Ім'я файлу: Галицько-Волинський літопис.docx
Розширення: docx
Розмір: 22кб.
Дата: 31.05.2020
скачати
Пов'язані файли:
Архітектура бароко у Європі.docx
Розширення: docx
Розмір: 22кб.
Дата: 31.05.2020
скачати
Пов'язані файли:
Архітектура бароко у Європі.docx
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ВІДОКРЕМЛЕНИЙ СТРУКТУРНИЙ ПІДРОЗДІЛ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ КОЛЕДЖ НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ
«ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА»
Індивідуально реферативна робота
на тему
«Писемна творчість. Галицько-Волинський літопис.»
Виконала студентка групи
ДЗ-21
Петращук Вікторія
Перевірив викладач
Касіян О.Ю
Львів 2020
Галицько-Волинський літопис
Галицько-Волинський літопис. Література цього періоду розвивається в річищі традицій Київської Русі: продовжують функціонувати ті самі жанри, подібною залишається тематика. Однак характер часу накладає свій відбиток на явища українського письменства. У більшості вцілілих творів цього часу так чи інакше згадується монголо-татарська навала, її тяжкі наслідки для України, приділяється значна увага боротьбі з іншими іноземними загарбниками. Ця тема є однією з найважливіших як у літописанні, так і в ораторській та агіографічній прозі. Численні нещастя, що випали у цей час на долю народу, посилюють покутницькі настрої у літературі.
Найвидатнішою літературною пам’яткою є, безперечно, Галицько-Волинський літопис 1. Він засвідчує насамперед тяглість літописних традицій, стаючи справжнім "продуктом українського духу" (Михайло Возняк) 2. І водночас поруч зі "Словом о полку Ігоревім" дає підставу говорити про зміну стилю — монументального на орнаментальний 3. Багатопланове охоплення матеріалу складається в цілісну і символічну картину світу, на тлі якої витворюється авторський образ історії.
Галицько-Волинський літопис дійшов до нас у складі Волинського літописного зведення кінця XIII — початку XIV ст. 4 Однак перша його частина (зведення Данила Галицького) була створена приблизно у другій половині 40 — 50-х рр. XIII ст. Це зведення було складене в Холмі для обґрунтування політики Данила, який вважав своє князівство законним спадкоємцем давнього Києва. З цією метою холмський літописець докорінно переробив Київське літописне зведення, що містило "Повість временних літ" і Київський літопис, доведений до 40-х рр. XIII ст. Перед початком "Повісті временних літ" літописець, який працював у Холмі, додав перелік київських правителів від Діра і Аскольда до Дмитра, намісника Данила Галицького. Київський літопис перших десятиліть XIII ст. він замінив власним. При створенні останнього був використаний той же Київський літопис, а також документи канцелярії і архіву Данила Галицького, придворні літописні записки, розповіді-звіти бояр про воєнні походи та дипломатичні акції. Робота над літописом велась під керівництвом наближених до Данила осіб: печатника Кирила, холмського єпископа Івана 5. Літописцем, який довів літопис до 1260 р., міг бути боярин Діонісій Павлович 6.
На відміну від багатьох інших літописних пам’яток, літопис Данила Галицького — цілісне оповідання, без хронологічної сітки. Згодом один з переписувачів на власний розсуд вніс дати у той варіант тексту, що його репрезентує Іпатський список і йому подібні. Оскільки в датуванні він припустився грубих помилок, ближчими до початкового варіанта є збережені в Україні списки, які не мають хронологічної сітки, — Хлєбніковський, Погодінський, київський список Марка Бундура.
