ТЕМА: Проблематика та жанрово-стильові особливості роману Стендаля «Червоне та чорне»
Літературна діяльність Стендаля та формуванні естетики раннього реалізму,бачення автором специфіки та призначення мистецтва.
Творчість Стендаля належить до першого етапу в розвитку французького критичного реалізму. Стендаль вносить у літературу бойовий дух і героїчні традиції нещодавньої революції. Зв'язок його з просвітителями можна спостерігати як у творчості, так і в його філософії й естетиці. У своєму розумінні мистецтва й ролі художника Стендаль йде далі від просвітителів і стверджує, що мистецтво за своєю природою соціальне, воно служить суспільним цілям. Це положення Стендаль перетворює на бойову зброю проти мистецтва свого часу, насамперед проти класицизму. Його мистецтвознавчі роботи були гостро публіцистичні. Однією з головних його робіт з літератури є "Расин і Шекспір" (1825).
Твори філософів розвинули у Стендаля інтерес до людського розуму, його зв'язку з почуттями, прищепили інтерес до логіки, переконали в тому, що всі вчинки людини визначаються егоїстичним - особистим інтересом, але вони ж таки показали йому, що цей егоїстичний інтерес повинен підкорятися моральному почуттю. Естетичні погляди Стендаля логічно випливають з його політичних, філософських та етичних переконань. Він створив свою теорію мистецтва, засновану на матеріалістичному розумінні розвитку суспільства та людини. У центрі естетики Стендаля перебуває людина, людський характер. Специфічним є його міркування про характер, подане в листі до Бальзака: "Я беру когось і людей, яких я знав, і кажу собі: ця людина набула певних звичок, щоранку вирушаючи на полювання за щастям, а потім додаю їй трохи більше розуму". Наріжним каменем його творчості є досвід: "Я беру когось із людей, яких я знав". Стендаль переконаний, що нема "ані цілковито хороших, ані цілковито поганих людей". Людина визначається тим, що вона розуміє під "щастям", і тим, як вона намагається вполювати це "щастя". Уточнивши думку письменника, можна сказати, що людина для Стендаля визначається метою її життя і засобами досягнення цієї мети.
Естетичні погляди.
На естетичні погляди Стендаля вплинули ідеї раннього французького романтизму – праця Шатобріана «Геній християнства», праці по естетиці Ж.де Сталь.
1) Мистецтво повинно прагнути до заглибленого психологізму: «…наша жадібна душа потребує від мистецтва зображення пристрастей, а не вчинків, які породжуються пристрастями».
2) Один з головних елементів мистецтва – експресія. «Картини без експресії – лише зоровий образ, який здатний надати хвилинне задоволення». Саме з цих позицій Стендаль відкидав ідеал класичної грецької краси. В «Червоному і чорному» описуючи пана де Бовуазі Стендаль проводить іронічну аналогію: «Черты его лица являли совершенство и невыразительность истинно греческой красоты. Его необычайно узкая голова была увенчана пирамидой прекрасных белокурых волос. Они были завиты с невероятной тщательностью: ни один волосок не отделялся от другого».
3) Краса не існує без розуму. Для сучасного ідеалу краси Стендаль вибрав наступні якості:
- надзвичайно живий розум;
- багато грації в рисах обличчя;
- виблискуючий дотепністю погляд; душевні рухи – в очах, тому очі повинні бути великими;
- багато веселості;
- стрункий стан і по-юнацьки живий вираз обличчя
- єдине джерело духовного життя людини є сприйняття матеріального світу за допомогою відчуттів;
- мистецтво має бути правдивим;
- мистецтво еволюціонує разом із суспільством, тобто за своєю природою є соціальним;
- письменник відгукується на всі найважливіші політичні та соціальні проблеми свого часу.
Головну помилку класицистів Стендаль вбачає в тому, що вони хочуть зберегти те мистецтво, що склалося ще задовго до революції. Новим напрямком він вважає романтизм - як нове мистецтво, що веде боротьбу з усім відсталим, відживаючим. Ще одне важливе положення: мистецтво повинне бути правдивим. У романі "Червоне і чорне" він характеризує роман як "дзеркало, яке проносять по великій дорозі". Якщо дорога брудна, якщо на ній є калюжа, це неминуче відіб'ється в цьому дзеркалі, і дарма було б обвинувачувати дзеркало в тім, що воно відбиває точно; треба обвинувачувати дорогу, або, вірніше, доглядача дороги, в тім, що він погано порядкує на ній".
