Ім'я файлу: Практичне заняття.docx
Розширення: docx
Розмір: 57кб.
Дата: 27.12.2023
скачати
Пов'язані файли:
Глосарій.doc
Практична 5-6.docx
Розширення: docx
Розмір: 57кб.
Дата: 27.12.2023
скачати
Пов'язані файли:
Глосарій.doc
Практична 5-6.docx
Практичне заняття № 1
Загальні відомості про науку
План
1. Поняття про науку:
а) суспільні, природничі й технічні науки;
б) основні поняття науки: наукова ідея, гіпотеза, закон, судження, умовивід, теорія, наукова концепція, принцип, поняття, термін, науковий факт тощо;
в) наукова діяльність, її види: науково-дослідницька, науково-організаційна, науково-інформаційна, науково-педагогічна, науково-допоміжна діяльність;
г) наукові дослідження: фундаментальні і прикладні;
ґ) науковий результат.
2. Історичні етапи розвитку науки: пранаука – переднаука Стародавнього світу, античності; наука Середньовіччя; класична наука; некласична наука; постнекласична наука.
3. Українська наука.
Наука-це соціально значуща сфера людської діяльності, функцією якої є вироблення й використання теоретично систематизованих об’єктивних знань про дійсність.
Наука є складовою частиною духовної культури суспільства.
Поняття про науку є складним і багатогранним. Науку можна розглядати як:
специфічну форму суспільної свідомості, основу якої являє система знань;
процес пізнання закономірностей об’єктивного світу;
певний вид суспільного розподілу праці;
один з важливих факторів суспільного розвитку;
процес виробництва знань та їх використання.
Поняття «наука» включає в себе як діяльність по здобуванню нового знання, так і результат цієї діяльності - суму набутих на даний момент наукових знань. Термін «наука» вживають також для позначення окремих галузей наукового знання.
Не кожне знання можна розглядати як наукове. Неможливо визнати науковими ті знання, які одержує людина лише на основі простого спостереження. Такі знання відіграють в житті людей важливу роль, але вони не розкривають сутності явищ, взаємозв’язок між ними, який би дав можливість пояснити, чому дане явище відбувається подібним чином або передбачити подальший його розвиток.
Безпосередня мета науки - вивчення, пояснення і передбачення процесів і явищ дійсності, які являють собою предмет її дослідження. Вивчає наука різні рівні системи організації й форми руху матерії з погляду пізнання істотних властивостей явищ, встановлення їхніх законів, різних причинних залежностей і взаємодій з метою управління природними й соціальними процесами, передбачення характеру і напряму їхнього перебігу, створення нових технологій і розвитку виробництва.
Головною ознакою і головною функцією науки є пізнання об’єктивного світу. Наука створена для безпосереднього вивчення суттєвих сторін всіх явищ природи, суспільства і мислення.
А)Система наук умовно поділяється на три групи: суспільні, природничі й технічні. Кожна з цих груп має власні предмети і методи дослідження.
Суспільні науки - сукупність наук, предметом дослідження яких є соціально-економічні, політичні та ідеологічні закономірності розвитку суспільства і суспільних відносин, а також духовна культура. До суспільних наук належать історія, філософія, політекономія, економіка, правознавство, філологія, педагогіка, психологія, соціологія, мистецтвознавство та інші.
Зміст і структура суспільних наук тісно пов’язані з рівнем суспільної практики.
Природничі науки - сукупність наук, предметом дослідження яких є різні види матерії та форми їхнього руху, що виявляються в природі, їхні зв’язки й закономірності. За характером досліджуваних об’єктів природничі науки поділяють на дві групи:
1) вивчення форм руху неживої природи (математика, фізика, хімія, астрономія, механіка, географія, метеорологія, кліматологія, геологія);
2) дослідження явищ життя (біологія, генетика, цитологія, біохімія, фізіологія, екологія, ботаніка, зоологія, антропологія).
Залежно від змісту і методів вивчення явищ природи (живої і неживої) розрізняють теоретичні та емпіричні природничонаукові знання.
Об’єктивні дані природничих наук є одним із засобів суспільного прогресу, оскільки застосування їх - могутній фактор розвитку продуктивних сил суспільства.
Технічні науки - науки, що вивчають та визначають закономірності розвитку техніки, способи найефективнішого її використання. До технічних наук належать: машинознавство, металургія, матеріалознавство, гірнича наук, наука про зварювання, електротехніка, енергетика, теплотехніка, гідротехніка, радіотехніка, електроніка, космонавтика, будівельні науки (будівельна механіка, будівельна фізика) та інші. Досягнення цих наук є основою науково-технічного прогресу, необхідною умовою прогресу соціального.
