ПОРІВНЯННЯ НАУКИ І ПСЕВДОНАУКИ
Наука – одна з найважливіших форм людської діяльності, яка забезпечує прогрес людства, вирішення важливих актуальних проблем, при цьому водночас створює нові проблеми. Такий безперервний процес триває постійно, для віднаходження істини, для постійного руху вгору, для вдосконалення. Звичайно, що до такого розуміння суспільство прийшло не відразу і навіть на сьогодні є рішучі противники до заперечення доказової частини науки. «Сучасна наука – це складна організована система, сфера людської діяльності, спрямована на виявлення насамперед закономірного в існуванні й розвитку об'єктів, явищ, процесів. Наука як специфічна сфера пізнавальної діяльності базується на припущенні існування реального світу, який не залежить від суб'єкта пізнання, усі процеси якого підпорядковані закономірностям, що доступні пізнанню за допомогою відчуттів і мислення» [4, С. 12].
Постійно оскаржити і заперечити досягнення науковців, спростувати очевидні логічні міркування прагне псевдонаука (паранаука, квазінаука, не наука, анти наука). Один з філософів сучасності О. А. Івін визначає паранауку як вчення, які існують за межами науки, але пов’язані з нею деякою схожістю тематики чи методології. До паранауки мислитель зараховує недостатньо обґрунтовані концепції, побутові узагальнення, що спираються на практичний досвід. Тут він зараховує парапсихологію, віталізм, механіцизм тощо. Декотрі з паранаукових вчень потенційно можуть стати складовою наукового знання. Натомість до псевдонауки, згідно з О. А. Івіном, належать концепції, які в принципі несумісні з наукою, тобто які відверто суперечать вимогам наукового методу. Типовими прикладами є «окультні науки», такі як алхімія, астрологія, хіромантія тощо [5, С. 12-13].
Відомий позитивістський філософ Карл Поппер запропонував свої характеристики для розрізнення науки та псевдонауки. Основна ідея полягає в тому, що наука робить фальшиві прогнози, тоді як псевдонаука не робить цього, бо завжди можна піти назад і модифікувати передбачення a posteriori так, що це відповідає фактам. На жаль для Поппера, проблему розмежування вирішити не так просто, здебільшого тому, що сама наука цього не робить. Зокрема, він стверджує: «Як реаліст я бачу логіку як засіб критики (а не доведення) при нашому пошуку істинних та інформативних теорій... А критику, у свою чергу, я бачу як наш головний інструмент здіснення прогресу пізнання світу речей» [7, С. 346]. Кращий спосіб думати про це полягає у розмежуванні від “жорстких” наук, такі як фізика та хімія (де можливі експериментальні маніпуляції) до “м’яких” як біологія та геологія (де елемент історичність ускладнюється) до протонаукових дисциплін (більшості соціальних наук, для яких часто є всеосяжні теорії бракує або важко підтримати емпірично) та чіткі псевдонауки, такі як астрологія та парапсихологія (де не тільки теорія незрозумілий у порівнянні з будь-чим іншим, що ми знати про функціонування Всесвіту, але емпіричні докази однозначно відкидають вимоги практиків дисципліни). Відтак можемо коротко охарактеризувати відмінності між наукою та псевдонаукою.
Анахронічне мислення. Якщо певний аргумент існує, ґрунтуючись на мудрості древніх (які знали про світ набагато менше, ніж будь-який випускник середньої школи), або з використанням застарілої наукової термінології, є поважна причина сумніватися у достовірності «наукової» теорії. Ту як приклад на захист науки можна навести аргумент існування університетів, де постійно у вікових традиціях точаться наукові дискусії про віднайдення істини. «У 1200 р. у Франції був заснований Паризький університет. У ХІІ ст. з’явилися також інші університети, наприклад Оксфордський та Кембриджський в Англії, академія в Аахені (сучасна Німеччина). З ХІV ст. географія університетів розширюється. Набувають розвитку колегії (звідси – коледж). Спочатку так називалися гуртожитки студентів, але поступово колегії ставали центром знань, лекцій, диспутів. Заснована у 1257 р. духовником французького короля Габеротом де Сорбон колегія, яка отримала назву "Сорбонна", помалу розрослося й так закріпила свій авторитет, що за її ім’ям став називатися весь Паризький університет» [4, С. 40].
2. Шукання таємниць. Метою науки є розгадування таємниць, псевдонаука має тенденцію вгадувати існування та передбачувати нерозв'язність таємниць. Це досить чітке положення для розрізнення, оскільки якщо таємниця є за визначенням захованою, то навіщо витрачати даремно час думати про це? Саме так А. Ейнштейн відкрив свої закони відносності – як пошук відповідей на таємниці [3].
