Міжнародна політика як спосіб взаємодії та відносин різних великих соціальних угруповань (племен, племінних об'єднань, народів, держав, блоків держав) має прадавню історію

Ім'я файлу: Міжнародна політика як спосіб взаємодії та відносин різних вели
Розширення: docx
Розмір: 54кб.
Дата: 19.01.2021
скачати

Вступ

Міжнародна політика як спосіб взаємодії та відносин різних великих соціальних угруповань (племен, племінних об'єднань, народів, держав, блоків держав) має прадавню історію.

З писемних джерел, датованих IV—III тис. до н. е., дійшли відомості про різноманітні союзи, військово-політичні об'єднання та блоки. Утворювалися вони переважно для спільного ведення воєн. Хоча були й випадки об'єднання держав на релігійно-політичних засадах (наприклад, у Стародавній Греції — дельфійська та делоська амфіктонії), які були створені для збереження храмового майна, підтримання миру і т. ін.

Проте ці об'єднання можуть вважатися поодинокими світлими плямами в історії людства, яке звикло розв'язувати міжнародні (міждержавні) конфлікти, вдаючись до військових дій.

Науковці стверджують, що за останні 5,5 тис. років людство жило в мирі не більше 300 років. Протягом цих 55 століть на нашій планеті відбулося 14,5 тис. воєн (з них дві світові — 1914-1918 і 1939-1945 pp.), в яких загинуло 3, 6млрд осіб.

За роки, що минули після закінчення Другої світової війни, у світі відбулося понад 250 воєн, в яких брали участь понад 90 держав (майже половина з наявних на планеті), а людські втрати становили понад 35 млн. осіб.

Ці процеси міжнародної взаємодії історично були провідними. Саме тому первісні уявлення про міжнародну політику, її зміст і цілі формувалися під впливом боротьби за перерозподіл території, збереження територіальної цілісності, недоторканності, суверенітету. Відповідно міжнародний звичай визнавав законним право на війну як спосіб розв'язання міжнародних проблем.

Проте поступово зароджується й практика досягнення угод, домовленостей щодо майнових, прикордонних питань, плавання в нейтральних водах, міжнародної торгівлі і т. ін.

У середні віки, коли почали утверджуватися феодальні держави, набули поширення ідеї суверенітету, рівноправ'я держав. Але вони не мали всеосяжного характеру, оскільки суверенітет держави розглядався як суверенітет монарха. Це був час приватної дипломатії феодалів.

Розвиток буржуазно-демократичних революцій XVIII-XIX ст. сприяв утворенню єдиного світового ринку, широкої мережі економічних, наукових, технічних, культурних зв'язків між країнами, народами, окремими людьми.

Цей процес, помножений на якісно нові комунікативні можливості суспільств, сприяв укладенню численних міжнародних угод з питань транспорту, зв'язку, санітарно-медичного обслуговування тощо. Як приклад можна назвати утворення Міжнародного телеграфного союзу (1865), Всесвітнього поштового союзу (1874) тощо.

Створення перших міждержавних військово-політичних союзів на теренах Європи в період 19-20 століть

Незважаючи на перші паростки демократії в міжнародних відносинах — вільне судноплавство на міжнародних річках (Дунай, Рейн), використання міжнародного арбітражу, — практика міжнародних відносин усе ж відзначається боротьбою за території, сфери впливу, джерела сировини та ринки збуту.

Більше того, право на воєнне розв'язання конфліктів навіть закріплюється в ряді міжнародних угод. Наприклад, Віденський конгрес 1814-1815 pp. визнав законність колективної інтервенції на захист монархій та існуючих кордонів у Європі. З метою реалізації цієї угоди 1815 р. було створено Священний союз, до якого увійшли Австрія, Греція, Росія й Франція.
На початку XX ст на Європейському континенті були найбільш розвинені Велика Британія та Франція які мали великі колоніальні території в Африці ,Азії та Південній Америці. Певний час вони залишалися на перших місцях у Європі за рівнем економічного і політичного розвитку, але після постання на карті нової держави — Німецької імперії, яка хотіла здобути собі «місце під сонцем» — почалася боротьба за першість у Європі. На початок ХХ століття Французька республіка і Велика Британія почали відставати в темпах розвитку від Німецької імперії, якій не вистачало «життєвого простору» — вона вимагала переділу кордонів і колоній.
Однією з цілей зовнішньої політики Великих держав у довоєнні роки була підтримка балансу сил в Європі. Це розвинулось у складну схему таємних та загальновідомих союзів і договорів, які потім перетворилися на військово-політичні блоки — Антанту і Троїстий союз. Противага між ними стала каталізатором початку війни.
Після першої світової війни була створена організація Ліга Націй- перша міждержавна організація, створена з метою розвитку співробітництва, досягнення миру та безпеки між народами.
На практиці основними завданнями були дотримання прав національних меншин і вирішення територіальних конфліктів у світі після Першої світової війни. Була заснована на Паризькій мирній конференції в 1919-1920 рр. Ініціатором її створення виступив 28-й президент США Вудро Вільсон.
1.2 Створення міжнародних воєнно-політичних союзів та початок 2 світової війни. Воєнно-политічне протистояння Антигітлерівської коаліції та країн Осі.
Але через півтора десятиріччя на мапі світу зароджувався новий військовий конфлікт.

Через наслідки Версальського мірного договору найбільше пострадала Німеччина, якій заборонялося мати свій власний флот та до того ж ще велика виплата контрибуції країнам переможницям Першої світової війни.
Основними причинами війни стали політичні суперечності, породженні недосконалою Версальською системою та агресивна експансіоністька політика нацистської Німеччини, Японської імперії та Італії які уклали між собою військово-політичний союз названий Країни Осі. На противагу їм виступали країни Антигітлерівської коаліції США, Велика Британія, Китай, Франція та з 1941 року до них приєднався Радянський Союз. В період
1 вересня 1939 року гітлерівські війська вторгнулися на територію Польщі. 3 вересня Велика Британія та Франція оголосили Німеччині війну. Упродовж 1939-41 років завдяки серії успішних військових компаній та низки дипломатичних заходів нацисти захопили більшу частину континентальної Європи.
У той же час Радянський Союз анексував (повністю або частково) території сусідніх європейських держав: Польщі, Румунії, Фінляндії, та країн Балтії, що відійшли до його сфери впливу на підставі пакту Ріббентропа-Молотова.
Після перемоги Антигітлерівської коаліції у Другій світовій війні пройшли докорнінні зміни на геополітичній мапі світу.

