Ім'я файлу: Семінарське заняття (Автосохраненный).docx
Розширення: docx
Розмір: 34кб.
Дата: 20.12.2020
скачати
Розширення: docx
Розмір: 34кб.
Дата: 20.12.2020
скачати
Климьонової Альони Ф-181
Польсько - шляхетська експансія на Україну. Люблінська та Брестська унії
в середині XIV ст. Польща захопила Галичину та Холмщину, збільшивши свою територію майже в 1,5 рази. Однак для поляків опанування українських земель не відбувалося так легко, як для литовців. Тому спочатку вони з обережністю впроваджували зміни серед місцевого населення. За прикладом останніх галицьких правителів польський король Казимир називав ці землі "королівством Руським". Поряд з латиною вживалася й руська (українська) мова, у краї і далі ходила своя монета. Однак з часом становище українців дедалі більше змінювалося у гірший бік.
До сер. XV ст. західноукраїнські землі жили за правом, що базувалося на законах "Руської правди" і старовинних звичаях. Лише в 1434 р. корінним мешканцям накинули польські закони. На завойованих територіях поляки створили три воєводства — Руське, Подільське, Белзьке — та окрему Холмську адміністративну одиницю. Ці воєводства отримали регіональні суди. Упродовж кінця XIV— XVI ст. відбувалися процеси зближення родової знаті з військово-службовим станом, який добивається значних пільг, та їх об'єднання в одну панівну верству — шляхту (від давньонім. alaht — рід, порода). Вся повнота влади опинилася в руках місцевої шляхти, а точніше — у законодавчих органів, т. зв. сеймів і сеймиків, участь у яких могли брати тільки дворянство і католицьке духовенство.
Українське боярство тоді було зрівняне в правах з польською шляхтою, тобто звільнене від усяких податків, крім кількатижневої щорічної військової служби у королівському ополченні. Ввійшовши в середовище обласканого королем панства, знать до сер.
XVII ст. в основному ополячилася. Лише дрібне боярство, "ходачкова" шляхта, яка найбільше збереглась у Руському воєводстві, не зрадили свого народу, його мови, віри, звичаїв, традицій.
Основну масу населення західноукраїнського краю складали селяни. їм надавали малими ділянками ріллю чи сіножаті в тимчасове користування, за які вони відробляли своїм інвентарем панщину, платили грошові чинші, сплачували десятки натуральних данин. На поч. XV ст. (1436) селянину дозволялося залишити свого поміщика тільки після Різдвяних свят, а в 1505 р. було повністю заборонено будь-які переходи. Для галицького землероба настала понад 400-літня кріпацька неволя. Шляхтич став для свого підлеглого єдиним суддею, паном його життя чи смерті.
Український народ не мирився із підневільним становищем, піднімався на боротьбу з іноземними гнобителями. Першим збройним народним виступом, що потряс феодальну Польщу, було повстання під проводом Мухи в 1490—1492 pp. Воно почалося в Коломийському повіті на Покутті й незабаром охопило Північну Буковину, Галичину, Західне Поділля. Загін повсталих, який нараховував до 10 тис. чол., здобув Снятин, Коломию, Галич і вирушив на Львів.
Занепокоєний успіхами повстанського війська польський уряд організував шляхетське ополчення Руського воєводства і навіть запросив на допомогу прусських лицарів. У результаті повстанці були розбиті, а їхній керівник схоплений і ув'язнений у тюрмі в Кракові, де незабаром помер від катувань.
Основні передумови підписання польсько-литовської унії були такими:
- прагнення до унії значної частини української, білоруської, литовської шляхти, яка: а) хотіла обмежити сваволю магнатів - великих землевласників (у Польщі головною політичною силою були не магнати, а шляхта); б) прагнула до полегшення своєї військової повинності (у Польщі, на відміну від Литви, шляхта не була зобов'язана нести військову службу через наявність найманого війська);
- знесилене тривалими війнами з Московією, Велике князівство Литовське поступово втратило майже третину своєї території (Чернігово-Сіверщину на початку XVI ст., у 1513 р. - Смоленськ). Ситуація ускладнилися, коли спалахнула чергова війна - Лівонська (1558-1583 рр.). Воєнні невдачі, насамперед утрата Полоцька в 1563 р., поставили Велике Князівство Литовське на межу катастрофи, з'явилася загроза його поглинання Москвою.
