Поняття психосемантики
Пильна увага до «знака», який замінює об´єкт, виникла в надрах середньовічної культури і породила референтну теорію значення, для якої основним стало співвіднесення «знака» та об´єкта. Цей інтерес зумовив у наші дні бурхливий розвиток психолінгвістики і лінгвістичної семантики. Об´єктом розгляду цих напрямів є засоби, за допомогою яких зміст кодується в мові. Психосемантика у свою чергу зосереджена на питаннях, пов´язаних із тим, як людина розуміє зміст різної інформації, яким чином вона категоризує свої знання про світ і ставлення до нього. О.Р. Лурія називав семантичну будову слова його психологічною структурою.
Проблеми розуміння слів та ідентифікації об´єктів традиційно були надбанням психології сприйняття.
Важливу роль у розвитку психосемантичних досліджень відіграли дані про позитивний вплив семантичного контексту на сприйняття окремих стимулів. Цю закономірність вперше виявив Дж. Кеттел як ефект переваги слова, який зводиться до того, що сприйняття букв помітно пришвидшується в контексті слова.
Проблеми категоріальних структур розглядалися в межах психології пам´яті. Уявлення про те, що поняття зберігаються групами й одночасно пов´язані між собою, з´явилося в психології з моменту її зародження. Однак лише в 1940-х pp. розвиток методичного апарату психологічних досліджень спричинив швидке накопичення експериментальних даних. Це вплинуло на створення багатьох моделей семантичної пам´яті. Першими моделями виступили кластери моделі семантичної пам´яті, які описували її як множини, що складаються з підмножин категорій, а ті, у свою чергу, - зі значень. Докладніші дослідження характеру структурної організації семантичної пам´яті, її формування і функціонування почалися з кінця 1950-х pp.
Дослідження процесів категоризації надовго стало центром дискусії у психології розвитку, для якої істотною виявилася проблема засвоєння дитиною знакової системи. Ця тема займала особливе місце й у розвитку вітчизняної психології. Поняття «значення» було одним із ключових у теорії Л.С. Виготського. Він описував це поняття «як єдність мислення і мови», «як єдність спілкування й узагальнення» і думав, що метод дослідження відношення думки до слова не може бути іншим, ніж метод семантичного аналізу. Праці Виготського щодо вивчення формування життєвих і наукових понять у дитячому віці вплинули на розвиток психологічної думки та заклали фундаментальні основи дослідження проблеми значення. Його ідеї знайшли продовження в працях О. М. Леонтьєва, О.Р. Лурії та інших сучасних дослідників.
Зародженню психосемантики, як окремої галузі психологічної науки, сприяло накопичення великої кількості даних про філо- і соціогенез знакових систем, а також нейропсихологічних даних про порушення в розумінні мови при локальних ураженнях мозку. Розвиток нового напряму визначила також низка теоретичних концепцій, які підтверджували, що пізнавальні процеси, зокрема процеси сприйняття і категоризації, часто зумовлюються особистісними детермінантами.
Початком відліку розвитку експериментальної психосемантики прийнято вважати працю Ч. Осгуда, який запропонував техніку семантичного диференціалу для виміру конотативного значення об´єктів. Новий метод дав змогу досліджувати інваріантні категоріальні структури суб´єктивного досвіду. Дослідження Осгуда та його співробітників знайшли своє продовження в найрізноманітніших галузях наукової та практичної психології.
У наш час спостерігаємо процес нового структурування психологічної науки, виникають галузі дослідження на межах її традиційних розділів. У галузі психосемантики активно використовують дані, отримані в етнографічних і лінгвістичних, культурологічних і нейропсихологічних дослідженнях. А результати психосемантичних досліджень знаходять своє застосування у різних галузях: у створенні систем штучного інтелекту, в архітектурі, рекламі, психодіагностиці й освіті.
Сутність психосемантики
Проблеми психосемантики або психологічних закономірностей організації категоріального знання досліджуються в межах психології сприйняття, пам´яті, психолінгвістики і психології читання.
Коли йдеться про семантичну обробку, то мають на увазі процеси виявлення змісту або розкриття плану змісту інформації (за визначенням Ф. де Соссюра). При цьому головну увагу дослідників приділено неусвідомленим процесам, які відбуваються на ранніх етапах сприйняття. План змісту слів, текстів, образів об´єктів та явищ, дій і подій прийнято описувати за допомогою поняття значення. Значення - міждисциплінарний теоретичний конструкт. Разом із психологами його досліджують представники інших гуманітарних наук. Психосемантика поєднує психологічні дослідження значення, яке розуміють у психології як найважливішу одиницю психічного відображення.
Психосемантика - це галузь психології, яка вивчає генезу, будову і функціонування індивідуальних систем значень, за допомогою котрих інтерпретують і розуміють процеси сприйняття, факти, слова, міміку, пантоміміку, вчинки, події, ситуації та інших людей, а також відбуваються процеси пам´яті, мислення, розуміння, прийняття рішень тощо.
