3.1. Станове суспільство Київської Русі. Поняття «Русі» в ІХ – ХIV ст.
Суспільство Київської Русі
Так як Русь була державою феодальною, розшарування її населення відбулося за майновим принципом. Звісно, найбагатшим прошарком руського суспільства були бояри.
Бояри
Вони були як суспільним прошарком, так і владним органом. Інтелектуальна та військова еліта держави з величезними статками. На етапі зародження феодальних відносин на Русі бояри отримували від князя лише право збору данини з певних земельних наділів і лише з послабленням князівської влади бояри отримали повні майнові права на свої наділи. Проте деякі бояри віддавали перевагу проживанню у містах, а свої землі вони здавали селянам для обробки за ренту.
Містяни
Люди, що проживали в містах, не були пов’язані із володінням землею чи діяльністю на ній. Населення руських міст також можна поділити на категорії залежно від діяльності та достатку. Знать складалася із найзаможніших торговців, що торгували із іншими державами. Вони у масштабах міста були подібні до бояр у масштабах держави. Думка знаті на міському вічі мала найбільшу вагу. Ремісники та дрібні торговці складали середній прошарок жителів міста і мали досить обмежений вплив на суспільно-політичне життя міської громади. Чернь знаходилася на дні соціальної піраміди міста, адже не мала ані статків, ані постійної зайнятості, тому представники черні наймалися на «чорну» роботу, яка була найтяжчою та низькооплачуваною.
Селяни
Переважна більшість населення Русі проживала у сільській місцевості. Ті з них, хто мав приватну власність, не мав боргів, називалися смердами. Смерди були вільними, проте доволі безправними. Вони могли вільно розпоряджатися своєю власністю та мали справно платити податки, а у разі війни – відбувати військову повинність. Ті ж селяни, власності яких не вистачало для самостійного ведення господарства, укладали із феодалом (князем чи боярином) «ряд» – договір, за яким зобов’язувалися віддавати феодалу частину врожаю в обмін на знаряддя праці, шматок землі та ін. Таких селян називали рядовичами, і вони були уже не вільними, а частково залежними. Також селяни, що мали фінансові негаразди, могли взяти у феодала грошову позику. Називали таких закупами і були вони майже повністю залежними, адже, на відміну від стовідсотково залежних, закупи зберігали частину своїх прав, проте через надвисокі відсоткові ставки на позики, поширені на той час, вони не могли позбутися своєї залежності.
Окремими категоріями населення Русі були церковні служителі та ізгої. Із становленням православ’я на Русі кількість священників, дияконів, інших священнослужителів та їх сімей стабільно зростає, адже, на відміну від початкового періоду християнства на Русі, коли його проповідували представники інших держав (Візантії, Болгарії), усе більше і більше русичів вирішували присвятити своє життя релігії. Ізгої ж були вільними, проте не мали жодних статків, адже втратили своє соціальне становище: торговці, що розорилися; князі, що втратили володіння; звільнені холопи. Зважаючи на непевний соціальний стан ізгоїв, ними опікувалася церква.
Протягом IX-XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої дружини сформувався примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників.
Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії - бояри.
У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях ("снемах"). Цю форму правління історики називають "колективним сюзеренітетом".
Отже, розвиток державності Київської Русі відбувався у двох напрямах: від системи управління, що випливала з військової організації, - до цивільних форм правління та під посилення централізму - до децентралізації.
Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче (збори міського населення). Великий київський князь був головним носієм державної влади, гарантом функціонування всіх органів управління, репрезентантом країни на міжнародній арені, символом державної стабільності. У його руках було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну - церкви. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Вона формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої ("отроки", "діти боярські", "пасинки") дружин. За свою службу старші дружинники одержували землі, а молодші - частину військової здобичі або плату.
Володіючи правом "вето", боярська рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію князівських васалів, з яких вона утворювалася. Проте залежність цього дорадчого органу від князя призвела до того, що він не був юридично оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначеними функціями.
Важливі громадські та державні справи вирішувало віче - народні збори дорослого чоловічого населення. Цей орган влади логічно продовжує слов'янську традицію племінних зборів. У добу посилення монархії та централізму віча занепали, а в період ослаблення князівської влади знову відродилися.
Князь, боярська рада, віче - це носії різних форм державності; основні елементи трьох моделей управління - монархічної, аристократичної та демократичної. Домінувала переважно князівська влада, але в періоди її ослаблення на перші ролі висувалися боярська рада і віче. Механізм політичної влади Давньоруської держави характеризується не тільки співпрацею, а й суперництвом і протистоянням його елементів, що, безумовно, надавало динаміки суспільному розвитку. Проте боярська рада і віче (на відміну від князя) не стали постійними органами влади з чітко окресленими функціями.
Основою класу феодалів Київської держави було боярство. Джерелами формування боярства були місцева родоплемінна знать і князівські дружинники, що осідали на землях (умовне володіння) і ставали великими землевласниками. Бояри поділялися на дві групи - "великих" та "малих", і разом із князями становили правову еліту держави, землі. "Великі" бояри ставали тисяцькими й воєводами, "малі" - займали нижчі шаблі князівського судово-адміністративного апарату. Особливе місце серед боярства на Русі Х-ХІІ ст. належало огнищанину - головному управителеві князівських маєтків. Зокрема, у віданні огнищанина був увесь адміністративний апарат княжого господарства - збирач княжих прибутків, завідувач княжими стайнями і табунами. До категорії "малих" бояр писемні джерела відносили урядових чиновників: соцьких, десяцьких, тіунів (тивунів), дворецьких та ін. У виконанні своїх управлінських функцій вони опиралися на вирників, митників, мечників, дітських, печатників, яких набирали із дворян - слуг князівського двору.
