Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Харківський національний педагогічний університет
імені Г.С.Сковороди
ХРЕСТОМАТІЯ
З ІСТОРІЇ ПЕДАГОГІКИ
Навчальний посібник
для вищих педагогічних навчальних закладів України
ТОМ І
За загальною редакцією члена-кор. НАПН України,
доктора педагогічних наук, професора А.В. Троцко
2011
УДК
Рекомендовано Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів,
лист від 29.08.2011 р. № 1/11-8048
Рецензенти:
В.Г. Бутенко – доктор педагогічних наук, професор, член-кореспондент
НАПН України
Л.Ц. Ваховський – доктор педагогічних наук, професор
Н.С. Побірченко – доктор педагогічних наук, професор, член-кореспондент НАПН України
Авторський колектив
Ю.В.Бекетова – канд. пед. наук, доцент
С.В.Білецька – канд. пед. наук, доцент
В.М.Білик – канд. пед. наук, доцент
Н.О.Борисенко – канд. пед. наук, доцент
А.Г.Відченко – канд. пед. наук, професор кафедри
В.В.Ворожбіт – канд. пед. наук, доцент
С.Т.Золотухіна – доктор пед. наук, професор
О.М.Іонова – доктор пед. наук, професор
В.І.Лозова – доктор пед. наук, професор, член-кор. НАПН України
Т.П.Танько – доктор пед. наук, професор
В.М. Тихонович – канд. пед. наук, доцент
А.В.Троцко – доктор пед. наук, професор, член-кор. НАПН України
Л.А.Штефан – доктор пед. наук, професор
Н.Д. Янц – канд. пед. наук
Хрестоматія з історії педагогіки в 2-х томах / за заг. ред. член-кор. НАПН України, д. пед. наук А.В. Троцко – Харків, 2011. – 456 с.
Матеріали 1-го тому хрестоматії спрямовані на допомогу студентам, аспірантам, викладачам педагогічних навчальних закладів різного рівня акредитації у вивченні історії зарубіжної педагогічної думки. Першоджерела дозволяють студентам ознайомитися з шляхами розвитку теорії та практики навчання і виховання у різні історичні періоди, сприятимуть виробленню критичного й творчого ставлення до педагогічної спадщини минулих років, розвиватимуть уміння мислити педагогічними категоріями. У хрестоматії представлено маловідомі праці зарубіжних (Лукіана, Алкуїна, Р.Штайнера, М.Монтессорі, та інших) авторів.
© Харківський національний педагогічний університет імені Г. С. Сковороди, 2011
| | ПЕРЕДМОВА |
Одним із пріоритетних завдань, визначених Національною доктриною розвитку освіти в Україні у ХХІ столітті, є виховання гармонійно розвиненої, духовно багатої й фізично здорової особистості. Це вимагає передусім підготовки нового покоління педагогів, вихованих на кращих освітніх традиціях, глибоко обізнаних з педагогічною спадщиною всього людства. Історія педагогіки як навчальна дисципліна покликана відіграти в цьому процесі визначну роль як предмет, що сприяє виявленню об’єктивних тенденцій взаємопроникнення й взаємозбагачення національних культур, інтернаціоналізації суспільного життя, формування єдиного поля світової культури та досвіду виховання, єдиного світового освітнього простору.
Вивчення «Історії педагогіки» сприяє формуванню професійно-педагогічного світогляду, цілісної системи знань про історико-педагогічні процеси, явища, факти, дає уявлення про найважливіші педагогічні концепції минулого. Як один із провідних педагогічних курсів у системі фундаментальної підготовки майбутніх учителів «Історія педагогіки» підводить студентів до усвідомлення того, що на всіх етапах історичного розвитку школа і педагогічна думка відбивали потреби суспільного прогресу; що розвиток наукового знання впливав на теорію і практику виховання, а практика слугувала підґрунтям розвитку педагогічних теорій. У цій площині варто згадати й відоме положення: без історії немає теорії, без теорії немає практики.
