Ім'я файлу: Реферат (копия).docx
Розширення: docx
Розмір: 52кб.
Дата: 08.12.2021
скачати
Пов'язані файли:
Колороніми в структурі фразеологіÐ
Колороніми в структурі фразеологіÐ

Київський національний університет імені Тараса Шавченка

Навчально-науковий інститут філології


РЕФЕРАТ

на тему:

«Основні етапи української державності»

Виконала: студентка

4го курсу ос Бакалавр

Шведська філологія

Янчак Юлія

План

1. Поняття державності, ознаки, символи та атрибути держави.

2.Початок формування української державності. Київська Русь

3. Українська державність в період Хмельничиини

4. Державотворчі процеси в 1917-20 рр. Діяліність Центральної Ради, проголошення ЗУНР

5.Проголошення незалежності України

Висновок

Список використаних джерел


Поняття державності, ознаки, символи та атрибути держави.

Держава, як продукт суспільного розвитку, є складним соціаль­ним явищем. Протягом століть мислителі та вчені намагалися зрозумі­ти, що являє собою держава, чому вона виникає і необхідна людству, якою є її природа, що відрізняє державу від інших організацій, ство­рених людьми. На ці питання існує багато відповідей. Але визначити загальне поняття держави, яке б відображало усі без винятку ознаки і властивості, характерні для кожного з її періодів у минулому, дійсно­му і майбутньому неможливо.

Проте незважаючи на різноманітність підходів, у теорії держави і права є загальноприйнятим таке визначення держави.

Держава — це суверенна, політикотериторіальна організа­ція публічної влади певних соціальних груп населення в соціаль­но неоднорідному суспільстві, яка має спеціальний апарат управ­ління і примусу, здатна за допомогою права робити свої веління загальнообов'язковими для населення всієї країни, а також здійс­нювати керівництво суспільством.

Держава характеризується низкою ознак, які відрізняють її від суспільства та його політичних організацій.

До основних ознак держави належать: 1) територія. Порівняно з первісним суспільством держава є орга­нізацією територіальною, яка існує тільки у певних територіаль­них межах. Сама територія не породжує держави, вона лише створює простір, у межах якого держава поширює свою владу на населення, що проживає в ній. Територія держави визначається кордонами, які можуть бути сухопутними, морськими та повіт­ряними. У межах своїх кордонів держава має суверенітет і тери­торіальне верховенство. Необхідно підкреслити, що на території країни можливе існування тільки однієї державної організації;

  • 2) населення. Воно розселене по всій території держави, яка поді­ляється на адміністративнотериторіальні чи політикотериторіальні одиниці. Державна влада розповсюджується на всіх людей, що проживають на її території. Більшість населення пов'язана з державою стійкими відносинами громадянства (під­данства). Громадяни (піддані) держави, у порівняні з іноземними громадянами або особами без громадянства, які теж можуть проживати на території даної держави, мають більш ширший правовий статус і більш стійкі правові зв'язки з державою, а та­кож права і обов'язки, яких позбавлені останні. На відміну від політичних партій, професійних спілок, інших громадських ор­ганізацій або релігійних утворень, тільки держава має право ви­ступати від імені всього народу в цілому. Це є одне із монополь­них прав держави;

  • 3) наявність публічної влади, яка відокремлена від суспільства і стоїть над ним. Публічна влада має свою систему державних ор­ганів і посадових осіб, які захищають і охороняють інтереси тих, хто має владу. Апарат публічної влади складається із апарату управління, який забезпечує виконання функцій держави та апа­рату примусу. Примусові заходи застосовують спеціальні орга­ни: армія, поліція (міліція), прокуратура, пенітенціарна система, служба національної безпеки тощо;

  • 4) суверенітет. Це політикоправова властивість державної влади, яка відображається у самостійності, повноті, єдності і верховен­стві у межах її території, а також незалежності і рівноправності країни у зовнішніх відносинах. Порушення суверенітету веде до часткової або повної втрати незалежності держави. За сучасних умов розвитку держав та міжнародних відносин, пов'язаних зі створенням органів світового співтовариства і добровільним вступом до них держав (ООН, Рада Європи, Європейський Со­юз, СНД, ЄЕП тощо), поняття суверенітету зазнає певних змін. При збереженні самостійності і незалежності у внутрішніх і зов­нішніх справах, країничлени названих міжнародних організацій добровільно визнають їх верховенство з окремих питань внутрі­шнього життя та міжнародних відносин (права людини, еколо­гія, безпека тощо). По суті — це втілення ідеї обмеженого суве­ренітету, однак на повній демократичній основі;

  • 5) здатність видавати закони. Тільки держава має право видавати закони та інші нормативноправові акти, які є загальноо­бов'язковими для усіх громадян і посадових осіб на всій її тери­торії, а також вимагати та забезпечувати їх виконання. Державна влада є єдиним суб'єктом, який має таке право, оскільки вона виступає від імені всього суспільства, як ядро політичної систе­ми. Таких прав не мають інші суб'єкти політичної системи і громадянського суспільства. Діяльність по виданню законів — це виключна прерогатива держави; 6) наявність податкової системи, яка є фінансовою основою для виконання державою владних функцій. Держава встановлює та збирає податки, інші примусові збори зі своїх громадян, підпри­ємств і організацій, які знаходяться на її території, для суспіль­них потреб та утримання апарату управління, організації держа­вного механізму.

Державні символи.

Державні символи — це закріплені в законодавстві офіційні знаки (зображення, предмети) чи звукові вираження, які символізують суверенітет держави.

Державними символами є — Державний прапор, Державний герб і Державний гімн,

які є основою історичної свідомості громадян та процесів державотворення (відповідно до статті 20 Конституції України).

Слід зазначити, що українські державні символи та атрибути формувалися протягом тисячоліть і належать до найбагатших та найзмістовніших систем людства.

Атрибути держави.

Атрибути держави — це її ідентифікаційні національні символи, що пов’язані з розвитком титульної нації та її роллю у становленні державності на певній території.

