Ім'я файлу: Реферат з права Європейськог союзу Бобик Б.В..docx
Розширення: docx
Розмір: 64кб.
Дата: 07.04.2021


Міністерство освіти і науки України
Державний вищий навчальний заклад
«Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»
Навчально-науковий юридичний інститут

Кафедра

Конституційного, міжнародного та адміністративного права

РЕФЕРАТ

з навчальної дисципліни

«Право Європейського союзу»

на тему

«Склад Європейського Союзу. Країни- кандидати на вступ до ЄС.

Виконала:

Студентка групи ПРз(м1)-01 Бобик Б.В.

Перевірив:

професор Книш В.В

Івано-Франківськ

2021

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ I. ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ: ІСТОРІЯ ФОРМУВАННЯ, ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ…………………………..5

1.2. ЗАСНУВАННЯ І ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СПІВТОВАРИСТВА…………………………………………………………………...5

а)Основні кооперації у післявоєнній Європі(1945-1954 рр.)……………………...6

б) Розвиток економічної співпраці у Європі(1955-1969 рр.)………………………9

в)Аспекти розширення Співтовариств(1970-1989 рр.)………………………………12

г)Заснування і розвиток «Європи без кордонів»(1990-1999 рр.)……………………14

д)Основи подальшого розширення Європейського Союзу(2000 р. - сьогодення)…17

РОЗДІЛ II. СКЛАД ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ.КРАЇНИ-КАНДИДАТИ НА ВСТУП ДО ЄС…………………………………………………………………………21

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………………24

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………………...27

ВСТУП

Європейський Союз є унікальним міжнародним утворенням, яке становить яскравий приклад успішного політичного та правового співробітництва та економічної інтеграції.

Актуальність даної теми обумовлена сукупністю різних факторів, які зумовили країн на вступ до Європейського Союзу. Європейський Союз, що спочатку був створений із ціллю уникнення війни, між державами-засновниками Німеччиною та Францією, сьогодні набула вже цілі, про що свідчить унікальність характеру інституціональних структур Євросоюзу, що поєднують у собі риси інститутів національної держави. Підвищення якості керування Європейським Союзом, рівня демократичності, головне, розробка, прийняття і ратифікації усіма державами-членами Конституції Європейського Союзу 1 грудня 2009 року свідчать про новий етап у розвитку державності Європейського Союзу.

Метою моєї роботи є одна із найпотужніших інтеграційних зон світу – Європейський Союз, а саме дослідження формування складу Європейського союзу.

Згідно з метою дослідження було визначено такі завдання:

  • з’ясувати історію виникнення Європейського Союзу(адже я вважаю, що для того щоб надати правильну характеристику складу Європейського, ми повинні «проникнути» в саму історію становлення та розвитку Європейського Союзу);

  • проаналізувати склад Європейського Союзу;

  • дослідити питання країн- кандидатів на вступ до ЄС.;

Об’єктом дослідження є проблемні питання теоретичного характеру, що стосуються складу Європейського союзу.

Методи дослідження. Методологічну основу складає сукупність теоретико-методологічних засобів, що зумовлена метою та особливостями досліджуваної проблеми. Історичний метод було використано при характеристиці історичних витоків становлення Європейського Союзу. Системний підхід було використано у зв’язку із тим, що країни-члени Європейського Союзу об’єднані спільною метою та завданнями. Метод узагальнення було використано для формування визначень ключових понять на основі виділених та описаних характерних особливостей (ознак). Метод аналізу було використано для дослідження окремих аспектів складу Європейського Союзу.

Готуючись до даного реферату я розглянула праці українських та вітчизняних вчених, зокрема Грицяк І. А., Мартиненко Н., Муравйов В., Копійка В. В., Шинкаренко Т. І., Метельова Т., Четверікова В, а також зарубіжні науковці: Гердеген М., Кернз В., Свобода П., Гоці С., Татама А., Тоді Ф, Фонтейн П. та багато інших.

Кожен автор по-своєму дивиться на проблему становлення та розвитку Європейського Союзу.

За допомогою вищеназваної літератури я розглянула основні питання, ознаки та проблеми становлення і перспективи розвитку Європейського Союзу, а вже на підставі цього змогла дати вичерпну характеристику щодо складу Європейського Союзу.

РОЗДІЛ I

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ: ІСТОРІЯ ФОРМУВАННЯ, ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

1.2. ЗАСНУВАННЯ І ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО

Нинішній Європейський Союз – це результат п’ятдесятирічної інтеграційної діяльності в Європі. Біля його витоків лежать Європейські Співтовариства, створені ще в 1950-х роках минулого сторіччя. Після Другої світової війни західноєвропейські країни поставили перед собою питання майбутнього Європи, що, власне, і вважається початком європейської інтеграції. Серед найважливіших причин європейської інтеграції можна виділити наступні:

необхідність протидії цілковитому домінуванню США у світовому господарстві. У 1948 р. США виробляли понад 60 % сукупної продукції промислово розвинутих країн, на частку США припадало близько половини усіх довгострокових зарубіжних капіталовкладень і майже 80 % усіх золотих запасів демократичних країн світу. Жодна країна Західної Європи поодинці не могла бути для США рівноправним партнером, для цього потрібен був міцний і довгостроковий Економічний союз, єдиний господарський простір, який міг би зіставитися з національним господарством США;