Вивчення «Історії педагогіки» дозволяє студентам ознайомитися з шляхами розвитку теорії та практики виховання у різні історичні періоди, дає можливість прослідкувати ґенезу багатьох педагогічних проблем і явищ сучасності, сприяє виробленню критичного й творчого ставлення до педагогічної спадщини минулого, розвиває вміння мислити педагогічними категоріями, аналізувати, зіставляти теоретичні погляди видатних постатей національної та світової педагогічної думки, процеси та явища виховної практики різних народів у різні часи.
Порівняння освітньо-моральних традицій різних народів, з одного боку, сприяє формуванню гуманних, інтернаціональних почуттів, з другого, - активізує почуття патріотизму, усвідомлення місця й ролі свого народу у світовій педагогічній спадщині, забезпечує оволодіння кращими здобутками світової та української педагогіки, дозволяє оцінювати тенденції виховної практики різних народів у різні історичні епохи й осмислювати можливості використання кращих педагогічних надбань людства у власній практичній та пошуковій діяльності, розвивати свій творчий потенціал.
Матеріали, включені до І тому хрестоматії, розкривають розвиток світової педагогічної думки в різні історичні періоди. Укладаючи хрестоматію, автори брали до уваги виняткову роль першоджерел у формуванні педагогічної культури студентів шляхом безпосереднього ознайомлення з працями видатних зарубіжних педагогів, що сприятиме виробленню у них власної оцінки їх педагогічних концепцій, виокремленню перспективних для сьогодення педагогічних ідей, розвитку їх науково-педагогічного мислення, педагогічного світогляду, виробленню у майбутніх учителів готовності до наслідування кращих освітянських традицій.
Джерелознавча база розділу «Історія зарубіжної педагогічної думки» згрупована у п’ять підрозділів, що відповідають основним періодам розвитку педагогічної думки за рубежем («Антична педагогіка», «Педагогічні ідеї епох Середньовіччя та Відродження», «Педагогіка епохи Просвітництва», «Педагогічна думка в країнах Західної Європи у ХІХ столітті», «Зарубіжна реформаторська педагогічна думка кінця ХІХ - першої половини ХХ століття»).
При відборі матеріалів автори керувалися програмою з історії педагогіки для педагогічних університетів (інститутів), тому їх доцільно використовувати студентам у роботі над засвоєнням змісту лекцій, у процесі самостійної роботи з підготовки до семінарських занять, при написанні рефератів, курсових і дипломних робіт, при виконанні науково-дослідних завдань з історії педагогіки за кредитно-модульною системою навчання.
| Розділ 1 | ІСТОРІЯ ЗАРУБІЖНОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ДУМКИ |
АНТИЧНА ПЕДАГОГІКА
КСЕНОФОНТ АФІНСЬКИЙ
(430/444 р. до н.е. – не раніше 356 р. до н.е.)
Батьком Ксенофонта був заможний афінянин Грілл, ймовірно з вершницького стану. Оскільки перша половина життя пройшла під час Пелопоннеської війни (431-404 до н.е.), то припускають, що по досягненні повноліття він мав брати у ній участь, де, ймовірно, і набув необхідний військовий досвід, який знадобився йому під час походу Кира. Існують перекази, що Ксенофонт брав участь у битві при Делії, а також, що був взятий в полон в якійсь битві з беотійцями і в полоні слухав бесіди софістаПродіка. Але єдиним достовірним свідченням з першої половини життя (до 401 до н.е.) є знайомство з Сократом. Залишилась легенда про їхню першу зустріч. Сократ одного разу зупинив Ксенофонта у вузькому провулку та запитав, де продаються різні харчі. Коли Ксенофонт відповів, Сократ запитав його знову, де люди стають доброчесними. Ксенофонт не знав, що відповісти. Тоді Сократ сказав: «В такому разі, йди зі мною і навчайся».