Проти унії виступали українські, литовські та білоруські магнати, що не хотіли обмеження своїх прав, привілеїв і земельних володінь. Проте їхня позиція виявилася недостатньо сильною для того, щоб не допустити унії.
Підписання угоди
3 початку XVI ст. стали інтенсивніше формуватися умови для укладення унії (союзу, об'єднання) між Польщею та Великим князівством Литовським. Протягом XV-XVI ст. Польське королівство перетворилося на своєрідну шляхетську республіку. Влада короля була обмежена сеймом (польським парламентом), що обирав короля; Король не міг приймати важливі рішення без згоди сейму.
Розгляд питання про укладення унії розпочався в січні 1569 р. на спільному польсько-литовському сеймі у Любліні (звідси і назва угоди). .'М червня 1569 р. Люблінська унія була підписана. 1 липня 1569 р. її затвердили роздільно депутати польського і литовського сеймів.
Основні положення угоди.
Люблінська унія завершила процес Об'єднання двох держав, що розпочався з укладення Кревської унії I (85 р. За Люблінською унією Польське королівство та Велике князівство Литовське об'єднувалися в єдину федеративну державу - Річ Посполиту (буквально - республіка) з виборним королем, загальним сеймом і сенатом, єдиною зовнішньою політикою. Литовська, українська та польська шляхта зрівнювалися в правах і набували права володіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Ліквідувалися митні кордони, вводилася єдина грошова одиниця.
Велике князівство Литовське, як і Польське королівство, залишалося самостійним політичним організмом зі своєю вищою адміністрацією, власною скарбницею, військом, судово-правовою системою. Платою за державну суверенність, що вдалося зберегти знесиленому Великому князівству Литовському, стали українські землі, які переходили під юрисдикцію Польської корони.
Ще перед підписанням унії польський сейм, використовуючи підтримку литовської та української шляхти, яка була невдоволена пануванням великих землевласників у Великому князівстві Литовському та намагалась одержати такі ж права, як і польська шляхта, санкціонував акти короля Сигізмунда II Августа про відторгнення від Литви і приєднання до Польщі ряду українських земель. Українські землі у складі Польщі увійшли до шести нових воєводств: Руського (з центром у Львові), Белзького, Волинського (з центром у Луцьку), Київського, Подільського (з центром у Кам'янці), Брацлавського (з центром у Брацлаві).
Суперечливі наслідки підписання Люблінської унії.
Люблінська унія була важливою історичною подією, яка мала суперечливі наслідки для долі України.
Негативні наслідки. Ця угода сприяла:
а) посиленню польської експансії на українські землі, наступу католицизму;
б) полонізації (ополяченню) української знаті;
в) покріпаченню селян, що було остаточно затверджено Литовським статутом 1588 р., який увів 20-річний термін піймання селян-утікачів і надав право шляхтичам самим установлювати всі повинності, розпоряджатися селянським життям і майном.
До позитивних наслідків унії можна віднести:
а) зближення українських земель із західноєвропейською культурою: через Польщу до України потрапляли ідеї Відродження, Реформації та Контрреформації; поширювалася західноєвропейська система освіти: українці навчалися в європейських університетах, прилучалися там до західноєвропейських наукових і художніх ідей, збагачували ними рідну культуру;
б) могутнє піднесення культурно-просвітницького руху, що сприяв зародженню та розвитку української національної самосвідомості; за відсутності держави культура залишалася єдиною сферою, у якій українці могли захистити свою самобутність.
Отже, процес інкорпорації українських земель у складі Польської держави є дуже складними тривалим та багатогранним. Фактично він тривав протягом XIV-XVI ст. і його умовно можна поділити на два послідовних етапи: військово-загарбницький (коли Польща за допомогою військової сили намагалася задовольнити свої територіальні претензії) та політичний (коли Польська корона просто змінила тактику дій; активний зовнішній тиск поступився місцем гнучкій політиці). Ми можемо також констатувати, що наприкінці XIV ст. зовнішні та внутрішні обставини змусили литовських і польських феодалів почати процес об'єднання двох держав. Протягом XIV-XVI ст. було підписано ряд міждержавних угод, в яких і було встановлено принципи цього об’єднання. Важливо зазначити, що якщо на початковому етапі ініціатором об’єднання була саме Польща, що потребувала сильного союзника в особі Литви, то вже в XVI ст. Литва сама була сильно ослаблена постійними війнами з Московією та кочовиками зі Степу. Для України таке посилення Польщі мало неоднозначний вплив – з одного боку активно розвивається шляхетське землеволодіння, розпочинається формування фільваркової системи господарювання, посилюються полонізаційні процеси, а з іншого боку Польща стала своєрідним містком для України до передових європейських цінностей: Відродження, науки, освіти.