 потреба взаємного порозуміння між країнами, зокрема між Німеччиною та Францією. Після багатьох років націоналістичних урядів у Європі прийшов час на нову якість у європейській політиці – час на спільне функціонування та співіснування усіх народів Європи;

 потреба миру та безпеки. Нова Європа та країни цієї Європи повинні були гарантувати, що більше ніколи не повториться жорстокість обох світових воєн. Спільне прийняття рішень мало стати перешкодою для появи нових конфліктів, а тісна політична та економічна співпраця мали стати успішним бар’єром перед комунізмом, який набирав усе більших обертів, а також перед економічною експансією США в Європі;

 сподівання на економічний розвиток та добробут. Співпраця в межах об’єднаної Європи мала дати її мешканцям економічну стабільність та успіх. Утворення спільного ринку мало оптимізувати економічну діяльність та розвиток торгівлі в межах цілого континенту. Спільний ринок мав бути також гарантією вільного руху осіб, капіталу, товарів та послуг;

 утримання економічного та політичного значення на міжнародній арені. Європейці добре розуміли, що обидві світові війни значно ослабили позиції європейських країн у світі. Лише тісна співпраця у цих сферах допомогла б повернути їм владу, яку вони втратили.

Значний внесок у розвиток співпраці зробив план відбудови європейської економіки, який був запропонований Державним секретарем США Джорджем Маршаллом. Метою плану була фінансова та технологічна допомога країнам Європи, а умовою її надання було створення спільної комісії, яка мала складатися із представників країн, які отримуватимуть допомогу. З цією метою була створена Європейська організація економічної співпраці. До 1952 року з цієї допомоги у вигляді кредитів скористалося 18 держав, а загальна сума допомоги становила близько 14 мільярдів американських доларів. План Маршалла мав значний вплив на відбудову європейської економіки, а особливо на відбудову ФРН. Водночас план був доповненням до політики стримування комунізму, яку проводили США. З політичних причин усі країни, які перебували під впливом СРСР, відмовилися від цієї допомоги.

Основи кооперації у післявоєнній Європі (1945-1954 pp.)

Ідею створення “Сполучених Штатів Європи” уперше висловив у вересні 1946 року Прем’єр-міністр Великобританії Уїнстон Черчілль у Цюріху. Першим кроком до цього мало стати утворення Ради Європи. Черчілль висловлювався за союз усіх європейських країн під керівництвом Франції та Німеччини, застерігаючи водночас, що його країна не інтеґруватиметься у цей союз, а візьме на себе роль спостерігача.

У травні 1948 року на Конґресі в Гаазі, скликаному з ініціативи європейських політиків та інтелектуалів, була прийнята Політична Декларація, яка закликала усі європейські країни до об’єднання. Результатом цього документу стало створення 5 травня 1949 року Ради Європи – першої Європейської організації співпраці. Країнами засновниками Ради Європи були: Бельгія, Великобританія, Голландія, Італія, Люксембург, Франція та скандинавські країни. Завданням Ради Європи було зміцнення демократії, охорона прав людини та підтримка європейської культурної ідентичності.

Однак Рада Європи не виконувала до кінця поставлених перед нею завдань з огляду на інтереси країн-членів, які часто не співпадали.

“Холодна війна” та слабкість Ради Європи призвели до того, що з’явилися пропозиції звуження економічної та політичної співпраці. Йшлося, насамперед, про економічне “зв’язування” Франції та Німеччини, що гарантувало би мир у Європі.

Міжнародна ситуація, яка склалася на початку 50 років, призвела до того, що все частіше почали вести мову про економічну інтеграцію. США все більше і більше домагалися швидкої відбудови Німеччини та приєднання цієї країни до Західного блоку. Це було пов’язано із багатьма подіями у світі. У 1948 р. СРСР запровадив блокаду Берліна, тоді ж утворилися Федеративна Республіка Німеччини та Німецька Демократична Республіка. Крім того, у 1950 р. вибухнула війна в Кореї. Американські політичні кола вважали, що відбудована Німеччина становитиме протидію комунізмові. Водночас новий канцлер ФРН Конрад Аденауер заявив, що його країна має намір стати членом Ради Європи та НАТО.

У травні 1950 року в Парижі Міністром закордонних справ Франції Робертом Шуманом було запропоновано новий план часткової економічної інтеґрації. Ініціатором цього плану був Жан Моне. У його Декларації, виголошеній 9 травня 1950 р., можна знайти наступні пропозиції:

 передання французької та німецької видобувної та металургійної галузей під спільне наддержавне керівництво;

 створення спільної економічної бази як передумови утворення європейської федерації;

 звільнення від усіх митних платежів у переміщенні вугілля та сталі між країнами-членами новоствореної організації;

 скликання міжнародної конференції, яка підготує договір, що міститиме вищезгадані пропозиції.

План Шумана та Моне був реалізований 18 квітня 1951 року, коли було підписано Паризький договір про створення Європейського співтовариства вугілля і сталі (ЄОВС, який набрав чинності в липні 1952 р. Договір був підписаний на термін 50 років.

Членами нової організації стали: Франція, ФРН, Італія, Голландія, Бельгія та Люксембург.

Органами Європейського співтовариства вугілля і сталі стали:

 Висока Влада;

 Рада Міністрів;

 Парламентська Асамблея (дорадчий орган, який складався з представників парламентів країн-членів);

 Суд.

