Міністерство освіти і науки України
Чернігівський національний технологічний університет
Реферат
на тему:
Риторика і ораторське мистецтво
Виконала:
Студенка групи МСРП-191
Нестеренко О.В.
Чернігів 2020
План
Вступ;
Історія ораторського мистецтва;
Риторика – наука про ораторське мистецтво;
Красномовство. Види красномовства;
Висновок.
Вступ
Риторика – це наука про закони управління мисленно-мовленнєвою діяльністю, тобто про закони які визначають ефективність цієї діяльності.
З давніх-давен риторику розуміють як науку про умови і форми ефективної комунікації. Історія ораторського мистецтва береже чудові зразки і прийоми красномовства, багатющі революційні традиції усної політичної пропаганди й агітації.
Кожна епоха характерна своїм стилем і методом у красномовстві, не говорячи вже про розходження їх політичних спрямованостей. Але протягом ряду епох, особливо в періоди революційних потрясінь і прогресивного розвитку різних країн, в ораторському мистецтві, як і в інших сферах людської культури, формувалися деякі основні принципи, що мають визначену соціальну цінність і зараз.
1. Історія ораторського мистецтва
Риторика є однією з найдавніших наук, її виникнення припадає на античні часи. Вона була засобом захисту і звинувачення на судовому процесі. Найвидатніші теоретики риторики були в Греції, а практики — в Римі. Засвоєння риторики вважалося необхідною підготовкою в Стародавній Греції та Римі. Громадяни Давньої Греції могли самі себе захищати в суді, а щоб захист вийшов вдалим, вони зверталися дофахівців, чиїм ремеслом було складання промов. Ораторське мистецтво розвивалося й у Давньому Римі. Відомий давньогрецький оратор Арістотель розрізняв три способи переконання:
логічний
емоційний
етичний.
Найвидатнішим римським оратором був Цицерон, він досягнув високої майстерності у складанні й виголошенні промов, став автором трактатів про ораторське мистецтво.
У середньовічній Європі риторика була перш за все мистецтвом християнської проповіді. Разом з діалектикою і граматикою риторика становила тривіум — базову частину навчального плану в середньовічній освіті. Її правила були пристосовані до середньовічних форм, таких, як проповіді і правові документи. На землях Київської Русі ораторське мистецтво розвивалося під візантійським впливом.
У києворуських пам'ятках деякі положення з риторики зустрічаються в Ізборниках Святослава 1073 і 1076. Видатними ораторами були Іларіон, Кирило Туровський (11—12 ст.). В 16—17 ст. ораторські мистецтва вивчали в братських школах і Києво-Могилянській колегії. Спочатку навчання відбувалося за латинськими підручниками періоду античності. Найдавнішим підручником, складеним українським автором, за яким читалася риторика в Києво-Могилянській колегії, був курс «Orator Mohileanus» («Оратор Могилянський») Йосифа Кононовича-Горбацького (1637), написаний латинською мовою за зразком праці Цицерона «Поділи ораторські».
В середині 17 ст. Йоаникій Галятовський уперше створив курс риторики українською мовою, орієнтований на укладання церковних проповідей — трактат «Наука, албо способь зложеня казаня»; він умістив його разом із зразками казань у своїй книзі «Ключь разумѣнія» (1659, 1665). Йоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський та Лазар Баранович своєю проповідницькою практикою сприяли перетворенню української проповіді в літературний жанр. Наступне покоління українських проповідників — Стефан Яворський, Димитрій Туптало, Феофан Прокопович, Георгій Кониський — розвинули панегіричний жанр.
Риторика розробляла теорію мовного стилю. Авторам українських риторик близькою була ідея, що прийшла з античності й дістала широкий розвиток у стінах Києво-Могилянської колегії, про три ораторські стилі («слоги») — високий, середній і низький, на які мовний матеріал членувався за ступенем образної ускладненості, а отже й естетичного сприйняття. Поступово правила та прийоми риторики були перенесені на інші прозові жанри, її основний розділ — учення про словесне вираження — увійшов складовою частиною до мовознавства й теорії літератури (стилістика). Інші розділи риторики з часом втратили практичне значення. На сучасному етапі розвитку риторики відбувається піднесення всіх її жанрів, створюється багато посібників ораторського мистецтва.
