Ім'я файлу: семінарське заняття(цивільнимй процес)Шуляк.docx
Розширення: docx
Розмір: 28кб.
Дата: 10.05.2022
скачати
Пов'язані файли:
Самостійна робота 6 (спадкове право).docx

Національний університет біоресурсів і природокористування

Цивільний процес

Семінарське завдання до теми:

"Інші учасники цивільного процесу"

Виконала

студентка 3 курсу групи 1905

юридичного факультету

Шуляк Іванна

Київ 2022

Реферат

на тему:

Мирова угода в цивільному процесі

План

Вступ

1.Загальні положення про мирову угоду.

2.Сторони, які мають право укладати мирову угоду.

3. Оскарження ухвали про затвердження мирової угоди однією зі сторін у справі.

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Поняття мирової угоди як специфічного інституту цивільно-правового обороту є невід'ємним елементом, що характеризує цивільні правовідносини в цілому.

Актуальність теми обумовлена ​​в першу чергу тією обставиною, що результат діяльності учасників комерційного обороту в багатьох випадках залежить не тільки від їх підприємницьких здібностей, але і від ефективності захисту ними власних прав, світова угода як особливий засіб правового захисту дозволяють учасникам комерційного обороту захистити свої права з найменшими для себе втратами, у тому числі і в плані судових витрат.

Об'єктом дослідження у пропонованій роботі є інститут мирової угоди в його історичному аспекті, розкриття особливостей і значення мирової угоди у сфері правового регулювання цивільно-правових відносин.

1.Загальні положення про мирову угоду.

Загальні положення про мирову угоду врегульовані нормами гл. 5 ЦПК України.

Згідно з ч. 1 ст. 207 ЦПК України мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на підставі взаємних поступок і має стосуватися лише прав та обов’язків сторін.

Тобто, по суті, мирова угода — це угода сторін, які свідомо, самостійно досягли такого результату в спірному питанні, який влаштовує їх обох, і тому вирішили припинити судовий спір.

У мировій угоді сторони прописують досягнуті умови примирення. Звісно ж, останні мають бути пов’язані із предметом позовних вимог. Вийти за межі предмета спору ч. 1 ст. 207 ЦПК України дозволяє сторонам за умови, якщо мирова угода не порушує прав чи охоронюваних законом інтересів третіх осіб.

Звернемо увагу на те, що мирова угода, на відміну від визнання позову або відмови від позову, полягає у тому, що волю на її укладення виражають обидві сторони (позивач і відповідач); обидві сторони заявляють про затвердження мирової угоди суду.

Цивільно-правовий спір може бути припинений мировою угодою на будь-якій стадії судового процесу: в суді першої інстанції, судах апеляційної та касаційної інстанцій. Мирова угода може бути затверджена судом в процесі виконання рішення (ч. 7 ст. 49 ЦПК України, ст. 434 ЦПК України).

2.Сторони, які мають право укладати мирову угоду.

Укласти мирову угоду можуть сторони: позивач, відповідач, а також треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, оскільки користуються правами та несуть обов’язки позивача (ст. 49, ч. 3 ст. 52 ЦПК України).

Право на укладення мирової угоди має представник сторони, якщо таке повноваження спеціально передбачено у виданій йому довіреності або ордері (якщо представником виступає адвокат) (ст. 64 ЦПК України).

Про укладення мирової угоди сторони повідомляють суд шляхом подання спільної письмової заяви. На підставі цієї заяви суд розглядає питання щодо затвердження мирової угоди.

До ухвалення судового рішення у зв’язку з укладенням сторонами мирової угоди суд роз’яснює сторонам наслідки такого рішення, перевіряє, чи не обмежені представники сторін вчинити відповідні дії.

Укладена сторонами мирова угода затверджується ухвалою суду, в резолютивній частині якої зазначаються умови угоди. Затверджуючи мирову угоду, суд цією ж ухвалою одночасно закриває провадження у справі (ч. 3, 4 ст. 207 ЦПК України).

Якщо мирова угода укладається на стадії виконання судового рішення, то державний або приватний виконавець, який одержав письмову мирову угоду сторін, не пізніше триденного строку передає її для затвердження до суду, який видав виконавчий документ. (ч. 1 ст. 434 ЦПК України).

У силу п. 1 ч. 5 ст. 207 ЦПК України суд перевіряє, чи не суперечать умови мирової угоди закону та чи не порушують права чи охоронювані законом інтереси інших осіб, є такими, що не можуть бути виконані.

За наявності таких обставин суд відмовляє в затвердженні мирової угоди і продовжує судовий розгляд.

Як бачимо, суд, здійснивши перевірку на предмет можливості укладення мирової угоди у кожному конкретному спорі і дійшовши висновку про те, що її умовами не порушується закон та права чи інтереси інших осіб, повинен чітко прописати в резолютивній частині умови, про які домовились сторони.