2.Політичний та соціально – економічний стан України у складі Речі Посполитої
Після укладення Люблінської унії у 1569 році становище українських земель кардинально змінилося: розпочався всебічний наступ польсько-литовської адміністрації на права українців. Передусім унія посилила соціальну, національну, релігійну та культурну експансію на українські землі. Однак ця ж унія об’єднала українські землі в одній державі, забезпечила зростання культурно-освітнього руху та економіки, українські міста перетворилися на магнатсько-шляхетські резиденції , українські землі було залучено до міжнародної торгівлі (передусім через Балтійське море). Тому можна сказати, що унія мала досить суперечливі наслідки для українського населення.
Було запроваджене новий адміністративно-територіальний устрій, у зв’язку з яким українські землі (що опинилися у складі Польщі) були поділені на 6 воєводств: Руське (із центром у Львові), Белзьке (Белз), Подільське (Кам'янець), Волинське (Луцьк), Брацлавське (Брацлав), Київське (Київ). У 1635 р. було утворене Чернігівське воєводство з центром у Чернігові. Кожне з цих воєводств мало свої сеймики й посилало своїх депутатів до Варшави на сейм. На Київщині, Брацлавщині й Волині спочатку зберігалися Литовський статут та урядова українська мова, однак згодом запроваджується загальнодержавне право на латинській і польській мові.
Приєднані українські землі до складу Речі Посполитої різнилась за своїм економічним становищем. Найбільш економічно розвинутими вважалися Волинь, Північна Київщина; Південно-Східне Поділля було менше заселене і Лівобережжя було дуже спустошене. На Півдні заявили про себе такі міста як Канів і Черкаси. Переяславщина також почала відновлятись після монгольської руїни у другій пол. XV ст., але її процвітання тривало недовго, оскільки набіги кримських татар починаючи з 1482 р. спустошували ці землі. Сіверщина менше потерпала від кочівників. Тут розвивалися сільське господарство та різні промисли.
У кінці XVI ст. почалася колонізація Східної України, в т. ч. Лівобережжя, Середньої Полтавщини, земель між Дніпром і Південним Бугом, Сіверщини. Ці землі заселяли селяни з Волині, Галичини, Холмщини та Поділля. Відразу після хліборобів сюди приїжджали магнати і тисячі їхніх наймитів, які захоплювали найбагатші у світі чорноземи. Ці пани мали наймане військо, репресивний адміністративний апарат. В результаті утворювалися, фактично незалежні від польської корони, величезні латифундії. До середини XVII століття ці пани запровадили кріпацтво, на лівому та правому берегах Дніпра, не менш жорстоке, ніж на західноукраїнських землях. Утворилася фільваркова система, яка закріпила панщину до 6 днів на тиждень. Впровадження панщини українці зустріли вороже. Підтримані запорожцями, вони готувалися до боротьби з ворогом.
Також нелегке життя було в українських міщан, які жили в Польській державі. Незважаючи на те, що містам було надано магдебурзьке право, ним користувалися виключно поляки і німці, в той час як самоврядування українського міщанства було значно обмежене.
У XV-XVII ст. українських міщан витіснили до окремих кварталів, заборонили купувати та будувати будинки в центрі міста, належати до ремісничих цехів. Українці користувались пасивним виборчим правом, тобто вони не могли бути обрані чи призначені бургомістрами, також вони не могли здійснювати християнські процесії, навіть дзвонити на похоронах.
Отже, українські землі у складі Речі Посполитої повністю втратили адміністративний поділ, що брав початок із часів Київської Русі; натомість утворюються Галицьке, Белзьке, Брацлавське, Волинське, Київське і Подільське воєводства. Південні території залишились практично незаселеними через постійні набіги татар. Почалося формування фільварків. Це пов’язано зі зростанням попиту в Європі на зерно та загальне пожвавлення господарської діяльності. У XVI-XVIIст. Річ Посполита стає одним із найбільших експортерів зерна. Перехід до фільваркового господарства супроводжувався посиленням феодального гноблення: замість грошового або натурального оброку селяни мусили відробляти майже щоденну панщину, селянські наділи занепадали. Зміцнюється політичний та економічний вплив польської шляхти в державі. Величезні українські землі захоплюються польськими магнатськими родами та католицькою церквою. В Україні діяли польське феодальне право і Литовські статути. Статут 1588 р. закріпачив селян і встановив 20 річний термін розшуку селян-утікачів. Право власності на землю отримала тільки шляхта.
