1   2   3   4   5
Ім'я файлу: 95409.docx
Розширення: docx
Розмір: 109кб.
Дата: 02.05.2022
скачати
Пов'язані файли:
финансовое состояние предприятия1-80%.docx
file_490024.docx
реферат печатные агенства.docx
797627.docx
эссе - место и роль ЦБ .docx
350887.docx
28682.docx
33594.docx

Зміст
Вступ

1. Три етапи еволюції світової валютної системи

1.1 Система “Золотого стандарту”

1.2 Бреттон-Вудська валютна система

1.3 Ямайська валютна система

1.4 Європейська валютна система

1.5 Економічний і валютний союз

1.6 Євро  стабільна валюта Європейського Союзу

2. Міжнародна валютна система і валютний курс

2.1 Світова валютна система: основні визначення

2.1.1 Світовий грошовий товар і міжнародна ліквідність

2.1.2 Валютний курс

2.1.3 Валютні ринки

2.1.4 Міжнародні валютно-фінансові організації

2.1.5 Міждержавні домовленості

2.2 Валютний курс і фактори, які впливають на його формування

2.2.1 Валютний курс: визначення, класифікація, способи встановлення

2.2.2 Фактори, які впливають на величину валютного курсу

2.2.3 Регулювання величини валютного курсу

2.2.4 Вплив валютного курсу на зовнішню торгівлю

2.2.5 Західні теорії регулювання валютного курсу

3. Міжнародні і регіональні валютно- кредитні і фінансові організації

Висновок

Вписок використанної літератури

Додаток

Вступ
Міжнародні валютні відносини – одна з найбільш складних сфер ринкового господарства. В них відображаються як проблеми національної, так і світової економіки, розвиток яких історично йде не тільки паралельно, але і тісно пов’язаний. При інтернаціоналізації господарських зв'язків збільшуються міжнародні стосунки: збільшується товарообіг, надання послуг, особливо капіталів та кредитів.

Великий вплив на міжнародні валютні відносини роблять ведучі промислово-розвинуті країни (особливо “сімка”), що виступають як партнери-суперники. Останні десятиліття відзначені активізацією країн, що розвиваються у цій сфері.

В даний час лише деякі країни не використовують переваги міжнародного поділу праці, спеціалізації і кооперації. Зростаюча інтернаціоналізація виробництва змушує економічних суб'єктів (підприємства, банки, фізичних осіб і т.д.) активно виходити на світовий ринок.

Принципи роботи економічного суб'єкта на зовнішньому ринку істотно відрізняються від принципів роботи на ринку внутрішньому. Саме тому, при виході на міжнародний ринок необхідно враховувати величезну кількість економічних і політичних обставин. Зокрема, на міжнародному ринку підприємство мусить робити з великою кількістю валют, платити по своїм обов'язкам прийнятними платіжними засобами, оцінювати усякі види ризиків, що виникають при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, а також дотримуватись вимогам і рекомендаціям міжнародних інститутів, конвенцій та договорів. Так як усі ці операції можуть мати істотний вплив на загальну ефективність діяльності економічних суб'єктів, то необхідно всебічно знати міжнародні валютні відносини, які під впливом багатьох факторів ускладнювались та часто змінювались.

Тому вивчення світового досвіду представляє велику важливість і великий інтерес для формування на Україні ринкової економіки.

Поступова інтеграція України у світове співтовариство вимагають знання загальноприйнятого цивілізованого кодексу поведінці на світових ринках валют, кредитів, цінних паперів, золота.
1.Три етапи еволюції світової валютної системи
Характер функціонування і стабільність світової валютної системи залежать від ступеня її відповідності структурі світового господарства. При зміні структури світового господарства і співвідношення сил на світовій арені відбувається заміна існуючої форми міжнародної валютної системи (МВС) на нову. МВС, з'явившись у XIX столітті, пройшла три етапи еволюції:

  1. “Золотий стандарт” чи Паризька валютна система;

  2. Бреттон-Вудська система фіксованих валютних курсів;

  3. Ямайська система валютних курсів.


1.1 Система“Золотого стандарту”
Золотий стандарт виник з початком відходу біметалічної системи1, і припинив своє існування протягом першого місяця світової війни. Ера золотого стандарту іноді асоціюється зі швидкою індустріалізацією і економічним процвітанням.