Атрибутами державності є:

1) власна територія, населена національним колективом, із визначеними кордонами, офіційна назва, час заснування або дата першої письмової згадки держави, що є важливими атрибутами суверенності та політичної ідентифікації держави;

2) мова як невід’ємний державницький атрибут, адже мова — найважливіший маркер національної самоідентифікації. «Нація повинна боронити свою мову більше, ніж свою територію... Втратити рідну мову і перейняти чужу — це найгірший знак підданства, це — кайдани, це кайдани на душу. Втратити національну мову — це смерть, це значить, що ярмо вже в’їлося глибоко»;

3) національне вбрання, національні страви, національні музичні інструменти, національна народна пісня, видатні історичні та сучасні постаті;

4) в Україні від 4 жовтня 2018 р. Верховною Радою запроваджено ще один атрибут — національне гасло: «Слава Україні! Героям Слава!» як офіційне вітання у Збройних Силах та Національній поліції, хоча нині всі громадяни дуже часто використовують його у повсякденному суспільно-політичному житті.

Початок формування української державності. Київська Русь
Історія державно-правового розвитку на території сучасної України бере свій початок від середини І тис. до н. е., коли у народів і племен Північного Причорномор’я (на території сучасних Миколаївської, Херсонської, частини Одеської областей, а також у Криму) сформувалися перші державні утворення. Це були ранньосередньовічні держави, які виникли у процесі розпаду первіснообщинного ладу й становлення організованого суспільства у державу.
У результаті об’єднання слов’янських племен у VІІ—VIII ст. виникла рання українська держава з центром у Києві — Руська земля, основою якої були нинішні українські землі. Оскільки найінтенсивніше у цей період розвивалося об’єднання полян із центром у Києві, то й держава, яка тут виникла, стала називатися Київська Русь. Її територія у IX ст. об’єднувала землі Київського, Чернігівського і Переяславського князівств. Київська Русь була тим фундаментом, з якого і розпочалося створення Української державності. У літописі «Повість минулих літ» також зафіксовано, що у ІХ ст. Русь здійснила великий військовий похід на Візантію, яка упродовж майже тисячоліття була найсильнішою державою у світі. Її політичного впливу зазнали країни і народи Європи та багато країн на Близькому і Середньому Сході. Цей вплив ґрунтувався не тільки на військовій силі Візантійської імперії, а й на умілій і гнучкій зовнішній політиці, яка користувалася для досягнення політичної мети засобами економічного, ідеологічного (церковного) і культурного тиску. Формування першого державного об’єднання на землях східних слов’ян — Київського князівства за часів Аскольда ознаменувало вихід Русі на міжнародну арену. Як відомо, 18 червня 860 р. руський флот на чолі з Аскольдом вдерся до бухти Золотий Ріг і обложив Константинополь. Візантійському імператору Михаїлу III довелося сплатити контрибуцію і надати привілеї руським купцям на землях Візантії. Створення Київської держави й утвердження князя Олега в Києві ознаменувало створення сильної країни, з якою довелося рахуватись Візантії ще тривалий час. Для того, щоб здійснити військовий похід проти Візантії, Київська держава повинна була досягнути значного рівня розвитку, особливо державної організації, військової могутності, та мати відповідне міжнародне визнання. Як свідчать візантійські джерела, в той час відбулося перше, так зване Фотієве, хрещення Русі. А для такого хрещення необхідне було функціонування сильної державної влади.

Утворення і розвиток княжої Київської держави з центром у Києві було закономірним результатом внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку українців. Процес їхньої політичної консолідації зумовлений також низкою інших внутрішніх і зовнішніх чинників: територіальною і культурною спільністю східних слов’ян, економічними зв’язками і їхнім прагненням об’єднати сили в боротьбі зі спільними ворогами. Найбільшого розвитку Київська Русь досягла за часів князювання Ярослава Мудрого (1019—1054). Саме у цей час було укладено перший правовий кодекс Київської Русі — «Руську Правду», яка стала своєрідним фундаментом писаного законодавства Київської держави, її розквіту і могутності за часів «золотої доби» Ярослава Мудрого, важливою складовою культури наших далеких пращурів. У ХІІ ст. після розпаду Київської Русі з великих князівств, що в цей час існували на території України, виділялися Галицьке і Волинське, які в 1199 p. об’єдналися в одну Галицько-Волинську державу. Вона стала спадкоємницею і наступницею Київської Русі, продовжила державотворчі традиції на українських землях. Створення Галицько-Волинської держави — важливий етап в історії української державності. Ця держава досягла значного політичного розвитку і за рівнем економіки та культури ввійшла до числа найпередовіших країн тогочасної Європи. Найбільшого розвитку Галицько-Волинська держава досягла за князя Данила Романовича (1238—1264), охопивши значну частину земель колишньої Київської Русі. Галицько-Європейські правителі на чолі з Папою Римським вважали галицько-волинських Романовичів законними правонаступниками володарів Русі. Особливо активізувалися зв’язки Данила Романовича з Папою Римським. Папа ініціював Данилові укласти церковну унію з Римом, що підняло би Русь і самого Данила до рівня могутніх західноєвропейських держав та монархів. На початку 1253 р. Папа Римський відрядив до Данила посольство на чолі з легатом Опізо з пропозицією прийняти королівський титул. Коронувався Данило у м. Дорогочині, де він перебував у поході проти ятвягів, у листопаді 1253 р. Це стало визначною для всієї Русі подією. Отримання королівського титулу з рук Папи (Данило коронований «світлішим королем всієї Русі») зробило Романовича за правовим і політичним становищем рівним з усіма іншими коронованими правителями Європи. Ставши королем, Данило не лише прирівнявся до європейських монархів, а й кинув виклик Бату­хану.

Українська держава в період Хмельниччини

У буремних подіях зламу першої половини XVII ст., коли Європейський континент лише починав поступово оговтуватися після тридцяти років жорстоких воєнних протистоянь, що кардинально порушили самі основи усталеного міжнародного порядку, здивований світ несподівано побачив, що на, здавалося б, обійдених війною теренах Речі Посполитої з розміреним плином суспільного життя несподівано постала нова держава українців із принципово відмінними політичними і соціальними інститутами. Її поява була далеко не однозначно зустрінута європейською політичною елітою. У когось це викликало щире захоплення, в когось — відверте здивування.