Війна завдала народам світу величезних людських і матеріальних втрат. Кількість жертв досі не встановлено. За приблизними підрахунками, у війні загинуло понад 60 млн осіб, 90 млн стали інвалідами.
Внаслідок війни ослабла роль Західної Європи в загальносвітовій політиці. Головними державами у світі стали СРСР і США. Велика Британія та Франція, незважаючи на перемогу, були дуже ослабленими. Війна показала іх нездатність та інших західноєвропейських країн контролювати величезні колоніальні імперії. У країнах Африки та Азії посилився антиколоніальний рух.

Європа опинилася розділеною на два табори: західний (капіталістичний) і східний (соціалістичний). Стосунки між двома блоками різко погіршилися вже за кілька років після закінчення війни. Почалася так звана Холодна війна.

Після невдалих спроб та рішень Лігі Націй до якої принципово не преєднувалися США, в 1945 році була створена Організація Об’єднаних націй для підтримки міжнародного миру і розвитку співробітництва у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального та гуманітарного характеру. Членами засновниками ООН стали 51 держава в тому числі Українська РСР.
Але через рік після закінчення Другої світової у 1946 році почалися напружені відносини країн переможниць СРСР та США яка прозвалась Холодна війна.
1.1 Розподіл світу створення воєнно-політичного блоку НАТО. Холодна війна
Холодна війна- глобальна політична та ідеологічна конфронтація між СРСР і його союзниками з одного боку, та США і країнами Західної Європи з іншого з березня 1946-по грудень 1991 року. Призвела до розпаду СРСР та переросла в сучасне протистояння між Росією та Заходом.

На думку Т.В. Орлової «холодна війна» стала третьою й останьою у 20 столітті світовою війною. З одного боку вона мала ознаки справжньої світової війни, яка закінчилася розподілом світу на користь переможців і повним крахом держав що програли.
Головними рушійними чинниками обох наддержав у другій половині 40-80 х років був взаємний страх і занепокоєння власною безпекою. Таким чином головна ознака війни – це конфронтація у світовій політиці , та формування військово-політичних блоків навколо двох наддержав.
Підписання Північноатлантичної угоди і створення Альянсу безпосередньо пов’язані з подіями що відбулися у світі після Другої світової війни Загроза післявоєнного реваншизму в Німеччині, а згодом і агресивна політика СРСР спонукали європейські країни і США шукати нової архітектури європейської безпеки. Зведення «залізної завіси», переворот у Чехословаччині в лютому 1948 року, блокада Радянським Союзом навесні того ж року окупаційних зон Берліна вимагали адекватної реакції.

Початком процесу формування оборонного союзу країн Заходу можна вважати зустріч у Брюсселі 4 березня 1948 року представників Бельгії, Великої Британії, Люксембургу, Нідерландів і Франції, на якій обговорювалася англо-французька пропозиція розробки договору про взаємну допомогу. 17 березня 1948 року був підписаний Брюссельський договір. Метою Брюссельського договору була спільна протидія можливій у майбутньому агресії зі сторони Німеччини, а також військова кооперація як відповідь на можливу радянську агресію.

Північноатлантичний договір був підписаний 4 квітня 1949 року у Вашингтоні представниками урядів Бельгії, Великої Британії, Данії, Ісландії, Італії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португальської республіки, Сполучених Штатів Америки та Французької республіки. Після завершення процесу ратифікації Договору всіма учасниками та депонування відповідних документів у США він набув чинності з 24 серпня 1949 року. НАТО народилася як результат нездатності ООН того часу забезпечити мир у світі, тоді, коли СРСР ветував багато постанов Ради безпеки цієї організації. Для легітимізації нової організації скористалися 51-м пунктом Статуту ООН, у частині 5 у рамках легітимного колективного захисту.

Концепцію новоутвореної міжнародної організації її перший Генеральний секретар лорд Ісмей окреслив як «тримати росіян на відстані, американців — всередині (Європи), а німців — під контролем».

1949—1956

Цей період характеризується розв'язанням загальних проблем безпеки, становленням системи колективної оборони, створенням основних керівних органів Альянсу, пошуком оптимальної структури та складу учасників. Вихідна ідея створення ефективної системи євроатлантичної безпеки полягала у поєднанні збільшення військової потужності з економічним піднесенням європейських країн.

У жовтні 1949 року Конгрес США прийняв рішення про надання європейським партнерам по НАТО військової допомоги в розмірі 1 млрд. доларів. У поєднанні з економічними зобов'язаннями за «планом Маршалла», військова допомога Сполучених Штатів виступала додатковим джерелом безпеки та стабільності в Європі. Водночас встановлювалася центральна роль США в обороні Західної Європи та Північної Атлантики. У січні 1950 року президент США Гаррі Трумен затвердив план об'єднаної системи оборони Північноатлантичного регіону, який містив конкретні заходи, спрямовані на формування необхідних військових структур та джерела їх фінансування.