Привілейоване становище у суспільстві посідала князівська дружина. Вона брала участь у воєнних кампаніях, придушенні соціальних конфліктів та в управлінні державою. Дружина поділялася на дві групи: старшу й молодшу. Старша дружина, або "княжі мужі", була найближчим оточенням князя, брала участь в обговоренні адміністративних, військових та господарських справ. Перебуваючи у васальних стосунках із князем, старші дружинники нерідко мали своє військо - дружини. Молодша дружина ("гридь") була ядром княжого війська, і в разі потреби ставала на чолі народного ополчення. Молодші дружинники виконували також різні судово-адміністративні та господарські доручення князя. Отже, дружина князя об'єднувала військово-службову знать, воїнів-професіоналів і представників князівської адміністрації.
Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від давньослов'янської ради старійшин. За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. У разі відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення влади наступного князя.
Із процесом становлення державності у слов'ян середнього Подніпров'я тісно пов'язаний термін "Русь". У давньоруських писемних пам'ятках він має чотири значення: етнічне – народ, плем'я; соціальне – суспільний прошарок або стан; географічне – територія, земля; політичне – держава. Існує багато концепцій походження слова "Русь": скандинавська (від місцевості зі схожою назвою), наддніпрянська (від назв річок із коренем "рос" у басейні Дніпра), фінська (від слова "ruotsi", яким фіни називали варягів) та ін. Достеменно відомо, що "руссю" називали спочатку скандинавів, що складали дружини новгородських і київських князів. Поступово варязькі дружини князів поповнювалися слов'янами й назва "русь" поширювалася взагалі на всіх дружинників. Згодом вона стала застосовуватися до східних слов'ян у значенні "руський народ" або "народ Русі" та стала назвою території, яку вони заселяли – Руська земля. Термін "Руська земля" вживається як у вузькому значенні (стосовно земель полян, сіверян і деревлян), так і широкому значенні (до всієї етнічної і державної території східних слов'ян).
Назва "Україна" щодо українських земель уперше зустрічається в Київському літописі під 1187 р. Того року в битві з половцями загинув переяславський князь Володимир Глібович ("І плакали по ньому всі переяславці. За ним же Україна багато потужила"). За тих часів назва "Україна" поширювалась на Київщину, Переяславщину, Чернігівщину. Під 1189 р. у тому ж літописі вжито назву "Україна Галицька" стосовно Галицького князівства.
Про походження назви "Україна" існує кілька припущень. Згідно з одним, її виводять від слова "край" ("кінець") зі значенням "погранична територія". Деякі дослідники пов'язують походження назви "Україна" зі словом "край" – у значенні "рідний край, країна, земля". За іншою гіпотезою, вона походить від дієслова "украяти" – "відрізати", а первісне її значення – "шматок землі, відрізаний (украяний) від цілого".
Назва "Русь" ("Руська земля") тривалий час використовувалася поряд із назвою "Україна". Стосовно українських земель, зокрема, всередині XVII ст. Б. Хмельницький звертався у своїх універсалах до українців як до "народу руського". Населення Закарпаття і сьогодні називає себе "русинами", а свій край – "Підкарпатською Руссю".
3.2. Ранньомодерний соціум українських земель в XIV-XVII ст.: еволюція та історична доля значень термінів "Русь" і "Україна". Питання «давньоруської спадщини».
Шляхта
Протягом ХІV–ХV ст. відбулося формування нового панівного привілейованого суспільного стану – шляхти, представниками якої були вихідці з різних соціальних груп та яким надавалися широкі політичні, майнові права та свободи. Основним обов’язком шляхти було здійснення військової служби, за рахунок чого й надавалися привілеї. Представники шляхти засідали в сеймі, на якому визначалися основні вектори державної політики. Шляхтичів забезпечували винятковими політичними та особистими правами і свободами, оскільки вони підлягали окремому шляхетському суду, мали ряд привілеїв у торгівлі, землеволодінні тощо. Однак, із часом почали накладатися й певні обмеження щодо отримання статусу "шляхтича". Зокрема, усе частіше уточнювали та перевіряли шляхетські списки: для підтвердження власної родовитості слід було надавати відповідні документи тощо.
Шляхта поділялася на певні прошарки:
князі (титулована знать): становили єдиний замкнутий стан, тому ні за багатство, ні за гроші, вплив чи владу не можна було стати князем, оскільки цей статус міг набути тільки син князя (за кровним спадковим принципом);
пани (заможна шляхта): вирізнялися родовитістю та спадковим землеволодінням; найзаможніші пани разом із князями утворювали групу магнатів, які були найбільшими землевласниками;
зем’яни (середня шляхта): нащадки слуг, які здійснювали військову службу й завдяки цьому отримували спадкове землеволодіння та певні шляхетські привілеї; були залежними від панів та князів;
бояри (дрібна шляхта): виконували різного роду доручення, та особисто несли військову службу; у своїх володіннях мали певні земельні наділи, за рахунок виконання своїх обов’язків перед королем чи князем.