Були й такі, в кого поява на полі європейської політики нового потенційного гравця породила неприхований неспокій, а то й відверто вороже ставлення. То що ж являла собою Українська держава другої половини XVII—XVIII ст.? Якою специфікою свого становлення та подальшої генези вона демонструє унікальність, а в чому є інтегрованою у загальноєвропейські тенденції? Який образ державності продемонструвала світові ранньомодерна Україна? Щоб відповісти на ці запитання, звернімося до історичного контексту тієї доби.

XVII ст., на середину якого, власне, й припало організаційне оформлення на історичних теренах України нової центрально-східноєвропейської держави, акумулювавши інноваційні імпульси, привнесені в континентальні соціальні і політичні практики європейським Гуманізмом та Реформацією, по суті, започаткувало нову, кардинально відмінну, епоху в історії європейської цивілізації, Тридцятилітньою війною та революціями в низці країн континенту підвівши своєрідну риску під рудиментами середньовічних традицій не лише в сферах соціальної й інтелектуальної взаємодії, регламентації економічних і ринкових процесів, а й порушивши вікові культурно-ментальні, моральні, духовні засади існування соціальних спільнот та вивівши на інноваційний рівень політичну компоненту суспільної організації. Саме на цьому історичному відрізку часу Європа впевнено входила в епоху панування раціоналізму та виведення у ранг абсолюту наукового знання, пріоритетності людської особистості, якісних змін у процесах націо- та державотворення, перерозподілу сфер впливу на міжнародному рівні, водночас глобалізації наслідків політичних протистоянь.

Стисло узагальнюючи відомий на сьогодні доробок зарубіжної історіографії, зауважимо, що загалом революційним рухам ранньонової доби, поряд з насильницькими змінами традиційних політичних режимів та засад їх легітимності, був притаманний значний модернізаційний ресурс зрушень у всіх найважливіших сферах суспільного облаштування, насамперед економічній і соціальних відносин. Водночас революції символізували радикальний розрив з минулим, формували нову шкалу політичних, суспільних та духовних цінностей, відкривали перспективу становлення національних держав як праобразів державної системи сучасності. Причому сам революційний вибух провокувався різким загостренням соціальних антагонізмів (і не лише на рівні низів, а й елітарних прошарків), внутрішньою трансформацією еліти і поділом її на нову і стару, недосконалістю політичних структур, непоступливістю влади, накопиченням критичної маси соціальної дисфункції, появою спроможних до конструктивних дій нових суспільних груп і висунутих ними лідерів, здатних стати в опозицію до існуючого режиму. Накладаючись на локальні модифікації політичного і економічного характеру, ці загальні чинники і обумовили динаміку та результативність ранньомодерного революційного потоку.

Сталося так, що сформований на переддень революційного виступу соціополітичний простір Речі Посполитої, в орбіті якого перебувала значна частина українських земель, сконцентрував у собі максимально можливий рівень суспільних негацій, поява яких була спровокована короткозорою політикою в українському питанні Варшави, загальною анархізацією суспільної сфери Корони. В поєднанні з зародженням у зоні українського степового фронтиру нової соціальної сили з необмеженими, по суті, можливостями політичної самоорганізації ця вибухова суміш зрештою не лише спричинила повну руйнацію на українських теренах річпосполитської політичної системи, а й привнесла в Українську революцію потужний конструктивний імпульс.

Саме цей конструктивізм і став засадничим принципом формованої лідером Української революції політичної доктрини, досить швидко матеріалізованої у вигляді стійких життєздатних інститутів молодої Української держави. Завдячуючи ініціативам та зусиллям Хмельницького її модель, структурована за канонами ранньомодерної державотворчості, постає як динамічна, відкрита до інноваційних впливів (при одночасному збереженні власної самобутності) система взаємозв’язків між суб’єктами соціальної взаємодії та суспільними інститутами. В її основу гетьманом закладалися централізована владна вертикаль, збалансоване суспільство, яке через виборність вищих посад державного апарату, а також старшинську та генеральну ради отримувало механізми контролю за владними структурами, розвинута горизонталь місцевого управління, заснований на засадах меркантилізму та державного протекціонізму сильний економічний базис тощо.

Нова держава увійшла в простір ранньомодерної європейської цивілізації під самоназвою «Військо Запорозьке», тобто означувалася терміном (як це є нині загальновизнаним) із поліваріантною семантикою. В подальшому з метою ідентифікації створеного у роки Української революції XVII ст. національного державного організму застосовувалися інші політоніми або ж історико-географічні назви — Гетьманат, Гетьманщина, Україна, Україна-Русь, Малоросія чи Мала Росія, вибір яких нерідко диктувався сферою ідеології.

Від самого початку український варіант державної організації розбудовувався за класичною моделлю національної держави, у якій домінантні позиції в неоднорідному за етнічним складом суспільстві належали корінному народу (який одночасно виступав носієм віросповідних традицій провідної релігії) при загальній зорієнтованості на національну та конфесійну лояльність. При цьому світський характер державної структури не суперечив збереженню в полі політики міцних позицій релікта «божественного абсолюту», коли держава персоніфікувалася особою її правителя. Водночас в Українській державі спостерігалося стійке розмежування приватної і державної власності, тобто державний територіально-географічний простір перестав асоціюватися із персональною вотчиною її зверхника.

Процесуально-інституційне оформлення владного простору Української держави становило складний процес інституціоналізації державно-управлінського апарату на центральному і місцевому рівнях з одночасним виробленням механізмів регулювання відносин і між суб’єктами влади, і між її носіями та соціумом. Формування в Україні нової управлінської вертикалі відбувалося на тлі надзвичайної радикалізації суспільних настроїв, а отже, результативна спрямованість владного волевиявлення обумовлювалася завданнями закріплення політичних та соціальних завоювань повсталої нації. Організаційне ядро національного інституту влади оформилося на засадничих принципах політичної організації козацького товариства, яке одночасно стало й середовищем зародження нової української політичної еліти. Встановлювана форма політичного управління мала дуалістичний характер і стала справжнім новотвором політичної культури українського ранньомодерного соціуму.