Естетичні положення просвітителів Стендаль розвиває в нових історичних умовах - після Французької революції 1789- 1794 років, у період революції, що знову назрівала, 1830 року. Через усі твори проходить думка про важливість історичних зрушень, які неминуче відбиваються в мистецтві. Усі його статті з мистецтва перейняті почуттям нового. З кожною новою історичною епохою змінюється поняття краси, говорить Стендаль. Те, що здавалося гарним людям XVII століття, вже не може здаватися гарним тим, хто пережив революцію 1789 року. Змінюється також і історична роль письменника. Цінність письменника, переконаний Стендаль, визначається не тим, як добре він вивчив класиків, мистецтво минулого, а тим, якою мірою він брав участь у революційних подіях, в суспільному житті свого часу.
Стендаль описує свій принцип відображення дійсності, використовуючи образ дзеркала. У ньому відбивається все розмаїття світу з усіма його хорошими та поганими рисами. У своїх щоденниках автор засуджував сучасників-літераторів, які, облудно розуміючи почуття моральності, "не наважувалися назвати спальню спальнею", "мало говорили про те, що їх оточує". У памфлеті "Расін та Шекспір" Стендаль дуже чітко висловлює своє ставлення до двох типів сучасного мистецтва, приєднуючись до полемічно: суперечки, що спалахнула між "класиками" та "романтиками".
Ідея та історія створення роману «Червоне і чорне»
Ідея відображається у назві "червоне" та "чорне". Символічність назви "Червоне і чорне":
червоне - жага, любов, пристрасть; чорне - символ зла, жалоби, смерті;
червоне - символ гільйотини, агресії, колір крові; чорне - колір повсякденного одягу Жульєна;
червоне - душевна чистота та щирість Жульєна Сореля; чорне - його честолюбство та холодний розрахунок;
червоне - колір мундира військовика армії Наполеона; чорне - колір сутани священика;
червоне - революція; чорне - реакція. (это нужно отнести к идее красивыми словами)
Історія написання «Червоне і чорне». Роман "Червоне і чорне" виріс на творчо обробленої документальній основі. (У романі "Червоне і чорне” Стендаль використав кримінальну справу, про яку прочитав у газеті. Поштовхом до роботи над твором стала історія Антуана Берте, сина сільського коваля. Його вихователем і вчителем був місцевий священник. Коли юнакові виповнилось 19 років, він почав працювати гувернером у родині багатого промисловця пана Мішу. Можливо, між дружиною Мішу й Антуаном виник роман. Священник, зумів влаштувати Берте в семінарію, з якої юнак переходить вихователем до аристократичного будинку Кордонів. Мадемуазель де Кордон, дочка хазяїна, закохується в молодого плебея. Її батько пише листа до пані Мішу і просить схарактеризувати поведінку Антуана, на що отримує негативний відгук. Це означає кінець карєри для Берте, і той з відчаю стріляє в пані Мішу з пістолета, а потім намагається накласти на себе руки. Пані Мішу не помирає, й Берте. У 1827 р. в Греноблі відбувся судовий процес, на якому його було засуджено на смерть.) В обох випадках С. Бачив характерне явище часу: суспільство вбиває молодих людей, що вийшли з третього стану, якщо вони не підкоряються рутині, прагнуть реалізувати свої внутрішні неабиякі можливості. Прототипи цими рисами володіли, однак, нагадаємо, що С. "надавав" своїм героєм "трохи більше розуму". У романі він створив типову картину життя сучасного йому суспільства.
Історія головного персонажа "Червоного і чорного”, на перший погляд, майже повністю повторює згадану справу, тільки імена змінюються: Берте перетворюється на Жульєна Сореля, подружжя Мішу - на пана і пані де Реналь, а аристократка та його дочка – на маркіза де Ла – Моль і Матильду. Та, звичайно, не цей життєвий випадок сам по собі зробив Стендаля одним із найвідоміших письменників світу, а те, як він його художньо втілив. Його геніальністю як романіста полягає в тому, що він зумів у побутовому злочині побачити трагедію сучасної людини. Це був несподіваний, оригінальний хід, який багато в чому оновив світову літературу.