Початок золотого стандарту було покладено Банком Англії в 1821 р. Юридично ця система була оформлена міждержавною угодою на Паризькій конференції в 1867 р., що визнало золото єдиною формою світових грошей. По місці оформлення угоди ця система називається також як Паризька валютна система.

Золотий стандарт базувався на наступних структурних принципах:

  1. його основою був золотомонетний стандарт;

  2. кожна валюта мала золотий зміст. Курс національних валют твердо прив'язувався до золота і через золотий зміст валюти співвідносився один з одним по твердому валютному курсі. Відповідно до золотого змісту валют установлювалися їхні золоті паритети. Валюти вільно конвертувалися в золото. Золото використовувалося як загальноприйняті світові гроші;

  3. склався режим вільно плаваючих курсів валют з урахуванням ринкового попиту і пропозиції, але в межах “золотих крапок” (так називають максимальні межі відхилення курсу валют від установленого золотого паритету, що визначаються витратами на транспортування золота за кордон). Якщо ринковий курс золотих монет відхилявся від паритету, заснованого на їхньому золотому змісті, то боржники віддавали перевагу розплачуватися по міжнародним зобов'язанням золотом, а не іноземними валютами.

Золотий стандарт, певною мірою, був стихійним регулятором виробництва, зовнішньоекономічних зв'язків, грошового обігу, платіжних балансів, міжнародних розрахунків.

Різновидами золотого стандарту є:

  1. золотомонетний стандарт, при якому банками здійснювалося вільне карбування золотих монет (він діяв до початку XX століття);

  2. золото-зливковий стандарт, при якому золото застосовувалося лише в міжнародних розрахунках (початок XX століття – початок першої світової війни);

  3. золотовалютний (золото-девізний) стандарт, при якому поряд із золотом у розрахунках використовувалися і валюти країн, що входять у систему золотого стандарту. Він відомий ще як Генуезький (1922р. –початок другої світової війни).

Золотомонетний стандарт був відносно ефективний до першої світової війни, коли діяв ринковий механізм вирівнювання валютного курсу і платіжного балансу.

У період першої світової війни й особливо в часи Великої депресії (1929-1934 рр.) система золотого стандарту переживала кризи. Золотомонетний і золото-зливковий стандарти зжили себе, тому що перестали відповідати масштабам великих господарських зв'язків. Через високу інфляцію в більшості країн Європи їхні валюти стали неконвертованими. США перетворилися в нового фінансового лідера, а золотий стандарт видозмінювався.

Генуезька міжнародна економічна конференція 1922 року закріпила перехід до золото-девізного стандарту, заснованого на золоті і ведучих валютах, що конвертуються в золото. З'явилися “девізи” – платіжні засоби в іноземній валюті, призначені для міжнародних розрахунків.

Золото-девізний стандарт, чи як його ще називають, Генуезька валютна система, функціонував на наступних принципах:

  1. його основою були золото і девізи – іноземні валюти. У той період грошові системи 30 країн базувалися на золото-девізном стандарті. Національні кредитні гроші стали використовуватися в якості міжнародних платіжно-резервних засобів. Але в міжвійсковий період статус резервної валюти не був офіційно закріплений не за однією валютою;

  2. збережено золоті паритети. Конверсія валют у золото стала здійснюватися не тільки безпосередньо, але і побічно, через іноземні валюти, що дозволяло заощаджувати золото державам, що зубожіли під час першої світової війни;

  3. відновлено режим вільно плаваючих валютних курсів;

  4. валютне регулювання здійснювалося у формі активної валютної політики, міжнародних конференцій, нарад.

В період між війнами країни послідовно відмовлялися від золотого стандарту. Першими вийшли із системи золотого стандарту аграрні і колоніальні країни (1929-1930 р.), тому що різко скоротився попит на сировину на світовому ринку і ціни на неї понизилися на (50-70) %. У 1931 р. вийшли із системи золотого стандарту Німеччина, Австрія і Великобританія. Німеччина й Австрія з причини того, що виявилися слабкою ланкою в МВС в зв'язку з відливанням іноземних капіталів, зменшенням офіційного золотого запасу і банкрутством банків. Великобританія скасувала золотий стандарт через погіршення стану платіжного балансу і зменшення офіційних золотих резервів країни в зв'язку з різким скороченням експорту товарів.