Договір окреслив принципи співпраці між країнами-членами. Вони базувалися на 4 групах заборон:

 на встановленні імпортного та експортного мита чи схожих оплат на вугілля та сталь (а також кількісних обмежень) у межах організації;

 на застосуванні практики протекціонізму, обмежуючого конкуренцію;

 на податкових пільгах чи будь-яку іншу допомогу з боку держави;

 на застосовуванні обмежень щодо поділу ринків.

Наступні роки принесли ряд інтеграційних ініціатив у різних площинах. У Парижі – 1952 р. був підписаний Договір про створення Європейського оборонного союзу (ЄОС). Ідею цього Договору Франція висловлювала ще в 1950 році, т. зв. План Плевена. Членами нового Співтовариства мали стати країни-члени ЄСВС, а його структура була схожа до структури організації-попередниці. Згідно з Договором, солдати ЄОС мали мати єдину військову форму, а військові частини були б перемішані з огляду на національність. Передбачено було також одноосібне керівництво над 40 військовими частинами Спільноти. Однак після підписання Договору, Франція його не ратифікувала. Внаслідок бурхливих дебатів, головним аргументом яких було обмеження суверенітету, парламент Франції не ратифікував Договору про ЄОС, результатом чого була відмова від цілої ініціативи. Через два роки, зі схожою ініціативою виступив Міністр закордонних справ Великобританії Ентоні Еден. Як результат, 23 жовтня 1954 р. був підписаний договір про утворення Західноєвропейського Союзу (ЗЄС). Це мала би бути міжнародна організація, яка би займалася військовими справами, водночас не будучи пов’язаною з ЄСВС та з утвореним згодом Європейським економічним союзом.

Розвиток економічної співпраці у Європі (1955-1969 pp.)

Наступний етап економічної інтеґрації країн Західної Європи розпочався відразу після початку конференції в Мессіні, що в Італії, яка відбулася в червні 1955 року. Учасниками конференції були міністри закордонних справ країн-членів ЄСВС. На конференції утворено групу експертів (з бельгійцем Паулем Генрі Спааком на чолі), яка мала підготувати доповідь про можливість розширення інтеґрації. Доповідь була представлена на черговій зустрічі “шістки“ у 1956 році у Венеції. Доповідь Спаака стала основою для подальших розмов про інтеґрацію. 1956 р. в ЄОВС виник план перетворення цієї організації на зону вільної торгівлі, але суперечності між країнами, особливо між Англією і Францією, призвели до підписання 25 березня 1957 р. у Римі лише шістьма (з 17) країнами-членами двох договорів: Договір про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Договір про створення Європейського співтовариства з питань атомної енергії (Євратом) – (Римські договори) .Обидва договори набрали чинності 1 січня 1958 року. Окрім вищезгаданих договорів, було також підписано Конвенцію про Деякі Спільні Інституції. Відтак, з’явилися Європейський Парламент та Європейський Суд. Наступним етапом стало підписання 8 квітня 1965 р. (набрав чинності 1 липня 1967 р.) Об’єднавчого договору, згідно з яким утворилася спільна для трьох Співтовариств Комісія (замінивши Високу Владу ЄСВС та Комісії ЄЕС і Євратому).

Європейські Співтовариства (ЄЕС) – “Спільний ринок” – було засновано з перспективною програмою економічної і політичної інтеґрації. Кінцевою метою ЄЕС було проголошено створення Сполучених Штатів Західної Європи.

Згідно з положеннями Договору, завданням ЄЕС була діяльність для гармонізації економічного розвитку, сталого та рівномірного економічного росту, а також прагнення до тіснішої співпраці між країнами-членами Співтовариства. Крім того, у Договорі згадувалося про поступову ліквідацію митних платежів при товарообміні між країнами-членами ЄЕС, встановлення спільних митних тарифів і впровадження спільної торговельної політики із третіми країнами, запровадження спільної сільськогосподарської політики, стандартизації національних законодавств країн-членів до тієї міри, яка буде необхідна для функціонування спільного ринку. ЄЕС, як і ЄСВС, було відкритим для нових членів.

Розвиток співробітництва у межах ЄОВС та Євратому підштовхнув країни до зняття цілої низки бар’єрів, що перешкоджали розширенню торгівлі між ними, а також проведенню політики гармонізації регулювання зовнішньоторговельної діяльності. Було створено Митний союз. У період 1958-1969 рр. формувався спільний ринок. Мито у взаємній торгівлі країн-членів поступово знижувалось, уже 1962 р. були в основному ліквідовані кількісні обмеження товарообміну, одночасно національні митні тарифи замінювались єдиним тарифом. Єдиний тариф члени Співтовариства почали застосовувати з 1 липня 1968 р. з одночасним усуненням мита у ЄС.

У 1969-1971 pp. розроблено “План Вернера” спеціальною комісією на чолі з Президентом Ради Міністрів Люксембургу П. Вернером і затверджено главами держав та урядів-членів Європейського Співтовариства у березні 1971 р. Його мета – розроблення програми створення Економічного та Валютного союзу в Європі. У 1979-1980 pp. – створення і розвиток механізму обмеження взаємних коливань обмінних курсів країн-членів ЄС.