Б) Основні поняття науки:
-Наукова ідея – це форма думки, яка дає нове пояснення явищ. Вона базується на знаннях, які вже накопичено, і розкриває раніше не помічені закономірності (наприклад, ідея всезагального розвитку в діалектиці, ідея рефлексу у фізіології тощо). Ідеї виникають раптово, як результат тривалих, напружених пошуків. Ідеї виникають на основі практики й змінюються у зв’язку зі зміною суспільного буття. Існують передові, прогресивні ідеї, які сприяють розвитку суспільства, і непрогресивні, які гальмують його.
-Гіпотеза - це науково обгрунтоване припущення, що висувається для пояснення якого-небудь процесу, яке після перевірки може виявитись дійсним або хибним. Тобто гіпотеза являє собою ймовірну відповідь на питання, що виникають у ході дослідження, це одне з можливих рішень проблеми. Після дослідної перевірки гіпотеза або стає науковою теорією, або видозмінюється, або відкидається, коли перевірка дає незадовільний результат. Гіпотеза виступає часто як початкове формулювання, чорновий варіант законів, що відкриваються. Більшість наукових законів було сформульовано саме на основі раніше висунутих гіпотез.
-Закон — нормативно-правовий акт, встановлений законодавчим органом загальнообов'язкове правило, яке має найвищу юридичну силу. Закони - це не право (хоч вони ухвалюються на основі тих чи інших концепцій права). Верховенство права над законом передбачає, що право є первинним, а закон - вторинним.
-Науковий закон — вербальне та/або математично виражене твердження, що має докази (на відміну від аксіоми), яке описує співвідношення, зв'язки між різними науковими поняттями, встановлені шляхом індукції або дедукції, і визнане на даному етапі науковим співтовариством таким, що узгоджується з іншими науковими законами.
-Судження — це форма мислення, в якій що-небудь стверджується або заперечується про предмет думки. Це форма мислення, яка розкриває зв'язок між предметом і його ознакою.
Існує декілька визначень. Найважливіші з них такі:
Судження — це думка, у якій стверджується наявність або відсутність властивостей у предметів, відношень між предметами, зв'язків між ситуаціями;
Судження є такою думкою, у якій при її висловлюванні дещо стверджується про предмети дійсності і яка об'єктивно є або істиною чи хибною і при цьому неодмінно однією із двох;
Судження — це думка, що виражається розповідними реченнями і є істиною або хибною[2].
Умовивід (міркування) — форма мислення в результаті якого з 1 або кількох суджень виводиться нове судження — висновок.
Термін «умовивід» вживається у подвійному значенні. Під «умовиводом» розуміють і розумовий процес виведення нового знання із суджень, і саме нове судження як наслідок розумової операції.
Умовивід за своєю структурою складніша, ніж поняття і судження, форма мислення. Поняття і судження входять до складу умовиводу як його елементи. Будь-який умовивід складається із засновків та висновку.
Умовивід — це логічний засіб здобування нового знання. У процесі умовиводу здійснюється перехід від відомого до невідомого. Об'єктивною підставою умовиводу є зв'язок і взаємозалежність предметів і явищ дійсності. Якби навколишній світ складався з нагромаджених не пов'язаних між собою випадкових предметів і явищ, то від знання одних предметів не можна було б перейти до знання інших і, отже, умовивід як форма мислення був би неможливим. Але оскільки предмети і явища об'єктивної дійсності взаємопов'язані, підпорядковані певним законом, то існує не тільки можливість, а й необхідність пізнання одних предметів на підставі знання інших. Умовиводом є не будь-яке сполучення, я тільки таке, у якому між судженнями існує логічний зв'язок, котрий відображає взаємозв'язок предметів і явищ самої дійсності. Якщо ж предмети дійсності не пов'язані між собою, то й судження, що відображають ці предмети, логічно будуть не пов'язаними і тому вивести із них якесь нове значення, тобто побудувати умовивід, не можна.
Тео́рія (від грец. θεωρία — розгляд, дослідження) — сукупність висновків, що відображає відносини і зв'язки між явищами реальності у вигляді інформаційної моделі. Теорією стає гіпотеза, що має відтворюване підтвердження явищ та механізмів і дозволяє спостерігачу прогнозувати наслідки дій чи зміни стану об'єкта спостережень. Теорія лежить в основі вчення. Наприклад, еволюційне вчення базується на теорії трансформізму, змінності видів.
Теорія — найдосконаліша форма наукового відображення дійсності:
Система вірогідних наукових знань про якусь сукупність об'єктів, яка описує, пояснює і передбачає явища певної предметної галузі. Сукупність узагальнених положень, які становлять певну науку чи розділ науки.
Логічне узагальнення практичного досвіду людей, яке ґрунтується на глибокому проникненні в суть досліджуваного явища та розкриває його закономірності.
Загальні міркування на противагу практичній діяльності.
Сукупність поглядів, суджень кого-небудь, з яких випливають певні правила поведінки.
Концепція (лат. Conceptio — розуміння) — система поглядів, те або інше розуміння явищ і процесів; єдиний, визначальний задум.
