Ім'я файлу: МІКРОБІОЛОГІЯ МОДУЛЬ 2 (3).docx
Розширення: docx
Розмір: 226кб.
Дата: 14.05.2023
скачати
Пов'язані файли:
экг-3.docx
Розширення: docx
Розмір: 226кб.
Дата: 14.05.2023
скачати
Пов'язані файли:
экг-3.docx
МІКРОБІОЛОГІЯ МОДУЛЬ 2
Поняття інфекційний процес і інфекційна хвороба. Відмінність інфекційного захворювання від інших хвороб.
Інфекція (від лат. infectio — зараження) — це історично сформований комплекс біологічних явищ і процесів, що відбуваються в макроорганізмі під впливом патогенного мікроба в певних умовах зовнішнього і соціального середовища. Аналогічні процеси, які викликані найпростішими, гельмінтами і комахами називаються інвазіями.
Поняття інфекційний процес більш націлене на механізм розвитку інфекційного захворювання, тобто на його патогенез. Це є комплекс реакцій з боку макроорганізму, спрямованих на поновлення гомеостазу – як відповідь на проникнення і розмноження патогенного мікроба.
Інфекційне захворювання – це крайній ступінь прояву інфекційного процесу, що характеризується клінічними симптомами, а також біохімічними, імунологічними, гістологічними та ін. змінами.
Відмінність інфекційного захворювання від інших хвороб:
мають свого збудника - мікроорганізм;
Примітка. Мікроорганізм може бути визнаний збудником за наступних умов:
він повинен виділятися в усіх випадках даного захворювання і не виділятися від здорових або при інших захворюваннях;
мікроорганізм повинен бути виділений з матеріалу від хворого в чистій культурі;
чиста культура цього мікроорганізму повинна відтворювати у експериментальних лабораторних тварин захворювання з клінічними проявами, притаманними захворюванню людини. Із тварин, що захворіли, повинен виділятися той самий збудник в чистій культурі.
контагіозні, тобто здатні передаватися від хворого до здорового;
залишають після себе більш-менш виражену несприйнятливість або підвищену чутливість до даного захворювання;
характерний ряд загальних ознак: лихоманка, симптоми загальної інтоксикації, млявість, адинамія;
мають чітко виражену стадійність, етапність
Форми інфекційного процесу.
За проявом і характером перебігу інфекціїподіляють на гострі, підгострі та хронічні.
Гострі інфекційні хвороби – починаються раптово і інфекційний процес, пов'язаний із збудником, є короткочасним, при чому клінічні прояви досить виражені (скарлатина, грип, краснуха). Гостра стадія може тривати до 3 місяців.
Примітка. Деякі інфекційні хвороби мають тільки гострий перебіг. АЛЕ у той же час не виключений розвиток ускладнень, пов’язаний з приєднанням інших патогенів (бактеріальні пневмонії), загостренням хронічних соматичних захворювань або розвитком соматичного захворювання, спровокованого інфекційним процесом (астма, ревматоїдні хвороби, тощо).
Підгострі інфекційні хвороби – розвиваються повільно і тривають від 3 до 6 місяців.
Хронічні інфекційні хвороби – велика група різних захворювань інфекційного походження, загальною ознакою яких є тривалий і не дуже виражений перебіг. При хронічних інфекціях інфекційний процес може тривати понад 6 місяців (сифіліс, туберкульоз, лепра, бруцельоз, амебіаз, токсоплазмоз, малярія).
Додатково. Серед вірусних інфекцій значну групу становлять персистентні, збудники яких здатні зберігатися в організмі інфікованого тривалий час, іноді пожиттєво. Перебіг їх інфекційного процесу характеризується періодами активації і ремісії (наприклад, герпес). Деякі персистентні інфекції здатні перебігати зовні безсимптомно, а інфекційний процес може спровокувати онкологічне захворювання (наприклад, вірус папіломи людини і рак шийки матки). NB! При цьому хворий, будучи джерелом збудника інфекції, може за умови реалізації механізму передачі інфікувати інших або постійно, або лише в періоди активізації інфекції.
Для деяких інфекційних хвороб, крім маніфестних форм характерна і інапарантна (безсимптомна, субклінічна) форма інфекції, при якій відсутні клінічні симптоми, але збудник розмножується в організмі людини і виділяється в навколишнє середовище (наприклад, поліомієліт, гепатит А, ковід-19, дифтерія, гемофільна інфекція типу В). Такі форми діагностуються лабораторними методами. У більшості випадків вони закінчуються формуванням імунітету і звільненням макроорганізму від збудника.
Залежно від характеру зараженнярозрізняють інфекції екзогенні та ендогенні.
При екзогенних інфекціях збудник потрапляє до макроорганізму іззовні через такі фактори передачі, як повітря, вода, ґрунт, харчові продукти, предмети, брудні руки.
