МИНУЛЕ ТА МАЙБУТНЄ МОВ СВІТУ
ЗМІСТ
1 Історія та розвиток слов'янських мов
1.1.Східнослов'янські мови
1.1.1. Російська мова. Її розвиток, поширення та майбутнє
1.1.2. Українська мова. Її розвиток, поширення та майбутнє
1.2. Західнослов'янські мови
1.2.1. Польська мова. ЇЇ минуле та розвиток
1.2.2. Чеська мова. Її минуле та розвиток
1.3. Південнослов'янські мови
1.3.1. Болгарська мова. Її розвиток та минуле
1.3.2. Хорватська мова. Її розвиток та минуле
2 Історія та розвиток романських мов
2.1. Розвиток Французької мови та її минуле
3 Історія та розвиток германських мов
3.1. Історія англійської мови та її розвиток
4 Історія розвитку мови мого краю
ВСТУП
Заговори, щоб я тебе побачив.
Сократ
Ще здавна люди намагались комунікувати. Першою міжплемінною мовою, якою стародавні люди могли спочатку користуватися, найімовірніше була система міміки, звуків, і поз тіла, вироблена ще в той період, коли людина вела примітивний дикий спосіб життя. Ця система, зараз передається у спадок з покоління в покоління.
У наш час мовна тема дуже поширена, адже світ все більше поринає у діалектах. Вважається, що у світі існує майже 7 000 мов. Одні мови все частіше витісняють інші. Виникають суперечки, конфлікти, щодо визнання мов світом. Мови змішуються, й вірогідно вже скоро декілька з відомих нам мов можуть зникнути з нашої планети.
Мовні проблеми у різних країнах вирішуються по різному. Наприклад, у Польщі сейм ухвалив такий документ, що чуже слово в польській мові може бути лише тоді, коли 30 вчених лінгвістів-поляків скажуть, що так, немає відповідника в польські мові, тоді запроваджується. А в Чехії немає слова комп’ютер, а є “почитач”, є “печатка” замість принтера і так далі. Так чехи дбають про свою мову. А китайські комуністи, коли Гонконг став китайським, впродовж доби замінили вивіски з англійської мови на китайську і прийняли ухвалу, що впродовж року всі мають вивчити китайську мову, хто її не знав, і навіть спілкуватися. А ні, то можуть сісти на три роки до в’язниці.
У Франції наприкінці XV11I ст. «ше цілих шість мільйонів французів (із 25 мільйонів) не знали французької мови і приблизно стільки само не могли вести зв'язної розмови (до цього числа входили 4—5 мільйонів нефранцузів)», тобто половина населення не володіла мовою своєї країни. Проте завдяки послідовній мовній політиці держави, яка залучила до цієї справи такі чинники, як військова повинність, освіта, видання книг і особливо газет та журналів, зрозуміло, французькою мовою, державні чиновники, які мусили вживати мову держави, — французька мова протягом XIX ст. утвердилася як єдина на всій території держави й у всіх сферах суспільного життя.
Коли Італія 1861 р. здобула незалежність, італійська мова ледь животіла: з понад 25 млн. населення Італії тільки 600 тис. (приблизно 2,4 %) володіли італійською мовою. Причому з тих 600 тис. переважна більшість, 400 тис, була зосереджена в Тоскані й тільки 70 тис. — у столиці країни Римі. «Італію створено, тепер треба створити італійців», — робить висновок один із керівників національно-визвольної боротьби.
В Індонезії, де налічується понад 200 млн. населення, є більше 300 мов та близько 1 000 діалектів. Понад 300 років ця країна перебувала під владою Голландії. Метрополія, бажаючи увіковічити своє колоніальне панування, докладала всіх зусиль, аби накинути індонезійському суспільству голландську мову. «Якщо ми хочемо досягти єдності Нідерландської Індії (Індонезії), — заявляв один із голландських діячів, — ми повинні зробити мовою єдності мову, яка представляла б міжнародну культуру: у нашому випадку такою мовою є голландська». Усе викладання в школах велося голландською мовою. «Голландська стала мовою, якою я думав», — писав перший президент незалежної Індонезії Сукарно. Тим часом індонезійці, скидаючи колоніальне ярмо, відкинули й нав'язану їм чужу їхньому менталітетові мову.