Концепція істотно відрізняється від теорії не тільки своєю незавершеністю, але й недостатньою верифікованістю. Очевидно, її можна вважати сурогатною формою теорії. Головне призначення концепції полягає в інтеграції певного масиву знання, у прагненні використовувати його для пояснення, пошуку закономірностей. Проходячи через горнило перевірки фактами, концепція уточнюється як за змістом, так і з погляду її пізнавальних меж. При цьому вона може й не витримати випробування практикою і бути знехтуваною. Особливо часто це відбувається на тих етапах розвитку науки, коли потреба у поясненні об'єктів зумовлює виникнення безлічі концептуальних підходів, які інтегрують знання і дають більш-менш коректні пояснення[1].
Концепція дослідження — система початкових теоретичних положень, яка є основою дослідницького пошуку. У процесі наукового пошуку прийняті початкові положення перевіряють, розвивають, коригують, за необхідності — відкидають (зміна або модернізація концепції)[3].
Принцип (лат. principium — «начало, первень, основа») — першопочаток, те, що лежить в основі певної сукупності фактів, теорії, науки. Визначальне положення, вихідний пункт, передумова певної концепції або теорії. Це засадниче, фундаментальне твердження, вихідний пункт, засновок будь-якої теорії, концепції.
Поня́ття, конце́пт — форма мислення, яка відбиває істотні властивості, зв'язки і відношення предметів і явищ в їхній суперечності і розвитку; думка або система думок, що узагальнює, виділяє предмети деякого класу за визначеними загальними і в сукупності специфічними для них ознаками.
Загальне поняття виражає дійсний закон виникнення, розвитку і зникнення одиничних речей.
Розрізняють поняття в широкому і вузькому сенсі. Окремо виділяють наукові поняття. Перші формально виділяють загальні (схожі) ознаки загальних предметів і унівесальних явищ і закріплюють їх у словах. Їх часто відносять до категорій. Поняття у вузькому сенсі відносяться до певної галузі наук, чітко визначають основні ознаки предмету, явища, процесі або об'єкту. Наукові поняття відображають істотні й необхідні ознаки окремого предмету, об'єкту, явища або процесу, а слова і знаки (формули), що їх виражають, є науковими термінами.
Будь-яке поняття має обсяг та зміст.
Змістом поняття називається сукупність існуючих ознак предметів, які мисляться у цьому понятті; це низка властивостей, які дозволяють об'єднати в єдине ціле множину предметів. Зміст поняття становлять ознаки, які відтворюють якість предмета і відрізняють його від інших схожих предметів
Те́рмін (від лат. terminus — «межа, кордон, кінець» або «розмежування») — слово або словосполучення, що означає чітко окреслене спеціальне поняття якої-небудь галузі науки, техніки, мистецтва, суспільного життя тощо, і вступає в системні зв'язки з іншими словами та словосполученнями даної галузі. Позначає поняття, що використовується в певній галузі знання з максимально точним смисловим визначенням. На відміну від популярних назв, терміни є сильнішими та краще визначеними з точки зору семантики, їх також можна адаптувати, для служіння номенклатурною основою при створенні нових термінів. Сукупність термінів, відповідних певній сфері діяльності, утворює її термінологію. Терміни посідають особливе місце у стилістично забарвленій лексиці, зокрема у її книжній групі. Це спеціальні наукові чи професійні слова, які людина засвоює під час набуття певної професії або поглибленого опанування певної науки. У повсякденному мовленні використовується більш вільно, і означає будь-яке слово, будь-який вислів.
Науковий факт (від. лат. factum – зроблене) – складова наукового знання, що відображає об’єктивні властивості речей і процесів, на основі яких визначаються закономірності явищ, вибудовують теорії, формулюють закони.
В)Наукова діяльність,її види.
Науко́ва дія́льність — це інтелектуальна творча діяльність, спрямована на одержання та використання нових знань.
Основними її формами є фундаментальні та прикладні наукові дослідження.
Науковими дослідженнями займаються науковці. Наукова методологія, яку використовують учені, включає узагальнення добре перевірених фактів, застосування абстрактних понять, генерування і перевірку гіпотез, створення теорій як фактів загальнішого рівня, розвиток наукового опису, починаючи з добре вивченого, у бік непізнаного.
Що таке науково дослідницька діяльність?
Науково-дослідна діяльність – це складний науковий і творчий процес, що передбачає поглиблення теоретичних знань з досліджуваної проблеми, аналіз досліджень у даній галузі, розвиток умінь застосовувати власні знання на практиці, удосконалення навичок самостійної роботи відповідно до вимог ринку медичних фахівців.
Науково-організаційна діяльність - це діяльність, що спрямована на методичне, організаційне забезпечення та координацію наукової, науково-технічної діяльності.
Науково-інформаційна діяльність - сукупність дій, спрямованих на задоволення потреб громадян, юридичних осіб і держави у науково-технічній інформації, що полягає в її збиранні, аналітично-синтетичній обробці, фіксації, зберіганні, пошуку і поширенні.