1956—1967

Характеризується розвитком політичних консультацій між країнами-членами з усього спектра питань щодо відносин між Сходом і Заходом. Розпочався зі схвалення у грудні 1956 року Північноатлантичною радою рекомендацій, викладених у доповіді так званого «комітету трьох» (Гаетано Мартіно, Хальвард Ланге, Лестер Пірсон), про невійськове співробітництво в межах НАТО. Консультації, починаючи з найпростіших форм — обміну думками та інформацією — і закінчуючи відвертими дискусіями у керівних органах альянсу, поступово набули характеру безперервного процесу і забезпечили високий рівень взаєморозуміння і врахування інтересів кожного учасника Договору ще на стадії розробки політичних рішень. Таким чином формувався основний принцип прийняття рішень в Альянсі — шляхом консенсусу, способу прийняття рішень, які безперечно є дійсно спільними і водночас враховують специфіку позицій кожної держави-члена організації.
1967—1975

Новий період розвитку НАТО розпочався у грудні 1967 року після схвалення Північноатлантичною радою доповідь бельгійського міністра закордонних справ П'єра Армеля «Про майбутні завдання альянсу», відомої як доповіді Армеля. Доповідь містила виклад політики безпеки блоку, відомої також як «Доктрина Армеля», яка становила соціально-політичну сторону військової доктрини Альянсу. В доповіді підкреслювалося що доктрина мирного співіснування змінила характер конфронтації між Сходом і Заходом, але не усунула основні проблеми. Виходячи з цього було зроблено висновок, що без нових військових зусиль НАТО ні мир в Європі, ні сама політика розрядки взагалі неможливі. Північноатлантичний альянс розглядався як гарант миру і стабільності на Європейському континенті. Доктрина проголошувала два основних принципи діяльності НАТО: оборона, тобто нарощування військового потенціалу блоку, і розрядка — проведення політики пом'якшення напруженості на Європейському континенті. Згідно з доктриною Армеля головною політичною метою НАТО стало «досягнення в Європі справедливого і міцного мирного порядку»; члени НАТО брали зобов'язання одночасно підтримувати необхідний військовий потенціал для оборони та стримування, а також сприяти послабленню напруги у відносинах між двома блоками. По суті це стало новою стратегічною концепцією Альянсу. Не менший вплив мала Доповідь і на стосунки між державами-членами: ініціатива Армеля продемонструвала вплив малих держав-членів НАТО на більш великі держави, зокрема, на супердержаву — Сполучені Штати. НАТО сприйняла ідею, яка була закладена в цій доповіді, в результаті чого відцентрові сили, які могли б призвести до розпаду Північноатлантичного союзу, притупилися. Ця доповідь проклала для НАТО курс, що привів згодом до закінчення «холодної війни».

1975—1985

В середині 1970-х політика «розрядки» змінилася новим витком політичної конфронтації та військового протистояння, що було обумовлено радянською інтервенцією в Афганістані, розгортанням в СРСР нових балістичних ракет середньої дальності РСД-10 «Піонер» (SS-20 за класифікацією НАТО) і, як відповідь, розміщенням США в Європі МБР MGM-31A «Першинг-1А», початком розробки в Сполучених Штатах програми СОІ.

В умовах загострення відносин зі Сходом у 1984 році відновив діяльність Західноєвропейський союз. Натомість альянс зміцнив позиції в Європі після вступу до нього в 1982 році Іспанії. Що стосується військово-технічного боку військової доктрини блоку — стратегії гнучкого реагування, то лідери НАТО традиційно характеризували її як оборонну. Сама сутність «гнучкого реагування» полягала у здатності блоку шляхом відповідних, сумірних з характером загрози дій запобігти, а якщо необхідно, то і відбити збройну агресію різного масштабу в будь-якому районі зони відповідальності Альянсу. НАТО відмовилася взяти на себе зобов'язання не застосовувати ядерну зброю першим. Генеральний секретар Альянсу Пітер Карінгтон в грудні 1984 року прямо відкинув таку перспективу, заявивши: «Ми не є прихильниками відмови від можливості використання першими ядерної зброї»^[9]. Загострення тривало до кінця 1985 року, коли після приходу до влади у СРСР Михайла Горбачова почалися його регулярні зустрічі з лідерами США та інших західних країн і переговорний процес між сходом і Заходом набував незворотного характеру.

1985—1990

З початком перебудови в Радянському Союзі і оприлюдненням горбачовської концепції «Європа — наш спільний дім» розпочинається період відлиги у відносинах НАТО і СРСР. Вже у грудні 1987 року Михайло Горбачов і Рональд Рейган підписали у Вашингтоні договір про повну ліквідацію ракет середньої і малої дальності. Це було перше в історії реальне знищення цілого класу сучасних ядерних озброєнь. Незабаром після цього процес кардинальних змін у відносинах між Сходом і Заходом набував несподівано стрімкого розмаху. Переломним став 1989 рік, який розпочався із повного виведення радянських військ з Афганістану. За цим слідували прихід до влади у Польщі першого на сході Європи некомуністичного уряду Тадеуша Мазовецького, демократичні революції в Угорщині, Німецькій Демократичній Республіці, Чехословаччині та, врешті, падіння Берлінської стіни, яке символізувало початок якісно нового періоду у світовій історії. 1989 рік завершився першими в історії відвідинами Міністром закордонних справ СРСР Едуардом Шеварднадзе штаб-квартири НАТО в Брюсселі його та переговорами з Генеральним секретарем НАТО Манфредом Вернером і постійними представниками держав-членів Альянсу.

Впродовж 1990-1991 років перехід влади до демократичних сил відбувся і в інших країнах Східної Європи та в союзних республіках СРСР. Наслідком цих змін стали возз'єднання Німеччини, припинення «холодної війни», розпад Радянського Союзу і Варшавського блоку. Європа та світ опинилися у принципово новій політичній ситуації, що не могло не вплинути на Північноатлантичний альянс і зумовило початок процесу його адаптації до нових геополітичних умов. В цей період навіть точилися дискусії про розпуск Альянсу і недоцільності його існування у постбіполярному світі, але нестабільність нової ситуації викликала необхідність лише трансформації альянсу й уточнення його ролі. Крім того, важливе значення мало і бажання країн-членів зберегти спільний цивілізаційний простір. НАТО вступив у новий етап своєї історії.

Створення Організації Варшавського договору.

