Ім'я файлу: стаття студ.doc
Розширення: doc
Розмір: 49кб.
Дата: 25.02.2021
скачати
Пов'язані файли:
робота.docx
щоденник_соц_практики.doc
Курсова 1.docx

Проблема мови та національної ідеї в соціології громадівців

Актуальність. Наше дослідження зумовлене підвищеною увагою політиків, соціуму, мовознавців до проблеми національної мови та культури в сучасному суспільстві. Незважаючи на тривалість існування суверенної України, проблеми формування та визначення національної ідеї українського націоналізму хвилюють науковців і сьогодні. Одним з найбільш суперечливих культурологічних питань в українському суспільстві залишається статус української мови.

Метою дослідження є історичний аналіз концепції мовного націоналізму як специфичного феномена духовного життя українського народу.

Одним з національно просвітницьких рухів в Україні було товариство, утворене П.Чубинським, М.Драгомановим, під назвою «Українська громада». Цей рух в Україні створював свого роду національний ґрунт, на якому розвивалася демократична суспільно-культурна думка. Творчість "громадівців" – В.Антоновича, М.Драгоманова і О.Потебні та ін. спрямована на наукове обґрунтування українського мовного націоналізму. Наприклад М.Драгоманов досліджував українську самобутність як історик, публіцист, етнограф, літературознавець, економіст і філософ, О.Потебня дослідив органічний зв'язок мови зі специфічним світосприйняттям людини, доводячи самобутність кожної національної мови, передусім української [1, с.246].

Не можна недооцінити внесок М. Драгоманова у розвиток української національної ідеї. Він палкий прихильник возз'єднання українських земель, розвитку національної культури, виступав проти насильницької русифікації, за право українського народу користуватись рідною мовою. М. Драгоманов постійно був з тими діячами українського мовотворення, які розуміли, що жанрове розширення приводить і до якісного вдосконалення мови. Він був і теоретиком і практиком функціональної роз­будови української мови.

У період активної творчості М. Драгоманова (70-і — 80-і роки XIX ст.) ще не було виробленої української термінології і публіцистичного стилю взагалі. Свої політичні погляди йому легше було висловлювати російською мовою,«Мова «Громади» (три томи у 1878 р., два у 1879 і 1882 роках), на якій лежить відбиток індивідуальної творчості Драгоманова, свідчить про мовно­стилістичні труднощі, що доводилося автору переборювати. Не викликає сумніву, що «Громада», як репрезентативний орган вільної української думки, друкувалася українською мовою з принципових причин, утверджуючи тим самим право українського народу на свою полі функціональну мову, підвалиною для функціонування якої повинна була стати народна освіта, а також українська школа як основа всього національного життя [2, с.279-281].

Комплекс питань, що стосується історії формування української наукової мови, її стильової розбудови, М. Драгоманов розглядав не лише як закономірну еволюцію мови, зумовлену історією її носіїв. Великого значення для розвитку української мови мали такі його ранні науково-популярні праці, як «Про козаків, татар та турків», «Віра й громадські справи», «Швейцарська спілка», «Рай і поступ». Не меншу роль у розбудові українського наукового стилю відіграли соціологічно-публіцистичні розробки М. Драгоманова: "«Література російська,велико­руська, українська й галицька» (1877 р.), «Переднє слово до Громади» (1878 р.), «Нові українські пісні про громадські справи» (1881 р.), «Шевченко, українофіли й соціалізм» (1881 р.), наукові коментарі до «Політичних пісень українського народу» (1883 р.), «Чудацькі думки про українську національну справу» (1891 р.), «Австроруські спомини» (1892 р.), «Листи на Наддніпрянську Україну» (1891 р.).

М. Драгоманову доводилося переборювати історичний парадокс: мова з давньою культурною традицією внаслідок значної денаціоналізації її носіїв зведена до рівня побутово-розмовної та збережена як етнографічно-фольклорна, поступово входила в свої законні права, долаючи на своєму шляху як зовнішньо, так і внутрішньо національні перепони. Без перебільшення можна сказати, що Драгоманов був творцем української публіцистичної прози. Йому доводилося «кувати» терміни, а ще більше шукати їх у скарбниці загальноукраїнської мови— як у книжному її варіанті, так і в розмовних діалектних говірках,— та відбирати готові терміни з інших мов, вплітаючи їх у тканину української мови [3, с.69].

Щодо конкретного суспільного призначення мови, то М. Драгоманов висловився так: «Мова не святош, не пан людини, народу, а слуга його. Література мусить нести в маси народу просвіту якнайлегшим способом». Водночас М. Драгоманов заявляє, що не можна «дивитись на неї як на святощ, вищу від людини», оскільки мова — живий організм, що зростає й розвивається разом з народом. Еволюція мови відбувається і відповідно до суспільного прогресу: її збагачення — це водночас іманентний процес і результат екстралінгвістичних впливів. Розвиваючись, вона набуває все нових і нових можливостей для задоволення потреб освіти, культури, науки.

