Запорізький державний медичний університет
2-й курс 1 група Фармацевтичний факультет, заочної форми навчання
Реферат
З навчальної дисципліни:Медицина та художня культура
Тема: Особливості розвитку медицини при монастирях
Виконав студент 2 курсу
Дяченко В.В.
ПЛАН
Особливості розвитку медицини Київської Русі.
Стратегічне значення лікарень при монастирях.
3. Лікарі-ченці: Антоній, Пимен, Агапіт,Аліпій.
4. Роль монастирів у збереженні та розвитку медицини.
1. Особливості розвитку медицини Київської Русі.
В X столітті на Русі поширилася писемність, розвивалося листування книг. Є відомості про княжі бібліотеки і школи при монастирях. Монастирі були культурними центрами Київської Русі, осередком знань, в тому числі і медичних. Сюди надходили античні і ранньосередньовічні медичні рукописи. На слов'янську мову їх перекладали монахи (літописці Никон, Нестор та ін.), Доповнюючи своїми знаннями, заснованими на досвіді народного лікування.
З XI століття в Київській Русі стали будувати лікарні при монастирях (Київ, Переяслав), які призначалися для лікування не тільки монастирського населення, а й навколишнього. З XIV століття монастирі, стаючи фортецями, стали відкривати лікарні з статутними положеннями, запозиченими з Візантії.
Перший тимчасовий військовий госпіталь був організований на території Троїце-Сергієвої лаври в період польсько-литовської інтервенції і облоги цього монастиря (1611-1612). У госпіталі надавалася медична допомога не тільки пораненим, але і хворим на цингу, дизентерію цивільним особам, що сховалися від ворогів за стінами монастиря. Другий тимчасовий госпіталь був відкритий в Дружковкає в 1656 році під час війни Укаіни з Польщею, третій - в 1678 році на Рязанському подвір'ї в Москві в період війни з Туреччиною і Кримським ханом.
2.Стратегічне значення лікарень при монастирях.
Особливістю медицини було стратегічне значення монастирських лікарень. Тимчасові військові госпіталі були державними. За часів ворожих навал поранених розміщували за міцними стінами обителей, здійснюючи постачання медикаментів, ліків і фінансування персоналу за рахунок держави. В 1635р. закінчилося будівництво двоповерхових лікарняних палат в Троїце-Сергієвій лаврі. Окремо стоять келіями, пристосованими спеціально для догляду за хворими, мав у своєму розпорядженні Новодівочий монастир.
Широкою популярністю користувалася монастирська лікарня Києво-Печерської лаври-першого українського монастиря, заснованого в першій половині XI ст. в околицях Києва і отримав свою назву від печер. в яких спочатку селилися ченці. З усієї Русі ходили в Києво-Печерську лавру поранені і хворі різними недугами, і багато знаходили там зцілення. У монастир приводили і приносили людей з різними хворобами. Серед них були і діти, і дорослі. Кількість звертань досягала великих цифр. Більше за все було незаможних, але зверталися і представники вищого стану. Усіх хворих, що приходили до монастиря, спочатку дивився настоятель, який направляв їх до одного з ченців-«лечців», виходячи з характеру захворювання.
3. Лікарі-ченці: Антоній, Пимен, Агапіт,Аліпій.
Служителі лаври вважали турботу про хворих за свій обов'язок, виконуючи його з більшою ретельністю. Для важко хворих при монастирі були спеціальні приміщення (лікарні), де чергували монахи, які доглядали за хворими. Монастирські хроніки ( «Києво-Печерський патерик», XII ст.) повідомляють про кількох ченців-подвижників, які прославилися своїм лікарським мистецтвом. Серед них - прийшов з Афону «пречудний лікар» Антоній (XI ст.), Який особисто доглядав за хворими, даючи їм своє зцілююче «зілля»; преподобний Агапіт (помер в 1095 р) - учень преподобного Антонія.
