсолютизація ролі чинників об'єктивної саморегуляції соціального розвитку неминуче пов'язана з недооцінкою свідомої цілеспрямованої діяльності в цій сфері і, насамперед, активної, зваженої управлінської діяльності, соціального і державного управління, зокрема соціальної політики. Значення свідомої управлінської діяльності, приміром соціального, державного управління, економічної, соціальної, гуманітарної політики як чинників оптимізації процесів соціального розвитку, в сучасних умовах істотно зростає, оскільки вона має реконструювати, здійснити кардинальну реформу життєдіяльності суспільства.
Таким чином, процеси соціального розвитку відбуваються на основі трьох головних рівнів:
• об'єктивної саморегуляції, основою якої є процес функціонування і розвитку суспільних (економічних, політичних, соціальних та духовних) відносин;
• соціального управління, в основу якого покладена свідома, цілеспрямована діяльність суб'єктів суспільного буття, зокрема соціального управління та соціальної політики;
• внутрішньої свідомої саморегуляції людиною свого соціального, духовного потенціалу, сутнісних соціальних сил, свого бачення міри і сталості власної соціальної безпеки.
Контрольні питання
1 2 3 4 5