Майже за двадцять років до проголошення незалежності індонезійська молодь висунула гасло: «Єдина батьківщина — Індонезія, єдина нація — індонезійська, єдина мова — індонезійська». 1 цей курс успішно проводиться в незалежній Індонезії за широкої підтримки представників різних етносів. Державною мовою є індонезійська. Починаючи від четвертого класу початкової школи й у середній школі (разом дев'ять років) усі предмети викладаються лише індонезійською мовою. І саме вона є одним із навчальних предметів у школі від першого класу до останнього.
У вищих навчальних закладах викладання ведеться теж індонезійською мовою, іноді лекції можуть читатися англійською (вживання голландської мови — мови колишньої метрополії — заборонено).
Більшість нових держав Азії та Африки, національний склад яких дуже неоднорідний, оголосили й конституційно закріпили офіційною або державною якусь одну мову. Наприклад, Танзанія, де 12 млн. населення і понад 100 мов, єдиною національною мовою країни проголосила мову суахілі. Ця мова вживається в усіх державних установах. Нею проводиться навчання в школі, а обов'язковою умовою для одержання диплома про закінчення середньої школи є досконале володіння нею.
Якщо багатонаціональна Індія з необхідності і визнала англійську мову як офіційну, поряд із мовою гінді, то її використанню в такому статусі встановлено певний термін. Як слушно зауважує індійський вчений, «хоч англійська мова і є рідною для деякої частини населення, вона залишається іноземною мовою не тільки тому, шо ця частина населення становить мікроскопічну меншість, а головним чином тому, шо збагачення англійської мови на різних рівнях її структури — семантичному, морфологічному, лексичному, синтаксичному, стилістичному — іде із чужих джерел». Надання мові іншої країни статусу державної означає приректи свій народ на постійну другорядність, меншовартість і, врешті-решт, духовну залежність. Тому-то індійська держава докладає значних зусиль, шоб утвердити одну, спільну для всього індійського суспільства, мову (за одночасного збереження регіональних мов).
Мета: Визначити майбутнє Слов'янських, Романських, Германських мов, за спостереженнями про їх розвиток у минулому. Дізнатися про вплив різних мов на культуру країн у яких вони поширені, спрогнозувати карту поширення мов по світу.
У цьому досліджені поставлено завдання: визначити які мови зникнуть ближнім часом, причини їх зникнення, та яким чином можна вберегти мову від повного зникнення.
РОЗДІЛ 1
ІСТОРІЯ ТА РОЗВИТТОК СЛОВ’ЯНСЬКИХ МОВ
Українська, Російська, Польська, Чеська, Болгарська, Хорватська, Білоруська мови- усі вони чимось схожі і пов’язані. Всі више перелічені мови- слов’янські.
Слов’нські мови- мови індоєвропейської групи, що походять від праслов’янської мови. Носіями цієї мови мови вважалось населення східної та центральної Європи.
За сучасними спостереженнями, праслов'янська мова з’явилася в І тисячолітті до нашої ери. Є не розв’язане питання, чи походить праслов'янська мова безпосередньо з праіндоєвропейської, чи вона відгалузилася пізніше від прабалтослов'янської мови. Це питання виникає через незвичайну схожість балтійських і слов'янських мов між собою на лексичному, морфологічному і граматичному рівнях. Через це, А. Шлейхер затвердив постулат про існування у минулому прабалтослов'янської мови, яка зпотім розпалася на прабалтійську й праслов'янську галузі. Його думки дотримувались і К. Бругманн, П. Ф. Фортунатов, О. О. Шахматов, Є. Курилович, А. Ваян, Я. Отрембський, В. Георгієв та ін.. Польський мовознавець Я. М. Розвадовський запропонував схему паралельного розвитку балтійських і слов'янських мов. Згідно з цією схемою, спочатку існував період балто-слов'янської єдності (III тисячоліття до нашої ери), який змінив період незалежного розвитку (II—I тисячоліття до нашої ери), за яким надійшов період нового зближення (з початку нашої ери й досі).
Із появою праслов’янських діалектів почалося зародження праслов'янської мови. Праслов’янська мова стала вважатися окремою тоді, коли на всіх мовних рівнях набралося досить змін, щоб мова предків слов'ян стала незрозумілою для балтів. Відповідно різним датуванням, це сталося у період 1500—500 років до нашої ери.
Виокремлення слов'янських діалектів з єдиної прамови відносять до середини 1 тис. нашої ери (період формування ранніх слов'янських феодальних держав у Європі).