Наприклад, Аліпій лікував переважно хворих із захворюваннями шкіри. Свою основну професію іконописця він вдало поєднував з лікуванням, використовуючи як лікарські засоби фарби, якими писав ікони. Рослинні барвники грали важливу роль в лікуванні шкірних хвороб у багатьох народів. Аліпію приписували спроможність виліковувати найрізноманітніші гострі і хронічні шкірні захворювання. Під час лікування Аліпій брав фарбу з «вапниці» (горщика живописця) і змазував нею гнійні виразки, роблячи це кілька разів. Потім хворий змивав фарбу водою. Видужання хворого викликало захоплення наївних пацієнтів: адже вони не знали про загальновідомий тепер феномен протимікробної активності деяких барвників. Даміан лікував тільки дітей, Григорій – психічно хворих. Особливо треба відзначити життя і лікарську діяльність ченця Агапіта, який за свідченням «Києво-Печерського патерика», мав велику популярність серед усіх верств населення стародавнього Києва. Сердечне, щире ставлення Агапіта до хворих, скромність, безкорисливість (грошей за лікування він не брав) зажили йому слави й поваги народу: «Слышано бысть о нем в граде, яко некто в монастыре лечець, многи болящии прихожаху и здрави бываху». «КиєвоПечерський патерик» описує найбільш вдалі випадки лікування Агапітом не тільки простих людей, а й бояр, князів та їх родин. Коли у Чернігові захворів князь Володимир Мономах і лікування викликаного з Києва медика не дало результатів, князь покликав Агапіта. Той вилікував князя, але від дарованих коштовностей відмовився. Агапіт славився також умінням підбирати продукти харчування для хворого. Крім того, він користувався засобами, завезеними з інших країн. Так, коли лікар з Вірменії відвідав Агапіта, то знайшов у нього «зелие», про яке сказав: «Несть се от наших зелий, но мню яко се от Александриа приносять». З питань про лікарську діяльність Агапіта в історикомедичній літературі є дві протилежні точки зору. Одні вчені категорично заперечують лікарську діяльність Агапіта, інші вважають його професійним лікарем. Коли у Чернігові захворів князь Володимир Мономах, і лікування викликаного з Києва медика не дало результатів, князь покликав Агапіта. Той вилікував князя, але від дарованих коштовностей відмовився. Агапіт славився також умінням підбирати продукти харчування для хворого. Крім того, він користувався засобами, завезеними з інших країн. Так, коли лікар Вірменин відвідав Агапіта, то знайшов у нього "зелие", про яке сказав: "...Несть се от наших зелий, но мню яко се от Александриа приносять". З питань про лікарську діяльність Агапіта в історикомедичній літературі є дві протилежні точки зору.
Починаючи з XII століття монастирські лікарі зобов'язувалися дотримуватися лікарської моралі. Наприклад, лікарю пропонувалося самопожертву, добросердя, гуманність, уважність до всіх,хто звернувся за допомогою. Він не міг відмовитися від особистої участі в процесі лікування, часом виконуючи найбруднішу роботу. Церковна клятва Гіппократа вимагала від медика терпимості до важкохворих, чуйності по відношенню до «одержимих». Також не підлягало обговоренню питання про оплату, марнославство і турботу про своє благополуччя. Внаслідок відчуженості від усього, що стосувалося власної особистості, представники монастирської медицини користувалися повагою в народі. Багатьох ченців після смерті оголошували святими.
4.Роль монастирів у збереженні та розвитку медицини.
У контексті викладеного вище, зазначимо, що давньоруська медицина ніколи не відгороджувалась глухим муром від медицини сусідніх народів. Усі передові досягнення іноземних держав одразу ж органічно засвоювалися з огляду на місцеві умови й особливості. Звичайно, релігійні обряди, молитви посідали значне місце при лікуванні в монастирях. Проте це не могло припинити розвиток медичних знань. Щодо методів, якими користувався володіли технікою операції на черепі при епілепсії та інших захворюваннях. В XI ст. Найпоширенішим видом хірургічного втручання була ампутація кінцівок, при цьому "резалник" мав домогтися безгнійного загоєння ран з ледь помітним шрамом. Були відомі також ортопедичні прийоми, масаж, лікування виразок.
Дьоготь вважався одним з основних засобів для зцілення найрізноманітніших захворювань шкіри, зокрема корости. Ним заливали також трупи й могили тих, хто загинув від чуми. Відходи поташу, що містили кальцій, застосовували при опіках. Введенням у лікувальну практику багатьох засобів рослинного і тваринного походження медицина західноєвропейських країн, Візантії та народів Малої Азії значною мірою завдячує вітчизняній народній медицині. Боброва струмина, що прославилась як тонізуючий засіб, була відкриттям наших предків. Ціцерон та Ювенал у своїх творах поширювали про бобрів найнеймовірніші відомості.
За прикладом давньоруських "лечців" середньовічний лікар Авіценна рекомендував при багатьох хворобах мед, квіти липи, березовий сік, називаючи ці засоби "руськими ліками". На жаль, медичних пам'яток часів Давньої Русі майже не збереглося. Багато творів загинуло у вогні пожеж під час феодальних воєн та іноземних навал. В народній медицині знайшов відображення світогляд народу, його багатий життєвий досвід. Тому не можемо погодитися з усталеним в науковій медичній думці поглядом на народну медицину та на методи її лікування як на нетрадиційні.
Адже в ній акумульований багатовіковий досвід народу, традиційні знання багатьох поколінь. Від неї веде свої витоки наукова медицина.Києво-Печерський монастир, заснований в XI cт., вже з перших років свого існування став не тільки одним з центрів православ'я, але й осередком вітчизняної культури - літописання, мистецтва, архітектури. За свідченням "Києво-Печерського патерика", в монастирі з успіхом розвивалась також і медицина.
ЛІТЕРАТУРА 1. Шегедин М.Б., Мудрик Н.О. Історія медицини та медсестринства. — Тернопіль: Укрмедкнига, 2003. — 328 с.
2. Верхратський С.А., Заблудовський П.Ю. Історія медицини. — К.: Вища шк., 2001. - 431 с.
3.Плющ В. З історії української медицини XVIII ст. // Хроніка 2000. - 2000. - № 35-36. - С.139- 168.