Основним для М. Драгоманова було не походження мови, а її функціо­нування як вищої ланки соціального. Він стояв за таку українську лі­тературну мову, яка була б найближчою широким колам, найпридатнішою для піднесення освітнього рівня народу, його культури, а водночас дбав про розширення її наукового потенціалу [2, с.293].

Ще одним яскравим представником громадівського руху був Олександр Опанасович Потебня (1835-1891 рр.). Потебня був насамперед українським науковцем, який писав російською мовою. Завданням своїм і свого покоління він вважав розробку української тематики й проблематики та плекання живої української мови, тим готуючи підвалини для її майбутнього функціонального збагачення. Свій патріотичний обов'язок українця він убачав тільки в тому, щоб сприяти збереженню української мови і тим простеляти шлях її майбутньому розвитку. Піднесення національної самосвідомості визначило його звернення до фольклору. Відкинувши теорію божественного походження мов, він розробляє теорію, за якою мова є діяльністю [4, с.156].

Досліджуючи питання співвідношення між мисленням та мовою, походження мови, значення слова для мислення, ступінь зв'язку слова з духовним життям, Олександр Потебня доводить хибність теорій про свідоме створення мови, а також теорії божественного походження мови. Попередні теорії заперечували прогрес мови, розглядали її як готову річ. Олександр Потебня доводить, що мова - діяльність, процес виробництва, в якому мова - вічно повторюване зусилля духу зробити членороздільний звук виявленням думки. Сукупність мовних актів і є мовою. У процесі народження слова виявляться протилежність об'єктивності та суб'єктивності, мови та розуміння. Обґрунтувавши ідею, що мова є суспільним явищем, Олександр Потебня приходить до висновку: мова — це засіб не стільки виражати готову істину, скільки відкривати досі невідому істину; стосовно ж того, хто пізнає, мова є чимось об'єктивним, а стосовно світу, того, що пізнається, мова - суб'єктивна. Велике значення має доведення того, що закони мови єдині для всіх країн і народів, що відмінність між мовами полягає в результаті дії законів. У процесах сучасного йому мовлення Олександр Потебня вбачає ключ до того, як здійснювалися ці процеси на початку життя людства. Думка про порівняння усіх мов для мовознавства - таке ж велике відкриття, якою стала ідея людства для історії. Обидві вони підтверджують ідею єдності людства. У праці «Думка і мова» О.Потебня висуває ідею: мова впливає на міфологічну свідомість. Міф - це особливе слово. Міфологічне мислення на певному етапі розвитку є єдино можливим і розумним, властиве не одному якомусь часові, а людям усіх часів, виникає тоді, коли немає інших пояснень явищ.

О.Потебня розглядає народну єдність як великий історичний двигун. Що ж стосується національної специфіки народу, то національна специфіка - стимул, що іде з появою людського суспільства. Мова тільки тому служить для визначення думки, що вона є способом перетворення первісних до мовних елементів думки. Тому мова може бути засобом створення думки. Мова як засіб пізнавальної діяльності є способом створення естетичних і моральних ідеалів. А це означає: нормальний розвиток мови є однією з передумов здорового розвитку нації, національного світосприймання [5, с.67-74].

Таким чином зазначимо, що громадівці досягли певних результатів в розробці питань про мову, культуру та національну свідомість. М.Драгоманов і О.Потебня вивели питання мови на якісно новий щабель розвитку національної культури. Вони були першими з українських вчених, що підвели українську мову до площини державної, національної значущості, в аспекті розвитку вільного українського народу, звернули увагу на міжнаціональне спілкування на принципах взаємоповаги та рівноправності, що сприятиме самостійному розвитку нації. А отже, кожна нація вносить вклад у розвиток духовної культури людства.

Тривалий час радянська влада насаджала російську мову по всій території України. Після проголошення незалежності в 1991 році було покладено край тривалому й послідовному нищенню нашої національної мови та закладено початок її відродження. Процес націєтворення в Україні, в якому велику роль відіграють питання мови, ще продовжується. А ідеї націоналізації потребують подальшого вивчення та розвитку.
Джерела та література.

1.Жоль К.К. Соціологія: навч.посібник / Костянтин Костянтинович Жоль. — К.: Либідь, 2005. — 440 с.

2.Драгоманов М.П. Переднє слово до "Громади" / Михайло Петрович Драгоманов. — К.: Либідь, 1991. - С. 276-326.

3.Панько Т.І. Питання мови в світоглядній концепції Михайла Драгоманова / Т.І.Панько // Мовознавство. – 1991. – №4. – С. 66-72.

4.Касьянов Г.В. Теорії нації та націоналізму / Георгій Володимирович Касьянов. — К.: Либідь, 1999. - 352 с.

5.Шевельов Ю.В. О.О.Потебня і стандарт української літературної мови /Юрій Володимирович Шевельов//Мовознавство. – 1992. – №2. – С. 67-74.
скачати

© Усі права захищені
написати до нас