Ендогенні інфекції (аутоінфекції) виникають при активації умовно-патогенної мікрофлори людини, що знаходяться на шкірі, слизових оболонках кон’юнктиви, дихальних шляхів, травного тракту, сечостатевих органів. Ендогенна інфекція виникає при порушенні відносної сталості внутрішнього середовища макроорганізму і пов’язана з ослабленням його захисних сил.
Розрізняють вогнищеву та генералізовану інфекції.
При вогнищевій збудник локалізується в місці вхідних воріт і не розповсюджується лімфогенно, гематогенно, периневрально, бронхогенно.
При генералізованій мікроорганізм розповсюджується лімфогенно, гематогенно, периневрально, бронхогенно.
Це розділення є умовним, тому що при зниженні резистентності макроорганізму вогнищева інфекція може перейти в генералізовану. Наприклад, при інфікуванні стафілококом може виникнути фурункул, а якщо цей збудник проникне в кров, то може розвинутися сепсис.
Сепсис (септицемія) – форма інфекційного процесу, коли в лімфі та крові розмножуються і постійно перебувають мікроорганізми. При проникненні у внутрішні органи й утворенні в них гнійних вогнищ виникає септикопіємія. При сепсисі формується каскад патологічних реакцій з боку імунної системи, обмінних і ендокринних систем, медіаторів запалення.
ІНШЕ
Інфекції, при яких головним діючим фактором є екзотоксин, мають назву токсинемічних інфекцій; стан наявності токсинів у крові називається токсинемією (правець, газова гангрена, дифтерія, ботулізм).
Якщо інфекцію викликає один мікроорганізм це моноінфекція, якщо декілька — змішана, асоційована або мікст-інфекція (напр., грип і кір, інтеровірусна інфекція).
Наявність одночасно 2 і більше хронічних інфекцій називається коінфекцією (напр., ВІЛ-інфекція, туберкульоз, гепатити В і С). Вторинна інфекція (головним чином розглядається як ускладнення первинної) це включення в уже існуючий в організмі інфекційний процес одного або кількох нових збудників (напр., бактеріальна пневмонія при грипі).
Опортуністична інфекція різновид вторинної інфекції, що викликається умовно-патогенними мікроорганізмами (бактерії, гриби, найпростіші), які зазвичай не призводять до захворювання у людей без порушень в імунній системі (напр., криптококоз, криптоспоридіоз при СНІДІ), або до важкого клінічного перебігу інфекції (напр., герпетичні менінгіти при СНІДі).
Реінфекція – повторне інфікування після перенесеного захворювання мікроорганізмом того самого виду (сифіліс, гонорея).
Суперінфекція – повторне інфікування тим же мікроорганізмом людини, яка хворіє на цю інфекцію.
Рецидив – повернення симптомів того ж самого захворювання (малярія, поворотний та черев- ний тифи). Провідне значення у виникненні рецидивів належить низькому рівню макрофагального, клітинного та гуморального імунітету в період захворювання та видужування.
За типом і важкістю інфекційні хвороби ділять на типові й атипові форми. До типових форм відносять ті, при яких присутні клінічні симптоми і синдроми, властиві даній хворобі. До атипових відносять такі форми, коли хвороба перебігає без виражених притаманних їй зазвичай симптомів, із наявністю не притаманних їй симптомів, блискавично чи абортивно.
При стертих формах відсутні один або декілька характерних симптомів, а решта - слабо виражені.
Блискавичні форми характеризуються дуже тяжким перебігом і стрімким розвитком усіх симптомів; як правило, вони закінчуються летально.
Абортивні форми інфекційної хвороби спочатку мають типовий розвиток, але потім раптово обриваються. В цілому, форма перебігу інфекції залежить від усіх її складових: властивостей збудника, опірності макроорганізму, його конституціональних і генетичних особливостей та впливу зовнішніх і соціальних умов.
Патогенність і вірулентність бактерій. Одиниці виміру.
Патогенність – це генетично обумовлена здатність мікроба-збудника спричинювати інфекційний процес. Патогенність пов’язана із:
специфічною дією на макроорганізм;
шляхами передачі інфекції;
швидкістю розмноження збудника;
тропізмом до певних органів і тканин;
Патогенність закодована в хромосомі патогенних бактерій, а також у плазмідах і ДНК помірних бактеріофагів.
За ступенем і проявом патогенності всі мікроорганізми поділяються на:
патогенні;
непатогенні (сапрофіти);
умовно-патогенні (збудники опортуністичних інфекцій);
Патогенні мікроби к свою чергу поділяються на:
облігатні внутрішньоклітинні паразити (віруси, рикетсії, хламідії);
факультативні внутрішньоклітинні паразити (збудники туберкульозу, бруцельозу, дизентерії та ін.);
позаклітинні паразити;
Деякі патогенні для людини мікроби можуть бути патогенними для різних видів тварин і мати декілька теплокровних хазяїв (збудники зооантропонозів: чуми, сибірки, сказу, тощо).