У літописі Данила Галицького прослідковується набагато менше нашарувань церковності, ніж у літописах, написаних в монастирях. Автор — виразник поглядів вірних Данилові бояр і боярської дружини. В центрі його уваги стоїть боротьба з "коромолою" ворожих князеві бояр і зовнішніми ворогами. Літопис подає біографію князя, прославляє подвиги Данила і його дружинників. Упорядник літопису був людиною начитаною. В його тексті є витяги з візантійських хронік Іоанна Малали і Георгія Амартола, з "Історії іудейської війни" Йосифа Флавія, "Александрії". Очевидно, вони були взяті зі створеного в Галицько-Волинській землі компілятивного хронографа. Вислів про лестощі, які "до обличенья сладки єсть, обличены же — злы єсть", літописець приписує Гомеру, хоч ні в "Іліаді", ні в "Одісеї" таких слів немає. Холмський книжник знайшов їх в одному із збірників епіграм, приписуваних Гомерові ще в античній Греції, а згодом і у Візантії 7. Літописець часто наводить народні прислів’я, співзвучні його поглядам: "Не погнетщи пчел, меду не едать". "Един камень много горньцев избивает". У своїй розповіді він прагне уникнути одноманітності. Мова його насичена метафорами, інколи риторично наснажена, але не втрачає схвильованості, вміло передає драматизм подій. Є місця високо поетичні. Літописець вміє бути справедливим і до своїх супротивників, він не проповідує виключності свого народу і ненависті до чужинців. Водночас на повний голос звучить патріотичний заклик: "Луче єсть на своеи земли костью лечи, нежли на чюжеи славну быти". Автор пишається співвітчизниками, коли вони не тільки не поступаються іноземцям, але де в чому перевищують їх. Постійне застосування до Галицько-Волинської землі таких слів і виразів, як "руський звичай", "Русь", "Руська земля", є відображенням основної ідеї зведення: показати Данила законним продовжувачем справи князів Київської Русі періоду її найбільшої могутності, зобразити Галич і Холм "другим Києвом" 8.
Волинська частина літопису починається 1261 р. (за хронологією Іпатського списку). В основі своїй вона створена кимось із оточення володимироволинського князя Володимира Васильковича в останні роки його життя. З приводу смерті князя до тексту включено написану іншим пером похвалу Володимиру, значна частина якої — парафраза "Слова о законі і благодаті" митрополита Іларіона: лише ім’я Ярослава Мудрого замінено на Володимира, ім’я його дружини Ірини замінено ім’ям Володимирової вдови — Ольги. Можливе місцеперебування літописця — містечко Любомль, де любив бувати володимирський князь. Після смерті Володимира Васильковича літопис був продовжений при його наступнику Мстиславі Даниловичу, можливо, тим самим автором, але вже з дещо інших політичних позицій. Мстислав підтримував активну політику Лева на Заході, був прихильником єднання всіх частин Галицько-Волинського князівства, і це відбилося у літописі. На зразок холмського літописця, його колега з Володимиро-Волинського князівства також відмовився від чисто літописної оповіді і, за небагатьма винятками, не наводив дат подій. Однак в його розповіді більше послідовності, і в цьому волинський літописець продовжує традиції Київського літопису, з якого в нього є прямі запозичення. Якщо холмський літописець відображав точку зору вірних князю бояр, то волинський враховував ту обставину, що опорою князівської влади все більше ставали "прості люди", міщани, селяни-общинники. Перший оспівував лицарські подвиги феодальних дружин, другий розумів переваги масового війська, всенародного ополчення при відсічі ординській навалі. Та й сам волинський літописець походив, очевидно, не з іменитих людей. Із задоволенням пише він про подвиг, який здійснив "не боярин, ни доброго роду, но прост сый чоловЂк, ни в доспЂсЂ...". Літописець підкреслює, що Володимир Василькович і Мстислав Данилович "правдолюбьем светяся" не лише до бояр, але і "ко простым людем" 9.
У своїй літописній манері волинський автор орієнтувався на більш масового читача. Він уникав пишномовних зворотів, асоціативної образності. Основна його перевага — конкретність і ясність викладу. У мові літописця стає менше церковнослов’янізмів, проте порівняно багато мовних елементів, які ставали характерними для української розмовної мови 10. У літописі згадані й частково переказані окремі "слави" — величальні співи, з якими мають спільні риси обрядово-величальні колядки, що становлять дуже давній пласт народнопоетичної творчості.
