Тема: Органи правопорядку як частина сектору безпеки та оборони держави
ЗМІСТ
ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1. ОРГАНИ ПРАВОПОРЯДКУ ТА ЇХ РОЛЬ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ БЕЗПЕКИ 5
1.1. Поняття, предмет та значення органів правопорядку 5
1.2. Органи правопорядку: види та функції 9
1.3. Сутність та роль національної безпеки як об’єкта державного управління 12
РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ СУЧАСНОГО СТАНУ ТА НАПРЯМКІВ РОЗВИТКУ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ 17
2.1. Аналіз основних загроз національній безпеці України 17
2.2. Характеристика концепції розвитку сектору безпеки і оборони України 23
2.3. Проблеми та перспективи державного управління у сфері національної безпеки та оборони держави 29
ВИСНОВКИ 33
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 34
ДОДАТКИ 37
ВСТУП
Актуальність дослідження. Роль органів правопорядку у секторі безпеки та оборони держави набуває все більшої актуальності в сучасних умовах. Забезпечення правопорядку та збереження стабільності в суспільстві стає ключовим завданням для забезпечення національної безпеки та відстоювання суверенітету країни. Органи правопорядку виступають як важлива ланка у системі захисту громадянських прав, боротьби зі злочинністю та забезпечення правової держави.
У зв'язку зі складністю сучасних викликів у сфері безпеки, органи правопорядку повинні мати відповідну підготовку, обладнання та координацію дій для ефективного протидії різноманітним загрозам, включаючи тероризм, злочинність у кіберпросторі, транснаціональну злочинність та інші форми правопорушень.
Однією з основних складових успішного функціонування суспільства є довіра громадян до правоохоронних органів, яка формується через їхню ефективність, професіоналізм та додержання прав людини. Тому забезпечення відповідності дій органів правопорядку міжнародним стандартам прав людини та демократичним принципам є невід’ємною умовою для збереження стабільності та безпеки в країні.
Вітчизняні та зарубіжні вчені, зокрема В. Ліпкан та А. Столбовський, відіграли вирішальну роль у розвитку теоретичної бази щодо унікальних аспектів державного управління у сфері національної безпеки. Недостатні дослідження та тривають дискусії щодо особливостей забезпечення національної безпеки в сучасних умовах, зокрема внески Г. Ситника, М. Криштановича, З. Герасимчука, В. Пономаренка, Б. Купчака, С. Домбровської, С. Павленка, О. Соснін, С. Андрєєв та ін.
Об’єкт дослідження – теоретичні основи державного управління розвитком національної безпеки.
Предмет дослідження – особливості органів правопорядку як частини сектору безпеки та оборони держави.
Мета дослідження – обґрунтувати особливості органів правопорядку як частини сектору безпеки та оборони держави.
Із мети випливає ряд завдань, що потребують свого почергового вирішення в дипломній роботі:
Визначити поняття, предмет та значення органів правопорядку;
Розкрити види та функції органів правопорядку;
Описати сутність та роль національної безпеки як об’єкта державного управління;
Провести аналіз основних загроз національній безпеці України;
Визначити концепції розвитку сектору безпеки і оборони України;
Сформулювати проблеми та перспективи державного управління у сфері національної безпеки та оборони держави.
Методи дослідження. Для досягнення мети, розв’язання поставлених завдань було використано сукупність методів наукового дослідження: теоретичні: аналіз і синтез, узагальнення; емпіричні: контент аналіз, методи обробки інформації, метод порівняння.