Українська держава управлялася через взаємодію двох інститутів — генеральної ради і гетьмана, відносини між якими часто позначалися на ефективності всієї управлінської вертикалі. Нижчі щаблі її структурної ієрархії становили центральні й місцеві органи влади — інститути генеральних, полкових і сотенних старшин, війтів і отаманів у сільській місцевості, Генеральна військова канцелярія, Генеральний військовий суд, полкові і сотенні управлінські й судові структури, місцеві ратуші та колегії лавників, копні суди тощо, через які утверджувалася владна монополія на регламентацію суспільного життя. Принципом формування владних структур виступала виборна система, хоча нерідко практикувалося й обіймання тих чи інших посад за призначенням.

Загалом у межах запропонованої раннім новим часом державно-організаційної системи створена у середині XVII ст. Українська держава за такими ознаками, як наявність в шкалі відносин «держава — суспільство» відмежованої владної гілки з достатнім рівнем централізації та внутрішньої структуризації, з виділенням певної фахової групи державних управлінців і службовців (інститут військових канцеляристів); поширення повноважень влади на визначену кордонами територію і населення, сконцентроване у цих межах; оперування регулятивними механізмами врегулювання суспільних відносин тощо, вповні може бути зарахованою до групи країн із середнім рівнем державності. Власне, саме цей тип державної організації й домінував у європейському ранньомодерному соціополітичному просторі. На користь останнього свідчить і високий рівень суспільної соціально-культурної ідентичності, яким відзначався зцементований напруженням національно-визвольної боротьби у ранньомодерну націю український соціум. Загалом домінантний на українських обширах бароковий спосіб мислення, що накладався на вироблену козацькою спільнотою шкалу суспільних цінностей, сприяв абсолютизації в політичній культурі Української держави європейської ранньомодерної ідеї щодо самодостатності людської особистості. Відповідно у ранг загальнодержавних абсолютів виводилися категорії свободи, рівності, превалювання загальнодержавного інтересу тощо.

Національно-визвольна війна, яку очолив Хмельницький спричинила революційні зрушення у політичній, соціальній, економічній і духовній сферах, докорінно змінила геополітичну ситуацію у Східній Європі. Богдан Хмельницький є батьком-засновником України – держави, яка пройшла тернистий шлях здобуття й утвердження незалежності, яка від 1991 року й донині існує як повноправний суб’єкт міжнародних відносин. Адже саме за владарювання Хмельницького поняття «Україна» поступово перетворилося з географічної на політичну назву козацької держави.

Так, ще навесні 1650 року в одному з варіантів тексту договору гетьмана Б. Хмельницького з Молдавським князівством чи не вперше у практиці Війська Запорозького вжито словосполучення «українські землі» у розумінні «земель», що належать «Україні»: «У Польщі під владою Війська Запорозького має знаходитися така кількість українських земель, як сказано в умовах Зборівських пактів, починаючи від Дністра аж до Дніпра, а від Дніпра аж до московського кордону». А на початку 1657 року у проєкті угоди між Військом Запорозьким та Шведським королівством зазначалося: «…Хай розважить Хмельницький, чи годиться, щоб царя було визначено наступником Його Королівської Милості, бо він не хоче миру за інших умов, лиш хоче бути проголошеним королем, або щоб йому віддали Україну і велику частину Литви». «…А писатися йому Князем Київським і Чернігівським і гетьманом Війська Запорозького, а мати йому владу у своїй землі в отчинах своїх шляхетських, в судах і управах в тих краях, які йому, Хмельницькому, і козакам від Його Королівської Величності на віки спадковим правом дані і підтверджені будуть».

Як відомо, титул великого князя Київського (Руського) після занепаду Київської Русі та її держав-спадкоємців привласнили спочатку великі князі Литовські, а згодом – королі Речі Посполитої. У документі під назвою «Про Князівство Київське. Привілей прилучення князівства Київського до Корони Польської», що став одним із основних правових актів Люблінської унії 1569 року, поляки так обґрунтовували своє право на спадщину Русі: «Київ був і є головою й головним містом Руської землі, а Руська земля вся з давніх часів від предків наших королів польських, між іншими попередніми членами, до Корони Польської є прилучена: так частина через битви, частина теж через добровільне піддання і спадок деяких ленних княжат, які її між собою на різні частини розтягнули, за цим до єдності й власності Корони прийшла: як-от із привілеїв, котрі у скарбі нашому є, на очі кожен побачити може; між якими багато їх є, які саме про землю і Князівство Київське те засвідчують, що до Корони Польської вічним правом досконалим належати мають: також завжди належали ще до Владислава Яґелли короля, прадіда нашого: який потім тим способом над обома народами, як поляками, так і литвинами, нероздільно панував, від Корони Польської, як від власного тіла, ті землі та князівство Київське відірване при Великім князівстві Литовськім мати хотів, але за забороною всіх станів коронних, які так від того прадіда нашого, як від інших по ньому будучих предків наших королів польських і великих княжат литовських, і від нас теж самих тієї землі пильно завжди згадувати не забували: аби була до Корони повернена та прилучена…»

А завершилася ця визвольна борня переможною війною запорозького війська на чолі з Богданом Хмельницьким. І коли в розпал визвольної війни, у травні 1648 року, помер Владислав IV – «з ласки Божої король Польський, великий князь Литовський, Руський, Прусський, Мазовецький, Жмудський, Лівонський, Сіверський, Чернігівський, Смоленський і Шведський, Готський, Вандальський спадковий король», – з’явився шанс легально відібрати у його наступників частину володінь і титул «великого князя Руського», здобутий «через битви, добровільне піддання і спадок деяких ленних княжат». Формування інституцій нової держави відбувалося у час так званого «безкоролів’я» у Речі Посполитій, після нищівних поразок королівського війська.

«Найвеличніший із монархів релігії Ісусової, найперший з покоління Месії», за визначенням султана Мегмеда IV (до речі, сина українки Надії – Хатідже Турхан), гетьман козацький Богдан Хмельницький 21 грудня 1648 року в’їжджав до Києва, давньої столиці «монархів руських», в оточенні розкішно вбраних полковників, за ним несли корогви, гармати, бунчуки та військові трофеї. Київський митрополит Сильвестр Косів та Єрусалимський патріарх Паїсій виїхали назустріч переможному гетьманові на чолі почесної варти з тисячі вершників. У вітальній промові патріарх титулував гетьмана «князем Русі» та порівнював його з візантійським імператором Костянтином Великим.