угода про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу, укладена 14 травня 1955 у Варшаві Албанією, Болгарією, Німецькою Демократичною Республікою, Польщею, Румунією, СРСР, Угорщиною та Чехословаччиною. Вступив у дію 5 червня 1955. Договір уклад. на 20 р. із автоматич. продовженням на наступні 10 р. для тих країн, які його не розірвуть за рік до закінчення цього строку. 1975 термін дії продовж. на 10 р., у 1985 – ще на 20 р., з наступ. пролонгацією на 10 р. Основу В. д. склав військ.-політ. союз соціаліст. країн Європи – Організація Варшавського договору (ОВД), створ. на противагу НАТО. Албанія від 1962 не працювала у В. д., а 1968, протестуючи проти окупації Чехословаччини, офіц. вийшла з нього. Вищий орган – Політ. консультатив. ком-т – знаходився у Москві. Органами Політ. консультатив. ком-ту були Ком-т міністрів закордонних справ, Об’єднаний секретаріат, Ком-т міністрів оборони та Об’єднане командування. Країни ОВД брали зобов’язання утримуватися від силових методів вирішення суперечок у міжнар. відносинах, консультуватися між собою з усіх важливих питань, надавати допомогу у разі воєн. нападу на одну або кілька країн-учасниць. Найважливіші принципи, що були декларовані як основа взаємовідносин між державами, – рівність усіх країн, невтручання у внутр. справи одна одної, тісне всебічне співроб-во, взаємна повага незалежності та суверенітету, гармонійне сполучення нац. та інтернац. інтересів. Однак ці принципи грубо порушувались з боку СРСР, який використовував ОВД як знаряддя власної політики, зокрема з допомогою військ. підрозділів країн-учасниць ОВД були придушені демократ. рухи в Угорщині (1956) та Чехословаччині (1968). Зростання антитоталітар. і незалежниц. настроїв серед насел. країн-учасниць ОВД, вимоги проведення самостій. політики і демократ. реформ призвели до того, що у лютому 1990 були скасовані військ. органи ОВД, а 1 липня 1991 у Празі Болгарія, Угорщина, Румунія, СРСР і Чехословаччина підписали протокол про припинення дії В. д. (Нім. Демократ. Респ. вийшла із ОВД у 1990, після об’єднання із Федератив. Респ. Німеччина). Скасування В. д. стало фактич. закінченням «холодної війни» – військ.-політ. протистояння ОВД і НАТО, яке тривало бл. 40 р., і поштовхом до зміни зовн.-політ. орієнтирів країн Сх. Європи.

Воєнно-політичний фактор у міжнародній політиці 21 століття

На початку 21 століття найбільшим військово-політичним блоком є Організація північно-атлантичного альянсу який після розпаду Радянського Союзу розширювався все більше на Східну Європу. Не було ні одного утворення яке могло б кинути виклик альянсу у військовій могутності. Але 11 вересня 2001 року відбулася подія яка розпочне розв’язання конфліктів на Близькому Сході.
Терористичний акт 11 вересня 2001 року (також відомий як 9/11) — серія скоординованих терористичних атак ісламістської організації «Аль-Каїда», здійснена 11 вересня 2001 року на території США за допомогою захоплених пасажирських літаків. Унаслідок нападу загинуло 2 996 осіб, більше 6 000 осіб отримали поранення. Таким чином, теракт став найбільшим в історії за кількістю жертв; інфраструктура зазнала збитків на суму не менше 10 млрд доларів США.

Вранці 11 вересня чотири групи терористів-смертників, загальною кількістю 19 осіб, захопили чотири пасажирські авіалайнери, що належали двом великим авіаперевізникам США (United Airlines і American Airlines). Всі літаки вилетіли з аеропортів у північно-східній частині Сполучених Штатів і прямували до Каліфорнії. Кожна група викрадачів мала щонайменше одного члена, що пройшов початкову льотну підготовку. Терористи, захопивши літаки рейсу 11 American Airlines і рейсу 175 авіакомпанії United Airlines, спрямували обидва лайнери у північну та південну вежі комплексу Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку відповідно. Всередині будівель спалахнула пожежа. Вогонь розплавив несучі сталеві конструкції, що викликало повне руйнування споруд.

Протягом години і 42 хвилин обидві 110-поверхові вежі-близнюки обвалилися. Уламки зруйнованих будівель й пожежа викликали частковий або повний обвал понад десятка прилеглих споруд, зокрема 47-поверхової вежі 7 Всесвітнього торгового центру. Третій літак (рейс 77 American Airlines) викрадачі направили в будівлю Пентагону, розташовану неподалік від Вашингтону, що призвело до часткової руйнації західної частини штаб-квартири міністерства оборони США. Пасажири і команда четвертого авіалайнера (рейс 93 United Airlines), довідавшись про долю інших літаків, атакували викрадачів і довели літак до катастрофи у безлюдному полі поблизу містечка Шанксвілл, що в штаті Пенсильванія.

Знищення Всесвітнього торгового центру та прилеглої інфраструктури завдало серйозної шкоди економіці Нижнього Мангеттена, справивши значний вплив на світові ринки. Уолл-стріт закрили до 17 вересня 2001, а громадянський повітряний простір в США і Канаді — до 13 вересня. Очищення території від уламків будівель тривало аж до травня 2002. Пентагон було відремонтовано протягом року після теракту.

Підозра у здійсненні найбільшого в історії теракту швидко впала на «Аль-Каїду». Сполучені Штати відреагували посиленням заходів безпеки всередині країни. Згодом США розпочали оголошену Бушом Війну з тероризмом і вторглися в Афганістан, аби змістити талібів, які переховували представників «Аль-Каїди». Багато країн після даного випадку зміцнили своє антитерористичне законодавство і розширили повноваження правоохоронних органів і розвідувальних служб для запобігання подібних нападів. Хоча лідер «Аль-Каїди» Усама бен Ладен спершу заперечував будь-яку причетність до теракту, в 2004 році він врешті-решт взяв на себе відповідальність за атаки. Мотивами головний терорист назвав підтримку США Ізраїлю, присутність американських військ у Саудівській Аравії та санкції проти Іраку. У травні 2011 року силами американського спецпризначення SEAL Team Six Усаму бен Ладена було виявлено і вбито в Пакистані.

Отож уроки 11 вересня показали що держава може мати найбільшу армію у світі бути головним учасником НАТО та проводити військові операції на інших континентах але від терористичної загрози та терористичних угрупувань потрібна не тільки армія але і ефективні спецслужби які працюють на випередження.
2.1 Війна в Іраку. Повалення режиму Саддама Хусейна операція коаліції.

Після півторарічних подій 9/11 міжнародна коаліція яку очолювали США та Велика Британія звуинуватили владу Іраку у співпраці з членами Аль-Каїди та у масовому випуску зброї масового ураження.