У Законі України «Про наукову і науково-технічну діяльність» визначено, що науково- педагогічна діяльність – це педагогічна діяльність в університетах, академіях, інститутах та закладах післядипломної освіти, що пов'язана з науковою та (або) науково-технічною ді- яльністю.
Наукова (науково-дослідна) діяльність – інтелектуальна творча діяльність, спрямована на здобуття і використання нових знань.
Г) Формою здійснення і розвитку науки виступає наукове дослідження - тобто вивчення за допомогою наукових методів явищ і процесів, аналіз впливу на них різних факторів, а також вивчення взаємодії між явищами з метою отримати переконливо доведені і корисні для науки і практики рішення з максимальним ефектом. Мета будь-якого наукового дослідження - визначення конкретного об’єкта і всебічне, достовірне вивчення його структури, характеристик, зв’язків на основі розроблених у науці принципів і методів пізнання, а також для отримання корисних для діяльності людини результатів.
Основою розробки кожного наукового дослідження є методологія, тобто сукупність пізнавальних засобів, методів, прийомів і їх певна послідовність, прийнята при розробці наукового дослідження. В кінцевому результаті методологія - це схема, план вирішення поставленого науково-дослідного завдання.
Існує дві категорії наукових досліджень: фундаментальні і прикладні.
Фундаментальні дослідження спрямовані на пізнання законів, що управляють поведінкою і взаємодією базисних структур природи, суспільства чи мислення без конкретного їх використання. Серед фундаментальних розрізняють необмежені теоретичні та цілеспрямовані дослідження. Необмежене дослідження - це індивідуальна творча діяльність, не регламентована будь-якими організаційними вимогами, крім власних рішень науковця. Таким чином, міра оцінки передбачуваних ним результатів не може бути заздалегідь визначеною. При виконанні ж цілеспрямованого дослідження науковий працівник не має повної самостійності. Таке дослідження зазвичай виконується колективом і чітко регламентується певними організаційними вимогами (спрямування дослідження, терміни та умови його проведення, чіткий розподіл завдань між учасниками дослідження і т.ін.). У цьому випадку до певної міри стає можливим передбачити результати діяльності.
Прикладні дослідження передбачають визначення можливостей для застосування результатів фундаментальних досліджень у процесі розв’язання пізнавальних і соціально-практичних проблем. Самостійність дослідника у даному разі багато чим обмежена: йому виділяються певні засоби для проведення цілком визначеного дослідження. А значить, спрощується можливість визначити критерії, що визначають успішність дослідження.
Наведений поділ наукових досліджень на дві категорії характерний для будь-якої галузі науки.
Так, фундаментальні дослідження в освіті спрямовані на визначення сутності педагогічних явищ, знаходження прихованих основ педагогічної дійсності, забезпечення можливості дати її наукове пояснення. На основі таких досліджень створюється теорія навчання і виховання, теорія змісту освіти, теорія методів і організаційних форм тощо. Останнім часом проведені фундаментальні педагогічні дослідження проблеми методів навчання, розвитку у школярів пізнавальної самостійності, оптимізації процесу навчання, логічної структури навчального матеріалу та багато інших. Прикладні дослідження в освіті мають на меті усунення певних недоліків у практиці навчання чи виховання. Звісно, що вони не менш важливі, ніж фундаментальні. Адже важко заперечити важливість таких, наприклад досліджень, як визначення причин неуспішності учнів і способів її запобігання, шляхів підвищення якості знань учнів і т.ін. Саме через прикладні дослідження теорія здійснює свій вплив на практику.
Фундаментальні дослідження визначають перспективи розвитку науки, освіти, техніки і виробництва на 10-20 років вперед і являють собою основу всього науково-технічного прогресу. Тому, як правило, потужності фундаментальної науки випереджають прикладні дослідження і створюють для них теоретичний заділ. Цим самим забезпечуються належні умови для безперервного поступового і невпинного соціального й науково-технічного прогресу. Але потужності прикладної науки повинні бути сумірними з можливостями їх реалізації та впровадження у практику. Зміцнення взаємозв’язків між фундаментальними і прикладними дослідженнями, скорочення термінів впровадження наукових досягнень у практику, у виробництво - одне з головних завдань організації сучасної науки.
Г)Науковий результат – нове знання, здобуте в процесі фундаментальних або прикладних наукових досліджень та зафіксоване на носіях наукової інформації.
Науково-прикладний результат – нове конструктивне чи технологічне рішення, експериментальний зразок, закінчене випробування, яке впроваджене або може бути впроваджене у суспільну практику.
Науковий результат - нове наукове знання, одержане в процесі фундаментальних або прикладних наукових досліджень та зафіксоване на носіях інформації.