Адже в силу приписів ч. 2 ст. 208 ЦПК України ухвала про затвердження мирової угоди є виконавчим документом та має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом України від 02.06.2016 № 1404-VIII «Про виконавче провадження».

У випадку встановлення порушення умовами мирової угоди закону чи прав або охоронюваних законом інтересів інших осіб суд повинен відмовляти у затверджені мирової угоди.

Те, що умови мирової угоди не суперечать вимогам закону, означає, що останні не порушують імперативних норм, установлених у законі.

Так, наприклад, якщо сторони дійшли згоди про визнання дійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна, який було укладено між ними, але не посвідчено в нотаріальному порядку, а судом при перевірці умов угоди буде встановлено, що на час укладення такої угоди відповідач не був наділений повноваженнями щодо розпорядження будівлями (не мав документально оформлених документів на будівлі, які відчужував), то визнання такого договору дійсним буде порушувати положення щодо дійсності правочину, передбачені ЦК України.

Крім того, не підлягає затвердженню судом мирова угода, якщо одну з її сторін представляє її законний представник, дії якого суперечать інтересам особи, яку він представляє (п. 2 ч. 5 ст. 207 ЦПК України).

Одразу зауважимо, що універсальної формули, яка б дозволяла суду визначати можливі порушення прав та законних інтересів третіх осіб, немає. Адже суд при розгляді питання щодо затвердження мирової угоди не встановлює фактичні обставини справи, не здійснює їх самостійний правовий аналіз, бо не розглядає справу по суті. Тому й встановити, як досягнуті сторонами умови мирової угоди можуть вплинути на третіх осіб, узагалі склад таких осіб, суд може не мати можливості.

3.Оскарження ухвали про затвердження мирової угоди однією зі сторін у справі.

Як показує судова практика, найбільше мирових угод оспорюється саме у зв’язку з порушенням інтересів третіх осіб або ж невдоволенням самими сторонами узгодженими умовами угоди.

Тому при укладенні мирової угоди у будь-якому спорі представнику ОМС необхідно на це зважати.

Ухвала суду першої інстанції про затвердження мирової угоди може бути оскаржена в апеляційному порядку з підстав порушення норм матеріального і процесуального права. Ухвала суду першої інстанції про відмову в задоволенні заяви про затвердження мирової угоди оскарженню не підлягає (ст. 353, 379 ЦПК України).

Трапляються випадки оскарження ухвали про затвердження мирової угоди однією зі сторін у справі.

Згідно з ч. 1 ст. 5 Закону примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких установлюються Законом України від 02.06.2016 № 1403-VIII «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів». Приватні виконавці працюють ефективніше: швидше, більш дієво та оперативно. Пояснюється це просто — вони отримують винагороду за виконану роботу, а державний виконавець — заробітну плату. Тому якщо чинним законодавством не встановлено обмеження на звернення до приватного виконавця, слід розглянути таку можливість.

Приватні виконавці не можуть здійснювати примусове виконання таких рішень:

  • рішень про відібрання і передання дитини, встановлення побачення з нею або усунення перешкод у побаченні з дитиною

  • рішень, за якими боржником є держава, державні органи, Національний банк України, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, державні та комунальні підприємства, установи, організації, юридичні особи, частка держави у статутному капіталі яких перевищує 25 відсотків, та/або які фінансуються виключно за кошти державного або місцевого бюджету

  • рішень, за якими боржником є юридична особа, примусова реалізація майна якої заборонена відповідно до закону

  • рішень, за якими стягувачами є держава, державні органи

  • рішень адміністративних судів та рішень Європейського суду з прав людини

  • рішень, які передбачають вчинення дій щодо майна державної чи комунальної власності

  • рішень про виселення та вселення фізичних осіб

  • рішень, за якими боржниками є діти або фізичні особи, які визнані недієздатними чи цивільна дієздатність яких обмежена

  • рішень про конфіскацію майна

  • рішень, виконання яких віднесено цим Законом безпосередньо до повноважень інших органів, які не є органами примусового виконання (наприклад, Державної казначейської служби)

  • інших випадків, передбачених цим Законом та Законом про органи примусового виконання

Право вибору пред’явлення виконавчого документа для примусового виконання до органу державної виконавчої служби або до приватного виконавця належить стягувачу.

Статтею 10 Закону встановлено, що заходами примусового виконання рішень є:

  • звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об’єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами

  • звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника

  • вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні

  • заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов’язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем

  • інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 18 Закону виконавець зобов’язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Пунктом 1 ч. 1 ст. 26 Закону встановлено, що виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у ст. 3 цього Закону, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

Одразу на стадії відкриття виконавчого провадження слід зробити максимум, аби показати виконавцю можливості для пошуку та реалізації майна боржника. Нагадаю, що згідно зі змінами до чинного законодавства стягувач разом із заявою про відкриття провадження може вказати джерела доходу боржника та все відоме йому майно, на яке може бути звернено стягнення. Добре, якщо до цього часу боржник ще фіктивно не продав чи не подарував таке майно.

