Ім'я файлу: Ораторське мистецтво в Україні, Халева А. ДС-21.docx
Розширення: docx
Розмір: 115кб.
Дата: 09.05.2022
скачати
Розширення: docx
Розмір: 115кб.
Дата: 09.05.2022
скачати
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА»
ІНСТИТУТ АРХІТЕКТУРИ ТА ДИЗАЙНУ
Реферат на тему “Ораторське мистецтво в Україні”
З дисципліни: «Риторика»
Виконала:
студентка групи ДС-21
Халева Анна
Перевірив:
Василишин І. П.
Львів 2021
ЗМІСТ
ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ОРАТОРСЬКОГО МИСТЕЦТВА В УКРАЇНІ 2
ОРАТОРСЬКА МАЙСТЕРНІСТЬ ІВАНА ФРАНКА 5
ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА 6
ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ОРАТОРСЬКОГО МИСТЕЦТВА В УКРАЇНІ 2
ОРАТОРСЬКА МАЙСТЕРНІСТЬ ІВАНА ФРАНКА 6
ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА 7
ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ОРАТОРСЬКОГО МИСТЕЦТВА В УКРАЇНІ
Українська риторика має досить глибокі історичні корені. У дохристиянські часи суспільно-політичні умови існування наших предків сприяли розвиткові ораторського мистецтва. Адже у слов’ян, як і в греків, з незапам’ятних часів існували народні збори – віча, на яких обговорювали питання політичні: про мир і війну, про торгівлю та стосунки із сусідами тощо. Оскільки неможливо уявити собі віча без промовців, то ми можемо цілком впевнено твердити, що серед наших предків були люди, які володіли даром слова. Однак від тих часів не збереглося нам жодних пам’яток, окрім «Велесової книги» – праукраїнської пам’ятки, що дійшла до нас із IX століття. В одному з текстів пам’ятки сказано, що на вічі «всяк міг слово сказати – і те було благом». Велику повагу серед людей мали волхви – проповідники віри. Їхній статус наближався до князівського, зокрема й завдяки вмінню словом впливати на свою паству. Остаточне формування ораторського мистецтва відбувається вже в епоху Київської Русі. Досить важливим чинником у цьому процесі було, звичайно, прийняття християнства. Разом з ним приходить і мистецтво красномовства, збагачене потужною античною та візантійською традицією. Саме тому Київська Русь залишила видатні пам'ятки насамперед гомілетичного красномовства. Досить відомою є проповідь руського митрополита Іларіона (XI ст.) "Слово про закон і благодать".
Ораторське мистецтво ХІV – ХVІ ст. виявило для нащадків мало яскравих промовців з індивідуальним та оригінальним авторським обличчям, твори яких збереглися б донині. Однак видатні оратори в цей час, безперечно, були, особливо політичні та військові трибуни в лавах українського козацтва. Передумовою для цього був демократичний устрій, заведений на Запорізькій Січі. Тут на демократичних засадах здійснювалось керівництво внутрішнім життям, налагоджувалися активні дипломатичні відносини з урядами багатьох держав. Маємо чимало свідчень, що такі визначні козацькі керівники, як Северин Наливайко, Тарас Трясило, Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Іван Сірко, Іван Мазепа та багато інших, уміли не лише своїм завзяттям та відважними вчинками, але й палким, переконливим словом запалити народ, повести його за собою. Мистецтва красномовства деякі з них навчалися у вищих навчальних закладах, адже серед козацьких ватажків були такі, що здобули освіту в Києво-Могилянській академії і навіть у західноєвропейських університетах. Але, на жаль, цих промов ніхто спеціально не записував, і ми можемо лише здогадуватися про їхній зміст.
Другий період піднесення риторики в Україні припадає на кінець ХVІІ - початок ХVІІІ ст. Це часи розквіту риторики як навчальної дисципліни, коли вона викладалась у Києво-Могилянської академії. У класі риторики студенти опановували мистецтво складання промов, які могли виголошуватися у найрізноманітніших випадках: на святах, зустрічах, прощаннях, святкуваннях іменин, весіллях, похоронах тощо. Крім того, вони вчилися мистецтва складати найрізноманітніші послання. Практичне застосування знавцями риторики відбувалося й під час різних судових розборів, суперечок тощо, коли було необхідно довести права тієї чи іншої сторони, кваліфіковано провести захист. Студенти, які добре опанували поетику та риторику, мали змогу поліпшити своє матеріальне становище за рахунок підробітків у багатих міщан. У Києво-Могилянській академії студенти вивчали риторику протягом одного року. Кожний викладач, який читав даний курс, обов'язково писав власний підручник з цієї дисципліни. Більше того, якщо він у другий раз викладав риторику, то його підручник зазнавав значних змін.