Урочистості тривали кілька діб. 27 грудня, у день іменин Хмельницького, «в соборі гетьман стояв на чільному місці, – пише польський мемуарист, львівський підкоморій Войтех М’ясковський, – й усі виявляли перед ним благоговіння, а деякі цілували йому ноги». Службу правив сам патріарх Паїсій. Під час літургії він наказав Хмельницькому причащатися. Богдан був здивований: адже він перед тим не сповідувався. Але Паїсій наполіг, ба більше – без сповіді відпустив йому не лише минулі, а й майбутні гріхи. Саме цей факт і надав обряду особливого підтексту – відпущення майбутніх гріхів. Це був один із елементів коронаційної процедури. Гетьманська корона, або гетьманське перо – особлива українська реліквія, виготовлена із золота, інкрустована перлами та дорогоцінним камінням. Щоправда, носили її гетьмани на східний манір, наслідуючи османів, які кріпили соргучі, виготовлені з пір’я, золота і коштовностей, на тюрбани.

Прибулі від коронованого 17 січня 1649 року польського монарха Яна II Казимира посли почули від Богдана Хмельницького таке: «Правда то є, що мені то Бог дав, що я є єдиновладцем і самодержцем Руським». «…Ми всі, слухаючи його, оніміли», – зазначив після цієї аудієнції в лютому 1649 року один із королівських послів М’ясковський. А Хмельницький і далі окреслював свій план: «Тепер уже час минув. Я вже довів, про що ніколи не мислив, доведу й далі, що задумав: виб’ю з лядської неволі народ весь руський. А що до цього за шкоду і кривду свою воював, тепер воювати буду за віру православну нашу. Тепер досить достатку в землі і князівстві своїм по Львів, Холм і Галич».

Так на мапі Європи була відроджена «Старожитна Русь» під новою назвою – Україна – суверенна козацька держава на чолі з князем Богданом.

Державотворчі процеси в 1917-20 рр. Діяліність Центральної Ради, проголошення ЗУНР

Визвольний та культурно-національний рух в Україні в XIX столітті підготував ґрунт для розгортання боротьби українського народу за своє політичне, соціальне та національне визволення в XX столітті.

У березні 1917 р., коли в Петербурзі було повалено самодержавство, у Києві утворився політичний центр українських партій - Центральна Рада. Очолив її відомий учений Михайло Грушевський. Оскільки російський Тимчасовий уряд не погоджувався на законні вимоги Центральної Ради про надання Україні автономії у складі нової Росії, влітку 1917 р. Центральна Рада утворила свій уряд - Генеральний секретаріат - і розгорнулась діяльність щодо проголошення автономії. На це Тимчасовий уряд відповів анексіоністськими заходами: видав інструкцію, за якою український уряд - Генеральний секретаріат - перетворювався на орган влади Тимчасового уряду, крім того, зі складу України вилучались Харківська, Херсонська і Катеринославська губернії.

Більше того, Тимчасовий уряд у жовтні 1917 р. доручив прокуророві Київської судової палати розслідувати діяльність Центральної Ради у зв’язку із її намірами скликати українські Установчі збори. Але 25 жовтня 1917 р. Тимчасовий уряд був повалений, і владу в Росії захопила партія більшовиків, яка нараховувала тоді лише 24 тисячі осіб.

30 жовтня 1917 р. більшовики очолюють у Києві повстання проти військ Тимчасового уряду. Теоретично визнаючи право націй на самовизначення і відкидаючи його на практиці, вони не збиралися визнавати права автономії ні для України, ні для інших народів. Тому

Центральна Рада своїми Універсалами оголосила про взя^я верховної влади в Україні у свої руки і утворення Української Народної Республіки. Більшовики невдовзі оголосили її «ворогом народу», хоча під час виборів до всеросійських Установчих зборів українські партії дістали 70 відсотків голосів, а більшовики - лише 10. Так само на скликаному більшовиками Всеукраїнському з’їзді Рад у Києві в грудні 7إ9إ р. більшість виявилась із представників українських партій. Тоді делегати-більшовики перебралися до Харкова, де відбувався з’їзд Рад Донецького та Криворізького басейну, й проголосили створення Радянської Української Республіки. Проте харківський з’їзд був неправомочним: тут були представники лише 96 Рад з 300, створених в Україні. Отже, проголошення Радянської Української Республіки відбулося лише від третини Рад. Але Радянський уряд відразу ж спирався на військові формування, які прибули з Росії. Щоб не допустити відокремлення України від Росії, російські більшовики вдалися до створення штучної Донецько-Криворізької республіки, яка проголосила, що є частиною «загальноросійської федерації». На практиці ця республіка перетворилась у плацдарм для наступу на Українську Народну Республіку.

Почалась тривала боротьба за утвердження української державності. На територію УНР наступала зі сходу 12-тисячна більшовицька армія, сформована в Росії, на чолі з Антоновим-Овсієнком та його помічником, царським полковником Муравйовим. Військовий міністр щойно створеної УНР міг протиставити цій кадровій армії лише наспіх сформовані селянські ополченські загони «вільних козаків» та невеличкі загони січових стрільців, утворених із колишніх військовополонених галичан, що перебували на території України. На поміч цим військам відрядився і невеличкий загін київських гімназистів, що повністю був перебитий під станцією Крути, біля Ніжина. А Велика - майже 300-тисячна зукраїнізована армія, яка в перші дні присягнула на вірність Центральній Раді, під впливом більшовицької агітації, що обіцяла наївним солдатам усі земні блага, розпалась.

Іншим методом більшовицьких керівників у боротьбі проти україн­ської держави була організація повстань робітників, які здебільшого зрусифікувалися і вірили більшовицьким обіцянкам. Тож при наближенні російсько-більшовицьких військ до великих промислових міст у них вибухали повстання проти Центральної Ради. Так було і при взятті військами Муравйова Києва, коли повсталі робітники заводу «Арсенал» скували сили Центральної Ради. В ніч на 25 січня 1918 р. Центральна Рада видала свій історичний 4-й Універсал, у якому проголосила незалежність України від Росії. Він починався словами: «Народе України! Твоєю силою, волею, словом стала на землі українській Вільна Українська Народна Республіка».