Завдання психосемантики полягає: 1) у дослідженні різних форм існування значень в індивідуальній свідомості людини (образи, символи, символічні дії, а також знакові та вербальні форми); 2) в аналізі впливу мотиваційних (мотивації) чинників та емоційних станів людини на формування в неї системи значень, семантичної організації знань; 3) у розкритті психічних механізмів інтерпретації й розуміння процесів сприйняття, фактів, слів, міміки, пантоміміки, вчинків, подій, ситуацій та інших людей залежно від сформованих індивідуальних значень; 4) у розвитку процесів пам´яті, мислення, розуміння, прийняття рішень під впливом індивідуальних значень; 5) у виявленні механізмів значення і категоризації; 6) у виявленні структури множини значень і способів їх організації тощо.
Поняття значення та категорії. Традиційно розрізняють кілька видів значення, однак розуміння того, що під цим мають на увазі, може бути досить різним у різних авторів. Референтне значення - це той об´єкт, подія або ситуація, що стоять за «знаком» (символом). У вітчизняній психології в цьому разі прийнято говорити про предметне значення «знаку». Як синонім референтного значення часто вживається денотативне значення. Дж. Брунер ставить знак рівності між денотативним і функціональним значеннями (або категоріями), підкреслюючи не тільки предметну віднесеність денотата, а й підпорядкування його вимогам використання у певних контекстах та в процесі розуміння іншими людьми.
У сучасних когнітивних і психолінгвістичних підходах значення визначають насамперед через систему логічних зв´язків, в які воно включене. Звідси його розуміють, радше, як операцію логічного висновку чи речення. У цьому разі йдеться про категоріальне значення. Традиційно у вітчизняній психології прийнято підкреслювати узагальнюючий і суспільний характер категоріального, або понятійного значення. З одного боку, значення розуміють як функцію виділення окремих ознак у предметі, узагальнення їх й введення предмета у відому систему категорій. За С Рубінштейном, «узагальнене відображення предметного змісту становить значення слова». З іншого боку, під значенням розуміють об´єктивно сформовану в процесі історії систему зв´язків, які стоять за знаком (О.Р.Лурія).
Поняття конотативного значення також неоднозначне. О.Р. Лурія мав на увазі знак рівності між конотативним і асоціативним значеннями. Слово (знак, символ) не лише вказує на певний предмет або явище, а й неминуче зумовлює встановлення низки додаткових зв´язків і є центральним вузлом цілої мережі образів, зумовлених ним або «конотативно» пов´язаних із ним слів. Комплекси асоціативних значень, які мимоволі виявляються при сприйнятті даного слова, називають семантичним полем і визначають його конотативне значення.
Ч. Осгуд - один із засновників психосемантики - розумів під конотативним значенням «...ті стани, що виникають за сприйняттям слова-подразника і необхідно передують осмисленим операціям із символами. Ці значення виявляються у формі «афективно-чуттєвих тонів». Афективно-чуттєве забарвлення конотата виходить на перший план для більшості дослідників, які розглядають його як афективне значення.
В. Ф. Петренко вважає, що конотативне значення найближче (на операційний, але не теоретичній підставі) до поняття особистісний смисл, під яким розуміють ставлення суб´єкта до світу, вираженого у значеннях. Йдеться про «значення» для особистості, яке нерозривно пов´язане з її мотивами і загальною спрямованістю і виявляється у формі емоційного забарвлення того або іншого об´єкта чи явища, а також у формі неусвідомлених установок.
Поділ значення на види ще не означає, що воно розмежоване у внутрішньому світі. У вітчизняній традиції, значення - це єдність представленості об´єкта, можливих дій (практичних або розумових) щодо цього об´єкта і ставлення до нього суб´єкта (Артем´єва, Шмельов).
На противагу цьому підходу, в зарубіжній когнітивній психології і психолінгвістиці значення розуміють як складну багатокомпонентну структуру, яка складається з дрібніших, ніж значення, одиниць. За аналогією до фонетики, де все багатство мовного потоку можна описати за допомогою обмеженого набору фонем, усю кількість значень можна подати обмеженим набором компонентів (схем, маркерів тощо). Більш продуктивними є напрями, які розглядають структуру не стільки одного значення, скільки багатьох значень.
Класи об´єктів, об´єднані на основі загальних (або узагальнених) ознак чи атрибутів, прийнято називати категоріями. Стійкі (інваріантні) структури (сполучення) узагальнених ознак (атрибутів) або «типові приклади» з категоріальних множин називають прототипами.
Розрізняють вербальні і невербальні форми значень. Говорять також про репрезентацію або представлення значення в тій чи іншій формі. Цим підкреслюють надстимульний характер значення. Вербальні форми - представлення значення в словах, цифрах, математичних знаках та інших символах такого роду. Невербальні форми існування значення містять різного роду образні уявлення і символічні дії. Сюди можна зарахувати і стійкі одиниці емоційно-оцінних структур, що завжди погано надаються до вербального опису.
Виокремлення різних видів і форм значення відображає й основні проблеми, навколо яких розгортаються дискусії та будуються експериментальні програми. Перший напрям досліджень - проблема означення або категоризації. Вона пов´язана з виявленням значення, яке стоїть за тими чи іншими перцептивними ознаками.
Категоризація - процес віднесення до тієї чи іншої категорії, виокремлення істотних ознак. На думку Дж. Брунера, цей процес часто виявляється прихованим або несвідомим і має універсальний характер. Його суть полягає в приписуванні різним речам еквівалентності, об´єднання предметів, подій та людей у класи і реагуванні на них залежно від приналежності до різних класів, а не від їхньої своєрідності.