20 березня 2003 року спільними військовими діями США та Великої Британії була розпочата операція « Шок і трепет» з метою повалення режиму правління Саддама Хусенйна та його Баасиської партії.

Результатом інтенсивних та тривалих пошуків спеціально створеної урядом США команди для пошуку іракської зброї масового ураження стали всього кілька снарядів із хімічною начинкою, що склало разючий контраст із передвоєнними застереженнями про наявність значної збройової програми. Після завершення активних боїв та капітуляції регулярної іракської армії, розпочався період окупації Іраку.

20 березня — 1 травня 2003 року об'єднані сили США і антиіракської коаліції провели проти Іраку військову операцію, що отримала первинну назву «Шок і трепет». Потім операція отримала назву «Свобода Іраку». Офіційний Багдад назвав війну «Харб аль Хавасим» — «вирішальною війною».

Офіційним приводом для вторгнення був заявлений зв'язок режиму Саддама Хусейна з міжнародним тероризмом, зокрема рухом «Аль Каїда». Iнформація ЦРУ про наявність в Іраку запасів хімічної зброї масового ураження знайшла підтвердження. Боєголовки з нервово-паралітичним газом було знайдено саме в зоні, яку контролював один із союзників США по коаліції — Польща^[2]. Рішення про застосування військової сили проти Іраку підтримали 45 держав світу. Військові контингенти виділили 32 держави. 98 % військ вторгнення надали США і Велика Британія.

Висновок
Сучасний світовий суспільний розвиток характеризується істотними змінами. Вони настільки масштабні й динамічні, що вимагають серйозного переосмислення, комплексного і глибокого аналізу всіх факторів і тенденцій, що зумовлюють і визначають розвиток світового співтовариства, напрацювань адекватної оцінки міжнародних відносин у всьому їх різноманітті, суперечливості і складності. Знаходячись в основі процесів глобалізації єдиний світовий ринок і ліберальна економічна доктрина в сукупності з утворенням глобального інформаційного простору з вільним доступом зумовили наступні головні ознаки формування нової системи міжнародних відносин. По-перше, спостерігається стійке зростання важливості зв'язків і потоків ресурсів, а також пов'язаних з цим процесів їх формування, направлення і контролю. По-друге, недолік того або іншого ресурсу в цих умовах компенсується інтенсивністю «комунікацій», тобто зв'язків суб'єкта в системі міжнародних відносин, що дають йому доступ до цього ресурсу. По-третє, нездатність традиційних систем державного управління контролювати ту або іншу активність своїх громадян і організацій в системі глобальних зв'язків [1]. Проблеми національної безпеки у всі часи і в усіх куточках нашої планети були, є і ще значний час будуть надзвичайно актуальними. Екологічні, технічні, етнічні, соціальні, ідейні, політичні і економічні зрушення, що відбуваються постійно, детермінують зміни конфігурації могутності країн та їх взаємовідносин, створюють нові виклики та зумовлюють пошуки адекватних відповідей. За 50 років після Другої світової війни в середніх (25-30) та малих (більш 400) війнах, які охопили не менше країн, ніж було у великій війні, загинуло більш ніж 40 млн. чоловік, більш ніж 30 млн. виявились біженцями, що співставно до жертв світових війн [2]. Вищезгадане дозволяє впевнено виділити військову сферу життя суспільства як одну з найважливіших, а військову складову національної безпеки України, відповідно, як одну з пріоритетних. Роль військового фактору в національній обороні та у міжнародних відносинах ХХІ ст. буде залишатись вагомою, особливо з урахуванням появи нових ядерних держав та постійною модернізацією збройних сил більшості ведучих країн світу [3]. Вихідними даними при опрацюванні змісту та планів військового будівництва виступає сукупність таких основних положень: оцінка воєнно-політичної обстановки (ВПО), військові загрози для кожної держави та воєнні прагнення його керівників. Це, у свою чергу, викликає необхідність усебічного теоретичного осмислення воєнної безпеки як системи, що дозволяє, з одного боку, здійснити об'єктивну оцінку її стану, а з іншого боку - виробити рекомендації для підвищення її ефективності в сучасній воєнно-політичній обстановці, оцінка якої, у свою чергу, має важливе значення для всієї системи національної безпеки. Історичний досвід переконливо свідчить, що ефективність воєнної безпеки багато в чому визначається науковим рівнем оцінки стану ВПО і глибиною прогнозування її розвитку [4; 5; 6]. Сформульовані на цій основі висновки враховуються при формуванні воєнної політики і воєнної доктрини держави, обґрунтуванні напрямів розвитку збройних сил, аналізі військових приготувань імовірного супротивника, оцінці співвідношення сил у світі в цілому, на театрах воєнних дій і стратегічних напрямах. Оцінка ВПО має важливе значення і для з'ясування характеру сучасних воєн, конфліктів і способів їхнього ведення, а також для обґрунтованого пошуку ефективних напрямків підвищення бойової готовності ЗС і вироблення заходів щодо планування і підготовки країни до відбиття агресії [7; 8; 9; 10; 11; 12; 13; 14; 15; 16]. Доречно привести з цього приводу думку провідних західних фахівців щодо оцінки ВПО. В.Плєтт зазначає, що «…вона необхідна головним чином для того, щоби допомогти відповідальним керівникам розробляти та здійснювати заходи із забезпечення національної безпеки у мирний час, а під час війни – забезпечити керівництво військовими діями і підготовку стратегічних планів на післявоєнний період…» [17]. Важливість оцінки відмічали у своїх роботах Н. Макіавеллі і Р. Хілсмен [18; 19]. Таким чином, важливим структурним елементом воєнної безпеки, який виконує роль своєрідної зв’язуючої ланки між її теоретичним змістом і практичними потребами виступає ВПО. Усе це зумовлює необхідність подальшого і систематичного вивчення і уточнення змісту і структури ВПО, удосконалювання організаційно-технічного механізму її оцінки і прогнозування. Будучи складним утворенням, в якому тісно переплітаються процеси і явища у сфері міжнародних відносин, внутрішньої і зовнішньої політики окремих держав і їх коаліцій, ВПО характеризується динамізмом, багатообразністю тенденцій, форм прояву тощо. Тому класифікація всіх компонентів і їх параметрів (станів), які утворюють воєнно-політичну обстановку, являє собою достатньо складну проблему. Однак основними вихідними, базисними явищами, що детермінують воєнно-політичну обстановку, являються воєнна політика і воєнно-політичні відносини [9; 11; 13; 14; 16]. Воєнна політика як складова частина входить до діяльності основних суб’єктів політики, як сфери взаємодії між ними, пов’язану, насамперед, з проблемою завоювання, утримання і використання державної влади, а також – реалізації визначення інтересів, політичних цілей. Вона безпосередньо пов’язана з військовим будівництвом, створенням збройних сил, їх підготовкою і застосуванням для досягнення політичних цілей, служить для забезпечення корінних інтересів і самого існування відповідних держав. Воєнна політика держав конкретизується в їх воєнних доктринах, військовій стратегії і в практиці військового будівництва. У кінцевому підсумку сутність воєнної політики будь-якої держави (політичної партії) зводиться до покладеної в її основу концепції підготовки і використання військових засобів для досягнення політичних цілей. Основні положення воєнної політики, що торкаються характеру сучасної війни, розуміння задач держави в можливому військовому зіткненні, способів їх вирішення, а також напрямку підготовки країни і збройних сил до війни, становлять ідейно-політичну основу воєнної доктрини. Але функції воєнної політики щодо воєнної доктрини не обмежуються лише формуванням її основних положень. Прогнозуючи розвиток ВПО в світі і в окремих регіонах, використовуючи найновіші висновки воєнної науки, вона періодично, за необхідністю вносить до змісту воєнної доктрини відповідні зміни і доповнення [12]. Саме тому останнім часом деякі провідні країни світу, блоки і організації переглянули чи переглядають свої доктрини, стратегії і концепції щодо застосування ЗС та засобів збройної боротьби (США, РФ, Франція, ФРН, НАТО, ОДКБ тощо). В сучасних умовах, на думку керівництва Альянсу, в новому варіанті Стратегічної концепції повинно бути значно розширена сфера застосування ст.5 Вашингтонського договору (1949) за рахунок задіювання коаліційного військового потенціалу не тільки для відбиття «воєнної агресії» проти НАТО, але і в інтересах протидії терористичним і іншим асиметричним загрозам, забезпечення учасникам організації вільного доступу до енергетичних ресурсів [1]. Реалізація планів і програм військового будівництва породжує певний вид політичних відносин. Ці відносини, які не пов’язані безпосередньо з військовими діями, являють собою воєнно-політичні відносини [9; 10]. Глибоке дослідження, наукове осмислення і аналіз ВПО займають особливе місце серед найважливіших проблем воєнної політики і воєнної науки. Ця проблема завжди притягувала значну увагу воєнно-теоретичної думки. Однак до останнього часу суть і зміст ВПО розглядались в основному в рамках військової стратегії і оперативного мистецтва, тобто воєнної науки. Разом з тим виключна складність, багатоплановість і динамізм історичного розвитку людства, різке зростання складності і багатоманітності соціально-політичних процесів і явищ вимагають більшої уваги до аналізу ВПО [1; 9; 10; 11; 12; 13; 14; 15; 16; 20]. Що ж входить до поняття «воєнно-політична обстановка»? ВПО являє собою політичне утворення, і це має вирішальне значення для розуміння її сутності. Так, ще М.В.Фрунзе писав: «Коли ми вдивляємося у положення інших держав, ми бачимо, як з кожним днем сфера політики все тісніше і тісніше переплітається зі сферою воєнної діяльності. Стратегія у вузькому воєнному розумінні цього слова являється частиною стратегії політичної. Тому і, як висновок з цього, нам потрібно заглибитись у всю сферу політичної діяльності як внутрішньої, так і міжнародної. Тут, в цій ділянці, ми знайдемо ключ до багатьох питань суто воєнного порядку…» [11]. Дане визначення і зараз трактується як базове значною кількістю військових дослідників. Ю.Я.Киршин під воєнно-політичною обстановкою розуміє «…відповідний стан політичних відносин класів, партій, націй, держав та їх коаліцій, який безпосередньо зв’язаний із підготовкою та можливим використанням ними засобів збройної боротьби…» [13]. 56 Актуальні проблеми міжнародних відносин. Випуск 101 (Частина І), 2011 Інше бачення цього поняття у В.М.Баринкіна, що це «…історично конкретна сукуп