Але скоро Київ був оточений з усіх боків. 31 січня 1918 р. Центральна Рада затверджує радикальний земельний закон, намагаючись нейтралізувати більшовицькі лозунги. Частина діячів Центральної Ради шукала компромісу з більшовиками, адже майже всі її члени були представниками українських соціалістичних партій. І голова Генераль­ного секретаріату Володимир Винниченко не раз пропонував проголосити Раду робітничих і солдатських депутатів. «Якщо Україна не буде соціалістична, нам не треба ніякої», - заявляв він. Але ніхто не бажав іти на компроміс з Україною. 9 лютого 1918 р. Київ було взято військами Муравйова. Розпочався жахливий кривавий терор: лише першого дня було розстріляно більше 3 тисяч осіб - в основному представників інтелігенції.

Після переговорів делегації УНР у Бресті, де Радянською Росією був укладений сепаратний мир про закінчення світової війни, Німеччина та Австрія мали надати Центральній Раді військову допомогу за рахунок поставки великої кількості продовольства. На територію України вступила 450-тисячна німецько-австрійська армія. Але така політика Центральної Ради викликала розчарування і невдоволення населення. До того ж Центральна Рада не могла забезпечити виконання договорів щодо продовольчих поставок. У її середовищі постійно відбувалися гострі сутички, кризи. Взагалі керівники Центральної Ради були молодими і малодосвідченими політиками, які захоплювались власною риторикою і заперечували використання старих досвідчених кадрів та армії. Так, коли генерал царської армії Павло Скоропадський надав у розпорядження Центральної Ради 40-тисячний українізований корпус прекрасно дисциплінованих вояків, але українські діячі заявили, що революція не потребує армії, а багатому землевласникові і генералові не можна довіряти. Так само Центральна Радавідкинула послуги досвідченого чиновництва - як шкідливих людей. Тому вона не мала ніякого апарату зв’язку з окремими місцевостями, а військових сил для боротьби за утвердження своєї влади не вистачало. Ще раз наголосимо, що Центральна Рада складалась переважно з молодих інтелігентів, недосвідчених у практичній діяльності. Лише голова її - Михайло Грушевський - мав 51 рік. Його ж 22-річний заступник Микола Шраг був студентом другого курсу Московського університету; провідник найбільшої партії соціалістів-революціонерів О. Ковалевський мав 25 років; С. Петлюра - один із генеральних секретарів - 35, а В. Винниченку - було 38 років. До того ж Центральну Раду роздирали конфлікти, особливо між В. Винниченком і С. Петлюрою. 29 квітня 1918 р., у момент, коли проходило історичне засідання Центральної Ради, яке ухвалило демократичний проект Конституції і обрало президентом України Михайла Грушевського, був обраний гетьманом Павло Скоропадський, нащадок гетьмана Івана Скоропадського, який був після Івана Мазепи.

Павло Скоропадський мав чин генерала царської армії, але відразу перейшов на бік української революції і зукраїнізував свій корпус, бажаючи передати його Центральній Раді. П. Скоропадський мав авторитет серед селян, що стихійно почали формувати загони самооборони - «вільного козацтва». Коли у жовтні 1917 р. у Чигирині зібрався з’їзд вільних козаків, почесним отаманом був обраний командир 1-го Українського корпусу Павло Скоропадський. Таким чином, у народі не згасала пам’ять про гетьманат та козацьку державність.

І в часи кризи Центральної Ради був відроджений гетьманський уряд.

Однак справжня влада тепер належала не гетьманові, а німецьким військам. Уряд гетьмана був повністю контрольований ними. Авторитет його був дуже низький. Найбільших досягнень він здобув у відновленні залізничного руху, створенні державного бюджету і української валюти, яка була забезпечена природними ресурсами України та цукром, в українізації початкових та середніх шкіл. 6 жовтня 1918 р. був відкритий у Києві перший Державний український університет, 22 жовтня - другий Український університет у Кам’янці-Подільському, історико-філологічний факультет у Полтаві. Також було відкрито вперше Українську академію наук (24 листопада 1918 р.), яку очолив професор В. Вернадський, засновано Українську національну бібліотеку, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, оперний театр, державну хорову капелу під проводом О. Кошиця, симфонічний оркестр. Але гетьманський уряд не мав власних збройних сил, німецькі власті всіляко перешкоджали їх створенню, хоча Україні й були передані військові судна Чорноморського флоту, захоплені німцями.

На Україні зростало невдоволення П. Скоропадським, яке підігрівалось ззовні. У цій ситуації колишні діячі Центральної Ради створюють новий уряд - Директорію - на чолі з двома давніми суперниками - В. Винниченком і С. Петлюрою. Вони проголосили повстання проти гетьманату. На їхній бік перейшла і частина січових стрільців під орудою Євгена Коновальця та Сірожупанна дивізія гетьмана. 14 грудня 1918 р. війська Директорії увійшли до Києва, домовившись з німецькими військами. Так було проголошено віднов­лення Української Народної Республіки. Таким чином, Гетьманщина проіснувала менше восьми місяців. Найбільшою помилкою гетьмана була спроба відновити на селі старий дореволюційний порядок, тому найчисленніша верства населення України - селянство - не стало опорою його влади.

Проте влада Директорії була нетривалою. Її роздирав внутрішній конфлікт щодо політичного вибору: одна група на чолі з В. Винниченком стояла за пріоритет соціалістичної революції, віддавала перевагу системі рад, як це було в більшовицькій Росії, інша - на чолі із С. Петлюрою - ратувала за національне визволення, створення сильної армії та інших державних інституцій самостійної України.

У момент боротьби Директорії з агресією на півдні і на сході до більшовиків перейшли найбільші стихійні військові формування українських селян отаманів Григор’єва і Махна, ряд інших загонів селян, зваблених красивими лозунгами про прекрасне соціалістичне жи^я. 5 лютого 1919 р. червоноармійці взяли Київ, а до літа підпорядкували майже всю Україну. Директорія переїхала до Вінниці, далі - до Проскурова. Спроба дістати допомогу від Антанти нічого не дала: країни цього блоку беззастережно стояли за підтримку «єдиної і неділимої» Росії та контрреволюційних білогвардійських військ.