Під час роботи над створенням ЄЕС, британці запропонували створити економічну організацію, яка би базувалася на меншій, ніж у ЄСВС, кількості зобов’язань. Англійська пропозиція була такою: створити сферу вільної торгівлі, де немає внутрішніх мит, але кожна країна-член самостійно і незалежно проводить торгівлю з третіми країнами. Ця пропозиція не зацікавила членів ЄСВС, які прагнули до тіснішої співпраці. Але Великобританія вирішила “власноруч“ реалізувати свій план і 1960 р. разом із Австрією, Данією, Норвегією, Португалією, Швейцарією та Швецією утворила Європейську зону вільної торгівлі (ЕФТА). Ця організація, однак, не підняла міжнародного престижу Великобританії і не сповільнила стагнації англійської економіки, на що Лондон дуже сподівався.

У подальшому успіхи ЄЕС призвели до того, що країни-члени ЕФТА почали помічати за собою небезпеку економічної ізоляції та падіння конкурентноздатності своїх продуктів і, відповідно, зменшення впливу на ситуацію в Європі.

Аспекти розширення Співтовариств (1970-1989 pp.)

У 1967 р. внаслідок злиття органів управління ЄОВС, ЄЕС і Євратому утворилась триєдина інтеграційна організація з офіційною назвою Європейські Співтовариства, або Європейське Співтовариство. Співтовариства максимально розвивали свою співпрацю. Країни Західної Європи, які не належали до Співтовариств, усе частіше й частіше висловлювали своє бажання вступити до них.

Перше розширення Співтовариств відбулося 1 січня 1973 р., коли до них приєдналися Великобританія, Данія та Ірландія. Переговори про вступ тривали досить довго, а разом із цими країнами переговори проводила і Норвегія. Найбільше проблем мала Великобританія, проти вступу якої виступала Франція. Президент Франції Шарль де Голль використав право вето, арґументуючи своє рішення тим, що прийняття Великобританії ослабить Співтовариства економічно і змінить їх внутрішньо. Звісно, усі добре розуміли, що насправді де Голль дбав не про добробут Співтовариств, а про утримання домінуючої позиції Франції в них. Таким чином, уперше політичні інтриги загальмували розширення Співтовариств. Переговори були припинені зі всіма країнами. У 1967 р. англійці знову подали заявку про вступ – і знову Франція її відкинула. Лише в 1969 р., коли де Голля заступив Джордж Помпіду, уряд Франції дав згоду на початок переговорів, які успішно закінчилися для всіх вищезгаданих кандидатів. Договір про приєднання був підписаний з ними 22 січня 1972 р. і набрав чинності 1 січня 1973 р., але лише для трьох країн. Норвегія, у зв’язку з негативними результатами внутрішнього референдуму, не ратифікувала Договору і, відповідно, дорога до Співтовариств перед нею зачинилася.

Приєднання, окрім певних привілеїв, зобов’язало нових членів до певних дій. Усі нові члени отримали п’ятирічний перехідний період для пристосування національного законодавства до норм Спільнот, які виникають з членства. Хоча вони й отримали для себе певну свободу в питаннях, пов’язаних з рухом капіталу, що було додано до Договорів про вступ у вигляді Додатків.

Початок 1970-х рр. приніс Співтовариству багато користі, особливо в економічному плані. Створення “валютної змії” (механізм, що реґулює коливання національних валют країн-членів) та Європейського фонду валютної співпраці в 1973 р., а в 1978 р. створення Європейської валютної системи мало визначити нову якість економічної інтеґрації європейських держав. У 1975 р. було створено чергову інституцію Співтовариств – Суд аудиторів, завданням якого був контроль над реалізацією бюджету Співтовариств.

Спільна митно-тарифна політика забезпечила утворення у 1970-х роках власних коштів Співтовариства, головним чином, за рахунок надходжень від митних виплат і компенсаційних зборів, що стягувались при імпорті товарів з третіх країн.

У 1970-ті роки новий етап НТР обумовив необхідність розробки і спільної політики структурної перебудови економіки в Співтоваристві – країни-члени об’єднали свої зусилля для подолання технологічного відставання від США та Японії.

Друга половина 1970-х рр. відзначилася світовою економічною кризою, яка зачепила також Співтовариства. Виникли труднощі з бюджетом, із сільськогосподарською політикою та функціонуванням спільного ринку. Все частіше й частіше проявлялися національні інтереси окремих країн-членів.

Важливим елементом подальшої інтеграції стало створення Європейської валютної системи (ЄВС), що почала функціонувати з березня 1979 р., і перед якою були поставлені чотири головні цілі:

 досягнення валютної стабільності в межах ЄС;

 спрощення конвергенції процесів економічного розвитку;

 забезпечення стратегії зростання в умовах стабільності;

 стабілізація міжнародних валютних та економічних взаємовідносин.

Отже, створення єдиного економічного простору сприяло поширенню співробітництва на такі галузі, як економіка, валютна та промислова політика, дослідження та технології, рибальство, виробництво сталі та транспорт. Одночасно ЄЄА посилив роль Парламенту та розширив поле діяльності ЄЕС до соціальної політики, охорони навколишнього середовища та наукових досліджень. При цьому ЄАВТ отримувала усі пільги та торговельні прибутки від членства у Європейському Співтоваристві, не беручи однак участі в роботі інститутів ЄС. Ця угода набула чинності 1 січня 1994 р. Швейцарія була єдиною з країн-членів ЄАВТ, яка не приєдналась до цієї угоди, оскільки національний референдум Швейцарії відхилив її. Три країни ЄАВТ – Австрія, Фінляндія та Швеція – стали повноправними членами ЄС у січні 1995 р., припинивши своє членство у ЄАВТ.