Структура та обсяг роботи. Курсова робота складається із вступу, 2 розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків
РОЗДІЛ 1
ОРГАНИ ПРАВОПОРЯДКУ ТА ЇХ РОЛЬ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ БЕЗПЕКИ
1.1. Поняття, предмет та значення органів правопорядку
Термін «правоохоронні органи» широко використовується в різноманітних нормативно-правових актах, однак досі відсутнім залишається загально визначений перелік таких органів та чітке нормативне визначення. Це призводить до того, що питання віднесення конкретного суб'єкта до правоохоронного органу залишається предметом дискусій. Висловлюючи свою думку, В.Я. Тацій зазначає, що термін «правоохоронні органи» є одним з найбільш невизначених українському правознавстві, внутрішньо суперечливим і надмірним за обсягом [26]. Він також відзначає, що введення цього терміну відбулося разом з прийняттям Конституції України, проте не було подальшого законодавчого роз’яснення щодо його змісту. Це призводить до непорозумінь та суперечок у тлумаченні цього терміну.
У наукових дослідженнях з адміністративного права відзначається широкий спектр розуміння поняття «правоохоронні органи». Деякі експерти так широко тлумачать це поняття, що включають практично всі органи виконавчої влади до числа правоохоронних.
Терміни «правоохоронна діяльність» та «правоохоронні органи» зазвичай вважаються синонімами один одного, що також вносить певну невизначеність. В законодавстві України відображено різний перелік органів, які вважаються правоохоронними (додаток А). В одних нормативно-правових актах це органи прокуратури та органи внутрішніх справ, в інших же документах до цих органів додаються інші: служба безпеки, митні органи, органи охорони державного кордону, державна податкова служба, органи виконання покарань, контрольно-ревізійна служба, служба рибоохорони, лісова охорона та інші, які виконують функції правозастосування або правоохоронні функції. В інших випадках до правоохоронних органів відносяться всі органи державної влади, яким Конституцією і законами України покладено здійснення правоохоронних функцій [3].
Внесення змін до Конституції України через Закон України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» в 2016 році призвело до введення нового терміну «органи правопорядку» у статті 131-1. Цей законодавчий акт спричинив додаткову невизначеність у тлумаченні правових термінів [8].
Згідно з думкою Н.М. Ярмиша, термін «органи правопорядку», вперше зазначений у Конституції України 2016 року, еквівалентний терміну «органи охорони правопорядку». Відповідно до цього визначення, до органів правопорядку відносяться установи, у складі яких працюють силові підрозділи, а їх працівники мають право застосовувати примусові заходи, включаючи використання вогнепальної зброї [25, с. 83].
Для глибшого аналізу термінології, використованої в Україні у сфері правоохоронної діяльності, корисно звернутися до досвіду країн Європейського Союзу та Сполучених Штатів Америки. Порівняльний аналіз законодавства цих країн свідчить про відсутність прямих відповідників українських термінів «правоохоронна діяльність», «правоохоронні органи» та «органи правопорядку».
У англомовних країнах, зокрема в Сполучених Штатах, широко вживаються терміни «Law Enforcement Activity» та «Law Enforcement Agencies», що дослівно перекладаються як «діяльність із застосуванням законного примусу» та «державні органи, уповноважені на застосування законного примусу». Однак в Україні ці терміни зазвичай співвідносяться з «правоохоронною діяльністю» та «правоохоронними органами».
Під органами правопорядку розуміються органи виконавчої влади, які мають правоохоронну функцію як свою основну, та здійснюють повноваження, спрямовані на захист прав і свобод людини, а також забезпечення охорони правопорядку. Ці органи мають право на законне застосування примусу до осіб, а також включають у свій склад озброєні формування. До таких органів можна віднести, наприклад, Національну поліцію, Службу безпеки, органи військової служби правопорядку, органи фіскальної та прикордонної служб тощо [11].
Контрольні органи виконавчої влади визначаються як інституції, що мають за завдання здійснювати нагляд та контроль за дотриманням законодавства в різних сферах діяльності. Українські контрольні органи здійснюють нагляд за такими аспектами як збереження та раціональне використання державного майна, дотримання фінансової дисципліни, виконання державних контрактів, охорона природних ресурсів, культурних цінностей, додержання стандартів якості та безпеки виробництва, санітарних та екологічних норм, а також забезпечення громадського порядку та дотримання законодавства у сферах освіти, охорони здоров'я, соціального захисту та інших.
