Реабілітація інвалідів

УДК 364.048.6-056.26
ББК 60.550.473
Р 31
Рецензенти: дійсний член НАМН України, професор В.М.Коваленко заслужений діяч науки і техніки України, професор І.С.Зозуля
В.І.Шевчук, О.Б.Яворовенко, Н.М.Беляєва, С.В.Шевчук
Р 31 Реабілітація інвалідів: Монографія. – Вінниця:
ФОП Данилюк В.Г., 2012. – 216 с. : іл.
ISBN 978-966-2190-73-1
В монографії розглянуті методологічні аспекти реабілітації хворих та інвалідів.
Представлені особливості термінології, питання, що стосуються організації
реабілітаційного процесу (цілі, принципи, види реабілітації, показання до медичної
реабілітації та потреба в ній; задачі та варіанти професійної реабілітації, особливості
соціальної, психологічної, фізичної реабілітації; реабілітаційні послуги та заходи, засоби реабілітації інвалідів; стадії реабілітаційної технології, реабілітаційний прогноз, оцінка реабілітаційного потенціалу хворого шляхом співвіднесення його реабілітаційного діагнозу з клініко-реабілітаційною групою; підходи до оцінки ефективності реабілітації).
Викладені організаційні основи створення реабілітаційної системи, принципи формування і розвитку державної служби реабілітації інвалідів, функціональні обов’язки відомств, які до неї входять, класифікація реабілітаційних установ, рівні організації
реабілітаційної допомоги, схема заходів щодо оцінки стану хворих в залежності від потужності реабілітаційної установи тощо.
Висвітлено законодавче поле реабілітації, проведений порівняльний аналіз чинного законодавства України з питань реабілітації інвалідів з міжнародним законодавством.
Монографія призначена для спеціалістів системи медико-соціальної експертизи ,
ЛКК, медико-соціальної реабілітації, вчених.
В книге рассмотрены методологические аспекты реабилитации, особенности терминологии, задачи и варианты медицинской, профессиональной и социальной реабилитации, организационные основы развития государственной службы реабилитации инвалидов. Освещена современная международная концепция последствий болезней и «составляющих здоровья».
ISBN 978-966-2190-73-1
© В.І. Шевчук, О.Б. Яворовенко,
Н.М. Беляєва, С.В. Шевчук, 2012 2

З М І С Т
Стор.
ВСТУП........................................................................................................................ 4
РОЗДІЛ 1. Історичні аспекти реабілітації............................................................ 7
РОЗДІЛ 2. Особливості термінології..................................................................... 9
РОЗДІЛ 3. Загальні положення реабілітації........................................................ 16
РОЗДІЛ 4. Державна система реабілітації інвалідів.......................................... 28
РОЗДІЛ 5. Медична реабілітація........................................................................... 51
РОЗДІЛ 6. Професійна реабілітація...................................................................... 57
РОЗДІЛ 7. Соціальна та психологічна реабілітація.......................................... 66
РОЗДІЛ 8. Фізична реабілітація............................................................................ 76
РОЗДІЛ 9. Чим відрізняється реабілітація від лікування?.............................. 79
РОЗДІЛ 10. Державна типова та індивідуальна програма реабілітації
інвалідів................................................................................................. 83
РОЗДІЛ 11. Критерії ефективності реабілітації................................................. 87
РОЗДІЛ 12. Сучасна міжнародна концепція наслідків хвороб і
«складових здоров’я»… ………………………………………….... 98
РОЗДІЛ 13. Законодавче поле реабілітації інвалідів в Україні ..................... 148
ЛІТЕРАТУРА........................................................................................................... 207 3