Результатом фундаментальних наукових досліджень є гіпотези, теорії, нові методи пізнання, відкриття законів природи, невідомих раніше явищ і властивостей матерії, виявлення закономірностей розвитку суспільства тощо, які не орієнтовані на безпосереднє практичне використання у сфері економіки.
Результатом прикладних наукових досліджень є нові знання, призначені для створення нових або вдосконалення існуючих матеріалів, продуктів, пристроїв, методів, систем, технологій, конкретні пропозиції щодо виконання актуальних науково-технічних та суспільних завдань.
Результатом науково-технічних (експериментальних) розробок є нові або істотно вдосконалені матеріали, продукти, процеси, пристрої, технології, системи, об’єкти права інтелектуальної власності, нові або істотно вдосконалені послуги.
Форма наукового результату
Науковий результат може бути у формі звіту, опублікованої наукової статті, наукової доповіді, наукового повідомлення про науково-дослідну роботу, монографічного дослідження, наукового відкриття, проекту нормативно-правового акта, нормативного документа або науково-методичних документів, підготовка яких потребує проведення відповідних наукових досліджень або містить наукову складову, тощо.
Науково-технічний (прикладний) результат може бути у формі ескізного проекту, експериментального (дослідного) зразка або його діючої моделі, конструкторської або технологічної документації на науково-технічну продукцію, дослідного зразка, проекту нормативно-правового акта, нормативного документа або науково-методичних документів тощо.
2. Історичні етапи розвитку науки
Наука - необхідний наслідок суспільного розподілу праці. Вона виникла слідом за відокремленням розумової праці від фізичної, і перетворенням пізнавальної діяльності у специфічний рід занять певної (спочатку дуже малочисельної) групи людей.
Передумови для виникнення науки з'явилися у країнах Стародавнього Сходу: в Єгипті, Вавілоні, Індії, Китаї. Там нагромаджувались і усвідомлювались емпіричні знання про природу і суспільство, виникли основи астрономії, математики, етики, логіки, Вони були пов'язані з потребами розвитку землеробства, будівельної техніки, мореплавства, ремесел, мистецтв тощо.
Надбання східних цивілізацій було сприйняте і перетворене в чітку теоретичну систему у Стародавній Греції, де починаючи з IV століття до н.е. з'явились мислителі, які стали займатися наукою професійно, відмежувавшись від релігійної та міфологічної традицій. З цього часу і до самої індустріальної революції головною функцією науки стає пояснювальна функція, пізнання з метою розширити горизонти бачення світу, природи, частиною якої є сама людина.
В античну епоху складаються теоретичні системи знання в галузі геометрії, механіки, астрономії (Евклід, Архімед, Птоломей), розвивається натурфілософська концепція атомізму (Демокрит, Епікур), робляться спроби аналізу закономірностей суспільства і мислення (Аристотель, Платон, Геродот). За середньовіччя з появою феодалізму розвиваються (особливо в країнах арабського Сходу й Середньої Азії) позитивні наукові ідеї в галузі математики, астрономії, фізики, медицини, історії (Ібн Сіна, Ібн Рушд, Біруні). У Західній Європі, долаючи опір богослов'я, йде процес нагромадження фактичного матеріалу в біології, робляться спроби розвитку елементів математики і дослідного природознавства (Р.Бекон, Альберт Великий та ін.).
Виникнення капіталізму, розвиток промисловості й торгівлі, мореплавства і військової техніки стимулювали бурхливе зростання наукових досліджень. Вже в епоху Відродження наука пориває з теологією, сприяючи утвердженню матеріалістичних ідей (Дж. Бруно, Леонардо да Вінчі, Ф.Бекон). Великого поширення набуває експериментальне вивчення природи, обґрунтування якого мало революційне значення для науки. Справжній переворот відбувається в астрономії (М.Копернік, Г.Галілей). У ХVII-ХVIII століттях створюються класична механіка, диференціальне числення, інтегральне числення, аналітична геометрія, хімічна атомістика, система класифікації рослин і тварин, стверджується принцип збереження матерії і руху (І.Ньютон, Г.Лейбніц, Р.Декарт, Д.Дальтон, К.Лінней, М.Ломоносов та ін). В цей же час відбувається подальше оформлення науки як соціального інституту, створюються перші європейські академії наук, наукові товариства, починається видання наукової періодичної літератури. Обсяг наукової діяльності з XVIІ століття починає подвоюватись приблизно кожні 10-15 років (зростання відкриттів, наукової інформації, чисельності людей, зайнятих наукою).
У кінці XVIII на початку XIX ст. плеяда відомих всьому світу видатних вчених працювала в Росії (О.Бутлеров, П.Лебедєв, М.Лобачевский, Д.Менделєєв, О.Попов, К.Тімірязєв, О.Столєтов, К.Ціолковський та багато ін.).