Композиція твору; особливості просторово-часових образів
Роман «одного героя», зосереджений не стільки на подіях, скільки на переживаннях. У сюжеті роману відтворені типові риси цілої доби в головних закономірностях її історичного розвитку. Хронікально-лінійна композиція роману організується біографією основного героя Жульєна Сореля. Сюжет побудований на історії духовного життя героя, становленні його характеру, який представлений у складній та драматичній взаємодії з соціальним середовищем. Сюжет рухає не інтрига, а дія, яка перенесена в душу і розум Жульєна, котрий весь час суворо аналізує ситуацію і себе в ній, перед тим як наважитися на вчинок, який визначає подальший розвиток подій. Тому особливо важливі у творі внутрішні монологи героя. Точне і проникливе зображення людського серця визначає поетику «Червоного і чорного» як соціально-психологічного роману. Основними композиційними прийомами цього твору були контраст (у назві, системі образів, характері головного героя, його пориваннях та дійсності) та градація, яка дозволила крок за кроком панорамно відтворити життя Франції від провінційного містечка до столиці, від дрібного міщанина до аристократа, показав, як честолюбство завойовувало провідні позиції в душі героя і як він прийшов до розуміння хибності обраного шляху. Композиція зосереджена не стільки на подіях, скільки на переживаннях. Ритм оповіді нерівний: повільна течія аналітико — психологічних уривків поєднана зі скупими описами, потім — швидкі вузлові та поворотні моменти, які вводили у річище неквапливих спостережень за найменшими відтінками пристрастей серця. Внутрішній монолог перейшов у невласне — пряму мову, афористичний діалог — у детальне авторське коментування. Стендалів простий стиль тримав у постійній напрузі.
Ознаки реалізму “Червоне та чорне” всебічне змалювання розвитку внутрішнього світу головного героя; герої не ідеалізовані, вони мають позитивні і негативні риси; пошуки причин суспільних рухів; панорама суспільно-історичного життя Франції доби Реформації.
Риси романтизму у реалістичному романі “Червоне та чорне” проблема трагічного конфлікту самотньої гордої особистості; символіка кольорів; передбачення подій, пророцтва щодо подальшого життя та загибелі (Жульєн у церкві); романтичне кохання Матильди; авантюризм; епатуючий фінал; опис гірських пейзажів.
Психологізм роману “Червоне та чорне” аналітизмі зображення суспільства; психологічних деталях (відтворюють стан душі персонажів у конкретний момент); монологах героїв (особливо внутрішніх); авторських коментарях думок персонажів; авторських коментарях вчинків персонажів.
Червоне і чорне. Минуле і сьогодення — епоха Наполеона і період Реставрації. Кумиром для багатьох молодих людей початку XIX століття був Наполеон. В епоху Наполеона Жульєн Сорель міг би завдяки своїй енергії і волі прославитися на полі бою, вчинити подвиг — зробити військову кар'єру завдяки своїм особистим якостям. Він завжди носив із собою портрет Наполеона, всі свої дії і вчинки оцінював з погляду Наполеона, адже «...Бонапарт, безвісний і бідний поручик, зробився владикою світу за допомогою шпаги...» Але в тому суспільстві, куди так пробивався наш герой, важливі тільки походження і гроші, людям його стану немає місця в «гарному суспільстві». Виступаючи на суді, Жульєн говорить: «...Я бачу тут людей, що забажають покарати і раз і назавжди зломити в моїй особі цю породу молодих людей низького походження, задавлених убогістю...» Червоне і чорне. Революція і реакція. Жульєн Сорель мало схожий на революціонера на початку роману. І все-таки наприкінці роману, на суді, ми бачимо вже не просто злочинця або егоїста — ми бачимо викривача. «Бережися цієї молодої людини з енергійним характером... почнися знову революція, він усіх нас відправить на гільйотину», — говорить про Жульєна Сореля брат Матильди. Саме енергійність, напористість, рішучість і мужність головного героя дозволять йому виголосити на суді обвинувачувальну промову проти вищого суспільства.