У квітні 1933 р. США вийшли із системи золотого стандарту. Безпосередньою причиною скасування послужило значне і нерівномірне падіння цін. Це викликало масове банкрутство. Банкрутство 10 000 банків підірвало грошову та кредитну систему США і привело до скасування розміну доларових банкнот на золоті монети.

У 1936 р. Франція скасувала золотий стандарт. Вона підтримувала його довше інших країн. Штучне збереження золотого стандарту знижувало конкурентноздатність французьких фірм.

В результаті кризи золото-девізний стандарт (Генуезька валютна система) утратив відносну еластичність і стабільність. Незважаючи на скорочення розміну банкнот на золото у внутрішньому обороті, збереглася зовнішня конвертованість валют у золото за згодою центральних банків США, Великобританії, Франції. У цей час на базі національних валютних систем ведучих країн починають складатися валютні блоки і зони.

Валютний блок – угрупування країн, залежних в економічному, валютному і фінансовому відношеннях від держави, що очолює, диктує їм єдину політику в області міжнародних економічних відносинах, і використовує їх як привілейований ринок збуту, джерело дешевої сировини, вигідну сферу додатка капіталу.

Ціль валютних блоків – зміцнення конкурентних позицій країни-лідера на міжнародній арені, особливо в моменти економічних криз.

Для валютного блоку характерні наступні риси:

1) курс залежних валют прикріплений до валюти країни, що очолює угруповання;

2) міжнародні розрахунки вхідних у блок країн здійснюються у валюті країни-гегемона;

3) їхні валютні резерви зберігаються в країні-гегемоні;

4) забезпеченням залежних валют служать казначейські векселі і облігації державних позик країни-гегемона.

У цей час утворилися стерлінговий, доларовий і золотий валютний блоки.

Стерлінговий блок: був утворений у 1931 р., у нього ввійшли країни Британської співдружності націй (крім Канади і Ньюфаундленду), території Гонконг, Єгипет, Ірак і Португалія. Пізніше до нього приєдналися Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Японія (де-факто), Греція, Іран.

Доларовий блок: очолюваний США, був створений у 1933 р. У нього ввійшли: Канада, багато країн Центральної і Південної Америки, де панував американський капітал.

У червні 1933 р. на Лондонській міжнародній економічній конференції країни, бажаючи зберегти золотий стандарт, створили золотий блок. Це країни: Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, а пізніше в нього ввійшли Італія, Чехословаччина і Польща. До 1936 р., у зв'язку зі скасуванням золотого стандарту у Франції, золотий блок розпався.

Під час другої світової війни усі валютні блоки розпалися.

Далі приведені переваги і недоліки золотого стандарту.

Переваги:

1) забезпечення стабільності як у внутрішній, так і в зовнішній економічній політиці, що пояснюється наступним: транснаціональні потоки золота стабілізували обмінні валютні курси і створили тим самим сприятливі умови для росту і розвитку міжнародної торгівлі;

2) стабільність курсу валют, що забезпечує вірогідність прогнозів грошових потоків компанії, планування витрат і прибутку.

Недоліки:

1) встановлена залежність грошової маси від видобутку і виробництва золота (відкриття нових родовищ і збільшення його видобутку приводило до транснаціональної інфляції);

2) неможливість проводити незалежну грошово-кредитну політику, спрямовану на вирішення внутрішніх проблем країни.

Друга світова війна привела до кризи і розпаду Генуезької валютної системи, що була замінена на Бреттон-Вудську[2].
1.2 Бреттон-Вудська валютна система
Друга валютна система була офіційно оформлена на Міжнародній валютно-фінансовій конференції ООН, що проходила з 1 по 22 липня 1944 р. у м. Бреттон-Вудс (США). Тут також були засновані Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР).

Мета створення другої світової валютної системи:

1) відновлення великої вільної торгівлі;

2) встановлення стабільної рівноваги системи міжнародного обміну на основі системи фіксованих валютних курсів;

3) передача в розпорядження держав ресурсів для протидії тимчасовим труднощам у зовнішньому балансі.