Отже, вона є якісною характеристикою певного виду мікроба-збудника, яка склалася і закріпилася в процесі еволюції.
Вірулентність – ступінь патогенності, тобто більша чи менша здатність мікроба до патогенної дії. Вірулентність, на відміну від патогенності, не є видовою ознакою. Ця якість притаманна конкретному штаму мікроорганізму і характеризує його з індивідуальної сторони.
Вірулентність контролюється генами бактеріальної хромосоми, інтегронами і суперінтегронами, плазмідами, певною мірою великими транспозонами.
Посилення вірулентності досягають пасажами культури через організм чутливих тварин, різними генетичними методами (виготовлення біологічної зброї). Послаблення – шляхом багаторазових пересівів культури на несприятливих середовищах, дією підвищеної температури, бактеріофагів, хімічних речовин, імунних сироваток тощо. Такий підхід часто використовують при виготовленні живих вакцин та інших бактерійних препаратів.
Фактори патогенності бактерій.
До основних факторів патогенності та вірулентності відносяться: адгезивність, колонізація, інвазивність, агресивність, токсиноутворення, стійкість мікроорганізму до дії клітинних і гуморальних механізмів захисту макроорганізму.
Адгезія є пусковим механізмом інфекційного процесу. Під адгезію розуміють здатність мікроорганізму адсорбироваться на чутливих клітинах з наступною колонізацією. Структури, відповідальні за зв'язування мікроорганізму з клітиною називаються адгезини і розташовуються вони на його поверхні.
Адгезинами можуть бути: ворсинки (фімбрії, пілі) гр-, спеціалізовані білки, ЛПС, тейхоєві кислоти гр+, капсульні полісахариди і поліпептиди. Адгезини дуже різноманітні за будовою і зумовлюють високу специфічність – здатність одних мікроорганізмів прикріплятися до клітин епітелію дихальних шляхів, інших – кишкового тракту або сечостатевої системи і т.д. На процес адгезії можуть впливати фізико-хімічні механізми, пов'язані з гідрофобністю мікробних клітин, сумою енергії тяжіння і відштовхування.
Інвазія. Під інвазивністю розуміють здатність мікробів проникати через слизові, шкіру, сполучнотканинні бар'єри у внутрішнє середовище організму і поширяться по його тканин і органів.
Зумовлена дією ферментів мікроорганізмів:
гіалуронідаза розщеплює гіалуронову кислоту, що входить до складу міжклітинної речовини, і, таким чином, підвищує проникність слизових оболонок і сполучної тканини;
нейрамінідаза розщеплює нейрамінової кислоту, яка входить до складу поверхневих рецепторів клітин слизових оболонок, що сприяє проникненню збудника в тканини;
фібринолізин розчиняє згустки фібрину, який утворюється в тканинах під час поранення та запалення і є перепоною для розповсюдження інфекції;
плазмокоагулаза призводить до створення у запальному вогнищі навколо бактерій капсули і є перепоною до дії комплементу й фагоцитозу;
колагеназа ферментує колаген м'язових волокон, порушує їх структуру і сприяє розповсюдженню мікроорганізмів по макроорганізму (збудники анаеробних інфекцій);
лецитиназа розщеплює лецитин, який входить до клітинних мембран м'язових волокон;
дезоксирибонуклеаза деполімеризує ДНК в середовищі при смерті клітин, що призводить до зниження в'язкості мікрооточення і позитивно впливає на розвиток мікроорганізмів у тканинах макроорганізму;
лейкоцидини руйнують поліморфноядерні лейкоцити і зменшують роль фагоцитів у запаленні та імунітеті (стафілококи і стрептококи);
уреаза - гідролізує аміди кислот з утворенням аміаку й вуглекислоти (хелікобактери, клебсієли, протей, єрсинії та ін.).
Агресія. Під агресивністю розуміють здатність мікробів жити, розмножуватися, розповсюджуватися, в організмі і протистояти факторам резистентності макроорганізму.
Захисна функція шкіри та слизових оболонок. Лізоцим.
Факторами неспецифічної резистентності є шкіра і слизові оболонки, які механічно перешкоджають проникненню мікроорганізмів в тканини і продукують (виділяють) речовини, що мають інгібуючу дію на мікроби. Для більшості мікроорганізмів, в тому числі патогенних та умовно патогенних, шкіра та слизові оболонки є бар'єром, що попереджує їх проникнення в організм, наприклад ВІЛ.