У заяві про примусове виконання рішення стягувач має право зазначити відомості, що ідентифікують боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню рішення (рахунок боржника, місце роботи чи отримання ним інших доходів, конкретне майно боржника та його місцезнаходження тощо), рахунки в банківських установах для отримання ним коштів, стягнутих з боржника, а також зазначає суму, яка частково сплачена боржником за виконавчим документом, за наявності часткової сплати (ч. 3 ст. 26 Закону).

Доречно пам’ятати про обов’язки виконавця та використовувати цю інформацію на свою користь. Так, виконавець зобов’язаний:

  • здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом

  • надавати сторонам виконавчого провадження, їхнім представникам та прокурору як учаснику виконавчого провадження можливість ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження

  • розглядати в установлені законом строки заяви сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхні клопотання

  • заявляти в установленому порядку про самовідвід за наявності обставин, передбачених цим Законом

  • роз’яснювати сторонам та іншим учасникам виконавчого провадження їхні права та обов’язки

Частиною 1 ст. 48 Закону встановлено, що звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації.

У разі звернення стягнення на об’єкт нерухомого майна виконавець здійснює в установленому законом порядку заходи щодо з’ясування належності майна боржнику на праві власності, а також перевірки, чи перебуває це майно під арештом (ч. 3, 4 ст. 50 Закону).

Після документального підтвердження належності боржнику на праві власності об’єкта нерухомого майна виконавець накладає на нього арешт та вносить відомості про такий арешт до відповідного реєстру у встановленому законодавством порядку. Про накладення арешту на об’єкт нерухомого майна, заставлене третім особам, виконавець невідкладно повідомляє таким особам.

У разі якщо право власності на нерухоме майно боржника не зареєстровано в установленому законом порядку, виконавець звертається до суду із заявою про вирішення питання про звернення стягнення на таке майно.

Відповідно до ч. 10 ст. 440 ЦПК України питання про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку, під час виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішуються судом за поданням державного виконавця, приватного виконавця.

Якщо буде виявлено, що право власності на будівлю (наприклад, успадковану) не зареєстровано за боржником в установленому законом порядку (тобто спадщина відкрита, у фактичне володіння спадкоємець вступив, проте реєстрацію цього права відкладає), — це є перешкодою до виконання судового рішення.

Виконавець також може звернути стягнення на майно, яке перебуває у спільній власності, але не зареєстроване за боржником. Наприклад, майно, набуте за час шлюбу, але зареєстроване лише на одного з подружжя. Важливо — згідно з останньою судовою позицією ВС діє презумпція спільності права власності подружжя, що не вимагає окремого звернення для встановлення цього факту.

Тому виконавець має право та зобов’язаний звернути стягнення на частку у праві спільної сумісної власності з урахуванням засад рівності часток подружжя у спільній сумісній власності, що передбачені приписами ст. 70 СК України.

При цьому звертаємо увагу, що чинним законодавством не передбачено, що звернення стягнення на об’єкти нерухомого майна здійснюються лише у разі відсутності у боржника достатніх коштів чи рухомого майна, оскільки виконавець під час проведення виконавчих дій має звернути стягнення на усе майно, що зазначене у виконавчому документі, і порядок звернення стягнення у цьому випадку значення немає.

Висновок

Таким чином, мирова угода виступає як взаємна цивільно-правову угода (світову угоду) сторін судового процесу (або процедури виконання), яка вступає в дію після її затвердження судом і породжує для її учасників цивільно-правові наслідки.

Мирова угода як вид процесуального угоди має ряд особливостей. Дії сторін щодо укладення мирової угоди завжди оформляються єдиним документом. Волевиявлення сторін мають характер не тільки узгоджених, але і одночасних.

Мирова угода як процесуальну угоду має матеріальне підгрунтя. Їм для судового мирової угоди є цивільно-правова угода між його учасниками, або іншу угоду про матеріальні права та обов'язки сторін. Тепер, ми знаємо, що волевиявлення учасників мирової угоди направлено на виникнення процесуальних наслідків, які передбачені законом для учасників мирової угоди, затвердженої судом.

Список використаної літератури

1.Цивільний процесуальний кодекс України, https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1618-15#Text

2. Закон України «Про виконавче провадження», 02.06.2016 № 1404-VIII, https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1404-19#Text

3. Закон України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», від 02.06.2016 № 1403-VIII https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1403-19#Text
скачати

© Усі права захищені
написати до нас