Запорізька Січ – зародок української козацько – гетьманської держави:
- Устрій та господарство Січі;
- Військовий та адміністративний поділ Запоріжжя;
- Склад, кількість та озброєння Запорозького війська;
Адміністративна та судова влада на Запоріжжі.
Запорозька Січ була обведена високими валами з частоколом і зрубами, на які ставилися гармати. Між валами була широка площа, на краю якої стояли курені — казарми, де мешкали запорожці. Козацька залога на Січі, що звалася також кошем, нараховувала кілька тисяч (іноді її чисельність доходила до 10 тис.) озброєних козаків. На площі містилася церква, будинки старшини, школа, господарські та військові споруди. Січова церква Покрови Пресвятої Богородиці і духовенство перебували під зверхністю Києво-Межигірської архимандрії. Площа біля церкви була центром суспільно-політичного життя Запорозької Січі, де відбувалися Січові ради тощо. Поза валами був Січовий базар, куди приїжджали купці зі своїми товарами.
Січовики продавали тут продукти своєї праці — рибальства і мисливства. На Січі не було ні феодальної власності на землю, ні кріпосництва. На Запоріжжі панував не феодальний примус, а принцип найму. Панівну верству Запорозької Січі становили не феодали як привілейований стан, а власники рибних промислів, багаті скотарі й торговці, а пізніше, в міру розвитку землеробства та інших галузей господарства — власники великих зимівників, водяних млинів, чумацьких валок тощо.
Цим багатіям протистояла голота — маса бідняків, позбавлених засобів виробництва і власного житла. Між цими двома протилежними класовими групами стояв прошарок дрібних власників. Із середовища багатого козацтва виходила правляча верхівка — старшина, яка зосереджувала у своїх руках адміністративну владу і судову, керувала військом і розпоряджалася фінансами. Вона представляла Запорозьку Січ у зносинах із зовнішнім світом. Усю старшину обирали на військовій козацькій раді, причому у виборах мало право брати участь усе козацтво. Однак, попри це, заможна верхівка в більшості випадків добивалася вигідних для себе ухвал козацької ради. Відзначаючи специфічні риси політичної організації запорозького козацтва, Січ називають «козацькою республікою». Запорозькі козаки становили товариство — громаду, яка поділялася на курені. Найвищим органом влади на Січі була військова козацька рада, в якій брали участь усі козаки. Рада обирала кошового отамана, козацьку старшину, спільно вирішувала найважливіші питання. На Запорозькій Січі діяв козацький військовий суд, який нещадно карав за вбивство товариша, крадіжки у побратимів. Каралися також приведення у Січ жінок, пияцтво під час походів, кривда жінки, зухвалість до начальства тощо. На Запоріжжі при церквах діяли школи, де діти козаків навчалися письма, церковного читання, співу та музики. Ще одним показником розвитку культури на Січі було шанобливе ставлення запоріжців до книги. Звичайно, купувати та дарувати книги могли дозволити собі лише заможні козаки.
Господарство запорожців за період існування С. З. зазнало серйозних змін. Якщо на початку це було полювання на звіра і птицю, рибний і соляний промисли і лише частково розведення худоби та землеробство, то в пізній період Запорізької Січі (особливо в часи Нової Січі - 1734-1775) набуло високого розвитку хутірське (фермерське по суті) господарство (зимівники) заможних козаків, у яких працювали наймані козаки. Ці господарства, в яких у великих кількостях вирощували різну худобу, в'ялили рибу, збирали мед тощо, були тісно пов'язані з внутрішнім і зовнішнім ринками.
Запорозька Січ виступала як військовою, так і територіальною структурою. Її військова організація складалася з куренів, а в територіальному відношенні вона була розподілена на паланки. Наприкінці існування Нової Січі вона складалася з тридцяти восьми куренів.