У період свого розпаду праслов'янська мова складалася з суцільного середовища діалектів; внаслідок об'єднання певних діалектів навколо культурних і політтичних центрів утворилися сучасні слов'янські мови.
Традиційне уявлення про історію розвитку мов як постійний розпад, за схемою так званого родового дерева, не відповідає дійсності: концепція праслов'янської мови, що розпалася спершу на празахіднослов'янську, прасхіднослов'янську і прапівденнослов'янську мови, не підтверджується історичними й мовними фактами. Поширений поділ слов'янських мов на три групи, — східну, західну і південну (і менше поширений на північну, центральну і південну), має умовний характер і виправданий тільки з географічного погляду.
1.1.Східнослов'янські мови
До східнослов’нських мов належать мови країн, що розміщені в східній Європі. Це українська, російська та білоруська мови. Інколи четвертою живою мовою східнослов'янської групи вважається Російська мова, яка зазвичай вважається українським діалектом.
Предком всіх мов східнослов'янської групи є
давньоруська мова, яка існувала до 13 і 14 століть (окремі дослідники дотримуються теорії про те, що давньоруська мова була письмово-літературною, і формування східнослов'янських мов асоціюється з розпадом праслов’янської мови).
Історія сучасних східнослов'янських мов з XI століття легко простежується через вцілілі письмові пам'ятники. Сучасні східнослов'янські мови повертаються в одне джерело: давньоруська мова. У 11 столітті всі східні слов'яни входили до складу давньоруської держави. На території, окупованих східними слов'янами, почала формуватися одна давньоруська мова. Розмовна давньоруська мова мала територіальні діалекти, відрізнявся їх фонетичними, лексичними та морфологічними особливостями. В кінці 12-х і початку 13 століть Київська держава розвалилася, в результаті чого натупив кінець процесу формування єдиної давньоруської мови. На основі її окремих територіальних діалектів, формування незалежнох східнослов'янських мов, які в кінцевому підсумку стали російською, білоруською та українською мовами, стали формуватися ще в XIV столітті.
Східнослов'янські мови до недавнього часу були поширеними на територіях Східної та Центральної Європи. Проте із зростом Російської імперії і її завоюваннями на сході російська мова — представниця східнослов'янських мов почала поширюватися і в Північно-Східній Азії. Подібна ситуація виникла тоді, коли українські емігранти 19-20 століть почали селитися у Канаді, США, Бразилії, Аргентині та інших державах і тим самим поширювати українську мову на різних континентах.
Серед усіх східнослов'янських мов найпоширенішою є російська. Вона є рідною для близько 200 мільйонів осіб, 350 мільйонів людей узагалі володіють нею. Російська мова є офіційною в неслов'янських країнах: Казахстані, Киргизстані, а також у Абхазії, Південній Осетії та інших регіонах.
1.1.1. Російська мова. Її розвиток, поширення та майбутнє
Російська мова — державна мова Російської Федерації, одна з двох державних мов Білорусі, одна з офіційних мов Казахстану, Киргизії і деяких інших країн, основна мова міжнародного спілкування в Центральній Євразії, в Східній Європі, в країнах колишнього Радянського Союзу, одна з шести робочих мов ООН, ЮНЕСКО та інших міжнародних організацій.
Історію російської літературної мови умовно розділити на три періоди: Давньоруський період (XI—XIV / XVI століття), коли була створена руська література, а потім розвивалася по-різному в різних частинах Русі в результаті розпаду країни. Найбільший вплив на розвиток російської мови зробила північно-східна частина країни (князівства Владимирське, Суздальське, Ростовське, Московське, Білозерське, Тверське, Муромське та ін.)
Період об'єднання (XVI—XVIII століття), відомий також як «московський період», в якому зусилля Московського князівства призвели до створення загальноросійської літератури.
Сучасний період (з кінця XVIII та початку XIX століття), в якому російська літературна мова була остаточно сформована.
Ще в давньоруській мові літури єр[ъ] та єрь[ь] були голосними, але на відміну від інших голосних промовлялися менш чітко. В майбутньому перетворилися на звичайні голосні. До цієї події усі склади у словах були відкритими, тепер слова стали коротшими, а приголосні могли розміщуватись поруч один з одним.