З 395 до н. е. Ксенофонт зближується зі спартанським царем Агесілаєм, і той став для історика найулюбленішим героєм. Разом з Агесілаєм Ксенофонт повернувся до Греції, де взяв участь у битві при Коронеї (394 до н. е.) на боці спартанців. Оскільки противниками були фіванці, союзники афінян, тим самим він відрізав собі шлях на батьківщину, де його заочно осудили на вигнання. Під час Коринфської війни (394-387 до н.е.) Ксенофонт супроводжував Агесілая в походах.
Ксенофонт жив у Коринфі до самої смерті – не раніше 356 до н. е.
Збереглися майже всі праці Ксенофонта, які перерахував Діоген Лаертський. Твори Ксенофонта відрізняються простотою мови і ясністю викладу. Цикл сократичних творів був написаний Ксенофонтом з метою реабілітувати Сократа в суспільній думці і довести, що він був страчений несправедливо. Ксенофонт зобразив Сократа насамперед як учителя моралі, ігноруючи відсторонені філософські міркування (головна відмітна риса двох версій образу Сократа), а головне, наслідував створеному Антісфеном образу Сократа у своїх Спогадах, описуючи Сократа власником трьох характерних антісфенівських чеснот – «помірності», «витривалості» і «самодостатності».
Друга значна частина філософських інтересів Ксенофонта – соціальне життя, де у нього помітна постійна прихильність до аристократичного способу мислення, культ сильної особистості та ідеального володаря (ідеалізація Кира, спартанського царя Агесілая, сіракузького тирана Гієрона).
Дидактичні твори: «Про їзду верхи» (Peri hippikes); «Гіппархік» (Проводир кінноти, Hipparchikos) – поради з удосконалення афінської кавалерії; «Кінегетик» (Про полювання, Kynegetikos, автентичність оспорюється).
СПОГАДИ ПРО СОКРАТА
«Спогади про Сократа» в 4 книгах (по прадавній термінології) написані Ксенофонтом з метою реабілітувати Сократа в суспільній думці й довести, що він страчений несправедливо. Цієї апологетичної мети Ксенофонт намагається досягти двома способами: негативним і позитивним. Як звичайно буває в судових мовленнях, так і в цьому творі Ксенофонт спершу доводить неспроможність обвинувачень, пред’явлених Сократу противною стороною, начебто він був шкідливою для держави людиною, а потім наводить факти з життя й навчання Сократа, що свідчать про те, що він був корисним членом суспільства. Перша частина, – власне захист, – дуже коротка: вона полягає у двох перших розділах першої книги; усю іншу частину твору, починаючи із третього розділу першої книги, займає друга частина, у якій викладаються переважно бесіди Сократа з різними особами на різні теми. Через те, що ця друга частина в багато разів більше першої, увесь твір названий в оригіналі «Άπομνεμονεύματα», що буквально значить «оповідання по пам’яті про гідні згадування речей»; може бути, ця назва дана навіть не автором, а ким-небудь у більш пізні часи.
Бесіди Сократа викладені Ксенофонтом не в систематичному порядку, тобто не представляють собою систематичного зводу навчання Сократа; але угруповані за темами. З 1.3 до 2.1 трактуються переважно теми про благочестя, стриманість. З 2.2 до
1.10 мова йде про дяку й обов’язки стосовно рідних і друзів. Таким чином, перші дві книги присвячені темам про чесноти й обов’язки людей. В III книзі наведені бесіди Сократа з різними особами про їхні заняття, ремесла, мистецтва (військова справа, державне керування, визначення понять у діалектику, живопис, скульптура, мистецтво любові) і про деякі випадки у практичному житті (наприклад, про неотримання відповіді на вітання, про недотримання гарного тону за обідом). В IV книзі (за винятком глави 4, що містить розмову Сократа із софістом Гіппієм про справедливість) представлений образ дій Сократа стосовно різного роду юнаків.
В останній главі IV книги – висновок, що резюмує всі властивості
Сократа.
Порядок бесід, як я сказав, не можна назвати систематичним. Але в сумі виходить досить цільний нарис філософії Сократа. Ми бачимо, що він був зайнятий винятково моральною філософією, етикою, і в «Спогадах» дані відповіді на всі головні питання етики. Прадавні ділили етику на три частини: 1) вчення про блага й про вище благо, 2) вчення про чесноти, 3) вчення про обов’язки.