Відповідно до польських законів, шляхта мала право на власність, звільнялась від різноманітних повинностей та мала судову владу над селянами. Згідно з Кошицьким привілеєм 1374 року шляхта отримала виключне право займати посади воєвод, каштелянів, суддів, підкоморіїв та інш. «Віра» за вбивство шляхтича становила 60 гривень, за лицаря рядового — 30 гривень, лицаря останньої категорії — 15 гривень. Кожен шляхетський рід повинен був мати свій герб. Дрібна шляхта була відносно відкритим суспільним станом, який поповнювався за рахунок неаристократичного елементу з князівського та магнатського ополчення та військових формувань під час численних бойових дій.
Для України Люблінська унія мала вкрай негативні наслідки. Опинившися під владою кріпосницької й католицької Польщі, переважна більшість українських земель зіткнулися з загрозою для самого існування українців як окремої народності.
Як зазначає І.П.Крип`якевич, "Люблінська унія, усуваючи з українських земель литовську владу, знищила також рештки українських державних традицій, що заховалися під формами автономії у Великому князівстві Литовському...Весь розвиток життя ішов під важким наступом Польщі".
Внаслідок унії польські магнати і шляхта здобули великі можливості для привласнення українських земель, нещадного визиску селян і міщан та для духовного поневолення народу. Українському народові доводилося докладати величезних зусиль, щоби не дати себе знищити чужій силі. Ці зусилля виявилися в зародженні та діяльності українського козацтва, братств тощо.
Люблінська унія спричинила зміни в адміністративному управлінні українських земель. Вища державна влада в Речі Посполитій належала королеві й вальному сеймові, до якого входили магнати, шляхта й вище католицьке духовенство.
Територія держави поділялась на шість воєводств: Руське, Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське та Київське. На чолі кожного з них був воєвода. Воєводства поділялися на повіти, які очолювали старости, призначені королем. Представниками адміністративної влади були також каштеляни (коменданти фортець).
Під впливом унії змінилася й судова система. У кожному повіті впроваджувалися гродські та земські суди. Гродський суд очолював староста. Цей суд розглядав важливі кримінальні справи про наїзди, пограбування, побої, вбивства, крадіжки. Земський суд обирався місцевою шляхтою. Він розглядав цивільні справи, межові суперечки шляхти, розв`язував конфлікти щодо нерухомого майна.
В судово-адміністративних установах Волинського, Брацлавського та Київського воєводств застосовувалися Литовський Статут 1529 р. Судочинство велося українською мовою. Вищою судовою інстанцією був Люблінський трибунал.
Органами шляхетського самоврядування були сеймики у волостях і повітах. На сеймиках шляхта вирішувала місцеві справи й обирала судових урядовців та послів до вальних сеймів та трибуналів.
Характеризуючи соціальні наслідки Люблінської унії, М.С.Грушевський зазначає: "Князі й магнати, що перед тим мали дуже велику вагу і держали в своїх руках всю управу, тепер були зрівняні в правах з рядовою шляхтою, - хоч на ділі, завдяки свому богацтву, вони й далі високо підіймали ся над нею, держачи в своїй службі не раз цілі юрби біднішої шляхти. Податки і військову службу з шляхти знято, вона тепер не знала майже ніяких обовязків, а дістала величезні права...; коронні землі роздавалися шляхтичам в доживотні держави і вони правили ними як поміщики; ніхто, крім шляхтичів не міг дістати ніякого уряду світського, а навіть і духовного".
Українські феодали, дотримуючись своїх станових та особистих інтересів, здебільшого, полонізувалися та окатоличувалися. Великими землевласниками в Україні були як польські (Жолкевські, Потоцькі, Конєцпольські, Калиновські, Струсі), так і українські магнати (Вишневецькі, Острозькі, Заславські, Збаразькі, Немиричі). Завдяки величезним латифундіям на Київщині, Брацлавщині й Лівобережній Україні магнати відчували себе "королев`ятами", які не підпорядковувалися жодній адміністрації. Ці "удільні князі" здійснювали суд над своїми підданими, засновували міста і слободи, будували палаци, організовували військові загони, роздавали землю за службу своїм васалам.
Ще одним наслідком унії можна вважати процеси народної та феодальної колонізації, що розгорнулися в напрямку на схід та південний схід. На нових землях оселялися селяни-втікачі з районів розвинутого фільваркового господарства, де зростала панщина. Для заохочення селян магнати оголошували тут "слободи" - новопоселенцям надавалися значні пільги у виконанні повинностей на визначену кількість років.
Люблінська унія спричинила привласнення українських земель польськими магнатами й шляхтою, представники якої засновували тут фільварки та промисли. Українська шляхта, що дотримувалася православної віри, володіла невеликими маєтностями. В подальшому усунення української шляхти від влади призвело до того, що багато її синів поповнили козацтво (прикладом тому був Петро Конашевич-Сагайдачний), а в період Визвольної війни середини XVII ст. багато українських шляхтичів стали керівниками козацької армії.
Таким чином, Люблінська унія 1569 р. мала відчутні негативні наслідки для українського народу, визначивши подальші процеси його суспільного розвитку: посилення національного гніту та зростання національно-визвольного руху.