Ці органи виконавчої влади відіграють ключову роль у забезпеченні дотримання правил та законів, що сприяє збереженню правопорядку, ефективному функціонуванню суспільства та забезпеченню благополуччя громадян. Вони виконують функції нагляду, контролю, аналізу та управління у відповідних сферах діяльності з метою забезпечення виконання законодавства та захисту інтересів держави та громадян. Діяльність цих органів спрямована на забезпечення ефективного управління та виконання державних функцій у всіх сферах життєдіяльності суспільства [12, с. 74].
Предмет та значення органів правопорядку відображають важливу сферу функціонування суспільства, зорієнтовану на забезпечення дотримання законів, підтримання громадського порядку та забезпечення безпеки громадян та їх майна. Органи правопорядку виступають ключовими установами, що виконують функції з утримання правопорядку та забезпечення додержання правових норм у суспільстві [21].
Передусім, предмет органів правопорядку полягає у реалізації державної політики в галузі забезпечення правопорядку, викриття та розслідування злочинів, а також забезпечення безпеки громадян. Ці органи займаються контролем за дотриманням законів, реагують на порушення громадського порядку та вживають необхідні заходи для його відновлення.
Значення органів правопорядку визначається їх роллю у збереженні стабільності та безпеки в суспільстві, а також у забезпеченні прав та свобод громадян. Вони сприяють запобіганню злочинності, розкриттю злочинів, та покаранню винних. Крім того, органи правопорядку здійснюють профілактичну діяльність, спрямовану на зниження рівня правопорушень та підвищення рівня безпеки для всіх членів суспільства [4].
Таким чином, поняття органів правопорядку відображає систему установ та організацій, які здійснюють контроль за дотриманням законів, забезпечують громадський порядок та здійснюють захист прав та інтересів громадян в рамках встановленого правового порядку. Предмет діяльності органів правопорядку охоплює різноманітні аспекти правового життя суспільства, включаючи розслідування злочинів, забезпечення громадської безпеки, здійснення превентивних заходів для запобігання правопорушенням, а також забезпечення виконання судових рішень.
Органи правопорядку мають величезне значення для функціонування суспільства, оскільки вони є гарантом додержання правил і законів, що сприяє створенню стабільного і безпечного середовища для всіх громадян. Їхні дії спрямовані на забезпечення правопорядку, захист прав та свобод людей, попередження та розкриття злочинів, а також забезпечення справедливості та рівності перед законом. Відповідальне та ефективне функціонування органів правопорядку визначає рівень довіри громадян до державної влади, забезпечує збереження демократичних цінностей та правових принципів, а також сприяє загальному благополуччю та розвитку суспільства.
1.2. Органи правопорядку: види та функції
Система правоохоронних органів інтегрується в суспільство як неодмінна частина, відтворюючи його цінності, менталітет і ступінь розвитку. Визначальним критерієм класифікації органів у цій системі є спосіб виконання правоохоронних функцій та вираження їхнього соціального призначення. За словами А. І. Біласа, основним критерієм є виявлення правоохоронної діяльності кожного органу через його методи та мету втілення соціальної місії.
М.В. Руденко та О.П. Шайтуро розглядають класифікацію правоохоронних органів, де рекомендують виділяти принаймні чотири основні складові. Ця класифікація допомагає у кращому розумінні структури та функцій органів правопорядку (рис.1.1)
Рис.1.1. Види органів правопорядку (за М.В. Руденком) [25]
Деякі дослідники вважають, що поняття «правоохоронні органи», а також концептуальні ознаки, за якими слід вирізняти їх від інших органів державної влади, є доволі дискусійним у сучасній юридичній доктрині.