Це тюркське слово козаки запозичили у кримських татар, щоб позначити великі житла, де мешкали козаки, що об'єднувалися за ознакою походження з якійсь місцевості. Таким чином, спочатку куренем називалося житло козаків, пізніше це слово вживалося для визначення військової одиниці, а у XVIII столітті - ще й території, тобто курені називалися за місцевістю, звідки походили їх козаки. Іноді курені називалися за прізвищами отаманів-засновників. Назви куренів напередодні падіння Нової Січи були такими: Кущівський, Поповичівський, Васюринський, Іркліївський, Щербаківський, Титарівський, Незамаївський, Рогівський, Корсунський, Калніболоцький, Уманський, Дерев'янківський, Шкуринський, Коренівський, Нижчестебліївський, Вищестебліївський, Джереліївський, Переяславський, Полтавський, Мишастівський, Минський, Тимошівський, Величківський, Левушківський, Пластунівський, Дядьківський, Брюховецький, Ведмедівський, Платнірівський, Пашківський, Батуринський, Канівський, Крилівський, Донський, Сергіївський, Коніловський, Іванівський і Кисляківський.
Усі курені розміщувались на території самої Січі. Вони становили собою військовий загін козацтва. Водночас, він був і адміністративно- господарською організацією, що, здобувши за рішенням січової ради певну частину запорізьких угідь, займався там спільним сільськогосподарським виробництвом для власних потреб. На чолі куреня стояв курінний отаман, якого щорічно обирали належні до куреня козаки. Січ конструювалася за куренем і від нього залежала.
Поступово землі Війська Запорізького розширилися й стали поділятися на окремі адміністративні одиниці - паланки. У XVIII столітті Нова Січ складалася з восьми паланок: Кодацької, Самарської, Протовчанської, Орельської, Інгульської, Бугогардівської, Прогноїнської, Кальміуської. П'ять з них знаходилися на території сучасної Дніпропетровської області. Найдавнішими і найзаселенішими були Кодацька та Самарська паланки. Дійсно козацьким містом, справжньою їх столицею були Черкаси, внаслідок чого й самих козаків у російських джерелах XVI-XVII ст. нерідко називали «черкасами». Великими містами стали Чигирин, Корсунь, Канів. Але чим далі втікачі просувалися на південь, тим тяжчою була боротьба з ординцями.
Адміністративно-територіальною одиницею була паланка, яких спочатку (до 1768 р.) було п'ять, потім їх кількість зросла до восьми. У буквальному значенні, в перекладі з турецької, слово «паланка» означає невеличку фортецю. У запорожців під паланкою розумілося передусім територіальне управління. Під кінець існування Січі на козацькій території, що мала 1700 верст в окружності, на правому березі Дніпра було три, а на лівому - п'ять паланок. На чолі паланки стояв полковник.
Запорізькі козаки, живучи в січі без жінок і без нащадків і водночас щорічно, а часом і щоденно зменшуючись у кількості від війни, хвороб і старості, всіляко намагалися поповнити свій склад і збільшити своє військо. Отож зрозуміло, чому козаки приймали у своє товариство кожного, хто приходив до них і брав на себе певні зобов'язання, необхідні для вступу в січ.
Люди, близькі до Запорозьких козаків, у своїх спогадах одночасно свідчать, що в Січі можна було зустріти всякі народності, вихідців чи не з цілого світу - українців, литовців, поляків, білорусів, великоросів, євреїв, німців, донців, болгар, волохів, чорногорців, французів, італійців, іспанців, англійців. Але головний відсоток прибулих на Січ давала, звичайно Україна.
Зі зброї у вжитку запорізьких козаків були гармати, рушниці, пістолети, списи, шаблі, келепи, стріли, сагайдаки, якірці, кинджали, ножі, панцери. Історик Зеделлер стверджує, що рушницями, як і шаблями, запорізьких козаків першим озброїв 1511 р. Яків Собеський на початку XVII ст. каже, що багато хто з козаків не користувався шаблями, але рушниці були у всіх. У тому ж столітті про зброю козаків пише Боплан: за його словами, у запорожців були у вжитку фальконети, ядра, порох, пищалі й шаблі; вирушаючи в похід, кожен козак брав одну шаблю, дві пищалі, шість фунтів пороху, причому важкі боєприпаси складав у човен, а легкі залишав при собі.
Боротьба українського народу проти польсько – католицької експансії.