I. Благо, до якого прагне людина, по вченню Сократа в Ксенофонта, є корисне; а корисне – те, що служить до досягнення мети (IV 6, 9). Тому немає абсолютного блага, а є тільки благо відносне, – корисне до того, для чого воно корисне. Таким чином, що для одного корисне, для іншого може бути шкідливе. Вища мета, до якої слід прагнути, є щастя життя. Отже, благо є те, що корисне для досягнення цієї вищої мети, щастя життя, і вище благо є щастя життя. Але це щастя полягає не в зовнішніх благах, а в таких благах, які людина здобуває собі працею, діяльністю. Тілесне здоров’я становить також частку щастя, тому що без нього не може бути духовного здоров’я. Чим менше людина залежить від зовнішніх предметів, тим більше вона подібна божеству.
Блага, сума яких становить вище благо, тобто щастя життя, згадуються наступні:
1) Гарне здоров’я й тілесні сили, тому що вони сприяють моральному життю. Треба займатися гімнастичними вправами, тому що вони зміцнюють не тільки тіло, але й душу (III 12).
2) Духовне здоров’я, розумові здатності й усі здатності душі (III 12, 6).
3) Мистецтва й науки, тому що вони корисні для гарного й щасливого життя; однак займатися ними треба лише до тієї межі, поки вони корисні для життя, а заняття предметами, далекими від життя й схованими від очей людини, пошук їх і відволікають нас від
вивчення корисних речей (IV 7).
4) Дружба – цінне й корисне благо. Але вона може бути тільки між гарними людьми. Вона виникає в нас від замилування чеснотою іншого; це замилування вселяє нам доброзичливість і старання прив’язати до себе друга благодіяннями різного роду. Основа дружби – правдивість. Тому короткий і вірний шлях до дружби – намагатися бути такими, якими ми прагнемо видатися другові (II 4; 5; 6).
5) Згода між батьками, дітьми й братами, тому що вони створені божеством для взаємної допомоги (II 2; 3).
6) Цивільна громада або держава, тому що забезпечує всім громадянам великі вигоди (III 7).
II. Для досягнення благ, на яких ґрунтується щастя, ми повинні прикрашати душу чеснотою, тобто такою силою, за допомогою якої ми можемо засвоїти собі блага, що дають щастя. Щоб уявити образ чесноти, прадавні філософи розкладали чесноту на чотири головні частини (основні чесноти): мудрість, хоробрість, справедливість, стриманість (або самовладання). Сократ ухвалював тільки три основні чесноти: стриманість (або самовладання), хоробрість і справедливість, а мудрість він не вважав за окрему чесноту. Мудрість, тобто знання, як розрізняти гарне або дурне (або, по Сократу, корисне й шкідливе) і як перше застосовувати, а другого уникати, він ототожнював із чеснотою взагалі, так що хоробрість, справедливість і стриманість (самовладання) суть тільки частини мудрості (III 9, 1-5). Тому мудрий – той, хто пізнав гарне (корисне) і згідно із цим направляє життя, тому що, хто пізнав гарне (корисне), той буде завжди робити те, що перебуває згідно з гарним (корисним). Що відбувається доброчесно, тобто стримано, справедливо й хоробро, те добре й корисне; що протилежне чесноті, – погано й шкідливо. Хто пізнав чесноти, буде діяти доброчесно; хто не пізнав їх, той, якби навіть і прагнув, не може діяти доброчесно. Таким чином, знання (гарного й поганого) і дія (гарне або погане) нероздільні (III 9, 5).
1. Помірність Сократ називав основою чесноти. Вона полягає в приборканні страстей і підпорядкуванні їх розуму. Без неї ми не можемо робити нічого гарного й давати користь і задоволення собі й іншим. Завдяки їй ми з радістю беремося за працю. Без праці боги не дають нам нічого гарного. У всякім положенні вона дає нам вибирати найкраще й робить нас здатними до діяльності (I 5; II 1; IV 5).