Інше бачення цього поняття у В.М.Баринкіна, що це «…історично конкретна сукупність умов та факторів, які зв’язані з розстановкою воєнно-політичних сил, характером їх дій та станом відносин між ними, використанням воєнної сили у політичних цілях...» [14]. Є й інші погляди [1; 9; 10; 11; 15; 16]. Виходячи з вищезазначеного, пропонуємо під воєнно-політичною обстановкою розуміти стан відносин між державами та коаліціями держав (націями, політичними партіями), а також контрольованих ними військовими організаціями, формуваннями, угрупованнями, що відображає на даний момент розстановку, співвідношення та взаємодію військових, економічних, політичних та інших сил і характеризує ступінь напруги цих відносин у даному регіоні (державі) або у світі в цілому. Як бачимо, сутність ВПО виражається двома діалектично взаємозв’язаними ознаками, які надають їй нову якісну визначеність. По-перше, вона є результатом і процесом політичної взаємодії сторін; по-друге, ця діяльність проводиться із застосуванням військових засобів збройного насилля. Провідне місце в даному співвідношенні належить політичній стороні, яка визначає принципові особливості використання військової сили для досягнення поставлених цілей (загрозу або пряме її застосування, відмова від військових засобів). Для повної оцінки ВПО необхідно виявити ті фактори (умови, обставини), які утворюють конкретну воєнно-політичну обстановку, формують конкретний тип (характер) воєнно-політичних відносин (союзницькі, дружні, партнерські, нейтрально-очікувальні, напружені, конфронтаційні, ворожі), визначають їх стан і тенденції змін. До них насамперед належать: v суб’єкти (сторони) воєнно-політичних відносин – політичні сили, які мають у своєму розпорядженні військові засоби і здатні використовувати їх у політичних цілях; v геополітичне положення сторін (територія, кордони, ресурси тощо); v позиції й особисті якості політичних лідерів і військового керівництва, його готовність до рішучих дій, схильність до авантюризму, негайного застосування військової сили чи очікування компромісів; v можливості сторін (економічні, демографічні, науково-технічні тощо), стан і тенденції розвитку суспільної свідомості, характер воєнно-політичної пропаганди («інформаційно-психологічної війни»), стан ідеологічної боротьби воєнно-політичних сил; підтримка (неприйняття) широкими масами воєнної політики, яка проводиться керівництвом держав; v воєнно-політичні дії, які застосовують суб’єкти ВПО для досягнення своїх політичних цілей (демонстрація сили, застосування сили в різних формах і масштабах, роз’єднання конфліктуючих сторін, виведення військ з чужих територій і участь у переговорах, встановлення перемир’я, скорочення озброєнь тощо) v воєнно-політичні сили (нації, держави, їх коаліції, а також створені ними державні військові організації: ЗС, інші військові формування, військові союзи та їх сукупний потенціал, кількість і якість ЗС, їх склад, стан, дислокація, можливості); v воєнно-політичні інтереси, цілі, наміри та дії воєнно-політичних сил, плани та воєнні доктрини, концепції, тенденції змін їх характеру; v воєнно-політичні відносини сторін (мирного співіснування, військової конфронтації, збройної боротьби між конфліктуючими сторонами; відносини співпраці, взаємодопомоги, єдності між союзними та дружніми силами; відносини невтручання, нейтралітету), їх характер