Втрата двох голосних звуків розділила історію російської мови на дві частини:
Давньоруську незрозумілу нам мову та мову у якій легше впізнати сучасну російську мову.
Російська мова склалася з двох діалектів: Північно-східного та Північно-західного.
Зникає складна система часів. Замість двох майбутніх та декількох минулих часів залишається по одному. Зникає двоїсте число, і замість нього залишаеться лише множина та однина. У 17 столітті окрема голосна ять поступово зникає у живій мові. Через Київ на Русь поступають польскі слова. Польська стає мовою, яку повинні знати освічені бояри, які себе називали шляхтичами. А через польську мову до Русі проникають і латинські слова, які потрібні для науковців.
До 17 століття, люди користуються церковнослов’янською писемністю, але її положення вже не таке стійке
Петр 1, на початку 18 століття розуміє, що церковнослов’янська мова вже нікому не потрібна, й наказує перекладати іноземні книги не церковнослов’янською,а російською. Починаючи з Петра, в російськку мову починає хлинути ціла течія запозичених слів, і тепер до Польської влади додалася щей Німецька.
Петро будує флот, і привозить до російської мови ще й Голандські та Англійські слова. З заходу привозяться не тільки нові речі, а щей новий образ мислення, а для йоговисловлення потрфбен новий синтаксис. У 1830 з’являється ідельний варіант мови, у прозі Пушкіна, це мова якою можна спокіно писати і статті, і поввсті, і спокійно розмовляти, а Лермонтов завдяки роману “Герой нашого часу” робить таку мову дуже популярною, але Гоголь напичкує мову просторіччами та суржиком.
Французька мова- мова міжнародного спілкування починаючи з 18 століття, а тому це голона мова аристократії. В російських афіцерів, що брали Париж була настільки ідеальна вимова, що Парижанки приймали їх за французів. З Європейських мов у 19 столітті приходить велика кількість термінів. Научні терміни стають настільки популярними, що із ними стають знайомі всі.
На початку 20 століття в Росії існує єдина стандартна мова, та її повністю знмщує революція. До трибун та газет отримали доступ усі соціальні норми, що погано володіють мовою. До мови додалися абривіатури, воєнна термінологія, політичний та, навіть, блатний жаргон. В 1918 відміняють літеру ять, і з крапкою, та твердий знак на кінці слів. Чоловіки з різних кінців планети разом служать в армії, через це масово виникають Російські діалекти. У 1980 люди починають шукати нових слів і їм на поміч приходить нова всесвітня мова- Англійська.
Із кінця 19 століття руйнуються усі мовні стандарти. З телевізорів починають линути жаргонізми, нецензурна лексика друкується вільно, кримінальною мовою починають розмовляти навіть політики.
У двухтисячних мовний хаос трохи уповільнюється. Тепер замість слова security, знову починають говорити охорона. Починає бурно розквітати інтернет, звідки з’являються нові слова, нові словосполучення та нова граматика.
Дивлячись на всі ранішні події, можна сказати, що у майбутньому Російську мову може чекати наступне:
Або англійський сленг почне витісняти російську мову й вонв повністю пропаде. Це може статися вже мінімумчерез століття й станеться це, через популізаторсто англіської мови мережею інтернет. Або ж Росіяни можуть почати пропагандувати російську мову, що трохи уповільнить їх участь.
Російська мова є державною та офіційною мовою наступних держав: Росія, Білорусь, частково визнана Південна Осетія, непризнана Придністровська Молдавська Республіка .
Російська мова вважаєтьсся офіційною мовою державних установ (але нижче державної за статусом) у таких штатах: Казахстан, Киргизстан, частково визнана Абхазія. В адміністративних одиницях Молдови та Румунії російська мова визнана однією з офіційних мов.
У ряді країн і територій російська мова має деякі офіційні функції. Так, в Таджикистані російська мова є за конституцією «мовою міжнаціонального спілкування» і офіційно використовується в законотворчості. У деяких округах штату Нью-Йорк на російську мову повинні переводитися документи, пов'язані з виборами. В Узбекистані російська мова використовується в органах РАГСу.
Російська мова мала державний або офіційний статус також в ряді історичних держав.
Російська мова є також офіційним або робочою мовою в ряді міжнародних організацій, до них відносяться: ООН і деякі її дочірні організації, ОБСЄ, СНД, ШОС, ЄАЕС, СДА, ОДКБ, ІСО, ЄЕП, ГУАМ, МФОКК і КП.