2. Хоробрість є знання, як справлятися з небезпеками розумно й безстрашно. Тільки того слід уважати хоробрим, хто знає небезпеки й уміє в них діяти, як слід (IV 6, 10-11).
3. Справедливість є знання, як дотримувати законів, що існують у людей. Є два роди законів: писані й неписані. Дотримання писаних законів є основою благоденства держави (IV 6, 5-6; IV 4, 10-18; IV 2, 13-19). Неписані закони – ті, які дані самими богами людському роду й дотримуються у всіх країнах однаково (IV 4, 19-24).
III. Обов’язок є закон, якому ми повинні підпорядковуватися в житті. Але цей закон повинен бути згідно із вченням про вище благо. Тому що, за Сократом, гарне й корисне – те саме, то закон пропонує нам обов’язок при всякій дії керуватися тим, що ми вважаємо найбільш корисним (IV 2, 14-17). Зіставлення найголовніших обов’язків перебуває в II 1, 28. Через неміцність благ у людському житті, треба прагнути мати якнайменше потреб (IV 2, 34; I 6, 10). Якщо людський розум занадто слабий, щоб зрозуміти, що треба робити, слід пізнавати це від богів за допомогою гадань. Що боги існують, панують над миром і опікуються про рід людський, про це свідчать порядок миру, обладнання людського організму й інші факти. Ми повинні тому шанувати богів і, якщо будемо це робити, то можемо бути певні, що вони готові надавати нам допомогу в справах, схованих від людського розуму (I 4; IV 3).
Текст друкується за: «Анабасис» (пер. С. Ошерова) / Историки Греции. – М.: Наука, 1976.[Електронний ресурс]:
http://ancientrome.ru/antlitr/ksenoph/index.htm
РОЗМОВА З ЛАМПРОКЛОМ ПРО ВДЯЧНІСТЬ
БАТЬКАМ
(1) Сократ, помітивши одного разу, що його старший син Лампрокл гнівається на матір, запитав його:
- Скажи мені, синок, чи знаєш ти, що деяких людей називають невдячними?
- Звичайно, – відповідав парубок.
- Так чи помітив ти, за які вчинки людям дають цю назву?
- Так, – відповідав він, – хто одержав благодіяння й може відплатити за нього дякою, але не платить, тих називають невдячними.
- Виходить, по-твоєму, невдячних зараховують до несправедливих?
- Так, – відповідав він.
(2) – А чи задавав ти собі коли таке питання: як продаж друзів у рабство вважається справою несправедливою, а ворогів – слушною, чи не так і невдячність друзям – справа несправедлива, а ворогам – слушна?
- Звичайно, запитував, – відповідав він, – і мені видається навіть, хто одержить благодіяння чи від друга, або від ворога, і не намагається платити дякою, та людина несправедлива.
(3) – Якщо це так, то невдячність буде, так би мовити, несправедливістю без усякої домішки?
Лампрокл погодився.
- У такому випадку людина буде тим більше несправедлива, чим більші благодіяння вона одержує і не платить за них дякою?
Лампрокл погодився й із цим.
- Так хто ж і від кого, – продовжував Сократ, – одержує більші благодіяння, як не діти від батьків? Їм, яких не було колись, батьки дали буття, дали їм можливість побачити стільки прекрасного й зробили їх власниками стількох благ, – усього того, що боги надають людям; ці блага видадуться нам дорожче всього на світі, – настільки, що ми найбільше боїмося розлучитися з ними; та й держави за найтяжкі злочини призначили смертну кару, керуючись тим, що немає страшніше зла, яке могло б утримати людей від злочинів.
(4) І, звичайно, ти далекий від думки, що люди роблять дітей заради любовних насолод: тими, що можуть позбавити людину від цієї пристрасті, повні вулиці, повні публічні будинки. Як усім відомо, ми й те ще ухвалюємо міркування, від яких жінок можуть народитися в нас найкращі діти; із цими жінками ми й вступаємо в єдність для народження дітей.