У зв'язку з промисловим переворотом (кінець XVIII ст.) почався новий етап у розвитку науки. З появою машинного виробництва створюються умови для перетворення науки із споглядальної переважно в активний фактор самого виробництва. Головним стає завдання наукового пізнання з метою перетворення природи, а не тільки вивчення законів її розвитку. У зв'язку з такою переорієнтацією науки лідерство в ній починають займати фізико-хімічні дисципліни і відповідні прикладні дослідження.
У XIX столітті виникли нові фізичні дисципліни: термодинаміка, класична електродинаміка, створюється еволюційне вчення і клітинна теорія в біології, формулюється закон збереження і перетворення енергії, розвиваються нові концепції в астрономії і математиці (Дж.Максвел, М.Фарадей, Ж.Ламарк, Ч.Дарвін, Т.Шванн, М.Шлейден та ін.).
На рубежі XIX і XX століть великі зміни в науковій картині світу і ряд нових відкриттів у фізиці (електрон, рентгенівське проміння, радіоактивність тощо) призвели до кризи класичного природознавства і, насамперед, його механістичної методології. У XX ст. значних успіхів досягли математика і фізика, виникли такі галузі технічних наук, як радіотехніка, електроніка. З'являється кібернетика, яка постійно збільшує свій вплив на подальший розвиток науки і техніки. Успіхи фізики і хімії сприяють глибшому вивченню біологічних процесів у клітинах, що стимулює розвиток сільськогосподарських і медичних наук. Відбувається тісне зближення науки з виробництвом, зростають і зміцнюються її зв'язки з суспільним життям.
В історичному розвитку науки виділяють такі етапи: пранаука - переднаука Стародавнього світу, античності; наука середньовіччя; класична наука; некласична наука; постнекласична наука.
У часи пранауки наука ототожнювалась з філософією, а характер наукової діяльності того часу можна передати словами "любов до мудрості". У пранауковій діяльності були особливості, характерні для неї в пізніші періоди, але кожна з них існувала лише як можливість.
У період середньовіччя формувалася освіта та її організаційні структури - школи (від початкових до університетів), виникли перші власне наукові структури - наукові товариства типу академій (в Англії, Франції), тобто з'явилося підґрунтя для розвитку науки. На цьому етапі ще не проводили наукових досліджень; створювалися лише умови для їх реалізації, розробляли наукові підходи, і насамперед, логічні. Тільки в епоху Відродження починаються наукові пошуки, що знаменують собою перехід до науки класичного періоду.
Класичний період починається з Ф.Бекона, досягає найвищого розвитку в працях І.Ньютона і закінчується періодом творчості А.Ейнштейна, точніше революцією у фізиці в кінці XIX - на початку XX ст., а також великими досягненнями в обґрунтуванні математики, в соціальному пізнанні.
Найважливішою дисципліною класичного періоду була механіка. Вона вивчала системи законів, тобто стійких залежностей, що переважно передаються математичною мовою. Їх пізнання пов'язане з пошуком причин явищ, знання яких за умови додержання логічних правил мислення обов'язково приведе дослідника до очікуваних наслідків. В основі наукових передбачень лежить експеримент, тобто і спеціально випробування досліджуваного об'єкта для визначення його стабільного, однозначного функціонування в заздалегідь заданих умовах, Людина, суб'єкт пізнання, прагне абстрагуватися від об'єкта, щоб забезпечити об'єктивність результатів дослідження. Вважали, що заради достовірності з описів і пояснень треба виключати все, що і стосується впливу людської діяльності на об'єкт. Ідеалом у науці тих часів була побудова абсолютно істинної картини природи. Велику увагу приділяли пошуку очевидних, наочних принципів, що випливають із досвіду, на базі яких можна було будувати теорії, котрі нині пояснюють і передбачають дослідні факти. Пізнання трактували як теоретичне узагальнення даних спостереження й експерименту. Розум, що пізнає, наділяли статусом суверенності. В ідеалі він мав бути відокремлений від речей і ніби з боку досліджувати їх.
Докорінні перетворення в природознавстві кінця XIX - першої половини XX ст. зумовили перехід від класичної до сучасної, некласичної науки.
Некласичний період розпочинається з виникнення термодинаміки. Якщо в класичній науці її закони і сам предмет вважали незмінними, позачасовими і позапросторовими, то термодинаміка довела: предмет дослідження і знання про нього мінливі, нестійкі. Цю думку підтверджували ідеї неевклідової геометрії, криза канарівської теорії множин, виникнення інтуїціоністської математики, ідеї структуралізму в гуманітарних науках.
У цю епоху розпочинається ланцюгова реакція революційних змін у різних галузях знання: у фізиці (відкриття поділу атома, становлення релятивістської і квантової теорії), в космології (концепція нестаціонарного Всесвіту), у хімії (квантова хімія), в біології (становлення генетики). Пізніше народжуються кібернетика і теорія систем, що відіграли дуже велику роль у розвитку сучасної наукової картини світу.