В С Т У П
За даними ООН, кожний десятий мешканець планети — інвалід, кожна четверта сім’я в світі зіштовхується з проблемами інвалідності. В 2000 році
світова чисельність інвалідів зросла до 600 мільйонів, з яких близько 170 млн.
складають діти (щорічно 135 млн. дітей вмирає, ще 35 млн. стають інвалідами)
[24]. Турбує те, що ситуація загострюється змінами в соціально-економічній сфері: перехід до ринкових відносин погіршив загальний рівень життя і
психологічне самопочуття людини. І ще один бич сьогодення – каліцтва, що призводять до зростання інвалідності. Це особливо прикметно для країн, що розвиваються, де кількість нещасних випадків зростають через поганий стан доріг,
низький рівень безпеки виробництва внаслідок зносу обладнання, його невідповідності сучасним вимогам тощо.
В останні десятиріччя в багатьох країнах світу надзвичайно зріс інтерес до вельми важливої і актуальної проблеми реабілітації інвалідів. Причина цього —
велике практичне значення реабілітації: зменшення завдяки застосованим реабілітаційним заходам кількості інвалідів і великий відсоток людей, які після перенесених тих або інших захворювань і травм повернулися до своєї професійної
діяльності звичного ритму життя. В результаті суспільство отримує значний соціально-економічний ефект. Прикладом може бути реабілітація хворих після перенесеного інфаркту міокарда.
Патологічні процеси, що розвиваються в результаті хвороби, з одного боку,
порушують цілісність і природність функціонування організму, а з іншого —
викликають у інваліда комплекс психологічної неповноцінності, що характеризується тривогою, втратою впевненості в собі, пасивністю,
ізольованістю або, навпаки, егоцентризмом, агресивністю, а часом і
антисоціальними установками. Створення оптимальних умов для життєдіяльності,
відновлення втраченого контакту з навколишнім світом, успішного лікування і
подальшої корекції, психолого-педагогічної реабілітації, соціально-трудової
адаптації і інтеграції цих людей в суспільство – першорядна державна задача.
Саме по ставленню до інвалідів судять про державу, тому що це віддзеркалює
соціальний рівень країни [3].
Уже тривалий час права інвалідів є предметом пильної уваги з боку міжнародних організацій. У Декларації ООН про права інвалідів (резолюція 3447
Генеральної Асамблеї ООН від 09.12.75) мовиться: «Інваліди мають всі права на
пошану їх людської гідності, на освіту, професійну підготовку, відновлення
працездатності, на максимальний прояв своїх можливостей і здібностей, на
прискорення процесу їх соціальної інтеграції» [11].
Іншими важливими документами у міжнародному праві, що засвідчують права інвалідів, є “Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для
інвалідів” (Резолюція 48/96 Генеральної Асамблеї ООН від 20.12.93) [66], які
гарантують інвалідам рівні права з іншими громадянами, атакож на отримання ними соціального захисту з боку держави та на проведення реабілітації;
4

Європейська соціальна хартія; документ ООН “Families and Disability”;
документи Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ); законодавчі акти окремих держав.
Ефективність медичної реабілітації хворих та інвалідів суттєво залежить від зусиль суспільства в цілому. В зв’язку з цим Всесвітньою організацією охорони здоров’я розробляється в дійсний час концепція “Реабілітація, Що
Підтримується Суспільством” (Community-Based Rehabilitation).
Актуальними задачами реабілітації ВООЗ при цьому вважає [6]:

розробку інтегративних реабілітаційних програм, що забезпечують взаємозв’язок інваліда та його родини із працівниками охорони здоров’я та соціального захисту;

розвиток реабілітаційних технологій, спеціального обладнання для виробничих, громадських та житлових приміщень і транспорту із врахуванням потреб інвалідів;

обґрунтовування принципів і розробку методів реабілітації і критеріїв ефективності їх використання;

внесення в законодавства змін, що збільшують права хворих та
інвалідів;

ознайомлення суспільства з проблемами хворих та інвалідів з метою кращого порозуміння;

розробку критеріїв індикаторів “якості життя”;

удосконалення збору статистичних даних, що стосуються хворих та
інвалідів, з наступним створенням баз даних на місцевому, державному,
міжнародному рівнях;

удосконалення навчання (загальноосвітнього та професійного) хворих та інвалідів;

організацію роботи з членами сімей хворих та інвалідів;

поліпшення медичної допомоги.
Зазначені задачі не можуть бути вирішені швидко і в повному обсязі в будь- якій державі; однак навіть часткове вирішення хоча б деяких із зазначених проблем медичної реабілітації, в тому числі і на теоретичному рівні, може сприяти поліпшенню якості життя хворих та інвалідів і прогресу суспільства в цілому.
За даними Міністерства праці і соціальної політики в Україні офіційно зареєстровано 2 670 тис. інвалідів, що складає 5,4% проти 10% – серед населення планети за оцінками ВООЗ. За останнє десятиріччя частка осіб цієї категорії в загальній структурі населення збільшилась із 4% до більш як 5%. Тому реабілітація інвалідів є однією з актуальних медико-соціальних проблем української держави.
В світлі реформування системи охорони здоров'я змінилася і зросла роль медико-соціальної експертизи як розділу соціальної медицини. Стрижнем соціальної політики держави стосовно інвалідів став реабілітаційний напрямок як основа формування психофізіологічного, професійного і соціального потенціалу особистості інваліда для наступної його реалізації в різних сферах діяльності.
Досвід показує, що реабілітація може бути ефективною та виправдовує
витрачені на неї зусилля і кошти лише при науково обґрунтованому підході до
5