1.1.2. Українська мова. Її розвиток, поширення та майбутнє
Українська мова є однією з слов'янських мов, національна мова українців. Близька до білоруської та російської, з якими вона об'єднана в Східнослов'янській групі мов. Вона зустрічається в основному в Україні, а також у Росії, Білорусі, Казахстані, Польщі, Словаччині, Румунії, Молдові, Угорщині, Сербії та серед нащадків емігрантів у Канаді, США, Аргентині, Австралії та інших країнах. Це Державна мова України. У ряді країн Центральної та Східної Європи, де українці зазвичай переселені компактно (Польща, Словаччина, Сербія, Румунія, Хорватія і Боснія і Герцеговина), українці мають статус меншини або регіональної мови. Загальна кількість українських спікерів у світі складає від 36 до 45 000 000 українців (85,2%) і 328 000. Росіянів.
Відлік, мабуть, можна почати з середини першого тисячоліття - коли зникли короткі голосні. Саме це викликало появу власне українських мовних ознак - як, зрештою, і ознак більшості слов'янських мов. Перелік ознак, що відрізняли наш прамова від інших мов, може виявитися трохи нудним для нефахівців. Ось лише деякі з них.
Стародавні українські говірки характеризувалися так званим повноголоссям: на місці південнослов'янських звукосполучень ра-, ла-, ре-, ле - в мові наших предків звучало -оро-, -зло-, -ере-, -еле-. Наприклад: солодкий, повний, середа, морок і т.д. "Збіги" в болгарському і російською мовами пояснюються величезним впливом "староболгарської" на формування російської мови.
Болгарським звукосполученням на початку кореня ра-, ла - відповідали східнослов'янські ро-, ло-: робота, рости, схоплені. На місці типового болгарського звукосполучення -жд - українці мали -ж-: ворожнеча, кожен. Болгарським суфіксам -ащ-, -ющ - відповідали українські -ач-, -юч-: віючій, спопеляючій.
Коли короткі голосні звуки занепали після дзвінких приголосних, в праукраїнських говорах ці приголосні продовжували вимовлятися дзвінко, як і в даний час (дуб, сніг, любов, кров). У польській розвинулося оглушення, у російській теж (дуп, снек, любофь, крофь).
Академік Потебня виявив, що зникнення коротких звуків ( ъ, ь) подекуди "змусило" подовжити вимовляння попередніх голосних "о" та "е" в новому закритому складі, щоб компенсувати "скорочення" слова. Так, столъ ( "сто-ло") перетворився на "стіел" (кінцевий ъ зник, зате став довше "внутрішній" голосний, перетворившись в подвійний звук - дифтонг). Але в формах, де після кінцевого приголосного йде голосний, старий звук не змінився: сто-лу, сто-ли. Мо-стъ ( "мо-сто") перетворився на міест, муест, мііст і т.п. (В залежності від діалекту). дифтонг
згодом трансформувався в звичайний голосний. Тому в сучасній літературній мові "і" в закритому складі чергується з "о" та "е" - у відкритому (кіт - ко-та, попіл - по-пе-лу, ріг - ро-гу, МІГ - мо-же і т.д.). Хоча деякі українські говори зберігають давні дифтонги у закритому складі (кіет, попіел, ріег).
Стародавні праслов'янські дифтонги, зокрема в відмінкових закінченнях, що позначалися на письмі літерою "ять", знайшли своє продовження в давньоукраїнській мові. В одних говорах вони збереглися досі, в інших трансформувалися в "і" (як і в літературній мові): ліес, на земліе, міех, біелій тощо. До речі, українці, знаючи свою мову, ніколи не плутали написання "ять" і "е" в дореволюційній російській орфографії. У деяких українських говорах древній дифтонг активно витіснявся голосним "і" (ліс, на землі, міх, білий), закріпившись в літературній мові.
Частина фонетичних та граматичних особливостей праслов'янської мови знайшла продовження в українських діалектах. Так, праукраїнський успадкував древнє чергування к-ч, г-з, х-с (рука - руці, ріг - розі, муха - мусі), яке збереглося і в сучасній літературній мові. З давніх-давен в нашій мові використовується кличний відмінок. У діалектах активною є древня форма "майбутня» часу (буду брав), а також стародавні покажчики особи і числа в дієсловах минулого часу (я - ходив, ми - ходілісьмо, ти - Ходив, ви - ходілісте).