Попри наявність структурних підрозділів, що їх пов’язують з різними авторами, Галицько-Волинський літопис виглядає як завершена пам’ятка зі спільними для всього тексту рисами.
Порівняно з "Повістю временних літ" тут помітно конкретизується і вужчає до галицько-волинських проблем план розповіді, в той же час над текстом літопису ще сяє київське світло: ідея сильної держави, яку виношує й реалізує Данило. Молитви в київському Видубицькому монастирі полегшують галицькому князеві дорогу в Орду та щасливе повернення додому. У світі посилюється боротьба добра і зла, але диявол жодного разу не може порушити братерської єдності Данила і Василька. З погляду літописної традиції, тут існує виразна аналогія — Борис і Гліб. Та якщо в "Повісті временних літ" ця єдність стверджується через смерть, то в Галицько-Волинському літописі — через життя.
Літературність літопису стверджується насамперед через виразність образів часу й простору, що позначені жанровою зумовленістю, і водночас вражають глибиною переживання минулого, яке присутнє в сучасному. Літописний текст вибудовується на перетині канонічної жанрової спрямованості на плинність історії і висвітлення цієї плинності. Об’єктивізація часу через прив’язаність до нього конкретних подій немовби знімає небезпеку позаісторичності, а насправді виступає одним з найзначніших виявів умовності жанру, якої дотримується чи прагне дотримуватися літописець — аж до вражаючої формули "і нічого не було" напроти окремих дат. Серед текстів давньоруського літописного корпусу ця умовність стає особливо помітною якраз у Галицько-Волинському літописі, де в одній зі статей сказано: "усі роки ми напишемо, розчисливши пізніше" 11. Як відомо, хронологію літописних подій уклав Михайло Грушевський, значно виправляючи "розчислення" пізнішого переписувача 12.
Щодо висвітлення історичних подій, життєвих шляхів того чи іншого князя, то воно стає конкретнішим, сповненим подробиць. Тяглість окремих сюжетних ліній, попри всю мозаїчність викладу, не раз давала підставу дослідникам цієї пам’ятки, зокрема І. Франкові, М. Грушевському, М. Возняку, А. Генсьорському, відзначати її "повістєвість", виділяти "самостійні" уривки тексту повісті, навіть гіпотетично встановлювати їхніх авторів.
У тексті Галицько-Волинського літопису виділяються кілька тем, які вказують на мету автора і дають підставу говорити про риторику літопису як спосіб переконання й аргументації. Певна річ, таку риторичну функцію виконує легенда-цитата про євшан-зілля, що стосується, так би мовити, проблеми половецького патріотизму — отже, патріотизму тих, хто здавна був ворогом. По суті, автор літопису оновлює універсальний зміст цієї легенди, посилаючись через неї, немов через вушко голки, на рідну історію. Так, з погляду літописної традиції, фіксується нова риторичність контексту: вороги міняються, а вчитися в колишніх і менших ворогів легше, ніж у теперішніх. І хоча ворожість світу постає перед читачем літопису в різних зовнішніх і внутрішніх виявах, але навіть той, хто не занадто збирається проникати в їхню сутність, починаючи з легенди, отримує перший ключ від літописного тексту.
Особливе й безпосереднє значення має цей ключ для нової літописної теми — галицької "коромоли", вписання якої в літописний звід розуміється як найбільша кара для "коромольників". В цьому переконує наприкінці літопису берестейська погроза Мстислава Даниловича: "А хто моє слово порушить, то стане зо мною перед Богом. І вписав єсмь у літопис коромолу їх" 13.
Літописець послідовно акцентує на зраді бояр. Боярська "безбожність" виявляється у прагненні до влади, непокорі законним князям. Інша річ князі: між ними відбуваються і ворожнечі, і примирення, вони і вороги, і спільники, їм помагає і не помагає Бог. Але якщо допомагає, то здебільшого за їхні особисті вчинки, а якщо ні, то за спільні ("наші") гріхи, особливо коли це "наші князі". З плину історичних подій літописець вихоплює славу дому князя Романа та Романових синів і протиставляє її і трагізму цього дому, і трагізму часу, і боярській зраді. Весь літопис стає виправданням шляху до отчого престолу, легітимізацією княжої влади Данила і Василька.