Друга МВС базувалася на наступних принципах:

а) установлено тверді обмінні курси валют країн-учасниць до курсу ведучої валюти;

б) курс ведучої валюти фіксований до золота;

в) центральні банки підтримують стабільний курс своєї валюти стосовно ведучого (у рамках  1%) валюти за допомогою валютних інтервенцій;

г) зміни курсів валют здійснюються за допомогою девальвації і ревальвації2;

д) організаційною ланкою системи є МВФ і МБРР. МВФ надає кредити в іноземній валюті для покриття дефіциту платіжних балансів з метою підтримки нестабільних валют, здійснює контроль за дотриманням країнами-членами принципів МВС, забезпечує валютне співробітництво країн.

Під тиском США в рамках Бреттон-Вудської системи затвердився доларовий стандарт. МВС, заснована на пануванні долара (США володіли 70 % від усього світового запасу золота). Долар – єдина валюта, конвертована в золото, став базою валютних паритетів, переважаючим засобом міжнародних розрахунків, валютної інтервенції і резервних активів. Було встановлено золоте співвідношення долара США: 35 долара за 1 трійську унцію. США встановили монопольну валютну гегемонію, відтіснивши свого давнього конкурента – Великобританію.

Таким чином, національна валюта США стала одночасно світовими грошима, і тому Бреттон-Вудська валютна система часто називається системою золото-доларового стандарту.

Валютні інтервенції розглядалися як механізм самоадаптації другої МВС до зовнішніх умов, що змінюються, аналогічно транспортуванню золотих запасів для регулювання сальдо платіжного балансу при “золотому стандарті”. Курси валют можна було змінювати лише при виникненні фундаментальної незбалансованості балансу. Ці зміни валютних курсів у рамках твердих паритетів називалися ревальвацією і девальвацією валют.

Друга МВС могла існувати лише доти, поки золоті запаси США могли забезпечувати конверсію закордонних доларів у золото. Проте, на початку 70-х р. відбувся перерозподіл золотих запасів на користь Європи. З'являються і значні проблеми з міжнародною ліквідністю, тому що в порівнянні зі збільшенням обсягів міжнародної торгівлі видобуток золота був невеликий. Довіра до долара падає і через гігантський дефіцит платіжного балансу США. Утворюються нові фінансові центри (Західна Європа і Японія), що приводить до втрати США свого абсолютного домінуючого положення у світі. Чітко виявляється парадоксальність даної системи, заснованої на внутрішнім протиріччі, відомому як парадокс, чи дилема Триффена.

По дилемі Триффена, золотодоларовый стандарт повинен сполучати дві протилежні вимоги:

1) емісія ключової валюти повинна коректуватися зі зміною золотого запасу країни. Надмірна емісія ключової валюти, не забезпечена золотим запасом, може підірвати оборотність ключової валюти в золото і згодом викликає кризу довіри до неї;

2) ключова валюта повинна випускатися в кількостях, достатніх для того, щоб забезпечити збільшення міжнародної грошової маси для обслуговування зростаючої кількості міжнародних угод. Тому її емісія повинна набагато перевищувати золотий запас країни.

Таким чином, виникає необхідність перегляду основ існуючої валютної системи. Її структурні принципи, встановлені в 1944 р., перестали відповідати умовам виробництва, світової торгівлі і співвідношенню сил, що змінилися у світі.

Сутність кризи Бреттон-Вудської системи полягає в протиріччі між інтернаціональним характером міжнародних економічних відносин і використанням для їхнього здійснення національних валют, підданих знеціненню (переважно долара).

Причини кризи Бреттон-Вудської валютної системи:

1) нестійкість і протиріччя економіки. Початок валютної кризи в 1967 р. збіглося з уповільненням економічного росту;

2) посилення інфляції негативно впливало на світові ціни і конкурентноздатність фірм, заохочувало спекулятивні переміщення “гарячих” грошей. Різні темпи інфляції в різних країнах впливали на динаміку курсу валют, а зниження купівельної спроможності грошей створювало умови для “курсових перекосів”;

3) нестабільність платіжних балансів. Хронічний дефіцит балансів одних країн (особливо США, Великобританії) і активне сальдо інших (ФРН, Японія) підсилювали різкі коливання курсів валют відповідно вниз і вгору;

4) невідповідність принципів Бреттон-Вудської системи співвідношенню сил, що змінилися на світовій арені. Валютна система, заснована на міжнародному використанні підданих знеціненню національних валют – долара і почасти фунта стерлінгів, зайшла в суперечність з інтернаціоналізацією світового господарства. Це протиріччя Бреттон-Вудської системи підсилювалося в міру ослаблення економічних позицій США і Великобританії, що погашали дефіцит своїх платіжних балансів національними валютами, зловживаючи їх статусом резервних валют. В результаті була підірвана стійкість резервних валют.