(5) При цьому чоловік обирає жінку, яка буде в разом з ним народжувати дітей, і для майбутніх дітей заздалегідь готує усе, що, на його думку, знадобиться їм у житті, і по змозі – у більшій кількості. А жінка після зачаття не тільки носить цей тягар з обтяженням для себе й з небезпекою для життя, приділяючи дитині їжу, якою сама харчується, але й по закінченню носіння, з більшим стражданням народивши дитину, годує її й піклується про неї, хоча ще не бачила від неї ніякого добра; і хоча дитина не усвідомлює, від кого вона одержує добро, і не може виразити свої потреби, але вона сама намагається задовольняти її бажання; довгий час жінка годує її, і вдень, і вночі, несучи працю й не знаючи, яку одержить за це дяку.
(6) Але недостатньо тільки вигодувати дітей: коли батьки знаходять, що діти вже в стані чомусь вчитися, вони повідомляють їм відомості, корисні в житті, якими самі володіють; а якщо, думають вони, інший більш здатний навчити дітей, то посилають їх до нього, не шкодуючи витрат, і всіляко опікуються, щоб з дітей вийшли кращі люди.
(7) У відповідь на це парубок сказав:
- Хоч вона й зробила все це й інше, у багато разів більше, але, правда, ніхто не міг би винести її важкого характеру.
Тоді Сократ сказав:
- Що ж, по-твоєму, сутужніше виносити, – лютість звіра або матері?
- Я думаю, – відповідав Лампрокл, – матері, принаймні такої.
- Так хіба вона коли заподіяла тобі якийсь біль, – вкусила тебе або брикнула, начебто того, як це багатьом трапляється витримати від тварин?
(8) – Ні, але, клянуся Зевсом, вона говорить такі речі, що я готовий усе життя віддати, тільки б цього не чути.
- А ти, – заперечив Сократ, – мало, думаєш, чинив їй турбот і лементом і вчинками, і вдень, і вночі, вередуючи з дитинства, мало горя було під час хвороби?
- Однак, – відповідав він, – я ніколи не говорив їй і не робив нічого такого, від чого їй стало б соромно.
(9) – Що ж? – сказав Сократ. – Хіба, думаєш, тобі важче слухати її слова, ніж акторам, коли вони в трагедіях говорять один одному неприємні речі?
- Ні, я думаю, вони байдуже до цього ставляться, тому що бачать, що хто свариться, свариться не з метою зробити неприємність і, хто загрожує, загрожує не з метою заподіяти яке зло.
- А ти прекрасно розумієш, що коли мати говорить тобі щось, то в неї немає на розумі ніякого зла, а, навпаки, вона бажає тобі добра, як нікому іншому, і все-таки гніваєшся на неї? Або ти припускаєш, що мати бажає тобі зла?
- Звичайно, ні, – відповідав він, – цього я не думаю.
(10) Отут Сократ сказав:
- Виходить, хоч вона бажає тобі добра й під час твоєї хвороби додає всі турботи, щоб ти видужав і не бідував ні в чому необхідному, хоч вона, крім того, ретельно молить богів за тебе й виконує обітниці, ти все-таки говориш, що в неї важкий характер? Я думаю, що, якщо ти не можеш виносити такої матері, то не можеш виносити щастя.
(11) Скажи мені, – продовжував Сократ, – чи визнаєш ти необхідність поважати когось, або ти вирішив не намагатися нікому на світі подобатися й коритися, – ні полководцеві, ні іншому якому начальникові?
- Ні, клянуся Зевсом, я готовий, – відповідав Лампрокл.
(12) – Виходить, – продовжував Сократ, – ти й сусідові прагнеш подобатися, щоб він давав тобі вогню у випадку потреби й виявляв тобі сприяння в гарній справі або, у випадку якого нещастя, допомагав, як добрий сусід?
- Так, – відповідав він.
- Ну, а супутник у дорозі або на морі, або інший хто, з ким зустрінешся, – однаково для тебе, чи він стане тобі або ворогом, або ти знаходиш потрібним опікуватися й про його ставлення до тебе?