Проблема категоризації в широкому сенсі постає як проблема розуміння. Дослідження процесів розуміння традиційно пов´язували з феноменом контексту - буква швидше сприймається в слові, значення слова легше вичленовується в реченні, зміст якого вкладено в текст. Якщо з´являється стимул, який суперечить контексту, виникає ситуація семантичної неузгодженості. Феномен контексту - один із найстійкіших феноменів у галузі досліджень семантичних процесів. Це свідчить про те, що в цьому разі зачіпаються фундаментальні характеристики психічних процесів, таких, як інформаційне передбачення і циклічність когнітивної обробки. Власне процес категоризації можна розглядати як включення стимулу у внутрішній контекст.
Другий важливий напрям досліджень - виявлення структури множини значень і способів їхньої організації. Після того, як на початку 1970-х pp. E. Тульвінг увів поділ пам´яті на епізодичну і семантичну, звичайно говорять про структури семантичної пам´яті. Характер категоріальних структур визначає можливості пошуку і вибору потрібного значення з багатьох ймовірностей. Це є ключовим моментом для процесів розпізнавання (ідентифікації) образів, розуміння слів і різноманітних символів, а також для аналізу й синтезу інформації, оскільки за допомогою об´єднання значень у групи за однією або декількома ознаками та атрибутами відбувається їхнє узагальнення.
Разом із проблемою категоріальних структур обговорюють форму представленості значення. У дослідженнях значення найбільш вивчені форми його фіксації в мові (значення слів, речень тощо). Невербальні форми значення (значення зображень, плакатів, емблем, мімічних і виразних рухів) менш вивчені. Була навіть поширена думка, що значення пов´язане лише з вербальними стимулами. Однак образи і символи можуть бути організовані в стійку систему відношень, яка функціонує як категоріальна система. Це було показано, наприклад, у дослідженні В. Ф. Петренка (1983), який застосував метод невербального семантичного диференціалу.
Такі дані узгоджуються з теорією подвійного кодування А. Пайвіо, який веде мову про існування двох рівноцінних систем значень: образної та вербальної. Однак виникає питання про характер цієї семантичної системи, рівні її організації, співвідношення з вербальною системою. Останнім часом стала популярною теорія М. Поттера про третю амодальну систему семантичних кодів, яка не є ні вербальною, ні образною. У цьому разі вербальні й образні способи обробки інформації - лише шлях до цієї третьої системи. Нині активно досліджують конотативне значення, яке «стоїть» за художніми образами, танцювальними рухами тощо. Особливе місце займають дослідження семантики кольору, оскільки саме досліджуючи значення кольорів, можна легко розмежувати перцептивний, вербальний і категоріальний аспекти сприйняття й виявити їхній взаємовплив. Наприклад, Н. Сойа, досліджуючи процес засвоєння дітьми назв кольорів, в низці експериментів показала, що в дитячому розвитку існує момент, коли дитина використовує кольори для категоризації, розуміє їхнє співвідношення з різними предметами, але плутає вербальні позначення. В іншому експерименті психологи виявили, що в мові центральноамериканського племені кечі для позначення кольорів вживаються всього п´ять прикметників. Однак досліджувані прекрасно відрізняли зелені предмети від синіх, хоча й позначали їх одним словом.
Багато дослідників вважає, що кольори можуть бути символами стійких афективних систем значень. Було доведено, наприклад, що ставлення до основних кольорів усіх народів приблизно однакове. Жовтий і червоний вважаються «теплими», червоний при цьому здається особливо привабливим, хоча іноді викликає тривогу. А голубий колір, навпаки, уявляється «спокійним». Таке стійке ставлення до кольорів зумовлене їхнім фізіологічним значенням для людства як виду.
Третій важливий напрям досліджень пов´язаний з поняттям конотативного значення. Його часто описують як вплив мотивів та емоцій на семантичну організацію значень. У низці експериментів було продемонстровано, що поряд із частотою слова велике значення має його емоційний індекс. Справді, різні слова мають різне емоційне навантаження.
Вплив мотиваційних й особистісних факторів на формування системи значень також становить великий інтерес. Хоча ця проблема традиційно досліджується в межах психології особистості, вона торкається і механізмів перебігу когнітивних процесів. Дж. Келлі запропонував поняття «особистісні конструкти» для позначення системи установок і ставлення людини до світу, сприйняття й оцінку різного роду об´єктів та явищ навколишнього світу.
Основні психосемантичні методи
До психосемантичних методів можна зарахувати ті, за допомогою яких ми можемо визначити значення або зміст того чи іншого слова, предмета, явища. При цьому, оскільки існують різні види значень, можна використовувати і різноманітні методи.
Прямі методи психосемантичних досліджень. Теорії «референтного значення» розглядають насамперед відношення знака до того чи іншого предмету, явища, якості. Тому для досліджень часто застосовують методики прямих описів або зображень слів. Наприклад, в одному з досліджень дітей шкільного віку просили зобразити базові емоції (радість, страх, сум, гнів) за допомогою олівця та аркуша паперу. Аналіз дитячих малюнків дозволив зрозуміти, з чим діти співвідносять ці слова: з мімікою, з жестами, із ситуаціями, які породжують емоції, із закріпленими в культурі символічними зображеннями емоційних виявів.