Духовенство. Релігійна ситуація на українських землях
Духовенство становило окремий привілейований стан у суспільстві, поділялося на чорне (ченці та черниці) й біле (світські священики) та не підлягало світському суду.
Релігійна ситуація на українських землях була складною. Внаслідок монголо-татарської навали Київський митрополит Максим у 1299 р. перебрався до міста Володимир-на-Клязьмі (сучасне російське місто Владимир), а в 1302 (1303) році за сприяння галицько-волинського князя Юрія І Львовича було створено Галицьку митрополію, яка проіснувала до 1347 року.
У 1371 році польський король Казимир ІІІ отримав згоду від Константинопольського патріарха на створення окремої Галицької православної митрополії, яка була ліквідована в 1401 році. Уже з 1414 року Галицьку єпархію було перетворено на намісництво, на чолі з намісником Київського митрополита.
Після включення Галичини до Польщі на її території розпочалося активне поширення католицизму, виникали домініканські та францисканські монастирі за сприянням місцевої польської влади. На українських землях, що входили до складу ВКЛ, після Кревської унії також набув значного поширення католицизм, що викликало опір з боку православної руської знаті та церкви. У 1415 році за ініціативи Вітовта в м. Новогрудку скликано собор православних єпископів українських і білоруських земель, на якому було обрано Київського митрополита Григорія Цамблака. Після смерті отця Григорія в 1420 році Вітовт визнав зверхність московського митрополита Фотія.
У 1439 році було скликано Вселенський собор у Флоренції, на якому було здійснено спробу об’єднати католицьку та православну церкви: укладається унія між Константинопольським патріархом та Папою Римським. Однак унію не було визнано як на українських, так і на російсько-білоруських землях.
У 1448 році було започатковано автокефалію (самостійність) Московської митрополії внаслідок обрання російським духовенством митрополита Іона. Після падіння Константинополя в 1453 році значно посилився вплив московського митрополита на українських землях. Тому, у 1458 році литовські правителі відновили Київську митрополію, яка була окремою від Московської та підпорядковувалася Константинопольському патріарху.
За сприянням якого князя було створено Галицьку митрополію?Данила ГалицькогоЮрія І ЛьвовичаЛева ДаниловичаЮрія II Болеслава
Не заглиблюючись детальніше у плетиво цього Гордійового вузла (що у конкретному випадку не входить до мого завдання), мушу, однак, зробити два застереження, на які спиратимуся далі. По-перше, різновид свідомості типу Gente Ruthenus natione Polonus був не індивідуальним проявом якоїсь спеціально "зрадницької" чи "угодовської" позиції (такий штамп, наприклад, побутує в новітній українській історіографії), а цілком масовим явищем серед української шляхти поунійних поколінь, тобто орієнтовно з другого-третього десятиліть XVII ст. По-друге, стереотип "етнічного русина національного поляка" менш за все належить до дилем морального змісту, в основі його лежить соціальний компроміс територіально-національним патріотизмом (мова й віра предків, відданість "старовині", сентимент до рідних місць і ширше — до "нашої Русі") та патріотизмом політичним, зіпертим на приналежність до політичного організму – держави, якій шляхтич (незалежно від того, чи вона персоніфікувалася в особі володаря, чи виступала в новітній абстрактній іпостасі) був зобов'язаний служити вірою і правдою.
Основними станами в тогочасній Україні були шляхта, духівництво, міщани й селяни. За своїми правами стани поділялися на привілейовані, напівпривілейовані та непривілейовані.
Переважну більшість населення українських земель (близько 80 %) складало селянство, що було непривілейованим станом. За своїм правовим становищем воно поділялося на «непохожих» (або «отчичів») і «похожих» (або «вільних») селян. Правом безперешкодного переходу від одного землевласника до іншого користувалися лише останні. «Непохожі» селяни примусово й безоплатно працювали в господарстві пана.
За характером виконуваних повинностей селяни поділялися на три групи. Слуги були особисто вільними селянами, які за службу своєму володарю отримували землю і звільнялися від інших повинностей. Від селянслуг походили деякі дрібні шляхтичі. Більшість селянства становили данники. Це були вільні селяни, які сплачували державі данину (чинш) натурою або грошима. Тяглими селянами називали тих, які не мали власної землі й за користування землею відбували відробітком повинності на користь держави або землевласників зі своїм «тяглом» (робочою худобою). Вони були як вільними, так і прикріпленими до своїх наділів.
Сільське господарство українських земель у складі Польського королівства поступово переорієнтовувалося на потреби європейського ринку, де зростав попит на продукцію промислів і сільського господарства. У Західній Європі в XVI ст. внаслідок Великих географічних відкриттів відбувалася «революція цін» (про неї ви дізнаєтесь зі всесвітньої історії). Вона практично не зачепила Центральну й Східну Європу, де ціни на продукти харчування були на порядок нижчими. Це сприяло збільшенню шляхтою виробництва зерна на продаж в українських землях. Шляхта стала створювати фільварки, збільшувати панщину й відбирати землю в селян. Одночасно з цим зростала кількість «непохожих» селян.
Фільварок — хутір, маєток, велике шляхетське господарство, орієнтоване на ринок. Був багатопрофільним господарством, у якому вся земля належала панові і який базувався на праці селян, що відробляли тяглову службу або панщину.