здійснення реабілітаційних заходів. Практична реалізація положень, що стосуються створення системи реабілітації, є вже не тільки медичною, але і
соціальною проблемою, потребуючи залучення працівників охорони здоров’я та соціального захисту, соціологів, психологів, педагогів, вчених, економістів, і
передбачає також активну участь в реабілітації не тільки самого хворого, але і
його родини, найближчого соціального оточення.
Реабілітація хворих та інвалідів потребує від лікаря-реабілітолога не тільки глибокого знання механізмів пато- та саногенезу захворювань, сучасних методів медикаментозного лікування, кінезотерапії, психотерапії, фізіотерапії тощо, але і
вміння комплексно оцінювати ступінь дезадаптації хворого, визначати вираженість середовищних впливів на пацієнта і можливих шляхів їх корекції.
Навіть часткове вирішення хоча б деяких проблем медичної, соціальної та професійної реабілітації, в тому числі і на теоретичному рівні, може сприяти поліпшенню якості життя хворих та інвалідів і прогресу суспільства в цілому.
6

Розділ 1
ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ РЕАБІЛІТАЦІЇ
Реабілітація як спосіб відновлення порушених функцій організму відома з
давніх часів. Ще давньоєгипетські лікарі використовували деякі прийоми трудової
терапії для більш швидкого відновлення своїх пацієнтів. Лікарі Стародавньої
Греції і Рима також використовували в лікувальних комплексах фізичну активацію пацієнтів і трудову терапію. В цих же країнах широко застосовували масаж як гігієнічний і лікувальний засіб і з метою підвищення працездатності.
Основоположнику медицини Гіппократу належить наступний вислів: «Лікар
повинен бути досвідчений в багатьох речах і, між іншим, в масажі» [6].
З ХІІІ століття на території нинішньої Бельгії існувало і зараз існує
невелике селище Гіль (Geel). За легендою, тікаючи від батька-тирана, донька). За легендою, тікаючи від батька-тирана, донька
ірландського короля царівна Дімфна, знайшла тут свою смерть. А оскільки батько оголосив її божевільною, то і церква, побудована в пам'ять Дімфни, стала притулком для психічно хворих з цілої Європи. Незабаром вся місцевість Geel). За легендою, тікаючи від батька-тирана, донька,
включно по XX сторіччя, стала соціально-реабілітаційною колонією для таких хворих. Подібні колонії створювались і в Німеччині, Франції, Італії, Іспанії [19].
З XVIII століття медична реабілітація в Європі все більш поєднується з елементами психологічної підтримки пацієнтів. Тоді ж іспанські лікарі помітили,
що ті хворі, які в процесі свого лікування доглядали за іншими пацієнтами,
видужували швидше, ніж ті, хто був в своєму лікуванні пасивний. За наказом
Петра I на Кам'яному острові в Санкт-Петербурзі були створені відділення для видужуючих матросів, де активно застосовувалася працетерапія. В 1887 році в
Петербурзі виник перший в Росії центр відновного лікування поранених на російсько-турецькій війні [65].
Особливим стимулом для розвитку різних видів реабілітації послужила
Перша світова війна. В цей період у Великобританії були створені ортопедичні
госпіталі для лікування інвалідів війни. Більшість таких центрів виникло в порядку доброчинності. Тисячі і тисячі покалічених, поранених воїнів одержували відновне лікування і реконструктивну допомогу. В цих госпіталях широко застосовувалася працетерапія, що проводилася під керівництвом кваліфікованих робітників. В 1917 р. в США була вперше організована Асоціація відновної
терапії. Це, у свою чергу, сприяло зростанню числа спеціалістів-реабілітологів,
розширенню мережі їх підготовки як в області фізичної, так і психологічної
реабілітації [47].
Спочатку реабілітаційні програми були найбільш повно розроблені в ортопедії. В тридцяті роки нинішнього сторіччя в СРСР Г.Ф. Лангом були розроблені принципи відновного лікування хворих з серцево-судинними
захворюваннями, відкриті тисячі санаторіїв і курортів — важливих етапів реабілітації. В подальшому реабілітаційні комплекси в умовах санаторіїв стали розроблятися для хворих, що перенесли гостре порушення мозкового кровообігу,
оперативне втручання на органах шлунково-кишкового тракту, хворих з патологією нирок, шкіри [25].
7