Дослідження категоріального значення вимагає своїх методів. Тут можна говорити про методи приписування або верифікації категорії. У першому випадку дається слово (дятел) і досліджуваний повинен назвати категорію (птах), у другому випадку - окремі слова у сполученні з різними категоріями.
Асоціативний експеримент - найбільш розроблена техніка семантичного аналізу. Піддослідному надають слово-стимул, і йому потрібно назвати перші, які спали на думку, асоціації. Застосовують вільний асоціативний експеримент (піддослідний не обмежений у виборі можливих асоціацій) і спрямований асоціативний експеримент (асоціативний потік піддослідного обмежується рамками певного граматичного класу). Для семантичного аналізу важливе виявлення міри семантичної близькості між словами, щоб представити семантичну структуру слова чи категорії. Головна перевага асоціативного експерименту - це простота і зручність застосування. Недолік - це його чутливість до фонологічної та синтаксичної подібності. Наприклад, як у нормі, так і при патологіях, трапляються реакції-рими, реакції подібного літерного складу, а також мовні штампи та кліше.
Метод класифікації. Піддослідним пропонують класифікувати представлену множину об´єктів (стимулів), розбити їх на групи (здебільшого кількість груп і об´єктів у групі не обумовлюють). Метод класифікації застосовують не лише до слів, а й і до зображень та інших найрізноманітніших об´єктів (наприклад, може йтися про знайомі постаті чи твори мистецтва).
Метод класифікації застосовують і для виявлення індивідуальних розбіжностей у процесах категоризації. У цьому разі основним є не лише склад, а й кількість груп, що свідчать про стратегії, які піддослідні використовують у процесі класифікації.
Методи прямого шкалювання. Метод прямого шкалювання, запозичений із класичної психофізики, є простим і прямим способом отримання матриці семантичної подібності. Перед піддослідним ставлять завдання оцінити подібність значень стимулів за допомогою градуальної шкали. Цінність прямого методу шкалювання складається в простоті інтерпретації.
Метод тріадичного порівняння можна використовувати як для дорослих досліджуваних, так і для дітей. Процедура його проведення: для кожної випадково обраної трійки з набору стимулів піддослідний обирає два найближчі і два будь-які стимули. Цей метод вимагає великої кількості зіставлень, але він полегшує завдання порівняння для досліджуваного. В одній із праць було застосовано метод тріадичного порівняння зображень і назв восьми тварин: метелика, комара, черепахи, пацюка, кажана, крокодила, лебедя і кроля. Піддослідні двічі підряд із тижневою перервою проводили оцінку стимулів у 168 тріадах. Отримані результати виявили вікові відмінності класифікаційних основ: для дівчинки 4 років істотними виявилися афективні атрибути «гарний» і «кусається» (в один кластер поєднувалися пацюк, крокодил і комар, а в інший - кролик, метелик і лебідь); для дорослого важливим була формальна приналежність до різних біологічних типів (в один із кластерів поєднувалися, наприклад, пацюк і кролик, а в інший - комар і метелик).
Дослідження конотативного значення вимагає розробки особливих методів, оскільки в центр уваги потрапляє ставлення суб´єкта до тих чи інших об´єктів.
У книзі Дж. Келлі «Психологія особистісних конструктів», яка вийшла у 1955 р., було описано новий метод - техніка репертуарних решіток. Цю методику було розроблено для виявлення «особистісних конструктів» - «особливого суб´єктивного засобу», створеного (сконструйованого) самою людиною, перевіреного (валідизованого) нею на практиці, що допомагає їй сприймати і розуміти (конструювати) навколишню дійсність, прогнозувати й оцінювати події.
У класичному варіанті методика, по суті, є варіантом методу тріадичного порівняння. Піддослідний оцінює себе і людей зі свого найближчого оточення. Попередньо всю множину оцінюваних суб´єктів розбивають на тріади. Піддослідний повинен об´єднати двох суб´єктів у тріаді за однією якістю і протиставити їм третього.
Метод семантичного диференціалу (СД), який запропонував Ч. Осгуд, на думку вченого - це комбінація процедур шкалювання й методу контрольованих асоціацій. Процедура семантичного диференціалу зводиться до оцінки стимулів (ними можуть бути поняття, образи, дії, ситуації й інші об´єкти) за біполярними шкалами. Шкали задано антонімічними термінами, наприклад прикметниками, які описують протилежні якості об´єктів: теплий/холодний, ситий/голодний. Шкали звичайно градуйовані (наприклад, від –3 до +3), простір шкали між протилежними полюсами піддослідний сприймає як безперервний континуум ознак.
Класичний семантичний диференціал Осгуда являє собою набір із 15 шкал, заданий найбільш високочастотними прикметниками-антонімами. Пізніше було розроблено різні часткові семантичні диференціали (наприклад, невербальний СД). Метод семантичного диференціалу набув значного поширення в психології сприйняття, теорії комунікацій, у галузі естетики, реклами тощо. Популярність методу зумовлена тим, що він дозволяє провести непряму експертну оцінку різних об´єктів і явищ, визначити приховане ставлення до них, структури неусвідомлюваних змістів, виявити особливості категоріального аналізу.