Особливості розкриття теми формування характеру молодої людини в буржуазному оточенні епохи Реставрації; прийоми створення образу Жульєна, проблема позитивного героя.
Реалісти другої половини 19 століття будуть дорікати своїх попередників в «залишковому романтизмі», що виявляється у Меріме, наприклад в його культі екзотики (так звані, екзотичні новели), у Стендаля - у пристрасті до зображення яскравих індивідуальностей і виняткових пристрастей («Італійські хроніки»). У 1828 році Стендаль набрів на сюжет досить сучасний. Джерело було не літературне, а реальне, яке відповідало інтересам Стендаля не тільки по своєму суспільному змісті, але і по крайній драматичності подій. Тут було те, чого він давно шукав: енергія і пристрасть. Історичний роман уже був не потрібний. Тепер потрібно інше: правдиве зображення сучасності, і не стільки політичних і суспільних подій, скільки психології і щиросердечного стану сучасних людей, що незалежно від власного бажання готують і створюють майбутнє. Молоді люди, подібні Лаффаргу (одному з прототипів головного героя роману "Червоне і чорне"), — писав Стендаль, — "якщо їм вдається одержати гарне виховання, змушені трудитися і бороти з існуючим нестатком, чому і зберігають здатність до сильних почуттів і жахаючу енергію. Разом з тим у них легко вразливе самолюбство". А тому що зі сполучення енергії і самолюбства нерідко народжується честолюбство, Стендаль закінчив характеристику молодої людини наступним зауваженням: "Ймовірно, усі великі люди будуть відтепер вихідцями з класу, до якого належить пан Лаффарг (він був робітником — червонодеревцем). Колись Наполеон сполучив у собі ті ж риси: гарне виховання, палку уяву і крайню бідність. Психологія Жюльєна Сореля (головного героя роману) і його поведінка пояснюються класом, до якого він належить. Це психологія, створена Французькою революцією. Він трудиться, читає, розвиває свої розумові здібності, носить пістолет, щоб захистити свою честь. Жюльєн Сорель на кожному кроці виявляє зухвалу хоробрість.
Життя Жюльєна як «вищої особистості», в гордині зневажає навколишній світ, наповнена і яскравими зовнішніми подіями, і моральними, психологічними пригодами. Син теслі, починає підніматися сходами соціальних сходів: спочатку він стає гувернером в будинку пана де Реналя, потім семінаристом, потім секретарем могутнього маркіза де ля Моля і, нарешті, нареченим його дочки, блискучим гвардійським офіцером паном де ля Верне - ось ступені стрімкої кар'єри Жюльєна, яка завершується трагічним кінцем, його стратою.
Жульєн Сорель — представник покоління початку 20-х років XIX століття. Йому властиві риси романтичного героя: незалежність, почуття власної гідності, бажання змінити долю, бажання боротися і досягати мети. Він — яскрава особистість, у ньому все понад норму: сила розуму, воля, мрійливість, цілеспрямованість.
Жюльєн Сорель — один із самих складних персонажів Стендаля. Син провінційного теслі став ключем до розуміння рушійних сил сучасного суспільства і перспектив його подальшого розвитку. Жюльєн Сорель — це майбутня революція.
Стендаль давно був впевнений у тому, що революція буде зроблена молодими людьми з незабезпечених шарів суспільства, які одержали освіту і навчилися мислити. Він відмінно знав, що революція XVIII століття була зроблена такими молодими людьми,— про це говорили і її прихильники, і вороги.
Жюльен Сорель — юнак з народу. К. Ліпранді виписав з роману слова, що характеризують Жюльєна в соціальному відношенні: "син селянина", "молодий селянин", "син робітника", "молодий робітник", "син теслі", "бідний тесля". Справді, син селянина, що має лісопилку, повинний працювати на ній, як і його батько, брати. По своєму соціальному стані Жюльен — робітник (але не найманий); він чужий у світі багатих, вихованих, утворених. Але й у своїй родині цей талановитий плебей з "вражаюче своєрідним обличчям" — немов бридке каченя: батько і брати ненавидять "щуплого", марного, мрійливого, рвучкого, незрозумілого їм юнака. У дев'ятнадцять років він виглядає як заляканий хлопчик. А в ньому таїться і клекоче величезна енергія — сила ясного розуму, гордого характеру, непохитної волі, "шаленої чутливості". Його душа й уява — полум'яні, в очах його —полум'я.