Заснування і розвиток “Європи без кордонів” (1990-1999 pp.)

Політичні зміни, спричинені засіданнями “круглого столу”, падіння Берлінської стіни та об’єднання Німеччини призвели до того, що політична інтеґрація набрала обертів. У 1990 р. Бельгія запропонувала організувати конференцію, на якій можна буде напрацювати принципи для поглиблення політичного союзу та впровадження спільної валюти (ЕКЮ). У 1988 р. – група експертів під керівництвом Президента Європейської Комісії Жака Делора розробила план створення Європейського валютного союзу. Цей план дістав назву “звіт Делора” і передбачав три етапи. Після доопрацювання й уточнень звіт було схвалено главами держав та урядів у грудні 1991 р. у формі договору на конференції у Римі. Ця конференція розпочалася в грудні 1990 р. у Римі і завершилася 7 лютого 1992 р. у Маастрихті підписанням Договору про створення Європейського Союзу, який, за місцем його прийняття, одержав назву “Маастрихтський договір”.

Згідно з Маастрихтським договором, ЄС базується на трьох стовпах.

Повноваження першого стовпа дуже широкі, а саме:

 спільний внутрішній ринок, тобто вільний рух осіб, капіталу, товарів та послуг;

 Митний союз;

 спільна торговельна політика;

 спільна транспортна та енергетична політика;

 Європейський соціальний фонд;

 спільна політика з питань охорони навколишнього середовища; 

 захист конкуренції.

Другий стовп – це Спільна зовнішня політика та Політика безпеки (СЗППБ). ЇЇ завданням є зміцнення єдності та незалежності Європи, що повинно сприяти збереженню миру, безпеки, проґресу на цілому континенті та у світі. Цілі СЗППБ:

 охорона спільних цінностей, життєвих інтересів, незалежності та цілісності ЄС, згідно з принципами Хартії Об’єднаних Народів;

 зміцнення безпеки ЄС та його членів;

 збереження миру та зміцнення міжнародної безпеки;

 підтримка міжнародної співпраці;

Третій стовп – співпраця у сфері юстиції та внутрішніх справ. Визначаючи обов’язки країн-членів у межах третього стовпа, творці Договору про ЄС не включили до діяльності ЄС питання, пов’язані з утриманням громадського спокою та охорону внутрішньої безпеки. У рамках третього стовпа, ЄС зобов’язується:

 забезпечити громадянам ЄС високий рівень охорони з питань свобод, безпеки та юстиції;

 запобігати расизму і ксенофобії, а також боротися з цими явищами;  запобігати організованій злочинності та боротися з ними;

 боротися з тероризмом, торгівлею людьми, торгівлею наркотиками, торгівлею зброєю, корупцією та зловживаннями.

З 1 листопада 1993 р. Європейське Співтовариство перейшло у нову стадію економічної інтеграції і за рішенням держав і урядів країн-членів стало називатись Європейським Союзом. У межах ЄС планується перехід і до політичної інтеграції – створення нової наддержави конфедеративного або федеративного типу. Поступово ЄС набуває рис єдиної державності, контури якої проступають в економіці, політиці і в соціальній сфері.

Особливу роль відіграло укладення Шенгенської угоди про вільне (безвізове) пересування громадян у межах Європейського Союзу. Згідно з умовами Амстердамського договору від жовтня 1997 року, Шенгенська угода про кордони є обов’язковим елементом для держав, які є членами Європейського Союзу. Підписання Амстердамського договору надало гарантії того, що розширення ЄС не послабить захищеність Союзу від імпорту товарів за демпінговими цінами, нелегальної міграції та організованої злочинності та буде сприяти вільному пересуванню громадян у межах Шенгенської зони.

Шенгенська угода – договір “Про відміну паспортного митного контролю між країнами Європейського Союзу”, первинно підписане 14 липня 1985 р. сімома європейськими державами (Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Німеччина, Португалія та Іспанія) в Шенгені , маленькому містечку в Люксембурзі, що знаходиться поблизу точки сходження кордонів Люксембургу, Німеччини та Франції. Угода вступила в дію 26 березня 1995 року. В 1995 р. до Договору і Конвенції приєдналися Іспанія і Португалія. Пізніше – Італія, Греція і Австрія. Лише в 2001 р. до Шенгенської угоди приєдналися скандинавські країни – Данія, Ісландія, Норвегія, Фінляндія і Швеція. З розширенням Євросоюзу в 2004 р. ряди учасників Шенгенського договору поповнилися 10 країнами Центральної і Східної Європи. 15 березня 2006 p. було прийнято Шангенський кодекс про кордони, що змінював Шенгенську конвенцію.

Шенгенська угода стала символом принципово нового етапу розвитку європейської інтеґрації. Фактична ліквідація внутрішніх кордонів між державами-учасницями Шенгенського договору стала ще одним важливим кроком на шляху до єдиної Європи. Власне, безперешкодний вільний перетин “внутрішніх кордонів” між країнами Європейського Союзу існував і до Шенгена. Але стосувався виключно громадян цих країн. Шенгенська віза, що видана однією з учасниць угоди, дійсна на території всіх країн-учасниць.