Друга світова війна також значно стимулювала розвиток медичної,
психологічної, соціальної, у тому числі, професійної реабілітації. Заходи,
спрямовані на професійне навчання інвалідів, їх диспансеризацію, відновлення у них працездатності стали ще більш актуальними.
В цей час засновуються відділ реабілітації при Організації Об’єднаних
Націй, міжнародне товариство реабілітації та товариства в окремих країнах,
науково-дослідні інститути в СРСР, Англії, США. Так, в США в 1945 р. було 26
спеціальних учбових закладів дня підготовки спеціалістів-реабілітологів, почала зростати кількість установ, які використовували різні види фізичної активізації
пацієнтів для вирішення їх психологічних проблем [47].
В 1946 р. у Вашингтоні був проведений конгрес з реабілітації хворих на туберкульоз, де до них було вперше офіційно застосовано саме поняття
«реабілітація» [24].
В 1967 році в Празі міністри охорони здоров'я і соціального забезпечення низки східноєвропейських країн прийняли резолюцію, що дає розширене визначення реабілітації як динамічної системи взаємозв'язаних компонентів
(державних, соціально-економічних, медичних, професійних, психологічних,
педагогічних і інших), направленої на попередження розвитку патологічних
процесів, що призводять до тимчасової або стійкої втрати працездатності, на
ефективне і раннє повернення хворих і інвалідів в суспільство, і до суспільно
корисної праці [47].
Реабілітація як кінцева мета є повне або часткове відновлення (збереження)
особистого і соціального статусу хворої людини або тієї, що захворює.
Якщо в 1968 р. видатний американський кардіолог Рааб звертав увагу на те,
що щорічно 5 мільйонів американців вимушені були виїжджати для реабілітації за межі США в зарубіжні центри здоров'я, то в 1992 р. Американська Асоціація відновної терапії вже налічувала в своїх рядах більше 45 тис. членів, а для підготовки фахівців було залучено 160 коледжів і університетів [47].
У прийнятій в 1982 році Генеральною Асамблеєю ООН Всесвітній
програмі дій щодо інвалідів задекларовано право інвалідів на рівні з іншими громадянами можливості, поліпшення умов життя з урахуванням надбань економічного та соціального розвитку. Було визнано, що позбавлення інвалідів права брати участь в житті суспільства може причинити збитки (матеріального і
нематеріального плану), що перевищуватимуть прямі витрати на їх утримання.
Розроблено нові концептуальні підходи до реалізації прав інвалідів: відмова від добродійності на користь підходу, що ґрунтується на створенні рівних можливостей та упередженні інвалідності.
8

Розділ 2
ОСОБЛИВОСТІ ТЕРМІНОЛОГІЇ
Термін «реабілітація» використовується здавна в юридичній практиці щодо осіб, відновлених в правах, і походить від латинського слова «reabilitacio»
(відновлення). Незважаючи на широке застосування цього терміну в медичній науці і практиці, відносно сутності реабілітації, а також її цілей і задач, до теперішнього часу немає єдиної точки зору. Існує велика кількість визначень цього поняття. На протязі свого існування тлумачення терміну зазнавало певних трансформацій. В одних країнах під реабілітацією розуміють тільки відновлення здоров'я, в інших — це поняття відноситься і до відновлення працездатності, в третіх — до надання матеріальної допомоги потерпілим і т.д.
Енциклопедичний словник медичних термінів називає реабілітацію в
медицині комплексом медичних, педагогічних і соціальних заходів, направлених на
відновлення (або компенсацію) порушених функцій організму, а також соціальних
функцій і працездатності хворих і інвалідів. За визначенням великої медичної
енциклопедії, реабілітація – це комплекс медичних, педагогічних, професійних і
юридичних заходів, направлених на відновлення (або компенсацію) порушених
функцій організму і працездатності хворих і інвалідів (ВМЕ, 1984, т. 22, с.71). Як видно з цього визначення, в поняття «реабілітації» входять: функціональне відновлення або компенсація того, що не можна відновити; пристосування до повсякденного життя і залучення до трудового процесу хворого або інваліда. В
популярній медичній енциклопедії реабілітація в медицині (відновне лікування)
визначається як система заходів, що мають на меті якнайшвидше і якнайповніше
відновлення здоров'я хворих і інвалідів і повернення їх до активного життя і
суспільно корисної праці.
У другому