Методи непрямого дослідження семантики. У цьому разі увагу зосереджено на тому впливі, який чинять процеси функціонування категоріальних структур на різні когнітивні процеси.
Порівняння порогів відчуття або суб´єктивної тривалості стимулів із різним семантичним навантаженням. У найпростіших психофізичних експериментах часто виявляються семантичні ефекти. Наприклад, у відомому дослідженні Хауса і Соломона було продемонстровано, що чим вища частота (інакше кажучи, вживання у мові) слова, тим нижчий поріг його сприйняття. В іншому дослідженні піддослідним пред´являли послідовність знайомих і незнайомих символів. Хоча тривалість експозиції була однаковою (30 мс), незнайомі стимули, здавалося, звучали довше, ніж знайомі. Було також показано, що пороги відчуття змінюються для слів різної емоційної значущості. До цієї ж групи можна зарахувати всі експерименти, в яких хронометрують час впізнавання або називання стимулів залежно від семантичного контексту або передналаштування.
Аналіз групування стимулів при повному відтворенні списку слів є досить популярною методикою в семантичних дослідженнях. Піддослідному показують список на вигляд нескладних слів, а потім він відтворює їх у будь-якому порядку. На основі такої інструкції піддослідний зазвичай відтворює слова, групуючи їх за семантичними ознаками. Наприклад, у класичних експериментах Бусфідда і Седжвіка, відтворюючи назви птахів, піддослідні згадували підряд слова «яструб», «орел», «стерв´ятник», а після короткої паузи «курка», «індик», «качка». На підставі протоколів відтворення за допомогою низки математичних процедур «реконструюють» структуру відповідної ділянки семантичної пам´яті.
Порівняння успішності витягування з пам´яті залежно від семантичної обробки або передналаштування. Суть методики полягає в тому, що частина тестових стимулів включається до розв´язання попереднього завдання, такого, як доповнення слів або відтворення категорій (піддослідних просять назвати приклади таких категорій, як «меблі» або «птахи»), або відтворення базових знань (досліджуваних просять відповісти на низку питань, наприклад, «Що швидше рухається: заєць чи Земля?»). Через певний інтервал часу зненацька для досліджуваних дають тест на відтворення або впізнавання. Звичайно, семантична обробка стимулів поліпшує їхнє запам´ятовування і наступне витягування з пам´яті. Мета дослідників - порівняння позитивного впливу різних семантичних завдань.
Хронометрування часу прийняття рішень щодо лексичного характеру стимулу істинності чи хибності певних тверджень. Суть методики: перед досліджуваним ставлять завдання зробити висновок про поданий матеріал. Найпростіше завдання - ухвалення рішення про те, що було подано, - слово чи не слово («завдання лексичного рішення»). Складнішим є верифікація простих тверджень, таких, як «собака - це тварина».
Методи, що використовують нейрофізіологічні кореляти. Метод семантичного радикала належить до умовно-рефлекторних. Критерієм семантичної близькості досліджуваних об´єктів є перенесення умовно-рефлекторної реакції з одного об´єкта на інший, семантично з ним пов´язаний. В експерименті О.Р. Лурії та О.С. Виноградової пред´явлення тестового слова (наприклад, «кішка») супроводжувалося болючим подразненням - ударом струму. Після виникнення стійкого умовного рефлексу, який виражався у звуженні судин руки і голови, піддослідному пред´являли список слів, серед яких були нейтральні («вікно», «лампа», «зошит»), подібні з тестовим словом за звучанням («крихта», «кришка», «кружка»), а також слова, які мають зв´язок з тестовим («кошеня», «миша», «молоко»). Результати показали, що нейтральні слова не спричинили жодних реакцій; близькі за звучанням слова зумовлювали появу загальної орієнтованої реакції (звуження судин пальців і розширення судин голови), а слова, пов´язані з тестовими за змістом, - специфічну болючу реакцію (одночасне звуження судин руки і голови).
Використання компонентів зумовлених потенціалів (ЗП) як індикаторів семантичного аналізу. Метод засновано на використанні індикаторів змістовної обробки так званої негативної хвилі, з латентним періодом 400 мс, яка з´являється у відповідь на існуючу семантичну неузгодженість пред´явлених стимулів, і позитивної хвилі з латентним періодом 300 мс, що виникає у відповідь на повторення стимулів.
Наприклад, хвиля з латентним періодом 400 мс реєструється, коли в завданні лексичного вибору як передналаштування використовують або слова, не пов´язані за змістом із тестовим стимулом, або антоніми. Такі результати фіксуються й у ситуації, коли останнє слово в реченні не відповідає за змістом іншим, або у відповідь на безглузде сполучення букв. Навпаки, при семантичній близькості слів або пред´явленні високочастотних слів негативна хвиля з латентним періодом 400 мс виражена слабко, а амплітуда позитивного компонента ЗП із латентним періодом близько 300 мс збільшується.
РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПСИХОСЕМАНТИЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ МОРАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ ОСОБИСТОСТІ У розділі здійснено узагальнення основних теоретичних концепцій свідомості та її структури у працях вітчизняних і зарубіжних науковців; визначено особливості психосемантичного підходу до проблеми дослідження свідомості; окреслено феноменологію моралі та моральності; систематизовано психологічні уявлення щодо моральної свідомості в системі психологічних властивостей особистості та в контексті її онтогенетичного становлення. 1.1. Психосемантичний підхід до проблеми дослідження свідомості 1.1.1. Теорії структури свідомості у зарубіжній та українській психології. Фундаментальною характеристикою людського буття є його усвідомленість. Свідомість становить невід’ємний атрибут людського існування. Проблема змісту, механізмів і структури свідомості особистості до сьогоднішнього дня залишається однією із принципово важливих і найбільш складних. Це пов’язано ще і з тим, що свідомість виступає об'єктом дослідження багатьох наук, коло яких дедалі більше розширюється. Дослідження свідомості здійснюють філософи, антропологи, соціологи, психологи, педагоги, фізіологи та інші представники гуманітарних і природничих наук. Кожна з них вивчає своє коло виокремлених нею явищ свідомості [168]. Однак щодо більш точної інтерпретації цього поняття виникає величезна кількість невирішених питань, тому вивчення та трактування 25 поняття свідомості і по сьогодні залишається відкритою науковою проблемою [188]. У психології свідомість розглядається як найвища форма відображення реальної дійсності, яка цілеспрямовано регулює діяльність людини. Розвинена свідомість індивіда характеризується складною багатовимірною психологічною структурою. Походженням і функціями свідомості пояснюється те, що вона за своєю природою має діяльнісний і суспільний характер; до «компетенції» свідомості відноситься осмислене відображення дійсності, розуміння її, певне ставлення як до предметної дійсності, так і до інших людей (суспільства), оцінка речей, явищ, подій, людських вчинків – відповідно до певних понять і критеріїв. Свідомість існує, насамперед, як властивість окремої людини, як внутрішній світ її «Я». В кожен момент життя вона є діалектичною єдністю, переплетенням, взаємодією індивідуально-особистісного та суспільного [212]. Необхідною складовою свідомості є знання. Адже, усвідомити якийнебудь об’єкт – значить включити його в систему своїх знань і зарахувати до певного класу предметів, явищ. Іншою, необхідною складовою свідомості є переживання людиною того, що для неї в навколишній дійсності є значущим. Характерними структурними компонентами свідомості виступають: • Знання про навколишній світ, природу, суспільство. • Виокремлення людиною себе у предметному світі як суб’єкта пізнання; розрізнення суб’єкта – «Я» та об’єкта – «не Я»; протиставлення себе як особистості об’єктивному світові. • Цілеспрямованість, планування власної діяльності та поведінки, передбачення її результатів. Цей бік свідомості виявляється в самоконтролі й коригуванні власних дій, перебудові змісту їх стратегії та тактики, якщо цього вимагають обставини. • Ставлення до об’єктивної дійсності, до інших людей, до самої себе. 26 • Ставлення особистості до свого оточення виявляється в оцінці предметів та явищ і здатності до критики своїх дій, в яких важливу роль відіграє емоційно-вольова сфера [35]. Основними функціями свідомості є: відображувальна – свідомість організовує пізнавальні процеси (сприйняття, мислення), а також організовує пам’ять; оцінна – вона бере участь у формуванні частини емоцій та більшості почуттів; людина на рівні свідомості оцінює більшість подій та саму себе; креативна – творчість неможлива без свідомості; багато довільних видів уяви організовуються на свідомому рівні (винахідництво, художня творчість тощо); рефлексія – різновидом свідомості є самосвідомість – процес, за допомогою якого людина аналізує свої думки і вчинки, спостерігає за собою, оцінює себе. Одне із значень слова «рефлексія» – це здатність свідомості людини зосередитися на самій собі; крім того, цим терміном позначається механізм взаєморозуміння, тобто осмислення людиною того, як мислять і почувають інші люди, з якими вона взаємодіє; перетворювальна – людина свідомо визначає більшість своїх цілей та намічає шлях до їх досягнення; часоутворювальна – свідомість відповідає за формування цілісної часової картини світу, в якій є пам’ять про минуле, усвідомлення сьогодення і уявлення про майбутнє [168]. Цілком очевидно, що структура свідомості взаємопов’язана з її функціями; майже кожний компонент відповідає за певну функцію, наприклад, знання – за пізнавальну і прогностичну, рефлексивна функція забезпечується роботою самосвідомості тощо. Одне з перших психологічних уявлень про структуру свідомості належить З. Фройду, згідно з котрим свідомість має ієрархічну структуру і включає підсвідомість, свідомість, надсвідомість. Підсвідомість і надсвідомість утворюють склад несвідомого [201]. Сигнали, що потрапили в зону ясної свідомості, людина використовує для усвідомленого управління своєю поведінкою. Інші сигнали психіка також використовує для регулювання деяких процесів, але вже на підсвідомому