Комісія Конституційної Асамблеї висунула пропозиції щодо організації правоохоронної діяльності в Україні, визначивши три основні групи правоохоронних органів. Перша група охоплює органи охорони правопорядку, які мають основною функцією забезпечення прав і свобод громадян та збереження правопорядку. Сюди входять органи внутрішніх справ, Служба безпеки, прикордонна та митна служби, пенітенціарна система та інші, які мають право застосовувати примус і мають озброєні підрозділи.
Друга група органів представлена контрольними (юрисдикційними) органами виконавчої влади. Їх функція полягає в здійсненні контролю за дотриманням законодавства у певних сферах, і вони не мають основної правоохоронної діяльності. Ця група охоплює органи державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, лісової охорони та інші.
Третя група органів включає органи охорони Конституції України і державного контролю. Сюди входять Конституційний Суд, прокуратура, Рахункова палата, та Уповноважений Верховної Ради з прав людини. Їхні головні функції - забезпечення конституційних норм, здійснення державного контролю та захист прав і свобод громадян [16, с. 233-235].
За думкою І.М. Коросташової, для уточнення критеріїв класифікації правоохоронних органів слід акцентуватися на аналізі їхніх правоохоронних функцій у межах публічної влади. Ці функції можуть бути розділені на різні блоки, враховуючи їхні особливості та специфіку (рис.1.2).
Рис.1.2. Функції органів правопорядку [19]
Адміністративно-правова охорона означає систему правових інструментів та заходів, спрямованих на створення умов для захисту прав, свобод і законних інтересів громадян та організацій. Цей аспект розглядається у декількох плоскостях, включаючи функцію держави у забезпеченні правопорядку, діяльність органів публічної влади та посадових осіб, які здійснюють правотворчу і правозастосовну діяльність, включаючи контрольно-наглядову функцію, а також застосування адміністративних заходів у відношенні порушників.
Органи адміністративно-правової охорони є специфічним видом правоохоронних установ, які мають у своїй компетенції або безпосередньо правоохоронні функції, або функції контролю та нагляду.
1.3. Сутність та роль національної безпеки як об’єкта державного управління
Концепт «національна безпека» має важливе місце в глобальній політиці та суспільних дискусіях і визначається офіційно як захист людини, суспільства і держави від зовнішніх та внутрішніх загроз. Ця концепція має на меті забезпечити захист конституційних прав, підтримку гідного рівня життя та збереження суверенітету та територіальної цілісності.
Багато дослідників виявляють інтерес до модернізації поняття безпеки, адаптуючи його до сучасних умов для кращого відповідності вимогам захисту та забезпечення безпеки суспільства. Однак проста заміна застарілих уявлень новими не завжди дає змогу вирішити основні проблеми. Розуміння сучасних обставин та тенденцій є важливим для ефективного розвитку концепції національної безпеки.
У сучасній науковій літературі визначення безпеки включає в себе результати взаємодії внутрішньої та зовнішньої політики окремих держав та світової спільноти з урахуванням різноманітної динаміки міжнародних відносин [21].
У висновках соціологів відзначається, що поняття «національна безпека» охоплює не лише фізичний захист та стійкість державних структур, але й розглядається як стан системи, що забезпечує соціальну взаємодію між окремими особами та установами, як в межах країни, так і на міжнародному рівні. Ця концепція передбачає здатність системи захищати та забезпечувати життєво важливі інтереси суспільства від внутрішніх і зовнішніх загроз шляхом досягнення балансу між інтересами кожного суб’єкта відносин і шляхом оптимальної оцінки цих інтересів порівняно з іншими учасниками [19, с. 61].
Раніше концепція національної безпеки широко враховувала як зовнішні, так і внутрішні аспекти безпеки держави та суспільства, включаючи загрози природного характеру. Така класифікація відповідала системі, що застосовується в Сполучених Штатах. Проте, термін «національна безпека» переважно асоціювався з зовнішньою безпекою, ігноруючи важливість внутрішньої стабільності в межах країни.