З часом у різних галузях сформувався стиль мислення некласичної науки. Він характеризувався відмовою від прямолінійного об'єктивізму і розумінням відносної істинності теорій, розроблених на тому чи іншому етапі розвитку природознавства. Ідеї історичності знань доповнювалися новими уявленнями про активність людини - суб'єкта пізнання. Її розглядали вже як об'єкт, що впливає на навколишній світ. Відповіді природи на запитання людей залежать не тільки від її будови, а й від історичного розвитку засобів і методів пізнавальної діяльності. На противагу ідеалу єдино істинної теорії, що фотографує досліджувані об'єкти, припускається правдивість кількох різних теоретичних описів однієї і тієї самої реальності, оскільки в кожній з них може бути момент об'єктивного знання.
Якщо в класичній фізиці ідеальним вважали характеристику об'єкта "самого по собі", без визначення особливостей його дослідження, то в квантово-релятивістській фізиці неодмінною умовою об'єктивності пояснень є вимога фіксації засобів спостереження. Об'єкт розглядали вже не як річ, тіло, а як процес, що відтворює окремі стійкі стани і зазнає змін в окремих інших характеристиках.
Некласична наука почала досліджувати не просто предмети, що зазнають змін, а об'єкти, недоступні людським органам чуттів (мікро- і макросвіту). Для цього створюють особливий тип лабораторій - складний, насичений технічними засобами технологічний процес на зразок системи сучасного виробництва. Наукові дослідження починають здійснювати спеціально організовані колективи з розподілом праці в них: від генераторів ідей до організаторів їх виконання, з участю інженерів, техніків, лаборантів, які технічно забезпечують функціонування засобів наукової діяльності. Наука в прямому розумінні слова стає різновидом індустрії.
В останній третині XX ст., поряд із незаперечними цивілізаційними завоюваннями науково-технічного прогресу, різко виявилися його негативні наслідки. Глобальні проблеми сучасності, більшість яких породжена саме революційними досягненнями в науці (виживання людини в ядерний вік, екологічний стан довкілля, людське здоров'я тощо), зумовили потребу пошуків його гуманізації. Це, в свою чергу, спричинило якісні зміни в природі науки порівняно з її неокласичним періодом. Є підстави говорити про початок нового - постнекласичного - періоду розвитку науки. Його характеризують дві головні особливості: орієнтація на вивчення природи і Всесвіту в їх динаміці, розвитку. В обох випадках мова йде про зміну відносин науки і цінностей, котрі тепер розглядають як нерозривні поняття.
У сучасній постнекласичній науці змінюється предметне поле досліджень. В орбіту наукового пошуку дедалі частіше втягуються системи, що історично розвиваються. Вони, мабуть, домінуватимуть в науці найближчого майбутнього. Цей тип об'єктів складніший системною організацією, ніж саморегулюючі системи, з якими працювало некласичне природознавство першої половини XX ст. Система, що історично розвивається, формує часом нові рівні своєї організації, поява кожного з яких впливає на ті, що склалися раніше, змінює композицію і характеристики їх елементів. Кожний такий рівень історичного об'єкта є складною саморегулюючою системою, відносно стійкою фазою його еволюції, а поява нових рівнів - переходом від однієї самоорганізації до іншої.
Предметом дослідження постнекласичного періоду є також явища мегасвіту. Наука починає набувати космічного характеру. В поле зору дослідника одночасно потрапляє така велика кількість різних об'єктів, що світ постає хаосом, і завдання полягає не лише в дослідженні якихось відносин, зв'язків, властивостей явищ, а й у тому, щоб, за словами американських учених І.Пригожина та І.Стінгерс, розкрити порядок із хаосу.
Серед еволюційних об'єктів, які вивчає сучасна наука, особливе місці посідають унікальні еволюційні системи, що включають у себе людський фактор. Прикладами є медико-біологічні об'єкти, ряд великих екосистем і біосфера в цілому, явища біотехнології (насамперед, генетичної інженерії), системи "людина - машина" (зокрема, комп'ютерні мережі, майбутні системи штучного інтелекту тощо).
Під час вивчення "людинорозмірних" систем пошук істини пов'язаний із визначенням стратегії і можливих напрямів перетворення тих, які безпосередньо стосуються гуманістичних цінностей. У зв'язку з цим змінюється ідеал "ціннісно нейтрального дослідження". Об'єктивне пояснення і опис стосовно "людинорозмірних об'єктів" передбачає наявність ціннісних факторів в обґрунтуванні того чи іншого положення.
Об'єкти, що історично розвиваються і мають у собі людський фактор, найчастіше досліджують у рамках міждисциплінарних програм, які вводять нові елементи в організацію наукової діяльності. Зокрема, передбачають створення наукових співтовариств, які об'єднують фахівців різних галузей знання, залежать від визначення пріоритетних напрямів, пов'язують дослідження з гуманістичними орієнтирами.