Принцип американоцентризму, на якому була побудована Бреттон-Вудська система, перестав відповідати новому розміщенню сил з виникненням трьох світових центрів: США – Західна Європа – Японія. Використання США статусу долара як резервної валюти для розширення своєї зовнішньоекономічної і військово-політичної експансії, експорту інфляції підсилило міждержавні розбіжності і суперечило інтересам країн, що розвиваються;

5) активізація ринку “євродоларів”. Оскільки США покривають дефіцит свого платіжного балансу національною валютою, частина доларів переміщається в іноземні банки, сприяючи розвитку ринка євродоларів. Цей колосальний ринок доларів “без батьківщини” зіграв двояку роль у розвитку кризи Бреттон-Вудської системи. Спочатку він підтримував позиції американської валюти, поглинаючи надлишок доларів, але в 70-х роках євродоларові операції, прискорюючи стихійний рух “гарячих” грошей між країнами, загострили валютну кризу. Надлишок доларів лавиною “гарячих” грошей періодично обрушувався то на одну, то на іншу країну, викликаючи валютні потрясіння і відступ від долара;

6) дезорганізуюча роль транснаціональних корпорацій (ТНК) у валютній сфері: ТНК розпоряджаються гігантськими короткостроковими активами в різних валютах, що більш, чім вдвічі перевищують валютні резерви центральних банків, ухиляються від національного контролю і у погоні за прибутками беруть участь у валютній спекуляції, додаючи їй грандіозний розмах.

Форми прояву кризи Бреттон-Вудської валютної системи:

  1. “валютна лихоманка” – переміщення “гарячих” грошей, масовий продаж нестійких валют у чеканні їхньої девальвації і скупка валют – кандидатів на ревальвацію;

  2. “золота лихоманка” – утеча від нестабільних валют до золота і періодичне підвищення його ціни;

  3. паніка на фондових біржах і падіння курсів цінних паперів у чеканні зміни курсу валют;

  4. загострення проблеми міжнародної валютної ліквідності, особливо її якості;

  5. масові девальвації і ревальвації валют (офіційні і неофіційні);

  6. активна валютна інтервенція центральних банків, у тому числі колективна;

  7. різкі коливання офіційних золотовалютних резервів;

  8. використання іноземних кредитів і запозичень у МВФ для підтримки валют;

  9. порушення структурних принципів Бреттон-Вудської системи;

  10. активізація національного і міждержавного валютного регулювання;

  11. посилення двох тенденцій у міжнародних економічних і валютних відносинах – співробітництва і протиріч, що періодично переростають у торгову і валютну війни.

Розвиток кризи Бреттон-Вудської валютної системи можна поділити на наступні основні етапи:

1) 17 березня 1968 р. – Встановлений подвійний ринок золота. Ціна на золото на приватних ринках установлюється вільно у відповідності з попитом та пропозицією. По офіційних угодах для центральних банків країн зберігається оборотність долара в золото за офіційним курсом: 35 доларів за 1 тройську унцію.

2) 15 серпня 1971 р. – Тимчасово заборонена конвертація долара в золото для центральних банків.

3) 17 грудня 1971 р. – Девальвація долара стосовно золота на 7,89 %. Офіційна ціна золота збільшилася з 35 до 38 доларів за 1 тройську унцію без поновлення обміну доларів на золото за цим курсом.

4) 13 лютого 1973 р. – Долар девальвував до 42,2 доларів за 1 тройську унцію.

5) 16 березня 1973 р. – Міжнародна конференція підкорила курси валют законам ринку. З цього часу курси валют не фіксовані і змінюються під впливом попиту та пропозиції.

Таким чином, система твердих обмінних курсів припинила своє існування.

Після тривалого перехідного періоду, протягом якого країни могли випробувати різні моделі валютної системи, почала створюватися нова МВС, для якої було характерне значне коливання обмінних курсів [2].
1.3 Ямайська валютна система
Устрій сучасної МВС був офіційно обговорений на конференції МВФ у Кінгстоні (Ямайка) в січні 1976 р.

Основою цієї системи є плаваючі обмінні курси і багато-валютний стандарт.