рівні. Підсвідомість – це уявлення, бажання, почуття, стани, психічні явища та акти, які колись упродовж життя «вийшли» зі свідомості; вони виявляються у відповідних ситуаціях ніби автоматично, без чіткого і зрозумілого усвідомлення, але за певних умов їх можна повернути назад й усвідомити. Психічна діяльність може виходити й за межі підсвідомого, переміщуючись також на несвідомий рівень. Несвідомість – це сукупність психічних явищ, актів і станів, які виявляються на глибокому рівні функціонування психіки й цілковито позбавляють індивіда можливості впливу, оцінки, контролю і звіту в їхньому впливові на поведінку, вчинки, діяльність. Несвідоме виявляється й у так званих імпульсивних діях, коли людина не усвідомлює наслідків своїх вчинків. Виявляється несвідоме і в наших психічних процесах. Навіть мислення людини може відбуватися на несвідомому рівні. На загал можна стверджувати, що уява, інтуїція, творчість неможливі без несвідомих компонентів. Надсвідомість утримує психічні явища, акти та стани, які виникли внаслідок взаємодії людини зі Всесвітом, а також психічні механізми такої взаємодії. До надсвідомих явищ відносять творче натхнення, що супроводжується раптовим «осяянням» новою ідеєю, а також випадки миттєвого розвʼязання завдань, які тривалий час не піддавалися свідомим зусиллям, і ті явища, які називають парапсихічними тощо. Свідомість у різних психологічних школах трактувалася по-різному. Так, на думку американського філософа та психолога У. Джеймса, свідомість – це життєво важлива функція людини, що живе у складному середовищі. Учений ввів «особистісний» вимір свідомості, вважаючи, що свідомий досвід завжди переживається як «мій», як той, що «належить мені». У. Джеймсу свідомість уявлялася пристосувальним актом, створеним природою для виживання в мінливих умовах. Свідомість, на його думку, не 28 площинна картинка, а деякий мінливий, безперервний потік функціональних актів, зупинити який можна, тільки виходячи із законів короткочасної пам’яті [56]. В. Вундт і структуралісти шукали природу свідомості в самій свідомості: вони намагалися розкласти її на елементи й побудувати «хімію душі» – щось на зразок періодичної системи елементів для свідомості. Так, елементами свідомості є відчуття, уявлення та почуття. Неподільним елементом свідомості є відчуття. Наприклад, відчуття – це просте враження, яке виникає, коли ми чуємо окремий удар метронома. А якщо вже два його удари або більше, то це вже уявлення. Відчуття та уявлення є об’єктивними елементами свідомості. Суб’єктивні елементи свідомості – це елементи, пов’язані із самим суб’єктом. Суб’єктивні – значить внутрішні, що йдуть від мене самого. Суб’єктивними елементами свідомості є, насамперед, почуття (емоції) [35]. Проте, як вважає В. Зінченко, подібна структуризація свідомості вичерпала свій пояснювальний потенціал. Учений пише, що «не дивлячись на те, що в цій структурі саме на підсвідомість лягає основна функція в поясненні цілісної свідомості, багатьом поколінням психоаналітиків не вдалося віднайти задовільних шляхів проникнення в підсвідомість», і сьогодні йде мова про те, щоб знайти нові шляхи до аналізу свідомості, коли підсвідомість і несвідоме взагалі не обов’язкові як засіб у вивченні свідомості [73]. О. Леонтьєв виокремлює у структурі людської свідомості три основні складові: чуттєва тканина образу, значення та особистісний сенс. Чуттєва тканина образу дозволяє людині розділяти внутрішній і зовнішній світи. Особлива функція чуттєвих образів полягає в тому, що вони надають реальність свідомій картині світу, що відкривається суб’єктові. Особливість чуттєвої тканини як складової свідомості полягає в можливості для людини диференціювати сприйняття реального світу і своє внутрішнє феноменальне поле. Наступною складовою структури свідомості, за О. Леонтьєвим, є 29 значення. У значеннях, на думку науковця, представлена перетворена і згорнута в матерії мови ідеальна форма існування предметного світу, його властивостей, зв’язків і стосунків, розкритих сукупною суспільною практикою. Значення існують передусім у мові, яка є їх носієм, але не творцем [114]. Визначаючи значення, як одну із твірних свідомості, О. Леонтьєв розвиває і доповнює думку Л. Виготського про значення слова, що належить одночасно до двох різних сфер – мовних та інтелектуальних феноменів. Значення виступають перед людиною в подвійній функції – як об’єкти її свідомості й, водночас, як способи та «механізм» усвідомлення об’єктивної дійсності. Інакше кажучи, щось може стати фактом усвідомлення тільки при існуванні зв’язку зі значенням, у процесі свого означення [115]. Особистісний сенс, як складова свідомості, найбільшою мірою пов’язаний з упередженістю свідомості, її суб’єктивним характером. На відміну від значення, особистісний сенс, як і чуттєва тканина свідомості, не має свого «надіндивідуального», позасуб’єктного існування і власного засобу вираження. Усвідомлення індивідом явищ дійсності може відбуватися тільки за допомогою засвоюваних ним ззовні «готових» значень – знань, понять, поглядів, які він отримує у спілкуванні, у тих або інших формах індивідуальної або масової комунікації. Набувши значень готовими, суб’єкт їх пристосовує до себе, обживає, що неминуче вимагає поправок, додавань, уточнень [67]. Запропонована О. Леонтьєвим структура свідомості отримала подальший