- Так, – відповідав він.
(13) – Так на них звертати увагу ти зміг, а матір, яка любить тебе понад всіх на світі, ти не знаходиш потрібним поважати? Хіба ти не знаєш, що й держава ніколи не звертає уваги на невдячність і не залучає за неї до суду, а байдуже ставиться до того, що люди за благодіяння не платять дякою; але, якщо хто не шанує батьків, того вона піддає покаранню й, як такого, що не витримав випробування, не допускає до заняття державних посад, уважаючи, що він не може з належним благочестям приносити жертви за державу, і взагалі нічого не може робити добре й справедливо? Клянуся Зевсом, якщо хто не прикрашає могил померлих батьків, і про це держава робить розслідування при випробуванні посадових осіб.
(14) Отож, сину, якщо ти розсудливий, у богів проси прощення за нешанобливість до матері, щоб вони, порахувавши тебе невдячним, не відмовили тобі у своїх благодіяннях, а людей остерігайся, щоб вони, довідавшись про твою неуважність до батьків, не стали все нехтувати тобою і щоб тобі не виявитися позбавленим друзів. Адже якщо люди вважатимуть тебе невдячним до батьків, то ніхто не буде розраховувати на дяку від тебе за своє добро.
Текст друкується за: «Анабасис» (пер. С. Ошерова) / Историки Греции. – М.: Наука, 1976.[Електронний ресурс]:
http://ancientrome.ru/antlitr/ksenoph/index.htm
ПЛАТОН(427-347 рр. до н. е.)
Відомий давньогрецький філософ, учень Сократа. Протягом декількох десятиліть займався педагогічною діяльністю в Афінах, де при гімнасії Академія заснував своєрідну школу для всіх бажаючих вивчати філософію.
Платон був ідеологом афінської аристократії, захисником рабовласницького ладу. У двох своїх найбільших творах «Держава» і «Закони» він зобразив утопічну картину ідеальної рабовласницької республіки. У цих працях, як і в багатьох своїх діалогах, вчений виклав струнку систему поглядів на сутність, завдання, зміст, організацію і методику виховання дітей верхівки рабовласницького суспільства, які в майбутньому теж повинні стати керівниками.
Держава, про яку мріяв Платон, повинна була являти собою щось на зразок комуністичної общини: філософи-керівники і воїни-захисники держави живуть за рахунок продуктів праці землеробів і ремісників, у них же самих нема ні приватної власності, ні сім’ї. Вихованням дітей цих каст, що володіють повнотою влади, на думку Платона, повинна займатись держава. Після народження діти передаються в громадські виховні будинки, де вони повинні знаходитися до 7-річного віку під наглядом спеціальних осіб. Головним засобом виховання в цей період є різноманітні ігри, розповіді казок і легенд, музика. З 7 років діти повинні відвідувати школи на зразок афінських. Характер фізичного виховання повинен наближатися до спартанського. Платон – прихильник рівності виховання хлопчиків і дівчаток.
В ідеальній державі Платона молоді люди, що досягли 20 років і виявили нахил до філософії, займаються науками і далі, щоб після 30 років взяти участь в управлінні державою. Решта після 20 років стають воїнами.
Платон в своїх працях детально зупиняється на обґрунтуванні змісту виховання і навчання. При цьому він відштовхується від свого вчення про існування світу вічних, незмінних ідей і світу, в якому ми живемо і який є тільки відображенням світу ідей. У процесі життя людини її душа згадує ті безсмертні ідеї, з якими вона зіштовхувалася до вселення в матеріальну оболонку – тіло людини.
У цьому полягає, на думку Платона, сутність пізнання, якому
повинно допомагати вивчення різних наук.
Ідеї Платона, його педагогічні погляди мали великий вплив на подальший розвиток педагогіки як науки. Цей вплив простежується майже до XX століття. У наведених нижче уривках із праць Платона подано зображення афінського виховання і зміст шкільної освіти.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 36