Перехід до гнучких обмінних курсів мав намір досягнути три основні мети:

1) вирівняти темпи інфляції в різних країнах;

2) зрівноважити платіжні баланси;

3) розширити можливість для проведення незалежної внутрішньої грошової політики окремими центральними банками.

Основні характеристики Ямайської валютної системи:

1) система поліцентрична, тобто заснована не на одній, а на декількох основних валютах;

2) анульований монетний паритет золота;

3) основним засобом міжнародних розрахунків стала вільно конвертована валюта, а також одиниця СДР і резервні позиції в МВФ;

4) не існує меж коливань валютних курсів. Курс валют формується під впливом попиту та пропозиції;

5) центральні банки країн не зобов'язані втручатися в роботу валютних ринків для підтримки фіксованого паритету своєї валюти. Проте, вони здійснюють валютні інтервенції для стабілізації курсів валют;

6) країна сама вибирає режим валютного курсу, але їй заборонено виражати його через золото;

7) МВФ спостерігає за політикою країн в області валютних курсів; країни-члени МВФ повинні уникати маніпулювання валютними курсами, що дозволить перешкодити дійсній перебудові платіжних балансів або одержувати однобічні переваги перед іншими країнами-членами МВФ.

По класифікації МВФ країна може вибрати наступні режими валютних курсів: фіксований, плаваючий або змішаний.

Фіксований валютний курс має цілий ряд різновидів:

1 – курс національної валюти фіксований стосовно однієї добровільно обраної валюти. Курс національної валюти автоматично змінюється в тих же пропорціях, що і базовий курс. Звичайно, країни, що розвиваються, фіксують курси своїх валют стосовно долара США, англійському фунту стерлінгів, французькому франку.

2 – курс національної валюти фіксується до СДР.

3 – “кошиковий” валютний курс. Курс національної валюти прив'язується до штучно сконструйованих валютних комбінацій. Звичайно, в ці комбінації (чи кошика валют) входять валюти основних країн – торгових партнерів даної країни.

4 – курс, розрахований на основі змінного паритету. Встановлюється твердий курс стосовно базової валюти, але зв'язок між динамікою національного і базового курсів не автоматичний, а розраховується по спеціально обговореній формулі, що враховує відмінність (наприклад, у темпах росту цін).

У “плаваючому валютному курсі” знаходяться валюти США, Канади, Великобританії, Японії, Швейцарії і ряду інших країн. Проте, часто центральні банки цих країн підтримують курси валют при їхніх різких коливаннях.

Змішаний валютний курс має ряд різновидів. По-перше, це групове плавання. Характерне для країн, що входять в європейську валютну систему (ЄВС). Для них встановлені два режиму валютних курсів: внутрішній – для операцій усередині Співтовариства, зовнішній – для операцій з іншими країнами. Між валютами країн ЄВС діє твердий паритет, розрахований на основі відносини центральних курсів до ЕКЮ з межею коливань  15 %. Курси валют спільно “плавають” стосовно будь-якої іншої валюти, що не входить у систему ЄВС. Крім того, до цієї категорії валютних режимів належить режим спеціального курсу в країнах ОПЕК. Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати, Бахрейн і інші країни ОПЕК “прив'язали” курси своїх валют до ціни на нафту.

Отже, розвинуті країни мають курси валют, що знаходяться в чистому або груповому плаванні. Країни, що розвиваються, звичайно фіксують курс власної валюти до більш сильної валюти або визначають його на базі плаваючого паритету (див. Додаток, таблиця 1).

Важливе значення мають спеціальні права запозичення – одиниця СДР. У рамках Ямайської валютної системи вона є одним з офіційних резервних активів. Друга поправка до Статуту МВФ закріпила заміну золота СДР як масштаб вартості. СДР стала мірою міжнародної вартості, одним із засобів міжнародних офіційних розрахунків.

Учасниками системи СДР можуть бути тільки країни-члени МВФ. Проте, членство у Фонді не означає автоматичної участі в механізмі СДР. Для здійснення операцій зі СДР у структурі МВФ утворений Департамент СДР. В даний час усі країни-члени МВФ є його учасниками. При цьому СДР функціонують тільки на офіційному, міждержавному рівні, на якому вони вводяться в обіг центральними банками і міжнародними організаціями.