Поширенню фільваркової системи господарювання на українських землях у складі Великого князівства Литовського сприяло здійснення заходів за «Уставою на волоки» (1557 р.), підписаною польським королем і великим князем литовським Сиґізмундом ІІ Августом. Згідно з документом усі земельні володіння великого князя вимірювалися й ділилися на однакові ділянки — волоки. Найкращі орні землі відводилися під великокнязівські фільварки, решта розподілялася між селянами. Тяглові селяни з усіма дорослими членами своєї родини за користування волокою повинні були відпрацьовувати два дні панщини у фільварку. Волочна реформа зруйнувала давню форму користування землею сільською громадою й замінила її на подвірну. Збільшилися повинності селян, обмежилися їхні права переходу. Селян фактично позбавили права користуватися лісами, зменшили площу земель спільного користування (пасовиська, луки). У другій половині XVI ст. волочна система землекористування була розповсюджена на землях шляхти і церкви.
Піднесення національної свідомості в Україні було тісно пов'язане з широким функціонуванням української мови. Успадкувавши давньоруську писемність, вона продовжувала й розвивала мовні традиції Київської Русі, незважаючи на полонізацію й окатоличення, якого зазнавав український народ у Речі Посполитій. У XVI – першій половині XVII ст. писемну мову українців та білорусів називали руською. Вона була достатньо поширеною в офіційній сфері. Зокрема, нею були написані Литовські статути – кодекси права Великого Князівства Литовського, видані в XVI ст. Під впливом усного мовлення в руській мові формуються риси літературної української мови.
Найвизначнішою пам'яткою перекладної літератури цієї доби було "Пересопницьке Євангеліє". Його переклали в 1556–1561 pp. з церковнослов'янської на українську народну мову син священнослужителя з м. Сянока Михайло Василевич та архімандрит Пересопницького монастиря на Волині Григорій. Переклади Святого Письма українською мовою, що стали виникати в XVI ст., були відображенням реформаційних ідей, що охопили Європу. У наш час на "Пересопницькому Євангелії" складають присягу на вірність українському народові Президенти України.
Наприкінці XVI ст. у відповідь на посилення спроб окатоличення українського населення стала розвиватися полемічна література. Першим із гострими полемічними творами виступив Герасим Смотрицький. Зокрема, у творі "Ключ царства небесного" (1587) він закликав українців і білорусів стати на захист батьківщини та її національних традицій. Вершиною полемічної літератури вважається творчість Івана Вишенського, який у своїх посланнях з Афону в Україну закликав співвітчизників берегти православну віру, чинити опір спробам окатоличення.
Розвитку культури й мови України великою мірою сприяло книгодрукування. Першими друкованими творами в Україні вважаються "Апостол" та "Буквар", видані 1574 р. у Львові московським першодрукарем Іваном Федоровим. "Буквар" був першим шкільним підручником на українських землях.
Становище освіти в Україні в умовах полонізації та окатоличення було досить складним. В Україні здавна існували початкові школи при церквах та монастирях, де вчителювали дяки, і домашня освіта. Проте домашнє навчання було доступним лише для заможних людей, а початкова освіта, яку отримувала переважна більшість українського населення, вже не відповідала вимогам тогочасного суспільства. Для того щоб іти в ногу з часом, необхідно було поряд із вивченням церковнослов'янської і грецької мов запровадити вивчення тих предметів, що вивчалися в західноєвропейських країнах. Перш за все, це латинська мова та сім "вільних наук" – граматика, риторика, діалектика, математика, геометрія, астрологія (астрономія) та музика.
На таких засадах в Україні сформувався новий тип навчальних закладів - слов'янсько-греко-латинська школа. Першим навчальним закладом цього типу в Україні стала Острозька школа, відкрита близько 1578 р. на кошти князя К. Острозького. В її програмі навчання були три мови (церковнослов'янська, грецька і латинська), "сім вільних наук", поділених на предмети тривіуму (граматика, риторика, діалектика) і квадривіуму (математика, геометрія, астрономія, музика), богословіє та елементи філософії. Викладання двох останніх предметів робило Острозьку школу вищим навчальним закладом.
У 1615 р. заможна київська шляхтянка Гальсина Гулевичівна подарувала свою спадкову землю на Подолі в Києві Київському Богоявленському братству. Тут було засновано Київську братську школу. У ній працювали видатні вчені-просвітителі та педагоги: Йов Борецький, Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Мелетій Смотрицький (створив у 1619 р. навчальний посібник – "Граматику слов'янську", за яким навчалися майже 150 років), Касіян Сакович.
У 1631 р. архімандрит Києво-Печерської лаври П. Могила заснував при ній школу вищого типу, яка за своєю програмою нагадувала єзуїтські колегіуми. Київське братство вбачало в цьому небезпеку для православ'я і, спираючись на підтримку запорозького козацтва, вступило в переговори з П. Могилою. Було досягнуто згоди про об'єднання обох шкіл у новий навчальний заклад – колегіум (1632), який переходив під опіку П. Могили. Ця школа, зберігаючи національні традиції, прийняла програму і методи західноєвропейських університетів. Курс навчання тривав 12 років і поділявся на сім класів: підготовчий (фора), три нижчих (інфім, граматика, синтаксис), два середніх (поетика і риторика) і вищий. Студеї (студенти), як називали тих, хто навчався у вищому класі, вивчати філософію, що складалася з логіки, фізики і метафізики, та скорочений курс богослов'я. У колегіумі, кількість учнів якого в окремі роки досягала 2 тис. осіб, могли навчатися представники всіх станів українського суспільства. За організацією навчання Київський колегіум практично не відрізнявся від європейських академій, проте, незважаючи на неодноразові прохання П. Могили, польський уряд так і не надав йому цього статусу. Київський колегіум відіграв визначну роль у становленні вищої освіти України, Росії та інших слов'янських народів.