У постнекласичній науці чітко виявляється тенденція на об'єднання найвіддаленіших дисциплін із пріоритетом гуманітарних знань, оскільки предметом досліджень є людина і цінності, які вона створила. Культура стає основною предметною галуззю наукових пошуків. Наукове пізнання сприяє поліпшенню "поля життя" людини, стає діалогічним. Про це добре сказав німецький філософ Г.Гадамер. "Всебічно підтримувати діалог, надавати змогу сказати слово й інакомислячому, вміти засвоювати вимовлене ним".
Наука на її постнекласичному етапі є частиною життя суспільства, яку визначають стан культури даної історичної епохи, її ціннісні орієнтири і світоглядні настанови.
Отже, зародившись у стародавньому світі у зв'язку з потребами суспільної практики, почавши створюватись у ХVІ-ХVІІ століттях, в ході свого історичного розвитку наука перетворилась у продуктивну силу і найважливіший соціальний інститут, який суттєво впливає на всі сфери життя суспільства. Сучасна наука становить важливу складову частину науково-технічної революції.
3 Безпосередню наукову діяльність в Україні здійснюють:
науково-дослідні і проектні установи та центри Національної Академії наук;
науково-дослідні установи системи галузевих академій наук;
науково-дослідні підрозділи та кафедри вищих навчальних закладів (інститутів, академій, університетів);
науково-дослідні, проектні, конструкторські, технологічні та інші установи міністерств і відомств;
науково-дослідні, проектні установи і центри при промислових підприємствах та об’єднаннях;
науково-дослідні, конструкторські, технологічні та інші установи і центри, створені на комерційній основі.
Вся сукупність наукових установ та організацій утворює організаційну систему науки в державі. Ієрархічну структуру цієї системи увінчує Міністерство у справах науки і технологій. Воно є вищим державним органом, який вирішує завдання всебічного використання досягнень науки і техніки в усіх галузях суспільного виробництва.
До виключної компетенції міністерства відносяться здійснення науково-технічного прогнозування, забезпечення концентрації ресурсів академічної, вузівської і галузевої науки на пріоритетних напрямках науково-технічного прогресу, керівництво державною системою науково-технічної інформації, поглиблення науково-технічного співробітництва з іншими країнами світу. Міністерство є вищим функціональним органом державного керівництва наукою, якому надано повноваження здійснювати наукову політику, планувати, прогнозувати і контролювати наукову діяльність всіх наукових установ та організацій України.
В системі державної організації науки важливе місце належить Вищій атестаційній комісії (ВАК) України. Вона являє собою державий орган, який здійснює керівництво атестацією наукових кадрів вищої кваліфікації, забезпечує єдність вимог до здобувачів наукових ступенів кандидата та доктора наук, контролює якість дисертаційних робіт, їх наукову і практичну цінність, беручи тим самим участь у формуванні наукового потенціалу держави.
Розвитку окремих галузей науки, поширенню наукових знань серед населення сприяють наукові товариства. Як добровільні об’єднання спеціалістів, наукові товариства почали виникати в країнах Західної Європи з другої половини XVII ст. Особливого розвитку вони набули з організацією університетів. Наприкінці XVIII ст. в Україні виникли Київське та Харківське товариства дослідників природи (обидва в 1869 р.). Відомі також історико-філологічні товариства при Харківському (1877-1919р.р.) та Одеському (1899-1917р.р.) університетах, Одеське товариство історії та старожитностей (1839-1922 р.р.), Харківське математичне товариство (з 1879 р.), Наукове товариство імені Шевченка у Львові (1893-1939р.р.), Київське юридичне товариство (1877-1917 р.р.), Історичне товариство Нестора-літоисця в Києві (1873-1917 р.р.), Київське фізико-хімічне товариство (1910-1933 р.р.), Українське наукове товариство в Києві (1907-1921 р.р.) та багато інших. Характерною особливістю таких товариств було те , що вони не тільки поширювали наукові знання. Значна увага в їх діяльності приділялась питанням громадсько-політичного характеру.
За радянських часів в Україні діяли Одеське археологічне товариство (з 1959 р.), Географічне товариство (з 1947 р.), Педагогічне товариство (з 1961 р.), Українське товариство охорони пам’яток історії та культури (з 1966р.). Найбільш відомими серед нині діючих в Україні є товариство «Знання», Всеукраїнське педагогічне товариство ім. Григорія Ващенка та деякі інші.
Будь-яке наукове товариство відіграє певну роль в розробці актуальних проблем науки, оскільки воно об’єднує фахівців однієї або декількох споріднених галузей науки, які працюють у різних установах або на підприємствах
З метою залучення студентської молоді до наукової роботи, у вузах створюються добровільні студентські об’єднання - наукові студентські товариства. Вони є важливим засобом підвищення якості підготовки й виховання спеціалістів, здатних творчо застосовувати у практичній діяльності досягнення науково-технічного і культурного прогресу.