3. Звернення до міфів. Це ідея того, що давні міфи повинні базуватися на якійсь реальній події, отже, вони апріорі є істинними. Альтернативне пояснення полягає в тому, що людський розум прагне працювати подібним чином, і тому надає подібні пояснення явищам, яких не розуміє. Як колись помилково алхіміки приписували блискавкам магічну силу, так з часом науці вдалося пояснити її природу: «У другому розділі "Експериментальних досліджень" (1832) Фарадей продовжує вивчення електродинамічної індукції. У третьому розділі (1833) він довів, що різноманітність видів електрики є удаваною. Вивчаючи дії, виконані звичайною, вольтовою, "тваринною", термічною, магнітною електрикою, він дійшов висновку, що всі види електрики ідентичні за природою. Фарадей учений уперше встановив справжній безпосередній зв'язок і залежність між світлом і магнітними й електричними силами і тим самим доповнив факти й міркування, що служать для доведення того, що всі природні сили пов'язані між собою й мають єдине спільне походження» [4, С. 58-59].
4. Випадковий підхід до доказів. Докази є наріжний камінь, який відрізняє науку та будь-які інші інтелектуальні зусилля людини, включаючи (значною мірою) філософію. Враховуючи його ключову роль, допустимі докази
повинні бути надійними і перевіреними. Якщо ми цитуємо певний факт, ми повинні бути достатньо впевнені, що це дійсно відповідає доказовій частині. Переповідати тет, що ми десь почули неприпустимо. Якк приклад можемо навести приклад відомого дослідника Гагилея: «Експерименти Галілея були чи не найпершими експериментами в новій науці. Вони відрізнялися від експериментів схоластів XIII ст. передусім тим, що були більше дослідницькими, ніж ілюстративними, а ще більшою мірою – своїм кількісним характером, який дозволив пов'язати їх з математичною теорією. Галілей висунув аргумент, що для формулювання чітких суджень щодо природи вчені повинні враховувати тільки об'єктивні властивості, тобто такі, що піддаються точному виміру (форма, розмір, кількість, вага, рух). А ті властивості, що доступні тільки сприйняттю (колір, звук, смак тощо), залишаються позаувагою дослідника як суб'єктивні. Достовірні знання можна отримати лише в результаті кількісного аналізу. Галілей започаткував у науці традицію систематичної орієнтації на дослід у поєднанні з його математичним осмисленням» [4, С. 48]
5. Пояснення за сценарієм. Це досить просто, якщо хтось має лише трохи фантазії, то розповідати історію, уявляючи розумний сценарій. Іноді вчені винні в цій практиці (поширений, наприклад, серед еволюційних психологів). Насправді сценарії може бути корисним, оскільки вони можуть вказувати на запит у правильному напрямку. Однак, коли сценарії залишаються просто такими історіями, ні підкріплені даними, вони не є корисними інструментами тому що можна запропонувати багато сценаріїв пояснити ті самі дані, але, мабуть, лише один насправді правильний. Ще І. Ньютон висунув один з головних методолоічних принципів науки: «вважати за правильне лише те твердження науки, яке одержане з досвіду за допомогою індукції» [4, С. 53]
6. Відмова від перегляду. Одна з ознак псевдонаука - це відмова переглядати власні позиції перед появою нових доказів. Скільки б досліджень не проводилося щодо неефективності астрології, вони повторять ті самі аргументи на підтримку своєї професії. Наука - це процесс зовсім іншого характеру, де первинним елементом є безперервний перегляд і виправлення з урахуванням нових доказів. Так, зокрема числены прихильники гомеопатії відмовляються від клінічних доказів перевірки медичних препаратів гомеопатії ні предмет виявлення лікування та побічних ефектів [2].
7. Переклад тягару шукання доказів на іншу сторону. Читач повинен втомитися від висловлювань типу "але це не спростовано". Спочатку, просто не вистачає вчених і фінансування для перевірки або спростування кожного твердження, що ніколи не робився. Однак це не є позитивним доказом цього твердження, а просто наше незнання (або незацікавленість) з цього приводу. По-друге, коли пропонується альтернатива дуже усталеній теорії, тягар доказовості логічно падає прямо на новачка. Коли запропонував Коперник, що Земля обертається навколо Сонця, а не навпаки, люди йому просто не вірили тому що ніхто не довів, що він неправий (на навпаки, більшість людей навіть не враховували його аргументи!). Інші астрономи вимагали доказів, і для цього знадобилося більше століття для прийняття теорії [1].
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Геліоцентрична система. Конфігурації планет. Закони Кеплера. [Електронний ресурс]. – Режим доступу http://astrolekcii.ho.ua/lekcii/05.htm
Головизнин М. Доказывает ли история медицины лженаучность гомеопатии? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://medvestnik.ru/content/interviews/Ddokazyvaet-li-istoriya-mediciny-ljenauchnost-gomeopatii.htmlЕйнштейн А. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://sites.google.com/site/vcheniistorii/2-cover-letter
Єжов С. Науковий образ світу. Історія. Мегасвіт. - Київ : Київський університет , 2017 . - 128 C.
Ивин А.Современная философия науки. — М.: Высшая школа, 2005. —592 С.
Шепетяк О. Віра у критичному раціоналізмі Карла Поппера. // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Випуск 464-465. Філософія. – Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2009. – С. 109-112.
Popper K. R. Objektive Erkenntnis. Ein evolutionärer Entwurf. – Hamburg, 1973 – 417 S.