Для образотворчого мистецтва цього періоду властиві художнє використання народних та релігійних традицій. Його головними жанрами були церковний та світський. Українським іконам XVI – першої половини XVII ст. властиве продовження й удосконалення традицій візантійського іконопису. Дедалі частіше зображення на образах набували реалістичних рис. Справжньою перлиною, створеною українськими майстрами першої половини XVII ст., є іконостас П'ятницької церкви у Львові. До шедеврів українського мистецтва належать також іконостас Львівської Успенської церкви, ікони для якого малювали відомі львівські художники Федір Сенькович та Микола Петрахнович, іконопис в Успенському соборі Києво-Печерського монастиря, Богородчанський іконостас у Скиті Манявському в Галичині видатного маляра й різьбяра Іова Кондзелевича тощо. Поряд із церковним розвивалися світські жанри. У цей період, зокрема, з'явилися портрет, батальне малярство. Показовими щодо цього є портрети К. Острозького та львівського князя К. Корнякта.
Із появою друкарства набув поширення новий вид мистецтва – гравюра (зроблений на папері відбиток із зображенням, вирізаним на дошці). Спочатку сюжети для гравюр бралися зі Святого Письма. Високою майстерністю позначалися гравюри у львівському "Апостолі" та "Острозькій Біблії" Івана Федорова. Славилася своїми гравюрами друкарня Києво-Печерського монастиря. Зокрема, у виданому нею "Євангелії учительному" (1637 р.) вміщено близько п'ятдесяти гравюр.
На початку 20-х років XVII ст. з'явилася світська гравюра. Перші такі гравюри було вміщено як ілюстрації до книги К. Саковича "Вірші на жалосний погреб... Петра Конашевича-Сагайдачного".
3.3. Військо Запорозьке: від станових привілеїв до національної ідентичності.
Наприкінці XV ст. на теренах України з'являється нова суспільна сила — козацтво. Значення слова козак є спірним питанням, одна з найпоширеніших думок говорить, що слово козак означає вільна людина.
Перші згадки про українських козаків зустрічаються в історичних джерелах 80—90-х років XV ст., коли йдеться про населення центральної України, яке ходило на різні промисли (в "уходи") — полювання, рибальство, видобуток солі, селітри або займалося охоронною службою в південних українських степах — на кордоні між Великим князівством Литовським і Кримським ханством. Тому теза про те, що начебто "посилення кріпацтва у Речі Посполитій" спричинило появу козацтва, не відповідає історичним реаліям. З'явилося воно майже за сто років до утворення Польсько-Литовської держави. Впровадження панщини та кріпацтва у Польщі, згодом у Литві тільки стимулювало українське населення до пошуку кращої долі на півдні країни.
Козацтво постало у зв'язку з необхідністю захищати українські землі від татарських набігів, наявністю багатих незайнятих земель, що чекали на колонізацію ("освоєння") зростаючою людністю Великого князівства Литовського.
Згідно з сучасними підрахунками у 1450—1647 pp. татари вчинили майже 160 набігів на українські землі, внаслідок яких Україна втратила тільки убитими та забраними на ясир 2—2,5 млн осіб. Отже, охороняти кордон, вести розвідку, пограничні війни з татарськими загонами було нагальною потребою держави.
Водночас багато українців (селян, міщан, шляхтичів) ходило на промисел у незайманий степ пониззя Дніпра. Це явище стало настільки поширеним, що у 1499 р. київський воєвода видав уставну грамоту про обов'язкову сплату козаками мита з прибутку: "а загалом воєводі мають віддавати десяту частину.
Розвиток козацтва мав три стадії:
1. Кінець XV ст. — до 80-х років XVI ст. Протягом століття козацтво було переважно суспільно-побутовим явищем, не маючи сталої структури, організації. Тому і достовірних згадок про нього небагато. Навіть перша спроба його організації — Січ на о. Мала Хортиця, заснована в 1552—1558 pp. Д. Вишневецьким (Байдою), оповита напів легендарними сюжетами.
2. 80—90-ті роки XVI ст. У цей час козацтво зростає чисельно, виникає два його різновиди: низове і городове, формуються організаційні структури (Запорозька Січ, козачі реєстрові загони).
3. Перша половина XVII ст. Козацтво перетворюється на провідника, оборонця і захисника інтересів українського суспільства, православ'я, стає політичною силою Речі Посполитої та Східної Європи. З ним починають рахуватись монархи Туреччини, Австрії, Московії.