У тяжкій ситуації на початку 1919 р. відбулась ще одна важлива історична подія для українського народу. В ході визвольної боротьби населення Західної України в листопаді 1918 р. було створено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР - на чолі з Євгеном Петрушевичем), яка ухвалила намір про злуку з Українською Народною Республікою, як тоді називали - Україною Наддніпрянською. Це була вікова мрія українців Галичини, за яку боролись не одне століття кращі уми всієї української землі - на заході і сході. І ось 22 січня 1919 р. у період наступу на Україну більшовицьких військ на Софійській площі в Києві було проголошено акт про злуку УНР і ЗУНР. Від імені останньої це зробили представники її уряду Л. Бачинський, Л. Цегельський, С. Витвицький.

Скоро більшовицькі війська відтіснили Директорію до Кам’янця- Подільського. На Україні встановилась радянська влада з її системою реквізиції збіжжя, розгулом губернських, повітових, залізничних та інших ЧК («Чрезвь:чайной Комиссии»), з розстрілами, доносами, обшуками. Народний гнів і обурення не мали меж: за офіційними даними радянського уряду в червні-липні 1919 р. в Україні вибухнуло 328 повстань. Утворився Всеукраїнський революційний комітет на чолі з А. Річицьким, М. Авдієнком, А. Драгомирецьким - українськими соціал-демократами, але Директорія не спромоглася прийти на допомогу повсталим селянам.

Відчайдушну спробу відновити незалежну Україну в роки громадянської війни здійснив Симон Петлюра. В серпні 1919 р. він, як один з керівників Директорії і головнокомандуючий, влаштовує спільний похід на Київ своїх військ разом з Українською Галицькою Армією (УГА), яку було створено урядом ЗУНРу, і відзначалась високою боєздатністю. Тоді більшовицькі війська залишили Україну: з півдня насувалась Добровольча білогвардійська армія Денікіна, в самій Україні вирували селянські повстання. Але між урядом ЗУНР і УНР, зокрема між Євгеном Петрушевичем та Директорією, а найбільше - Симоном Петлюрою, існували і поглиблювалися великі розбіжності. Директорія, як всеукраїнський уряд, претендувала на підпорядкування уряду ЗУНР, але цей уряд був насправді організованіший, ефективніше діяв, створив дисципліновану армію і не був прихильником соціалістичних ідеалів. Тож коли 30 серпня 1919 р. до Києва увійшли галицькі частини, Директорія готувалася до тріумфального в’їзду наступного дня. А тим часом того ж таки 30 серпня до Києва вступили денікінці, і галичани відступили після сварки з ними. За кілька днів українські армії були розгромлені білогвардійцями.

Останнє зусилля Симона Петлюри відновити незалежну Україну було в 1920 р., коли він уклав союз з Польщею, відмовившись від Галичини. Але спільний похід українських військ із віковічним загарбником українських земель - пансько-польськими військами - лише підірвав авторитет Петлюри серед селян. Очікуваної допомоги від повсталого народу не надійшло.

Більшовицькі війська після вдалого контрнаступу розгромили польську армію і в червні 1920 р. розпочались польсько-російські переговори. Армія С. Петлюри, яка зросла з 15 тисяч до 35 тисяч бійців, продов>»увала воювати сама до 10 листопада 1920 р., доки не зазнала остаточної поразки на Волині. На цьому закінчується боротьба за незалежну українську державу в роки громадянської війни. Це було ще однією трагедією в історії України.

В той час, як народи Східної Європи - менш численні і багаті - здобули свою державність, 30-мільйонний український народ у надзвичайно кривавій боротьбі не зміг її відстояти. Тоді стали незалежними Фінляндія, що входила до складу Російської імперії, Естонія, Латвія, Литва, на заході - Польща, Угорщина, Чехословаччина та інші.

Проголошення незалежності України

День Незалежності України – головне державне свято України, яке відзначається щороку 24 серпня на честь прийняття Верховною Радою УРСР Акту проголошення незалежності України що прийнято вважати датою утворення держави Україна в її сучасному вигляді.

Історія України - це шлях до Незалежності, шлях, на якому кожна подія - це крок до мрії.

24 серпня 1991 року було проголошено незалежність української держави. Це проголошення стало кінцевим результатом багатовікової боротьби українського народу та його найвидатніших синів за незалежність України, яка протягом свого існування дуже часто страждала від посягань загарбників і в різні періоди входила до складу різноманітних держав та утворень.

Одним із перших кроків до незалежності можна вважати прийняття Декларації про державний суверенітет України, яка була прийнята Верховною радою УРСР 16 липня 1990 року.

Декларація хоч і не проголошувала незалежність України, але вона визначала те, що Україна є суверенною національною державою, її суверенітет поширюється на всю територію країни та на всі сфери українського суспільства. Хоч Україна за результатами проголошення декларації про державний суверенітет і залишалася у складі СРСР, цей документ мав дуже велике значення. Його значення полягало насамперед у тому, що він продемонстрував волю українського народу до незалежності, він став поштовхом до запуску процесів, які завершилися 24 серпня 1991 року.

24 серпня 1991 року Верховна Рада Української РСР ухвалила Акт проголошення незалежності України.

Вперше День незалежності України був відзначений у 1991 р., але не 24 серпня, а 16 липня. Річ у тому, що коли 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про Державний суверенітет України, одночасно була ухвалена постанова про відзначення в цей день свята, яка дістала назву День проголошення незалежності України. Свято Дня незалежності України було призначене на 24 серпня постановою Верховної Ради України від 20 лютого 1992 р.

Для того, щоб забезпечити суверенне існування України, необхідним було прийняття у 1991-1992 рр. найважливіших законів: «Про державний кордон України», «Про збройні сили України», «Про створення Служби національної безпеки» та ін. Була затверджена державна атрибутика: гімн, герб (тризуб, як малий Герб України) та прапор.
Після 1 грудня 1991 р. розпочався процес міжнародного визнання нової держави. Першою, 2 грудня, незалежність України визнала Польща і вирішила встановити з нею дипломатичні відносини. Протягом першого року існування незалежної України, її державну самостійність визнали більше 130 країн, а на початку 2001 р. наша держава підтримувала дипломатичні відносини із 153 країнами світу.