Основи подальшого розширення ЄС (2000 р. – сьогодення)

13 грудня 1997 р. Європейська Комісія представила План дій 2000 р., де представила стратегію зміцнення ЄС перед розширенням, передбачаючи також потребу реформування систем спільної сільськогосподарської політики, інституцій, соціальної політики, охорони навколишнього середовища та наукових досліджень. План дій був прийнятий Радою ЄС під час її засідання в Берліні 24- 25 березня 1999 року. У червні 1999 р. на саміті в Кельні було прийняте рішення про організацію Міжнародної конференції, присвяченої справам інституцій та прийняттю нових членів. Міжнародна конференція завершилася підписанням у ніч з 10 на 11 грудня 2000 року нового Договору, який спрямовувався на вирішення інституційних проблем ЄС, пов’язаних із розширенням. Положення Ніццького договору були офіційно визнані такими, яких цілком достатньо для потреб розширення ЄС.

1 травня 2004 року членами Європейського Союзу стали Польща, Угорщина, Чеська Республіка, Словаччина, Словенія, Кіпр, Мальта, Естонія, Литва, Латвія. Таким чином, відбулося п’яте розширення ЄС.

Шосте розширення ЄС відбулося 1 січня 2007 року. Новими членами ЄС стали Болгарія та Румунія.

Проект Конституції ЄС упродовж року широко обговорювався публічно і на міжурядовій конференції, зазнав певних змін, і зрештою був ухвалений 18 червня 2004 року главами держав та урядів 25 країн ЄС. Урочисте підписання Конституційного договору відбулося 29 жовтня 2004 року в Римі.

Ідея створення єдиної Європейської Конституції для держав, що входять у Союз виникла ще на початку становлення Співтовариства. Тоді інтеґраційний процес стримувало наполегливе небажання самих європейців поступатися частиною державного суверенітету на користь загальноєвропейського політико-економічного блоку. Дискусія про доцільність такого кроку і самого змісту майбутнього Основного закону єдиної Європи затягнулася на десятиріччя. Лише в червні 2004 року після тривалих переговорів на Саміті Європейського Союзу був схвалений компромісний текст першої в історії ЄС Конституції. Після тривалих переговорів глави держав і урядів 25 країн затвердили компромісний варіант.

Конституція затверджувала і загальні символи для країн ЄС: прапор – коло з 12 золотих зірок на блакитному полі, гімн – “Ода до радості” Людвіга Ван Бетховена. Офіційною валютою затверджувалося євро. Девіз об’єднання – “Єдність в різноманітності”. Святом утворення ЄС визначено День Європи – 9 травня.

Таким чином, серед головних нововведень Конституції

– юридичний статус ЄС;

  • запровадження посади Президента Європейської Ради та Міністра закордонних справ ЄС;

  • подальше обмеження застосування права вето за ухвалювання рішень;

  • залучення до ухвалювання рішень в ЄС національних парламентів;

  • вдосконалення інституційної структур;

  • включення до самого договору Хартії основних прав, яка, таким чином, стає обов’язковою до виконання, тощо.

Договір реформування або Лісабонська угода – нова базова угода щодо принципів функціонування Європейського Союзу. Офіційно іменується Проект договору, що поліпшує Договір про Євросоюз і Договір про становлення Європейського Співтовариства. Офіційне підписання Лісабонської угоди відбулось 13 грудня 2007 року. Новий договір повинен замінити Європейську Конституцію, прийняття якої практично провалилося.

Формально новий договір не є Конституцією – в ньому немає згадки про гімн чи прапор. Але документ зберіг всі ключові постанови про реформи, що були в первинному документі – Євроконституції. Договір повинен допомогти врегулювати кризу, що почалася в 2005 році, після того, як Франція та Нідерланди на своїх національних референдумах не підтримали Європейську Конституцію.

Таким чином, першим пріоритетом ЄС сьогодення є успішна ратифікація Лісабонської угоди, яка є першою угодою, котру підписали усі 27 країн-членів ЄС. Другим пріоритетом є Лісабонська стратегія. Чотири основні аспекти Лісабонської стратегії:

 інвестиції у дослідження;

 знання та інновації;  розвиток конкурентоспроможного бізнес-середовища;

 адаптація ринку праці відповідно до демографічних змін; енергетична політика та зміна клімату.

І останнє, що потрібно зазначити це те, що у 2013 році до Європейського Союзу приєдналась Хорватія, відбулось так зване VII розширення Європейського Союзу. Після входження у 2013 році Хорватії ЄС нараховує 28 країн-учасників.

РОЗДІЛ II.

СКЛАД ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ. КРАЇНИ-КАНДИДАТИ НА ВСТУП ДО ЄС

Європейський Союз є структурою, яка регулює здійснення економічної, політичної та правової інтеграції 28 європейських держав.

Країни-члени Європейського Союзу — країни, що приєднались до Європейської економічної спільноти, починаючи з 1958 року.

Членом Європейського Союзу може стати будь-яка країна географічно розташована у Європі, яка відповідає критеріям викладеним у Маастрихтському договорі . Серед них це демократичні (верховенство права, дотримання прав людини, тощо) та економічні (стабільна ринкова економіка).