Низове козацтво у 80-ті роки XVI ст. зробило своїм центром Січ на о. Томаківка, що біля м. Марганця Дніпропетровської обл. З 1593 р. до 30-х років XVII ст. Січ знаходилась на о. Базавлук біля с. Капулівка Нікопольського району Дніпропетровської обл. Це був військовий табір і водночас козацька громада, товариство, організоване на кшталт напівчернечого, напівлицарського ордену, із своїми звичаями, законами. Тут проживали лише чоловіки. Вони мешкали в простих куренях з дерева та хмизу, вкритих від дощу кінськими шкірами. Назва "курінь" означала також одиницю громадської організації. Традиційно їх було 38. Курінь об'єднував до 600 козаків, які мали спільну скарбницю, був військовою та почасти господарською одиницею. Як правило, десята частина війська перебувала постійно на Січі. Решта, особливо влітку, була задіяна у промислах, роз'їзній службі або у військових походах.
Головними елементами політичного устрою Війська Запорозького були загальна козацька рада, інститут кошового. Рада була органом прямої дії, їй належали певні законодавчо-розпорядчі функції. Вона обирала кошового отамана і старшину (суддю, осаула, писаря). Кошовий був військовим головнокомандувачем, зосереджував всю повноту вищої виконавчої, адміністративної та судової влади, політично репрезентував Військо перед іноземними державами. У воєнний час він мав право діяти як необмежений диктатор, але без загальної ради всього Війська не міг приймати принципових рішень. У всіх листах, рішеннях значилося: "Отаман кошовий з усім старшим і меншим Війська низового Запорозького товариством". Суддя, осаул та писар, курінні отамани входили до адміністрації Війська. Прийняття радою будь-якого рішення супроводжувалось відправленням релігійного ритуалу.
Перші спроби перетворити козацтво на державне військо були в 1541 p., коли Сигізмунд І наказав укласти реєстр (список) їх в Київському, Канівському та Черкаському округах. Сигізмунд Август II у 1561 p., 1568—1572 pp. також намагався організувати їх, вивівши з-під юрисдикції прикордонних старост. Але перші офіційні державні реєстри козаків датуються 1581, 1583, 1590 p., коли на службу було взято 300, потім 600, 1000 осіб. За службу вони отримували хутори навколо Переяслава, інших прикордонних міст. Так зароджувалась практика укладання договорів між козаками як самостійною верствою (станом) і державою.
На інституційний розвиток козацтва вплинули універсали короля Речі Посполитої Стефана Баторія 1578, 1582 р. Запропонована ними організаційно-штатна структура регулярного полку та публічно-правове оформлення козацького імунітету в Україні використовувалися й надалі. У 20-ті роки XVII ст. уряд Речі Посполитої санкціонував адміністративно-територіальну побудову реєстрового війська з шести територіальних полків на королівських землях.
Вплив зовнішньополітичних чинників на розвиток козацтва постійно зростав. Війни між Річчю Посполитою, Швецією, Туреччиною, Московщиною значно посилили попит на військову силу в регіоні. Козацькі загони залучали до різних збройних акцій. Козаки активно ходили у морські походи на Крим і Туреччину. В них, як правило, брали участь до 2 тис. осіб на 30—40 човнах.
Посилення феодального гніту в Речі Посполитій значно збільшило приплив новобранців у козацькі лави. Українське населення, яке брало участь в колонізації вільних земель "дикого поля" на південній Київщині, Полтавщині, відчуло присмак свободи, принизливим вважало повернення до стану залежного селянина, з необхідністю відбувати 2—3-денну панщину, платити чинш за землю, яку воно власноруч зробило придатною до сільськогосподарського виробництва. У цей же час активізувалася боротьба за захист національних і релігійних інтересів. Відверте небажання польської еліти задовольнити навіть мінімум прав, свобод, визнати рівноправність українського населення спонукало козацтво до участі в національно-культурному русі.
Навесні 1594 р. почалося повстання проти польської шляхти. Очолив його виходець із сім'ї ремісника з міста Гусятина, що на Поділлі, - Северин Наливайко. У Запорозькій Січі він був сотником. У 1594 р. він очолив успішний похід у Молдавію проти турецько-татарських загарбників. Після повернення звернувся із закликом до запорожців розпочати боротьбу проти польсько-шляхетської влади. Незважаючи на незгоду частини старшини, запорожці вирішили послати загін козаків на чолі з гетьманом Лободою на допомогу Наливайку. Під його керівництвом козаки й міщани Брацлава розгромили загони шляхти й заволоділи містом. Невдовзі вони захопили міста Бар і Луцьк.
Народне повстання охопило Брацлавщину і Волинь. Кріпосні селяни вступали в загони і оголошували себе козаками. Навесні 1595 р. військо повстанців розділилося. Таким чином, усе українське Правобережжя та Південно-Східна Білорусія опинилися в руках повстанців. Цьому сприяло також те, що саме в ту пору польське військо на чолі зі Станіславом Жолкевським воювало в Молдавії.
Проте восени 1595 р. Молдавський похід закінчився, і тритисячне польсько-шляхетське військо вирушило в Україну. При переході на р. Сині Води поблизу села Прилуки відбулася битва, в якій перемогли козаки.
Навесні 1596 р. війська Наливайка, Лободи і Шаули об'єдналися неподалік від Білої Церкви. В урочищі Гострий Камінь відбулася битва. Козаки зазнали великих втрат, Наливайко відступив через Трипілля до Києва, а потім до Переяслава, де почалася рада.