На зламі XX сторіччя відродження риторичної думки позначилося заснуванням факультетів риторики у навчальних закладах, а також формуванням національних та міжнародних риторичних професійнихорганізацій. Теоретики загалом погоджуються, що вивчення цієї науки відродилося значною мірою завдяки поновленому визнанню важливості мови й уміння переконувати в дедалі більш насиченому засобами масового зв'язку XX столітті. З початком панування реклами та мас-медіа, як-от фотографія, телеграфія, кіно, радіо й телебачення, зросла роль риторики в житті людей.
Викладання риторики в Західній Європі і у США поновилося з кінця 50-х років XX сторіччя. А з появою таких шкіл, як група «µ» («Мю») у Бельгії та Франції, риторику взагалі почали вважати одним із найцікавіших, найактуальніших і найперспективніших напрямів функціонально-комунікативного підходу до вивчення мови.
До визначних теоретиків сучасної риторики належать Хаїм Перельман, Генрі Джонстоун, Кеннет Берк, Маршалл Маклуен та І. В. Річардс.
Риторика з напівсхоластичної науки про пишне мовлення (так її витлумачували в середньовіччі) стає наукою про ефективне спілкування у всіх можливих життєвих комунікаціях. Сприйняття риторики в такому ключі обумовлює потребу її вивчення на всіх рівнях здобуття освіти. Шведський професор Хосе Луїс Рамірес, вважає риторику основою не лише освіти, а й громадянського суспільства.
2. Риторика – наука про ораторське мистецтво
Риторика (красномовство) має свою історію, без знання якої важко розраховувати на успіх, тим більше у мис-тецтві судового оратора. Уже в Стародавньому Єгипті, Індії, Китаї було відоме мистецтво риторики, але справжньою його батьківщи-ною є Стародавня Греція, де публічне слово мало надзвичайно ве-лике суспільне значення.
Античні ритори виступали із сенаторських трибун, на засідан-нях, форумах, судових процесах. Відомими риторами були Арістотель, Демосфен, Цицерон, Квінтіліан, Їсократ, Есхіл, Філократ, Лісій.
Такі особистості, як Цицерон та Демосфен, — видатні рито-ри — ще за життя були увінчані лаврами «синів Вітчизни», «рятів-ників народу». Цицерон у своїх трактатах, присвячених ораторському мистецтву, писав про формування нової людини — людини-пат-ріота, громадянина, який живе ідеалами свого народу й держави.
Найблискучішим ритором Стародавньої Греції, владарем дум був всесвітньо відомий Демосфен (384—322 до н. е.), промови яко-го, насичені фактичним матеріалом, містили чимало особистих спо-стережень, відзначалися динамічністю, переконливою аргументацією й чіткістю. Для Демосфена була характерна артистична манера три-матися на трибуні, що також сприяло його успіхові як оратора. В суді Демосфен виступав як адвокат. Сучасники так характеризували Демосфена: «Нашого ритора з його умінням все запалювати і тро-щити своєю силою і владою можна порівняти з вихорем або блис-кавицею».
Теоретиком ораторського мистецтва і великим ритором антич-ного світу був Марк Тулій Цицерон (106—42 до н. е.). Він провів на форумі майже 40 років і був справжнім ідейним поводирем римсь-кого Сенату. Цицерон відпрацював стиль, який дозволяв йому бути простим і блискучим, безпосереднім і пристрасним. Чудовими вла-стивостями цицеронівської промови були мелодійність і ритмічність. Прославився він своїми знаменитими патетичними виступами і вис-новками. Складовими успіху оратора Цицерон вважав освіту, при-родний дар і ораторські здібності. Першу промову Цицерон виголо-сив у 25 років (під назвою «На захист Публія Квінція»), а останню (дванадцяту філіппіку) — у рік своєї смерті (прожив 63 роки).
Для промов Цицерона характерні оклики, повтори, іронія, гра-дація. В деяких його промовах майже не вживаються сполучники. Та-кий риторичний прийом робив судову промову карбованою.