Хронологія вступу країн до ЄС:

1957 Бельгія, Німеччина, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція

1973 Великобританія, Данія, Ірландія

1981 Греція

1986 Португалія, Іспанія

1995 Австрія, Фінляндія, Швеція

2004 Латвія, Литва, Естонія, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Чехія, Угорщина, Кіпр

2007 Болгарія, Румунія

1 липня 2013 – Хорватія

Процедура вступу до Європейського Союзу включає такі стадії:

  • консультативний етап, триває перед поданням країною заявки про вступ;

  • оцінковий етап, триває між поданням заявки та початком переговорів ;

  • переговорний, триває між відкриттям переговорів про членство до закриття переговорних позицій;

  • ратифікаційний;

  • імплементаційний

З точки зору процесу прийняття рішень на рівні інституцій Європейського Союзу та проходження відповідних документів, процедуру вступу також можна представити за допомогою наступних стадій:

  • подання до Ради Європейського Союзу заяви про членство;

  • звернення Ради до Європейської Комісії з проханням підготувати Висновок щодо заяви;

  • вручення Висновку Раді Єврокомісією;

  • рішення Ради (одноголосне) щодо початку переговорів про вступ;

  • початок переговорів між державами-членами і державою-заявником;

  • ухвалення Радою (одноголосне) за пропозицією Комісії спільної позиції на переговорах з державою-претендентом на вступ;

  • укладання окремої угоди між ЄС і державою, що вступає, стосовно проекту договору про вступ;

  • подання договору про вступ до Ради і до Європарламенту;

  • підготовка Комісією висновку щодо договору про вступ;

  • надання згоди (абсолютною більшістю) Європарламентом;

  • схвалення договору Радою ЄС (одноголосне);

  • укладення договору між Євросоюзом і країною, що вступає;

  • ратифікація договору сторонами;

  • набуття договором чинності з визначеної сторонами дати.

Щодо країн - кандитатів на вступ до Європейського союзу, то слід зазначити перш за все, що на даний момент є п’ять визнаних кандидатів на членство в Європейському Союзі: Туреччина (подана в 1987 р.), Північна Македонія (подана в 2004 р.), Чорногорія (подана в 2008 р.), Албанія (подана в 2009 р.) та Сербія (подана в 2009 р.). Усі розпочали переговори про вступ.Косово, незалежність якого не визнається п'ятьма країнами-членкинями ЄС, та Боснія і Герцеговина визнані ЄС потенційними кандидатами на членство. Боснія та Герцеговина офіційно подала заявку на членство, тоді як Косово має Угоду про стабілізацію та асоціацію (ССА) з ЄС, яка, як правило, передує подачі заявки на членство. Очікується, що Чорногорія та Сербія, найбільш просунуті кандидати, приєднаються не раніше 2022 року, причому 2025 рік є більш вірогідним. Поки інші прогресують, турецькі переговори фактично зупинились.

Критерії приєднання включені до Копенгагенських критеріїв, узгоджених у 1993 році, та Маастрихтського договору. Там вказано, що будь-яка "європейська держава", яка поважає "принципи свободи, демократії, поваги прав людини та основних свобод та верховенства права", може подати заявку на вступ до ЄС. Європейська країна чи ні є предметом політичної оцінки з боку інституцій ЄС.

Минуле розширення з часу заснування Європейського економічного співтовариства Внутрішніми шістьма державами в 1958 р. призвело до загального членства в ЄС до двадцяти восьми, хоча в результаті виходу Сполученого Королівства нинішня кількість держав-членів ЄС - двадцять сім.

З чотирьох найбільших західноєвропейських країн, які не є членкинями ЄС, ІсландіяНорвегія та Швейцарія подавали заявки на членство, але згодом заморозили їх, тоді як Велика Британія є колишнім членом. ЛіхтенштейнНорвегіяШвейцарія та Ісландія беруть участь в Єдиному ринку ЄС, а також беруть участь у Шенгенській зоні, що робить їх тісно пов'язаними з ЄС; однак жоден не входить до Митного союзу ЄС. У 2014 році ЄС підписав Угоди про асоціацію з країнами Східного партнестваГрузієюМолдовою та Україною. Європарламент прийняв резолюцію, що визнає "європейську перспективу" всіх трьох країн. АйзербайджанБілорусь і Вірменія поки не планують євроінтегруватися та вступати в Європейський Союз, адже ведуть інтеграцію з Російською Федерацією.

ВИСНОВКИ

Європейський Союз на даний момент нараховує 28 держав і на міжнародній арені виступає як самостійний суб’єкт міжнародного права і має дуже розгалужену мережу представництв більш ніж у 100 державах. У доктрині сучасного міжнародного права Європейський Союз іноді розглядається як міждержавне утворення особливого типу, як розмита конфедерація з тенденцією до переходу в унітарну державу нової формації.

У даному рефераті я проаналізувала особливості формування та розвитку складу Європейського Союзу Ці питання є актуальними в наш час, оскільки склад Європейського Союзу розширюється.

Досліджуючи обрану тему, я досягла таких результатів:

  1. Охарактеризувала історичний процес виникнення складу Європейського Союзу.

Європейській Союз утворився в результаті послідовного розвитку процесу інтеграції країн Західної Європи, яка пройшла у своєму розвитку декілька етапів.

9 травня 1950 рік - день, котрий вважається початком європейської інтеграції. Саме тоді міністр закордонних справ Франції Р. Шуман запропонував створити спільний ринок вугільної і сталеливарної продукції Франції, ФРН та інших західноєвропейських країн (пропозиція увійшла в історію під назвою “план Шумана”) . Серед найважливіших причин європейської інтеграції можна виділити наступні:

 необхідність протидії цілковитому домінуванню США у світовому господарстві;

 потреба взаємного порозуміння між країнами, зокрема між Німеччиною та Францією;

 потреба миру та безпеки;

 сподівання на економічний розвиток та добробут;

 утримання економічного та політичного значення на міжнародній арені.