На сьогоднішній день збереглося 127 курсів риторики, що були складені й прочитані в Києво-Могилянській академії. Певний розквіт курсів риторики припадає на кінець ХVІІ - початок ХVІІІ ст. Переважна їх більшість мали світський характер. Питання гомілетики, церковно-богословського красномовства розглядались досить побіжно, як правило, наприкінці курсу поряд з іншими типами промов. Зразком для підручників була антична теорія красномовства, насамперед доробок Арістотеля, Цицерона, Квінтіліана. Курси риторики складались із п'яти розділів: винахід, розташування, словесне вираження, запам'ятовування і виголошення. Крім того, велика увага приділялась теорії трьох стилів: високого, середнього і простого. Кожним з них рекомендувалось користуватися, виходячи з критерію доречності. На риторичні курси суттєво вплинули також думки античних і ренесансних теоретиків про те, що філософія є найважливішою частиною загальної освіти оратора. Однак основу семи вільних мистецтв складало, все ж таки, красномовство.
Характерною рисою риторичних курсів, що читались в Києво-Могилянській академії, була їх практична спрямованість. У них давались поради щодо складання промов з будь-якої нагоди. В ті часи на різноманітні урочистості, як правило, запрошували оратора як почесного гостя. На риторичні курси суттєво вплинув ренесансний ідеал "універсальної людини", людини високоосвіченої, знавця багатьох наук, що вміє втілити свої знання в блискучих промовах.
Першим відомим нам риторичним курсом, що був прочитаний у Києво-Могилянській академії в 1635/36 навчальному році, був курс Йосипа Кононовича-Горбацького. Він складався з двох частин: риторики і діалектики. Риторика містила вступ і три трактати ("Про силу красномовства", "Про ораторську промову", "Про тему дослідження").
Одним із найвидатніших професорів риторики Києво-Могилянської академії з 1706 р. був Феофан Прокопович (1677-1736).Слід відмітити, що в Києво-Могилянській академії існували певні традиції, які полягали в тому, що перед початком викладання курсу риторики професори виголошували вступні промови перед студентами. В них вони, як правило, торкались загальних питань риторики, а також демонстрували її користь у повсякденному житті. Ф. Прокопович розглядає визначення риторики, які пропонувались різними античними авторами, і вважає найбільш вдалим таке визначення, яке належить Квінтіліану. Тобто риторика - це вміння добре говорити. Метою оратора, на думку українського ритора, є переконувати мовою, а завданням так складати промову, щоб вона переконувала слухачів. Це положення Ф. Прокопович конкретизує таким чином: "Аби досягти цього оратор повинен винаходити те, що найбільше сприяє справі: він повинен винайдене викласти у відповідному порядку, має сам те оформити добре підібраними словами, найкращими реченнями і формами речень і слів, обов'язково це все запам'ятати і, нарешті, виголосити усно, пристосовуючи до мови жести і рухи. Через те завдання оратора є, задовольнивши всі ці умови, винаходити, розклад2ати, мовно оформляти, охоплювати в пам'яті і виголошувати".
Можна стверджувати, що риторичні курси, які читались у Києво-Могилянській академії, вплинули і на розвиток риторики в Росії. Зокрема, певним підсумком східнослов'янської риторики є праці Михайла Ломоносова (1711-1765).Він був знайомий з працями Ф. Прокоповича в цій галузі. Крім того, в примітках до роботи М. Ломоносова "Коротке керівництво до риторики" відмічається: "Пам'яткою шкільних занять Ломоносова риторикою слугує рукописний її курс латиною, який був прочитаний в 1733/34 навчальному році в московській Слов'яно-греко-латинській академії викладачем риторики, українським монахом Порфірієм Крайським, і переписаний частково рукою Ломоносова.".