Цицерон був творцем латинської мови: з важкої, неоковирної зброї виковував тонку, гостру рапіру, яка проникала у найпотаемншгі вигини людської думки. Він виголосив понад сто промов, тексти п'ятдесяти семи збереглися і є риторичною скарбницею для усіх часів та народів'.
Теорію ораторського мистецтва розробляли Арістотель і Платон. На думку Платона, красномовство має бути діловим, а не мар-нослівним, непідкупним, чесним ы високоморальним. Особливо кри-тично Платон ставився до судових ораторів.
Арістотель (348—322 до н. е.) розглядав ораторське мистецтво у філософському плані, підкреслюючи його етичні й естетичні функції. Він вважається творцем теорії суперечки, дискусії. Арістотель розріз-няв:*
діалектику — мистецтво сперечатися з метою встановлення істини;
ерістику — мистецтво будь-що залишитися правим у супе-речці;
софістику — намагання добитися перемоги в суперечці шляхом навмисного використання недостовірних доказів.
Перші настанови для тих; хто готувався виступати публічно, належали, очевидно, сіцілійським риторам Тісію й Корку. Це були рекомендації, як слід членувати промову на частини (вступ, вик-лад справи, закінчення) і які докази слід підбирати. Комедія Арі-стофана «Жаби», де інсценовано суперечку Есхіла й Евріпіда, а та-кож деякі фрагменти промов софістів, ораторів Горгія, Їсократа дають уявлення про посібники для риторів.
3. Красномовство. Види красномовства
Залежно від змісту, призначення, форми чи способу виголошення, а також обставин публічний виступ поділяється на різні жанри (види).
Промова - це усний виступ із метою висвітлення певної інформації та впліву на розум, почуття й волу слухачів, логічною стрункістю тексту, емоційною насиченістю та вольовими імпульсами мовця.
Давньоримська ораторська схема: що, для чого, у який спосіб може і нині бути визначальною для промовця. Отже, ураховуючи вид промови, оратор повинен змінювати й характер виступу, і засоби, якими оперуватиме під час її виголошування.
Із промовою виступають на мітингах, масових зібраннях на честь певної події, ювілею тощо.
Мітингова промова зазвичай виголошується на злободенну тему й стосується суспільно значущої проблнми, яка хвилює широкий загал. Цей короткий, емоційний виступ розрахований на безпосереднє сприймання слухачів. Завдання оператора- виявитм нові, нестандартні аспекти теми, спонукавши присутніх по-новому сприйняти уже відомі факти і реалії.
Успішність мітингової промови залежить від індивідуального стилю оратора, його вміння доречно використовувативесь арсенал вербальних і невербальних засобів спілкування та майстерності імпровізувати залежно від реакції аудиторії. Палка, заклична, актуальна, майстерно виголошена мітингова промова, як свідчить історія- дієвий чинник впливу на свідомість слкхачів.
Агітаційній промові притаманні практично всі складові промови мітингової. Торкаючісь актуальних суспільно-політичних проблнм, активно впливаючи на свідомість, промовець спонукає слухача до певної діяльності, до нагальної необхідності зайняти певну громадянську позицію, змінити погляди чи сформувати нові. В агітаційній промові, як правило, роз’яснюють чи з’ясовуютьпевні питання, пропагують певні думки, переконання, ідеї, теорії тощо, активно агітуючи за їхню реалізацію чи втілення в життя.
Ділова промова характеризується лаконізмом, критичністю, спрямування, полемічністю та аргументованістю викладених в ній фактів. На відміну від мітингової та агітаційної ділова промова орієнтована на логічно виражене, а не емоційно схвильоване сприйняття слухача. Частіше цей виступ не має самостійного значення, він зрозумілий і сприймається лише в контексті проблеми, що обговорюється на конкретному зібранні.
Ювілейна промова Присвячується певній даті, пов’язаній з ушануванням скреиої людини, групи осіб, урочистостям на честь подій з життя та діяльності організації, установи, закладу тощо. Якщо це підсумок діяльності- до ювілейної промові можна включати в хронологічному порядку найважливіші етапи діяльності та досягнення ювіляра, побажання подальшого плідного розвою та всіляких гараздів.