Більшість козаків ухвалили рішення перейти на територію Російської держави. Згідно із цим рішенням війська почали рухатися до Лубен. Вони розбили табір і на них напало польське військо і почалася облога табору. Однак невдовзі група старшин по-зрадницькому схопила Наливайка і видала його ворогам. Захопивши табір, поляки влаштували жорстоку розправу. Наливайка після десяти місяців допитів четвертували у Варшаві.
У 1616 р. гетьманом Запорозької Січі було обрано Петра Сагайдачного. Він, незаможний шляхтич з міста Самбора, що на Галичині, вчився в Острозькій академії, після чого пішов у Січ, брав участь у кількох походах, найвідоміший з яких - похід на Кафу в 1616 р. Він вважав, що козаки ще поступаються силою Речі Посполитій, і тому основою його політики стало примирення з Польщею. П. Сагайдачний очолював великі загони козаків, які допомагали полякам у нескінченних війнах з Москвою і Оттоманською імперією. У 1619 р. він погодився скоротити реєстр до 3 тис, закріпив несанкціоновані морські походи і визнав право короля затверджувати козацьких старшин.
Важлива заслуга П. Сагайдачного полягає в тому, що він об'єднав військову силу козаків з політично слабкою церковною і культурною верхівкою України. У 1620 р. П. Сагайдачний разом з усім Запорозьким Кошем вступив до Київського братства, тобто запорожці стали підтримкою й захисниками релігії та культури України. Того ж року він разом з православними священиками запросив до Києва єрусалимського патріарха Феофана для освячення нових православних ієрархів. Поляки погрожували схопити патріарха Феофана як шпигуна, тому П. Сагайдачний разом з трьома тисячами козаків супроводжував його до турецького кордону.
Відносини між Польщею і козаками ставали дедалі напруженішими. Проте загроза турецької агресії після поразки шляхетського війська на Цецорських полях у 1620 р. змусила короля знову звернутися до українського гетьмана по допомогу. Участь козаків у боях проти військ султана Османа II забезпечила успішне завершення в 1621 р. Хотинської війни. Смертельно пораненого в одній із битв П. Сагайдачного відвезли до Києва. У 1622 р. П. Сагайдачний помер.
Саме в цей час почала формуватися козацька старшина, спочатку до її складу входили отамани-ватаги, що були керівниками перших козацьких загонів. Повного організаційного оформлення козацька старшина набула в період створення Запорозької Січі. В різні часи її існування чисельність цієї групи козацтва була неоднаковою і деколи сягала до 150 осіб.
До складу козацької старшини входили: військова старшина — кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани; військові служителі — підписар, булавничий, хорунжий, бунчужний, перначний, підосавул, довбиш, піддовбиш, військовий пушкар, підпушкар, гармаш, військовий товмач, військовий шафарі, підшафар, кантаржій та канцеляристи; похідні та паланкові начальники — полковник, писар, осавул, підписар та підосавул.
До козацької старшини на Запоріжжі належали так звані батьки, сивоусі діди — колишні військові старшини, які залишили свої посади по хворобі або за давністю літ. На Запорозькій Січі старшина зосереджувала в своїх руках адміністративну владу і судочинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ у зносинах з іноземними державами. Старшину обирали на військовій козацькій раді за участю всього козацтва.
Під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648-57 років, у процесі формування національної державності, козацька старшина стала виконувати функції апарату державної влади. Переважну більшість урядів обіймали представники української шляхти. введенням нового адміністративно-територіального поділу України на полки та сотні відбулася ієрархічна диференціація козацької старшини на генеральну, полкову та сотенну старшину. Найвищий рівень державної адміністрації посідала генеральна старшина, що складалася з найближчого оточення гетьмана і виконувала роль уряду Української держави.
Представники козацької старшини, виконуючи свої функції, користувалися так званими ранговими маєтностями, прибутки з яких були платнею за старшинські посади. Одночасно окремі представники старшини одержували платню і від царського уряду, а після ліквідації козацтва старшина була зрівняна із російським дворянством.
В цей період також почала формуватися самосвідомість і ідеологія козацтва, що логічно, адже в козаків почала формуватися влада, що є основою держави. Центральне місце в ній посідала категорія «колективна воля». Вона поєднувала в собі ідеї: рівності; свободи громадянського голосу; права вільного обрання запорозьких старшин; визнання інституційної першості козацької ради в системі політичного козацького устрою; підпорядкованості меншості рішенням більшості; громадянської дисципліни. Колективна воля сприяла утвердженню в козаків почуття станово-корпоративної єдності та поведінкових стереотипів, заснованих на усвідомленні ними свого громадянського обов'язку і відповідальності, пріоритетності спільного блага. Морально вартісною чеснотою визнавалося служіння високим ідеалам: боротьбі проти «ворогів Святого Хреста», захисту вітчизни, обороні православної віри Важливим у системі цінностей козаків було поняття запорозького товариства. Воно означало, що кожен козак мав дотримуватися принципів військового побратимства, поділяти засади братерської злагоди, єдності, взаємовиручки, вірності, дружби, поважати моральний закон «хліб-сіль», бути вірним соціальним і політичним ідеалам козацтва. Ці всі цінності були важливими для всіх козаків, зокрема і для старшин, які було владою.