МВФ наділений повноваженнями створювати для країн-учасників Департаменту СДР “безумовну ліквідність” шляхом випуску в обіг засобів, виражених у СДР. Емісія СДР здійснюється у тому випадку, коли Виконавча Рада МВФ приходить до висновку, що на даному етапі мається довгостроковий загальний недолік ліквідних резервів і існує потреба в їхньому поповненні. Оцінка такої потреби визначає розміри випуску СДР. Емісія СДР здійснюється у вигляді кредитового запису на спеціальних рахунках у МВФ. СДР розподіляються між країнами-членами МВФ пропорційно величині їхніх квот у МВФ на момент випуску.

Фонд не може випускати СДР для самого себе чи для інших “уповноважених власників”. Крім країн-членів одержувати, тримати і використовувати СДР може МВФ, а також за рішенням Ради Керуючих МВФ, прийнятому більшістю, - країни, що не є членами Фонду, і інші міжнародні і регіональні установи (банки, валютні фонди і т.п.), що мають офіційний статус. У той же час їхніми власниками не можуть бути комерційні банки і приватні особи.

Всупереч задуму СДР не стали еталоном вартості, головним міжнародним резервним і платіжним засобом. СДР в основному застосовуються в операціях МВФ як коефіцієнт перерахування національних валют, масштаб валютних порівнянь; квоти, кредити, доходи і витрати, які виражені в цій рахунковій валютній одиниці.

СДР використовується як міжнародний платіжний засіб в обмеженому колі міждержавних операцій. Не досягнута головна мета СДР: вона направляються на придбання конвертованої валюти не стільки з метою покриття дефіциту платіжного балансу (приблизно 24 % ), скільки для погашення заборгованості країн по кредитах МВФ. Значні суми СДР повертаються у Фонд (шляхом оплати отриманої іноземної валюти і викупу національної валюти) і інтенсивно накопичуються на його рахунках, переважно на користь промислово розвинутих країн з активним платіжним балансом. Обсяг операцій у СДР незначний.

Значення СДР у порівнянні з ЕКЮ залишається скромне. При наявності ряду позитивних моментів у СДР, що робить можливим їхнє використання як бази многовалютных застережень, вони не мають абсолютну прийнятність, не забезпечують еквівалентності зіставлень і врегулювання сальдо платіжного балансу. МВФ створив Департамент СДР з метою активізації операцій з цією колективною рахунковою валютною одиницею як наднаціональним резервно-платіжним засобом, оскільки використання в цій якості національних валют суперечить логіці інтернаціоналізації господарських зв'язків.

Функціонування Ямайської валютної системи суперечливо. Чекання, зв'язані з запровадженням плаваючих валютних курсів, здійснилися лише частково. Однієї з причин є різноманітність можливих варіантів дій країн-учасниць, доступних їм у рамках цієї системи. Режими обмінних курсів у своєму чистому виді не практикуються протягом тривалого періоду.

Друга причина є збереження доларом США лідируючих позицій у Ямайській валютній системі. Пояснюється це слідуючими обставинами:

а) з часів Бреттон-Вудської валютної системи збереглися значні запаси доларів у приватних осіб і урядів в усьому світі;

б) альтернативні до долара, визнані всіма, резервні і трансакціонні валюти будуть постійно в дефіциті доти, поки платіжні баланси країн, валюти яких можуть претендувати на цю роль (Німеччина, Швейцарія, Японія), мають стабільні активні сальдо;

в) євродоларові ринки створюють долари незалежно від стану платіжного балансу США і тим самим сприяють постачанню світової валютної системи необхідним засобом для трансакцій.

Для Ямайської валютної системи характерно сильне коливання валютного курсу для долара США, що порозумівається суперечливою економічною політикою США у формі експансіоністської фіскальної і рестриктивної грошової політики. Це коливання долара стало причиною багатьох валютних криз.

На фоні численних проблем, зв'язаних з коливанням валютних курсів, особливий інтерес у світі викликає досвід функціонування зони стабільних валютних курсів у Європі, що дозволяє країнам, які входять у це валютне угруповання, стійко розвиватися, незважаючи на проблеми, що виникають у світовій валютній системі.

У відповідь на нестабільність Ямайської валютної системи країни Європейського економічного співробітництва (ЄЕС) створили власну міжнародну (регіональну) валютну систему з метою стимулювання процесу економічної інтеграції [2].
  1   2   3   4   5

скачати

© Усі права захищені
написати до нас