Доречна пафосність не повинна переходити в заштамповану, нудну одноманітність. Слушними в ювілейній промові будуть експромти й імпровізації, тактовні жарти та дотепне акцентування уваги слухачів на своєрідних рисах ювіляра, спогади про цікаві й маловідомі фактиз його життя та діяльності. Форма та зміст ювілейної промови, попри невимушеність і дотепність її викладу, повінні морально та етично виважені промовцем, щоб не образити ні ювіляра, ні його близьких, ні слухачів.
Лекція є однією з форм пропаганди, передачі, роз’яснення суто наукових, науково-навчальних, науково-популярних та ін. знань шляхом усного викладу навчального матеріалу, наукової теми, що має систематичний характер.
Навчально-програмові лекції становлять систематичний виклад певної наукової дисципліни. Обов’язковою складовою частиною цих лекцій має бути огляд і коментар наукової літератури, акцентування уваги на ще не розв’язаних питаннях і проблемах.
Настановча-вступна лекція має на меті ввести слухача в коло питань певної дисціпліни, познацомити з її предметом, зацікавити слухачів подальшим вивченням запропонованого матеріалу.
Оглядові лекції, як правило, читають після вивчення всього курсу. Вони мають на меті систематизувати знання слухачів із певного предмета, наштовхнути на подальше самостійне опрацювання якоїсь проблеми, активізувати думку.
Лекції зі спеціального курсу зазвичай призначені певній вузікій галузі науки, дослідження. Вони дають широкі можливості ввести слухачів у науку, збудити їх думку. Такі лекції значно легше побудувати як проблемні в порівнянні з навчально- програмовими.
Ця форма публічного виступу вимагає більшої офіційності й академічності викладу. Як правило, лекція має традиційно чітку структуру- вступ, основна частина, висновки.
Вступ – своєрідний заспів, зачин до теми обраної лекції, її актуальності в часі, місці й аудиторії проведення, мусить бути лаконічним, певною мірою інтригубчим. Згуртувавши й зацікавивши слухачів, лекторові слід докласти зусиль, щоб утримати їхню увагу.
В основній частині повинно буми викладено, послідовно і логічно розкрито стрижневе питання лекції з увиразненням усіх причинно-наслідкових зв’язків кожної смислово-самостійної частини.
Висновки мусять логічно випливати з усього змісту лекції: узагальнювати основне й займати близько 5% часу й обсягу всього виступу. Доречним буде у висновку й підсумковий та настановчий елемент щодо виконання певних дій.
Лектор повинен бути готовий до запитань слухачів за темою виступу. Відповіді його мусять бути коректними, виваженими й лаконічними.
Виступ, як правило, не готується завчасно, а є спонтанною рнакцією на щойно почуте від промовця, доповідача. У лаконічному виступові промовець може порушити одне-два питання, чи дати на них конкретну відповідь, не відходячи від тематики порядку денного.
Виступ на зборах, нараді, семінарі передбачає:
- виклад суті певного питання;
- акцентування на основному;
- висловлення свого ставлення й оцінки;
- підкреслення значущості, важливості й актуальності ( чи навпаки );
- підкріплення своїх доказів прикладами (посиланнями на джерела).
Адресувати своє звернення промовець повинен не лише доповідачеві чи президії, а й до всіх присутніх, побудувавши його таким чином, щоб одержана ними інформація була зрозумілою й лягла в основу їх власних роздумів і висновків.
Висновок
У наш час знову відроджується значимість живого, публічного слова яке стае об'єктом усе більш численних наукових досліджень, у яких беруть участь тисячі вчених. Крім вивчення історії ораторського мистецтва їх приваблюють проблеми, пов"язані з впливом промови, переконанням, вселянням і іншими аспектами ефективності усного слова. Завдяки бурхливому розвитку телебачення здається, що весь світ говорить із нами, є присутнім у наших будинках. Міжконтинентальні «мости», «круглі» столи, зустрічі в студіях із великими політиками, вченими, діячами мистецтва - одна з яскравих прикмет сучасності. Стрімкі зміни в демократичному суспільстві витискають епоху читання друкарських текстів із високих трибун, замінюючи їх на емоційну і живу промову сучасних ораторів.