Об’єктивний зміст воєнно-політичних відносин визначається співвідношенням інтересів і потреб задіяних сторін. Найбільш суттєвими є такі групи інтересів: - геополітичні інтереси (визначаються територією, сировинними та енергетичними ресурсами країни, кількістю і якістю народонаселення, рівнем розвитку комунікаційної інфраструктури держави тощо); - політико-ідеологічні (формуються під впливом політичної системи суспільства, особливостей організації державної влади, запропонованих нею політичного режиму і політичного курсу, панівної ідеології, рівня розвитку засад духовного плюралізму, релігійних чинників тощо); - етнонаціональні (інтереси збереження і розвитку етнічних груп на історичній території заселення, набуття ними ознак політичної незалежності, в тому числі шляхом формування власної державності, інтереси возз’єднання розділених етносів, захисту споріднених національно-етнічних груп, що проживають за межами етнодержавного утворення, інтереси діаспори тощо); - соціально-економічні (виробничі, коопераційні, торгові, транспортні інтереси тощо). Необхідно підкреслити, що різноспрямовані інтереси, як правило, суперечливо діють на систему воєнно-політичних відносин і на воєнно-політичну обстановку в цілому [6; 15]. Завдяки сучасній відкритій системі глобальних зв'язків принципово відмінні по своїх характеристиках суб'єкти міжнародних відносин стають рівнозначними з погляду формування військово-політичної обстановки. В цілому у всьому різноманітті суб'єктів можна виділити три основні групи. До першої групи відносяться держави і їх об'єднання - міждержавні організації, блоки і коаліції, до другої - провідні корпоративні структури, що мають національну, або транснаціональну приналежність і що діють в глобальному ринковому просторі. Третю групу складають різноманітні недержавні суб'єкти, що діють, на відміну від корпорацій, в основному поза глобальним ринком від організацій гуманітарного характеру до кримінальних і екстремістських структур. Водночас, варто зазначити що через відмінність організаційних структур і їх ресурсів, а також довгострокові і короткострокові завдання перерахованих груп суб'єктів, перспективи формування світового порядку і військовополітичної обстановки визначатимуться характером перерозподілу ролей і функцій між ними [22]. Головний інтерес будь-якої політичної сили чи то класу, нації, партії або держави, міститься в її самозбереженні, забезпеченні вигідних умов свого існування і розвитку. Але, крім цього, для неї характерне прагнення до розширення свого впливу, захоплення провідної ролі, завоювання нових позицій і навіть до встановлення економічного і політичного панування. Ці дві тенденції – самозбереження і розширення впливу (експансія) – знаходять своє відображення у відповідних політичних і воєнних доктринах, довгострокових і найближчих цілях, конкретних планах дій. Так, на рубежі другого тисячоліття США, утримуючи позиції найпривабливішого інвестиційного майданчика глобальної економіки з опорою на військову силу, фінансову потужність і інформаційну експансію, забезпечили собі можливість формувати військовополітичний «порядок денний» для решти держав. В цілому, в першому десятилітті XXI століття сформувалося декілька геополітичних проектів (США, Китай, ЄС), що задають різні моделі формування військово-політичної обстановки. Як бачимо, всі ці три моделі співіснуватимуть і конкуруватимуть на міжна58 Актуальні проблеми міжнародних відносин. Випуск 101 (Частина І), 2011 родній арені, а домінування тої або іншої на певних тимчасових інтервалах залежатиме від перерозподілу ролей і функцій між державами, корпораціями і неурядовими суб'єктами, суб'єктами так званої «третьої групи» [1; 22]. Вагомий вплив на характер воєнно-політичних відносин і змін ВПО надають, як ми спостерігаємо, демографічні, науково-технічні, морально-психологічні й особливо воєнно-економічні, інформаційні і власне військові можливості сторін. У сучасних умовах, не володіючи достатньо високим воєнним і економічним потенціалом, неможливо ефективно впливати на розвиток ВПО. Наприклад, найбільший вплив на розвиток ситуації в сучасній Європі надають: v нарощування зусиль США по закріпленню своєї військової присутності в Східній Європі і досягнення стратегічної переваги над РФ; v активізація діяльності керівництва НАТО по глобалізації функцій Альянсу і закріплення його провідної ролі в системі європейської безпеки; v розвиток військових можливостей ЄС і розширення його участі в операціях кризового реагування; v загострення конкурентної боротьби між об'єднаною Європою і США, а також загострення конкурентної боротьби за лідерство і сфери впливу; v посилення дії на європейську безпеку нетрадиційних загроз (міжнародний тероризм; розповсюдження ЗМУ, технологій і матеріалів для його виробництва; незаконна торгівля зброєю, наркотиками; неконтрольована міграція населення) [1; 22]. Кількісні характеристики збройних сил, як видно з прикладу, впливають на ВПО, однак сьогодні все більшого значення набувають якісні і структурні особливості збройних сил, економічні і природні ресурси країни, інформаційна, технічна і морально-психологічна переваги держави над іншими суб’єктами воєнно-політичних відносин. При цьому важливо правильно оцінювати свої і чужі можливості, порівнювати їх з відповідною обстановкою і намірами сторін, прогнозувати ситуацію і на цій основі повністю використовувати наявний потенціал. Фактором, що формує воєнно-політичні відносини (духовні і матеріальні), виступають воєнно-політичні дії, які можуть носити чисто військовий характер (бойові дії), а також приймати форму миротворчої діяльності [14]. Таким чином, серед багатьох факторів, що впливають на воєнно-політичні відносини, в якості визначальних (детермінуючих) виділяються своєю «вагою» і значимістю два: співвідношення сил між суб’єктами воєнно-політичних відносин, а також характер і зміст їх воєнних доктрин (концепцій). Для правильного аналізу і оцінки ВПО важливо встановити чітку градацію її можливих станів і критеріїв, що дозволяють їх визначати (фіксувати): за сферою дій, за її масштабами, за ступенем гостроти обстановки, за ступенем стійкості та змін [11; 14]. За сферою дій воєнно-політична обстановка виступає як сторона (зріз) внутрішньої політичної обстановки в державі (її частині) і зовнішньої міжнародної обстановки в будьякому регіоні або в світі в цілому. За масштабами, кількістю учасників, ширині дій умов і факторів, що визначають ВПО, слід розрізняти: v ВПО в світі в цілому – світову ВПО; v ВПО в окремому крупному регіоні – регіональну ВПО (наприклад, в Європі); v ВПО в окремій країні – локальну ВПО; v ВПО в частині країни ( в окремому районі) [13; 14; 15]. ВПО на всіх рівнях розглядається як частина міжнародної обстановки. Саме тому основними воєнно-політичними силами є держави та їх угруповання (коаліції).