Постійне злущення епітелію шкіри, секрети сальних, потових залоз видаляють мікроби з поверхні шкіри. Крім того, шкіра проявляє бактерицидну дію за рахунок дії молочної та жирних кислот, ферментів, що виділяються сальними та потовими залозами. Шкіра є природним біотопом для автохтонних облігатних мікроорганізмів, які адгезуються на епітеліоцитах, колонізують її, виділяючи речовини, що інгібують розмноження алохтонних, в тому числі патогенних бактерій.
Лізоцим (мурамілпептидаза) – фермент, що розщеплює мурамінову кислоту, яка знаходиться в складі оболонки грамопозитивних бактерій, аж до повного лізису мікробної клітини.
Лізоцим синтезується гранулоцитарними лейкоцитами, моноцитами і макрофагами. Він міститься в багатьох секретах людини, всіх ссавців: у слині, сльозам, молоці, слизі кишечнику, сечі, тканинах внутрішніх органів, м'язах, мозку, лейкоцитах, навколоплідних водах, плаценті та інших органах. В плазмі крові його постійна концентрація складає 8,5±1,4 мкг\мл, в сльозах в 150 разів більше.
В останні роки показано, що бактерії, які формують колонізаційну резистентність слизової оболонки відкритих порожнин, також синтезують лізоцим. Разом з тим, алохтонні (патогенні) і факультативні (умовно патогенні) мікроорганізми здатні продукувати антилізоцим, який сприяє цим мікроорганізмам довгий час перебувати на слизових оболонках.
Захворювання, що викликані грампозитивними бактеріями, збудник піддається дії лізоциму безпосередньо, а у випадку грамнегативного збудника лізоцим діє поєднано з системою комплементу.
Лізоцим здійснює такі основні ефекти:
стимулює фагоцитарну активність фагоцитуючих клітин за рахунок його дії на мембрану бактерій і опсонізує мікрорганізми;
стимулює синтез імунокомпетентними клітинами антитіл до мікробних антигенів;
проявляє бактеріостатичну і бактерицидну дію по відношенню до багатьох мікроорганізмів;
потенціює дію гідролітичних ферментів на мікроорганізми;
у невеликих концентраціях лізоцим підвищує проникність оболонки бактерій для ДНК, що стимулює процеси трансформації у мікроорганізмів;
є ефективним засобом в лікуванні пневмококової, стафілококової, стрептококової і сальмонельозної інфекцій;
потенціює дію низки антибіотиків та хіміотерапевтичних препаратів;
Лізоцим попереджає персистенцію та носійство патогенних та умовно патогенних мікроорганізмів (стафілокококів, стрептокококів), які не мають здатності продукції антилізоциму, на слизових оболонках верхніх дихальних шляхів.
Титри лізоциму в сироватці крові понижуються при гострих інфекційних захворюваннях та при загостренні хронічних, при вакцинації. Але при вторинній імунній відповіді титр лізоциму підвищується з зростанням ефекту імунної відповіді.
Фагоцитоз як клітинний фактор неспецифічного захисту організму. Показники фагоцитарної активності.
Фагоцитоз – процес активного поглинання клітинами організму патогенних живих або убитих мікробів і інших чужорідних частинок, що потрапляють в нього, з подальшим переварюванням за допомогою внутрішньоклітинних ферментів.
У нижчих одноклітинних і багатоклітинних організмів за допомогою фагоцитозу здійснюється процес харчування. У вищих організмів фагоцитоз придбав властивість захисної реакції, звільнення організму від чужорідних речовин, як надійшли ззовні, або утворилися безпосередньо в самому організмі. Отже, фагоцитоз не тільки реакція клітин на впровадження патогенних мікробів - це більш загальна за суттю біологічна реакція клітинних елементів, яка відзначається як при патологічних, так і при фізіологічних станах.
Види фагоцитуючих клітин. Фагоцитуючі клітини зазвичай ділять на дві основні категорії: мікрофаги (або поліморфно-нуклеарні фагоцити - ПМН) і макрофаги (або мононуклеарние фагоцити - МН). Абсолютна більшість фагоцитуючих ПМН складають нейтрофіли. Серед макрофагів розрізняють рухомі (циркулюючі) і нерухомі (осілі) клітини. Рухливі макрофаги - це моноцити периферичної крові, а нерухомі - це макрофаги печінки, селезінки, лімфатичних вузлів, що вистилають стінки дрібних судин і інших органів і тканин.
Одним з основних функціональних елементів макро- і микрофагов є лізосоми - гранули діаметром 0,25-0,5 мкм, що містять великий набір ферментів (кисла фосфатаза, В-глюкуронідаза, мієлопероксидаза, коллагеназа, лізоцим та ін.) і ряд інших речовин (катіонні білки, фагоцитін, лактоферин), здатних брати участь в руйнуванні різних антигенів.
1 2 3 4