  1. З’ясувала основні етапи формування Європейського Союзу.

Традиційно виділяють п’ять етапів створення Європейського Союзу:

- Основи кооперації у післявоєнній Європі (1945-1954 pp.);

- Розвиток економічної співпраці у Європі (1955-1969 pp.);

- Аспекти розширення Співтовариств (1970-1989 pp.);

- Заснування і розвиток “Європи без кордонів” (1990-1999 pp.);

- Основи подальшого розширення ЄС (2000 р. – сьогодення);

3. Охарактеризувала склад Європейського Союзу.

Із цього питання дізнались, що до Європейського Союзу на даний момент входять 28 країн.

Хронологія вступу країн до ЄС:

1957 Бельгія, Німеччина, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція

1973 Великобританія, Данія, Ірландія

1981 Греція

1986 Португалія, Іспанія

1995 Австрія, Фінляндія, Швеція

2004 Латвія, Литва, Естонія, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Чехія, Угорщина, Кіпр

2007 Болгарія, Румунія

1 липня 2013 – Хорватія

4.З’ясувала країн-кандитатів на вступ до Європейського Союзу.

Щодо країн - кандитатів на вступ до Європейського союзу, то слід зазначити перш за все, що на даний момент є п’ять визнаних кандидатів на членство в Європейському Союзі: Туреччина (подана в 1987 р.), Північна Македонія (подана в 2004 р.), Чорногорія (подана в 2008 р.), Албанія (подана в 2009 р.) та Сербія (подана в 2009 р.).

Отож, зі всього наведеного вище можна зробити висновок, що склад Європейського Союзу пройшов чималу вікову історію.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  • Азбука європейської інтеграції / І. Яковюк, Л. Трагнюк, В. Меделяєв. — Х. : Апекс+, 2006. — 168 с.

  • Віднянський С.В., Мартинов А.Ю. Об’єднана Європа від мрії до реальності. Історичні нариси про батьків-засновників Європейського Союзу. – К.: Вид-во Києво-Могилянська академія, 2011. – 395 с.

  • Дайнен Д. Дедалі міцніший союз: курс європейської інтеграції. — К.: К. І.С., 2006. — 696 с.

  • Консолідовані версії Договору про Європейський Союз та Договору про функціонування Європейського Союзу (Лісабонський договір).

  • Європейський Союз //Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол. Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998—2004. — ISBN 966-749-200-1.

  • Європейський Союз //ЕСУ

  • Європейський Союз: історія і засади функціонування: навч. посіб. / В. В. Копійка, Т. І. Шинкаренко; за ред. Л. В. Губерського. — 2-ге вид., виправл. і доповн. — К.: Знання, 2012. — 759 с. — (Вища освіта ХХІ століття). — ISBN 978-966-346-937-9.

  • Європейський Союз. Консолідовані договори. — К.: Port-royal, 1999.

  • Європейський Союз у XXI столітті: функціонування та розвиток: монографія / В. С. Загорський, О. Я. Красівський, О. С. Киричук, П. В. Когут, О. П. Котовська; ред.: В. С. Загорський, О. Я. Красівський; Нац. акад. держ. упр. при Президентові України. — Львів: ЛРІДУ НАДУ, 2016. — 631 c. 

  • Ильин Ю. Д. Лекции по истории и праву Европейского Союза . — Харьков: Консум, 1998. — 156 с. (рос.) (також: М.: Спарк, 2002. — 115 с. — ISBN 5-88914-181-3)

  • Історія європейської інтеграції від Римської імперії до Європейського Союзу: монографія / за заг. ред. І. В. Яковюка. — К. : Ред. журн. «Право України» ; Х. : Право, 2013. — 208 с.

  • Нестерович В.Ф. Лобіювання у правотворчому процесі Європейського Союзу / В.Ф. Нестерович. Українське право. 2007. № 1 (20). С. 242-256.

  • Нестерович В.Ф. Роль та місце лобіювання у європейському інтегруванні України / В.Ф. Нестерович. Бюлетень Міністерства юстиції України. 2009. № 3. С. 32-42.

  • Нестерович В.Ф. Інституційне оформлення суб’єктів впливу громадськості на прийняття нормативно-правових актів у Європейському Союзі / В.Ф. Нестерович. Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. 2010. № 3. С. 54-64.

  • Нестерович В.Ф. Конституційно-правове регулювання інституту лобіювання у Європейському Союзі / В.Ф. Нестерович. Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка. 2011. № 3. С. 27-39.

  • Нестерович В. Ф. Реалізація права петицій на рівні Європейського Союзу / В. Ф. Нестерович. Публічне право. 2016. № 2. С. 33-40.

  • Політологічний енциклопедичний словник / уклад.: Л. М. Герасіна, В. Л. Погрібна, І. О. Поліщук та ін. За ред. М. П. Требіна. — Х.: Право, 2015.

  • Посельський В. Європейський Союз: інституційні основи європейської інтеграції. — К. : Смолоскип, 2002. — 168 с.

  • Тоді Ф. Нарис історії Європейського Союзу / пер. з англ. М. Марченко. — К.: К. І.С., 2001. — 136 с.

скачати

© Усі права захищені
написати до нас