Для того, щоб оволодіти цим мистецтвом, російський ритор вказує на п'ять чинників: природне обдарування, наука, наслідування авторів, вправи з складання промов, знання інших наук. Як певна наука риторика, на його думку, пропонує правила трьох видів. Перший вид правил стосується винаходу матеріалу для майбутньої промови. Другий вид правил вказує на те, як прикрасити винайдений матеріал. Третій вид правил стосується розташування матеріалу в майбутній промові. Відповідно М. Ломоносов поділяє риторику на три частини: винахід, прикрашання, розташування.
Розвиток риторики в Україні в ХІХ - поч. ХХ ст. являє собою доволі строкату картину. Перебування нашої країни в складі Російської та Австро-Угорської імперій не давало можливості розвитку навіть української мови. Як відмічають дослідники: "...мовами освіти, церкви, юриспруденції була російська, німецька, польська чи церковнослов'янська".
Тобто у цей період красномовство розвивається не рідною мовою. Варто відмітити певне піднесення судового ораторства, особливо після судової реформи в Російській імперії 1864 р. Після запровадження суду присяжних відповідно до цієї реформи значно зростає інтерес до публічних змагань між прокурорами та адвокатами. Як відмічає В. В. Молдован, судові промови часто висвітлювалися в пресі. З'являється ціле сузір'я видатних судових ораторів: С. Андрієвський, М. Карабчевський, А. Коні, Ф. Плєвако, П. Пороховщиков (П. Сергеїч) та ін. Деякі з них прославились і як теоретики риторики. Відомі, наприклад, книги А. Коні "Судові промови", "Поради лекторам"; П. Сергеїча "Мистецтво промови на суді" тощо.
Другу половину XIX ст. можна назвати часом поступового занепаду риторики як теорії ораторського мистецтва і, взагалі, як науки про прозу, бо працями О. О. Потебні та його однодумців філологічна наука цілковито поверталася до вивчення художньої літератури й поетичних форм мовлення. Тому від середини XIX ст. із шкіл та вищих навчальних закладів виганяли ораторські види промов (ділові, наукові), що негативно позначилося на якості освіти в Росії, не кажучи вже про гноблення у національномовному будівництві народів Російській імперії.
Заслуговують на увагу дві проповіді-виклади Г. Сковороди, в яких він намітив основи свого містичного світогляду. При всій філософічності їхнього змісту форма у них ще зберігає традиції барокової: автор хоче вразити слухачів, щоб цим привернути їхню увагу до своїх думок. До найбільше відомих галицько-українських проповідників належать: о. Маркіян Шашкевич, о. Іван Вагилевич, о. Данило Танячкевич, а згодом і митрополит Андрей Шептицький. Шептицький першим із вищих ієрархів греко-католицької церкви почав використовувати народну мову в спілкуванні з вірянами. Коротке єпископство у Станиславові (Івано-Франківську) (1899–1900) Андрей Шептицький розпочав з відвідування гуцульських і буковинських парохій. Ніхто з єпископів раніше не писав до гуцулів послання їхнім діалектом («До моїх любих гуцулів»): «Періш усего Ви, дєді і нені христєнецкі, сокотіт свої ґіти вид згіршення».
Наступним періодом піднесення ораторського мистецтва можна вважати відкриття у 1919 р. у Петрограді унікального навчального закладу - Інституту Живого Слова. Очолив його професор В. Всеволодський-Гернгрос. До складу викладачів цього інституту ввійшли відомі діячі того часу Ф. Зелінський, А. Коні, А. Луначарський та ін. Як зазначає Г. М. Сагач: "За найновішими програмами тут готували педагогів загальноосвітньої школи, викладачів - спеціалістів з мистецтва мовлення, ораторів судових, духовних, політичних, а також співаків, письменників, акторів тощо. До програми входили унікальні предмети: теорія і історія ораторського мистецтва, теорія поезії, прози, історія декламації, ритміка вірша, ритміка прози тощо". Слід відмітити, що цей "риторичний ренесанс" був досить нетривалим в історії ораторського мистецтва. Загалом у період Радянського Союзу спостерігаємо певний занепад риторики як теорії.
Новий спалах у розвитку української риторики відбувається вже в період розбудови нашої незалежної держави. Останнім часом інтерес до даної науки в Україні все більше зростає. Володіння навичками ораторського мистецтва на сьогоднішній день є необхідною умовою сучасного фахівця в будь-якій сфері. Опануванню риторики сприяють підручники С. Д. Абрамовича, Л. І. Мацько, В. В. Молдована, Г. М. Сагач та інших авторів, що вийшли друком наприкінці XX - початку XXI ст.