Це — не портрет байронічного героя, подібного до Корсара, Манфреду. Стендалю необхідно було, щоб читач відчув і побачив, яка величезна і дорогоцінна людська енергія, пробуджена в "нижчих" класах епохою французьких революцій, переповняє цього обдарованого юнака з народу і, не знаходячи виходу, живить усе більш палаючий в ньому "священний вогонь" честолюбства. Про трагічну непотрібність цієї народної енергії в реакційну епоху і написаний роман Стендаля. Жюльен стоїть у підніжжя соціальної сходинки. Він почуває, що здатен на великі діяння, які підняли б його. Але обставини ворожі йому. За що Жюльєн не візьметься — жвавість і запал душі його роблять чудеса. Його психофізіологічна організація — чудовий по чутливості, швидкості і бездоганності дії апарат; про це подбав Стендаль-фізіолог. Жюльєн Сорель подібний кораблю, оснащеному для великого плавання, і вогонь честолюбства в інших соціальних умовах, що надають простір для творчої енергії народних мас, допоміг би йому перебороти саме важке плавання. Але тепер умови сприяють не Жюльєну, і честолюбство змушує його пристосовуватися до чужих правил гри: він бачить, що для досягнення успіху необхідні тверда егоїстична поведінка, удавання і лицемірство, войовнича недовіра до людей і завоювання переваги над ними.
Панорама французького суспільства: провінційний Вер'єр, духовна семінарія Безансона, політико-аристократичні кола Парижа;
1. Верьер — вигаданий провінційний містечко, Безансон з його семінарією й Парижа — уособлення вищого світу.
У Парижі, так само як у Вер’єрі та Безансоні, людину цінували не за її особисті якості, а за походження, зв’язки в суспільстві й матеріальні статки. Проте гроші не вирішували всього, як це було в провінції, багату людину там навіть могли зневажати: «Отже, — думав Жульєн, — мені довелося бачити людину, своїм, становищем цілком протилежну мені. У мене немає й двадцяти луїдорів ренти на рік, а ось тут, поруч мене, людина, яка одержує двадцять луїдорів щогодини, і всі глузують з неї... Таке видовище здатне вилікувати від заздрощів». Жульєна попередили про цю особливість аристократії. Повернемося до вже згаданої розмови, коли абат Пірар давав молодому провінціалові поради й характеризував маркізу як прихильницю «аристократичних забобонів» і шанувальницю аристократів, які мають у родоводі учасників хрестових походів, тоді він також зробив несподівану заяву: «Гроші для неї — річ другорядна. Це вас дивує? Друже мій, ми з вами вже не в провінції!» Може здатися — ось вона, довгоочікувана перевага духовного над матеріальним! Однак це зовсім не означає, що паризькі аристократи не зважали на матеріальні статки й були шанувальниками духовних чеснот: статки, особливо чужі, вони вміли рахувати дуже добре. Пригадаємо міркування маркіза де Ла-Моля про суму, якою йому доведеться ощасливити Жульєна й Матильду на випадок їхнього шлюбу. Просто, аби бути чи стати своїм у вищому світі столиці, самих грошей замало. У Парижі, як і в провінції, панують затхла духовна атмосфера, та сама, якщо не більша, пиха, зарозумілість і зневага до особистості, передусім — неприйняття самостійної думки. Ось яку характеристику паризьким салонам дає іспанський граф Альтаміра, людина, яка стала натхненником революції, але втратила владу, не захотівши досягти всевладдя будь-якою ціною, і тому не погодилася на страту інакомислячих і розкрадання туринської казни. Після розкішного балу Жульєн не в змозі стримати своє захоплення: «— Який чудовий бал! — сказав він графові. — Чого тільки тут немає! — Думки, — відповів Альтаміра. І на його обличчі проявилася зневага, ще дошкульніша через те, що з чемності він вважав за обов’язок її приховувати. — Однак тут є ви, графе; хіба це не втілена думка — думка, що виплекала змову? — Я тут тільки завдяки моєму імені. Проте у ваших салонах ненавидять думку. Вона не повинна підноситись вище дотепів водевільного куплета — ось тоді вона дістає нагороди».
1 2 3