Забезпечення безпеки нації вимагає прийняття конкретних заходів як з боку держави, так і суспільства з метою створення безпечних умов для життя. Збереження суверенітету та сталий розвиток є невід’ємними елементами національної безпеки, оскільки вона спрямована на захист життєво важливих інтересів і гарантує вчасну ідентифікацію, запобігання та подолання як існуючих, так і потенційних загроз національним інтересам [3].
Безпека нації необхідна для забезпечення захисту та стабільності країни як внутрішньо, так і зовнішньо. Це включає широкий спектр заходів, які охоплюють різні сфери діяльності, включаючи політику, економіку, екологію, військові питання, суспільство та право. Головною метою стратегії оборони України є створення умов для запобігання можливому військовому конфлікту та ефективного протистояння будь-якій формі агресії проти нації, незалежно від умов. Цей підхід базується на готовності Збройних Сил України, стійкості економіки, населення та території, відповідно до встановленої військової доктрини та законодавчих актів [15].
Правову базу, що стосується національної безпеки в Україні, формують Конституція, закони країни та міжнародні договори, прийняті згідно з національним законодавством. Президент України має обов'язок розробляти та затверджувати стратегію національної безпеки, військову доктрину та інші важливі стратегічні документи, які визначають напрямки військового розвитку та дії органів влади для виявлення, запобігання та нейтралізації загроз національним інтересам. Ці документи, зокрема стратегія національної безпеки та військова доктрина, є обов'язковими та визначають основу для реалізації політики національної безпеки держави [25].
Центральне поняття національної безпеки включає в себе захист особистості, суспільства та держави. Аналізуючи ці основні складові, можна ідентифікувати ключові аспекти національної безпеки та встановити конкретні критерії для забезпечення безпеки кожного з них (рис.1.3).
Рис.1.3. Критерії для забезпечення національної безпеки [19]
Концепція національної безпеки акцентує на важливому положенні держави, яка виступає як суб'єкт політичних та громадських процесів, що сприяють соціальному розвитку. Це свідчить про те, що збереження національного суверенітету залишається ключовим елементом політичної організації, а роль національної держави продовжує бути важливою в міжнародних відносинах [19].
Концепція безпеки може бути логічно визначена як здатність задовольняти основні потреби для виживання, розвитку та продовження існування суспільства за умови мінімізації потенційних ризиків для його фундаментальних принципів. У цьому контексті основні принципи стосуються території проживання індивідів та формуваного способу життя, тоді як ризики включають як рівень небезпеки, так і очікувану величину конкретної шкоди [9]. Отже, реалізація державних заходів з забезпечення національної безпеки охоплює практично всі аспекти суспільних і державних справ.
Формування державної політики України щодо національної безпеки ґрунтується на ключових засадах, які відіграють вирішальну роль у її формуванні (рис.1.4).
Рис.1.4. Ключові засади державної політики України щодо національної безпеки [11]
Головним інструментом для втілення державної стратегії забезпечення національної безпеки є розвиток сектору безпеки та оборони.
З метою забезпечення безпеки та процвітання суспільства та підтримки стійких міжнародних відносин державна політика щодо національної безпеки має бути реалізована у вдумливий та стратегічно підсилений спосіб.
На міжнародному рівні здійснюється запобігання будь-яким формам загроз національній безпеці. У цей же час держава, як суб'єкт безпеки, виконує свої функції у цій сфері через дії законодавчої, виконавчої та судової влади [15].
Отже, можна зробити висновок, що розуміння та природа національної безпеки піддаються постійним змінам під впливом різних факторів сучасних обставин. Таким чином, ми можемо з'ясувати, що національна безпека включає комплекс політичних заходів, як внутрішніх, так і зовнішніх, спрямованих на захист і підтримку національних інтересів через застосування урядом як військових, так і невійськових методів, сприяючи тим самим сталому розвитку нації.
1 2 3