Опис усіх цих ознак займає цілі томи в академічній літературі ...
Якою мовою розмовляли в Києві в доісторичні часи?
Звичайно ж, не на сучасній літературній мові. Будь яка-літературна мова певною мірою штучна - вона виробляється письменниками, просвітителями, діячами культури в результаті переосмислення живої мови. Часто літературна мова є чужою, запозиченою, а часом і незрозумілою для неосвіченої частини населення. Так, в Україні з Х по ХVIII століття літературною мовою вважалася штучна - українізована "староболгарська" мова, на якому написано більшість літературних пам'яток, зокрема "Ізборники Святослава", "Слово о полку Ігореві", "Повість часЛ літ", твори Івана Вишенського , Григорія Сковороди та ін. Літературна мова не була застиглою: вона постійно розвивалася, змінювавлася протягом століть, збагачувалася новою лексикою, граматика її спрощувалася. Ступінь українізації текстів залежала від освіченості і "вільнодумства" авторів (церква не схвалювала проникнення народної мови в лист). Ця київська літературна мова, створений на основі "староболгарської", зіграла величезну роль у формуванні великоруської ( «російської») мови.
Сучасна літературна мова була сформована на основі наддніпрянських говорів - спадкоємців діалекту літописних полян (а також, мабуть, антського союзу племен, відомого з іншомовних історичних джерел) - у першій
половині ХІХ століття завдяки письменникам Котляревському, Гребінці, Квітці-Основ'яненко, а також Тарасу Шевченку.
Отже, до формування загальнонаціональної мови українці розмовляли на різних українських говорах, використовуючи на листі українізовану "староболгарську".
У княжу добу в Києві розмовляли на "общезрозумілій" для жителів стольного міста мовою (койне), яка була сформована на основі різних давньоукраїнських племінних говорів, головним чином полян. Ніхто ніколи її не чув, і в записах вона не зберіглася. Але, знову ж таки, описи стародавніх літописців та переписувачів, а також сучасні українські діалекти дають уявлення про цю мову. Щоб уявити її, слід, мабуть, "схрестити" граматику закарпатських говорів, де давні форми збереглися найкраще, чернігівські дифтонги на місці "ять" і сучасного "і" в закритому складі, особливості "глибокої" вимови голосних звуків у нинішніх жителів півдня Київщини , а такоже Черкащини та Полтавщини.
Чи здатні були сучасні українці зрозуміти мову, якою розмовляли кияни, скажімо, в першій половині ХІІІ століття (до орди)? - Безперечно, так. Для "сучасного" вуха звучав би він як своєрідне українське наріччя. Щось на зразок того, що ми чуємо в електричках, на базарах і будівельних майданчиках столиці.
Досить багато слів прийшли до нас з племен, які були сусідами з нашими предками, вели з ними торгівлю, воювали і т.д., - готів, греків, тюрків, угрів, римлян і ін. (Корабель, миска, мак, козак, хата та ін.). В українському є також запозичення з «староболгарського» (наприклад, область, благо, предок), польського (шпаргалка, забавний, шабля) та інших слов'янських. Однак жодна з цих мов не вплинула ні на граматику, ні на фонетику (звуковий лад) мови. Міфи про польський вплив поширюють, як правило нефахівці, які мають дуже далеке уявлення як про польську, так і про українську мову, про спільне походження всіх слов'янських мов.
Українська постійно поповнюється за рахунок англійських, німецьких, французьких, італійських, іспанських слів, що є характерним для будь-якої європейської мови.
1.2. Західнослов'янські мови
Західнослов'янські мови - група в складі слов'янської гілки індоєвропейської мовної сім'ї, в яку входять польський з кашубським, серболужіцкой, чеська, словацька, а також вимерлий полабська мову. Поширені в Центральній і Східній Європі - в Польщі, Чехії, Словаччини, а також в Нижньої Лужиці на території федеральної землі Бранденбург і у Верхній Лужиці на території федеральної землі Саксонія в Німеччині.
Для західнослов'янських мов характерні загальні, що склалися в давнину і відокремилися їх від інших слов'янських мов, риси. В області фонетики: збереження сполучень приголосних tl, dl; результати другої і третьої палаталізації для задньопіднебінних ch, який перейшов в š; збереження сполучень kv, gv (hv); наявність згодних c, dz (або z) на місці праслов'янських сполучень * tj, * kt і * dj; відсутність епентези l після губних приголосних не на початку слова.