На світовому рівні на формування ВПО впливають найбільш розвинуті держави світу, військово-політичні союзи держав, їх економічні об’єднання, а також різні міжнародні сили. ВПО регіонального рівня складається в результаті діяльності воєнно-політичних сил, перш за все, всього регіону, основних держав, регіональних угруповань країн, їх військово-політичних союзів, економічних та політичних об’єднань. Крім того, на формування ВПО цього рівня впливають держави та їх угруповання й інших регіонів, які мають тут свої політичні інтереси та цілі і домагаються їх здійснення військово-політичними засобами. За ступенями гостроти ВПО класифікується: а) у мирний час: спокійна (звичайна), виникнення напруженості, загострена (напружена), кризова; б) у воєнний час: у стані збройного конфлікту, у стані війни [14; 15] . Перехід від однієї стадії до іншої визначає якісний стрибок в інтенсифікації відносин конфліктного характеру. У рамках одного стану ВПО одна або обидві конфліктуючі сторони можуть здійснювати кроки, які сприяють нагромадженню або зменшенню інтенсивності конфліктних відносин і тим самим змінювати фазу ВПО. У той же час прив'язка обстановки до певного стану та фази не означає, що та чи інша держава буде діяти в точній відповідності із запропонованою класифікацією. Суб’єкт ВПО може здійснювати ескалацію та деескалацію своїх дій, минаючи певні фази і навіть стани ВПО. В умовах звичайної обстановки конфліктні ситуації відсутні. Однак, економічні, енергетичні, політичні та інші інтереси країни можуть привести до загострення протиріч, що може викликати посилення напруженості ВПО. При оцінці ВПО слід враховувати, що в розвитку військового конфлікту спостерігаються шість фаз: приховане зародження конфлікту, загострення напруженості, початок силових дій, криза, військові дії (розв’язання кризи), відновлення миру [14; 21]. Перечисленні стани не можна розглядати як обов’язкові стадії розвитку військового конфлікту. На воєнно-політичний процес впливають різні фактори. У тому числі немалу роль відіграє і фактор випадковості. Крім того, протилежні і взаємодіючі сили, як правило, не розкривають своїх дій. Застосовуючи різні форми і способи інформаційних протиборств, вони маскують справжні наміри, реальні можливості їх втілення, прагнуть проводити воєнно-політичні акції, використовуючи фактор несподіванки [14]. Треба зауважити також, що ефективне формування військово-політичної обстановки буде, на нашу думку, ґрунтуватися на співпраці державних структур, національних бизнесструктур і організацій «нового», мережевого типу, сприяючих просуванню національних інтересів. Перераховані аспекти обумовлюють також поступовий перехід від чіткої класифікації військово-політичних ситуацій в рамках конфліктного спектру і блокового протистояння до міжнародних «проблем», які можуть одночасно мати ознаки різних ступенів військово-політичної ескалації [1; 22]. Аналіз терміну «оцінка ВПО» дає нам підстави визначити її як специфічний процес пізнання найбільш характерних явищ, тенденцій та закономірностей цих явищ на підставі визначеної системи принципів, методів та критеріїв в інтересах практичних цілей суб’єкта політики [9; 10; 11; 13; 14]. Таким чином, головна мета оцінки сучасної ВПО в умовах мирного часу полягає в тому, щоб визначити актуальні джерела воєнної небезпеки, характер воєнної загрози державі і, відповідно, розробити ефективні контрзаходи щодо її нейтралізації з метою запобігати можливим збройним або небажаним варіантам розвитку даної ситуації. В умовах воєнного часу необхідно визначити, які фактори обстановки можуть рішучо вплинути на хід та результати збройного конфлікту (війни).

ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД «МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ»

Індекс групи: ВШМ-8-20-М1МжВ (2.0з)

Студента: Близнюка А.В.

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з навчальної дисципліни: «Світова політика»

на тему: «Воєнно-політичний фактор у міжнародній політиці

ХХІ століття»

Викладач: Гольцов А.Г.
Результат____________дата_____________

Перевірив____________________________

Київ-2021

План
скачати