ОРАТОРСЬКА МАЙСТЕРНІСТЬ ІВАНА ФРАНКА
Сумніву немає в тому, що до видатних ораторів України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. належить І. Франко, великий правдодумець, майстер живого слова. І. Франко – постать першої величини серед своїх сучасників. Криниця Франкової мудрості невичерпна і в риторичній діяльності І. Франка можна виділити цілі пласти його ораторської майстерності, що становлять історію красномовства України.
Зразком ораторської майстерності може бути поданий нижче аналіз промови І. Франка “Шевченко – ляхам”. У класичному вступі І. Франко ґрунтовно, широко підготовляє слухачів до основного змісту промови, представляючи Т. Шевченка як національного генія, безсмертю якого навіть його помилки не вадять, а тільки підкреслюють велич провідника нації: “А про те можемо сказати сміло, що Шевченкове слово не стратило досі своєї чародійної сили, що його думки не уронили нічого зі свого панування над нашими серцями, а його геній не притемнений пізнішим розвитком нашої літератури... Ми можемо спокійно слідити за кожним розмахом його орлиного крила, можемо критично розбирати його погляди і не потребуємо жахатися ущербу для його честі й для нашої національної гордості. Ми знаємо, що наш поет був чоловік, значить – міг і мусив помилятися”. Основний зміст промови починається з запрошення І. Франка до аналізу поезії Т. Шевченка “Ляхам” у контексті “вічно пекучого питання українсько-польських відносин”: “Отим-то я й не жахаюся просити у вас кілька хвиль терпеливості та духовного співробітництва, щоб ми разом придивилися невеличкій поезійці Шевченка “Ляхам. У результаті такого представлення предмета промови постає теза: “Сей вірш був, очевидно, відгуком приятельських розмов нашого поета з польськими патріотами, засланими в Оренбург”. У світлі цієї тези І. Франко виділяє початок – позитив, виділяє контраст, вказує на звернення до ляхів та робить висновок: “Уявляючи собі контекст сього вірша, ми мусимо міркувати так: під впливом свіжих розмов з поляками або якогось свіжого добродійства з їх боку Шевченко доходить до думки, що все-таки ті ляхи – добрі люди і жити з ними на волі – було б дуже гарно” . Завершальна частина містить висновок, до якого прийшов І. Франко і якого не оминув у свій час і Т. Шевченко: “І коли люди нетерпеливі або нетямущі або злої волі з там того берега з докором або з притаманною гукають нам “Брат! Брат” – не забуваймо відповісти їм нашою приповідкою “Брат братом, а бринза за гроші”.
У 1877 році І. Франка разом з іншими товаришами було притягнуто до судової відповідальності за належність до таємних соціалістичних організацій і пропаганду соціалістичних ідей. Під час Львівського процесу його виступи ходила слухати молодь, бо їй дуже імпонував молодий І. Франко – “своєю характерністю, сміливим виступом і промовою, яку виголосив із запалом, дзвінким металічним голосом”. У своїй промові Каменяр зупинився на історії українського студентського руху в Галичині, зокрема на діяльності “Академічного гуртка” і журналу “Друг”, та заявив, що він визнає соціалістичні ідеї. Промова І. Франка, яку він проголосив “розумно, ядерно, коротко”, справила, як писала газета, велике враження, “своєю ясною логікою та силою власного переконання”.
Знайшли у багатющій скарбниці Каменяра і такий різновид промов, як похоронні промови. На думку Феофана Прокоповича, вся суть похоронної промови – “похвалити померлого всякими способами”, притаманними похвалі особі. В ораторській майстерності І. Франка певне місце відводиться працям цього напряму. У журналі “Народ” 1892 року було надруковано “Некрологи” з приводу смерті “...двох людей, котрих пам’ять годиться спом’янути добрим словом”. Уперше було надруковано в журналі “Житє і слово” 1895 року некролог “Михайло Петрович Драгоманов”, 1905 року в журналі “Новий громадський голос” була надрукована промова І. Франка “В десяті роковини смерті Михайла Драгоманова”.
ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА
https://pidru4niki.com/17910211/ritorika/rozvitok_ritoriki_ukrayini
https://ru.osvita.ua/vnz/reports/rhetoric/30523/
http://old.philology.lnu.edu.ua/vydannia/Ivan_Franko_zbirnyk_2010_t02/08Alla_Medvid