Переконуючи у своїй (чи княжій версії історії, літописець спирається на авторитет книг та імен. Перше місце тут займають цитати із Святого Письма. Вони дібрані за принципом аналогії між тим, що було колись, у старозавітних новозавітних часах, і тим, що відбувалося в князівстві. Ці аналогії мають, очевидно, стверджувати закономірність самої історії через повторення подібного.
За законами аналогії використовуються інші книжні джерела, що набувають характерного значення в розбудові літописних мотивів і сюжетів. Особливістю риторичного переконання є те, що, подаючи якусь цитату, автор не раз повертається до сформульованого в ній сенсу. Така своєрідність повторень передбачає момент посвяченості читача за умови повного прочитання тексту. А топоси, загальні місця, виказуючи послідовність в оцінці окремих рис, скажімо, мужності, розсудливості, далекоглядності, постають в процесі свого виникнення. Треба лише наголосити, що в Галицько-Волинському літописі немає поширеного пізніше топосу невимовності, бо літопис стає, власне, доказом того, що все, що відбувалося, робиться "вимовним", залишаючись у слові.
Багато риторичних фігур, які зустрічаються в тексті, організовано за антитезою язичництво — християнство. Ця антитеза в часи, про які розповідає літопис, набуває нечуваних досі перехідних нюансів між двома своїми полюсами, наприклад, охрещення половців чи обманливе хрещення, в чому звинувачено литовського князя Міндовґа, який не посмів увійти в ліс, коли звідти вибіг заєць, і так викрив своє язичництво.
Певна річ, усі дрібні протиставні нюанси губляться, об’єднуючи християнський світ перед татарською загрозою. Антитеза язичництва — християнство набуває глобальних вимірів 14. У розповіді про переддень першої битви з татарами в літописі з’являються репліки, які підкреслюють, що ворог настільки страшний, наскільки невідомий: "Вони стрільці є", "Вони прості люди є, гірші від половців", "Вони ратники є і добрі вої". "І промовили молоді князі: Мстиславе і другий Мстиславе! Не стійте. Підемо проти них" 15. Пізніше, розповідаючи про руїну — загладу, яку несла з собою татарська орда, автор не перестає дивуватися "іншістю" ворога, який пару з гірських потоків може сприйняти за "пару з коней".
Діалогічність, мовленнєвість літопису, як видно з наведених цитат, — визначальна особливість його поетики, на якій позначилася насамперед християнська традиція. У багатьох риторичних фігурах — звертаннях, вигуках, запитаннях — проглядає євангельський інтонований сенс, як ось: "Браття! Пощо ви вагаєтесь? Хіба не сі побили отців ваших і браття ваше" 16. Пряма мова — основний спосіб характеристики дійових осіб, але не тільки це. Слово, сказане вголос, зумисне передане, стає тією силою, що допомагає досягти мети. Воно ототожнюється з дією. Досить було Данилові і Левові крикнути разом: "Біжать, біжать ятвяги", — і вони побігли.
Автор спеціально наголошує на значенні слова, на тому, що і як сказано. Розуміння "темного" слова — це один з великих Божих дарів, яким вирізняються князь Василько і його син Володимир. Загалом, текст літопису сповнений голосами, аж до крику тих, які "шукали один одного" на полі битви 17. При цій мовленнєво-розповідній виразності літопису у ньому, природно, з’являються порівняння, що викликають в уяві яскраві картини: "каміння, як дощ, з неба ішло" 18, "і мідь од вогню повзла, як смола", "полки були, як бори великі" 19.
Таким чином, у тексті Галицько-Волинського літопису виявляє себе особливий різновид функціональної поетики, яка спрямована на творення у читача певного образу історії, на переконання його в тому, що все було насправді так, а не інакше.