За роки незалежності зроблено чимало для того, щоб органічно інтегруватися до європейської міжнародної спільноти. Україна першою з країн СНД уклала угоди про партнерство і співробітництво з Євросоюзом, стала повноцінним членом Ради Європи, учасницею Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), підписала ряд документів про співробітництво і партнерство з НАТО та західноєвропейськими країнами. Наша держава співпрацює з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком, іншими світовими та європейськими кредитно-фінансовими інституціями. З 1 січня 2000 р. Україна вперше як незалежна держава почала виконувати функції члена Ради Безпеки ООН, що означає підвищення  її відповідальності та ролі у збереженні миру на нашій планеті.

23 серпня 2004 року Президент України підписав Указ «Про День Державного Прапора України». Цим Указом «на вшанування багатовікової історії українського державотворення, державної символіки незалежної України та з метою виховання поваги громадян до державних символів України» встановлено в Україні нове свято – День Державного Прапора України, який щорічно відзначається 23 серпня.

Одним із найважливіших елементів процесу становлення державності будь-якої країни є визначення національної символіки як невід'ємної ознаки незалежності. Кожний народ, маючи свою історію, має і свої історичні святині – герб, прапор, гімн.

24 серпня 1991 відбулося проголошення Акта про незалежність України, і над будинком Верховної Ради піднявся синьо-жовтий прапор.

Державний прапор є національним символом нашої держави. Під ним українці йшли до проголошення самостійності, тому для України як держави, яка має давнє історичне коріння та прагне стати повноправним членом Європейського Союзу, природним має бути вияв пошани до своєї національної символіки, а саме до прапора.

Державний Прапор – один із трьох офіційних державних символів, що символізують суверенітет держави.

Сучасне українське синьо-жовте колірне сполучення – одне з найдавніших серед сучасних національних прапорів. Походить воно від герба Галицько-Волинського князівства – золотого лева на синьому тлі, який з'явився в другій половині ХІІІ століття.

Прапори синього кольору, як державні символи, починають закріплюватися на Україні, починаючи з ХVІІІ століття. Також на них наносять жовтою фарбою постаті св'ятих, хрести, тощо. Цікава річ: на кольоровій репродукції картини Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» з-поміж різних прапорів видніється і синьо-жовтий.

Першу спробу створити жовто-блакитний прапор із двох горизонтальних смуг приблизно такої форми, як тепер, здійснила Головна Руська рада, яка почала боротьбу за відродження української нації. У червні 1848 року на міській ратуші Львова вперше замайорів жовто-блакитний прапор.

Державний прапор України – стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольору із співвідношенням ширини прапора до його довжини 2:3.

Значення синього та жовтого кольорів на прапорі традиційно трактують як поєднання чистого, мирного безхмарного неба, що простягнулося над жовтим кольором хлібного лану – символу мирної праці й достатку.

Нині український національний синьо-жовтий прапор є державним прапором України.

Державний прапор України затверджено Постановою Верховної Ради України від 28 січня 1992 року, а у серпні 2004 року Президент України Леонід Кучма підписав указ про встановлення Дня Державного Прапора України, який святкуватиметься щорічно 23 серпня.

Любов до Батьківщини, до рідної держави не може бути абстрактною і повинна проявлятися в конкретних діях. Тому повагу до прапора, який є державним символом, можна рахувати однією з таких.

ВИСНОВОК
Отже, Києво-Руська держава була тим фундаментом, з якого і розпочалося створення Української державності. Утворення і розвиток княжої Київської держави з центром у Києві було закономірним результатом внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку українців. Роси, русини, українці — це історичні етноніми одного народу, мовою якого є українська, яка відома ще з VІІ ст. Україна є спадкоємницею Києво-Руської держави — Русі уже понад 1180 років. Водночас Києво-Руська держава — Русь справила значний вплив на культурні, політичні та державотворчі процеси у Східній Європі. Ця середньовічна Українська держава досягла значного політичного розвитку і за рівнем економіки та культури ввійшла до числа найпередовіших країн тогочасної Європи. Згодом втіленням державницької ідеї українського народу стала не менш могутня Галицько-Волинська держава, яка також займає важливе місце в історії Української державності.

Незалежність України відкрила широкі можливості для створення власного демократичного державного апарату, без втручання в цей процес сторонніх сил, з усуненням залишків командно-адміністративної системи управління.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ


  1. ДП «Редакція газ. «Голос України». Київська держава. Голос України - газета Верховної Ради України. URL: http://www.golos.com.ua/article/314096(дата звернення: 24.11.2021).

  2. ДП «Редакція газ. «Голос України». Українська держава середини XVII століття. Голос України - газета Верховної Ради України. URL: http://www.golos.com.ua/article/314097(дата звернення: 24.11.2021).

  3. ДП «Редакція газ. «Голос України». Українська державність: поняття, основні ознаки, символи, атрибути, витоки та етапи становлення. Голос України - газета Верховної Ради України. URL: http://www.golos.com.ua/article/314085(дата звернення: 24.11.2021).

  4. Заснування держави Україна Великим князем і гетьманом Богданом Хмельницьким. АрміяInform. URL: https://armyinform.com.ua/2021/03/zasnuvannya-derzhavy-ukrayina-velykym-knyazem-i-getmanom-bogdanom-hmelnyczkym/(дата звернення: 24.11.2021).

  5. Поняття та ознаки держави. Pidru4niki. URL: https://pidru4niki.com/12810419/pravo/ponyattya_oznaki_derzhavi(дата звернення: 24.11.2021).

  6. Українській державності 1180 років... - Держзовнішінформ ДП. Держзовнішінформ ДП. URL: https://dzi.gov.ua/press-centre/news/ukrayinskij-derzhavnosti-1180-rokiv/(дата звернення: 24.11.2021).

  7. 1.3. Державотворчі процеси в Україні періоду визвольних змагань та громадянської війни 1917-1920 рр. - Бібліотека BukLib.net. Головна - Бібліотека BukLib.net. URL: https://buklib.net/books/35877/(дата звернення: 24.11.2021).

скачати

© Усі права захищені
написати до нас