розвиток у працях інших психологів. Так, В. Зінченко запропонував додати як четверту складову свідомості біодинамічну тканину руху. Біодинамічна тканина – це спостережувана і реєстрована зовнішня форма живого руху, що розглядався М. Бернштейном як функціональний орган індивіда. Образ світу і сенс не можуть у принципі існувати поза біодинамічною тканиною рухів і дій, у тому числі перцептивних і розумових, поза значеннями й матерією мови. При цьому в структурі свідомості 30 виділяються два шари, два рівні. Буттєвий шар утворюють біодинамічна тканина живого руху і чуттєва тканина образу. Шар рефлексії утворюють значення і сенс. Біодинамічна тканина і значення доступні як сторонньому спостерігачеві, так і самоспостереженню, різним формам реєстрації та аналізу. Чуттєва тканина і сенс лише частково доступні самоспостереженню і не доступні зовнішньому спостерігачеві. Проте такий розподіл відносний. Шар рефлексії свідомості одночасно і подієвий, і буттєвий. У свою чергу, буттєвий шар не лише випробовує на собі вплив рефлексії, але й сам має початкові форми рефлексії, тому його можна назвати співрефлексивним [74; 115]. Ф. Василюк пропонує як модель образу свідомості – трикутник, вершини якого утворені предметним змістом образу, особистісним сенсом, значенням і словом. Образ свідомості в розумінні автора має не три складових, а п’ять вимірів. Чотири з них – значення, предмет, особистісний сенс, знак (слово) – можна об’єднати терміном «спрямовуючі», маючи на увазі те, що вони, будучи представниками світу культури, зовнішнього світу, внутрішнього світу і світу мови, у психічному образі стають свого роду полюсами магніту. Остання, п’ята складова – чуттєва тканина – розглядається не як рядоположна, а як властива всім попереднім чотирьом твірним особлива внутрішня «складова» образу, його жива плазма. А тому така модель свідомості має форму тривимірної фігури – октаедра, чотирма вершинами якого виступають значення, предмет, особистісний сенс і знак, а чуттєва тканина складає сторони даної фігури. Таким чином, за Ф. Василюком, структура індивідуальної свідомості – це вузловий елемент, що сполучає різні світи: значення є одиницею світу культури, слово – світу мови, сенс – внутрішнього світу особи, а чуттєва тканина виступає як одиниця тіла, представник світу людського тіла в образі свідомості [36]. На думку академіка А. Петровського, свідомість містить у собі сукупність знань про світ; відмінність суб’єкта й об’єкта; ставлення 31 особистості до об’єктивної дійсності, до інших людей, до себе; можливість цілеспрямованої діяльності [152]. В. Алахвердов, визначаючи відмінність між знаком та значенням, вказував, що свідомість прагне надавати знаку того значення,яке одного разу йому вже було приписано, до тих пір, поки це не увійде в протиріччя з іншим змістом свідомості. Якби не було тенденції до стійкості зв’язку знакзначення, будь-який знак так би і продовжував позначати б все що завгодно, а значить, не позначав би нічого. Знаком, зрозуміло, може стати і саме значення (оскільки знаком може бути все що завгодно), проте в цьому випадку значення втрачає статус значення, перестає усвідомлюватися, адже воно стає знаком. І тому немає нічого дивного в тому, що будь-яка спроба «зрозуміти» значення, трансформує це значення в якісь інші значення, що розуміються нами до тих пір, поки ми не поставимо собі запитання, що вони, власне, означають. Значення виявляється невловимим, будь-яка спроба його «спіймати» негайно призводить до його зникнення. Тому зміст свідомості не може зафіксуватися на чомусь одному, незмінному, вона «тече», користуючись метафорою У. Джеймса – про безперервний потік. Нікому не вдасться довго думати одну і ту ж думку. Відомо безліч експериментальних феноменів, що підтверджують, що усвідомлюватися може тільки інформація, що змінюється, а незмінна інформація вислизає зі свідомості [8]. Варто нагадати й визначення поняття свідомості за В. Петренком, котрий зазначав, що «усвідомлювати дійсність – означає розділяти її на елементи та встановлювати між ними певні зв’язки й відношення: схожості, тотожності, розходження, належності, послідовності та т. п. І чим більше взаємопов’язаних елементів в об’єкті або ситуації може бути вичленовано і знов пов’язано, тим вищим є рівень усвідомлення дійсності» [146; 147; 148]. Отже, людина як істота, яка володіє найскладнішими проявами психіки, є носієм свідомості. Свідомість – це найвища форма відображення дійсності, функція людського мозку. Свідомість є здатністю людини до рефлексії, адекватного відображення навколишнього світу, подій, що 32 відбуваються в ньому, своєї Батьківщини, обов’язку, тощо, а також створення до них свого ставлення [35, с. 666]. Складовою частиною свідомості є самосвідомість – здатність людини усвідомити саму себе, своє «Я», свої потреби, інтереси, цінності, своє буття і його сенс, власну поведінку й переживання тощо. На відмінну від свідомості, самосвідомість орієнтована на осмислення людиною своїх дій, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, своєї позиції в суспільстві. Якщо свідомість є знанням про іншого, то самосвідомість – знанням людини про саму себе. Якщо свідомість орієнтована на весь об’єктивний світ, то об’єктом самосвідомості є сама особистість. У самосвідомості вона постає і як суб’єкт, і як об’єкт пізнання [35, с. 668] .