Писемність сучасних західнослов'янських мов заснована на латинському алфавіті, найдавніша пам'ятка датується XIII століттям (чеською мовою).
Найбільш поширені західнослов’янські мови - польська (35 млн), чеська (9,5 млн) і словацька (4,5 млн). Небагаточисленне населення кашубів проживає на території Польщі. Полабська мова нині є мертвою. Вона відновлюється на основі окремих слів і місцевих назв, наявних в латинських і німецьких документах, в невеликих записах живої мови XVII-XVIII століть.
Лужицькі мови збереглися у вигляді невеликих острівців на території Німеччини. Лужицьких сербів налічується близько 150 тисяч. Вони мають свої школи, свою печатку, в Берлінському університеті є слов'янське відділення.
Західнослов'янські мови характеризуються рядом загальних фонетичних рис, що сформувалися в праслов'янську епоху в племінних діалектах західних слов'ян. Ці риси відрізняють їх від східнослов'янських і південнослов'янських мов:
1.Збереження архаїчних сполучень приголосних tl, dl відповідно до l в інших слов'янських мовах: пол. plótł, mydło, чеськ. pletl, mýdlo, словацькою. plietol, mydlo, ст.-калюж. pletł, mydło, н.-калюж. pletł, mydło (рус. плів, мило).
2. Результати другої і третьої палаталізації, в яких при однаковому перетворенні задньопіднебінних k і g на місці ch представлений приголосний š відповідно s в інших слов'янських мовах: пол. wszak, szary, чеськ. však, šerý, словацькою. však, šerý, ст.-калюж. wšak, šěry (рус. всякий, сірий).
3.Збереження поєднань kv, gv (hv) в позиції другої палаталізації, в інших мовах k і g в поєднаннях з v піддалися палаталізації - cv, zv (dzv): пол. kwiat, gwiazda, чеськ. květ, hvězda, словацькою. kvet, hviezda, ст.-калюж. kwět, hwězda, н.-калюж. kwět, gwězda (рус. колір, зірка).
4.Свистячі приголосні c, dz (або z) на місці праслов'янських сполучень * tj, * kt перед голосними переднього ряду і * dj відповідно до шиплячими або іншими рефлексами цих поєднань в інших слов'янських мовах (č, ž, št, dj, žd, ć ): пол. świeca <* světja, noc <* noktis, sadzać, чеськ. svíce, noc, sázet, словацькою. svieca, noc, sádzat ', ст.-калюж. swěca, nóc, sadźeć, н.-калюж. swěca, sajźać (рус. свічка, ніч, садити).
1.2.1. Польська мова. ЇЇ минуле та розвиток
Польська мова досить пізно з'явився в письмових джерелах. Так вийшло, що на території, заселеній племенами-предками сучасних поляків, писали латинською мовою. Пов'язано це, в першу чергу, з католицтвом. Адже перші тексти мали духовний характер і писалися в основному в монастирях.
Але навіть письмова латинська мова, під впливом місцевої культури, зазнала великих змін. Наприклад, в 1136 році виходить «Гнезненського булла», написана латинською мовою. Але серед латинських слів у великій кількості зустрічається польська лексика.
Надалі вплив польських діалектів на латинь посилюється, але перший документ, повністю створений польською мовою, з'являється лише в кінці XIII століття - «Свєнтокшиські проповіді».
До речі, через те, що в письмовому вигляді польська мова з'явився досить пізно, сьогодні існують фантастичні теорії про те, що вона взагалі штучно створений.
Територія сучасної Польщі в середньовіччі була заселена різними племенами, які відрізнялися своєю мовою і культурою. Але вступаючи в торгові і дипломатичні відносини один з одним, відмінності між ними поступово стиралися. Так починає формуватися польська нація і польську мову.
Однак діалектичні особливості кожного племені зберігалися досить довгий час, аж до початку викладання польської мови в навчальних закладах. А сама польська мова сформувалася на основі трьох діалектів - Великопольського, малопольського і мазовецького. А ось силезский, кашубський і інші діалекти надавали на його формуванню набагато менший вплив.
Сучасна польська літературна мова починає формуватися в XVI столітті. З'являються перші офіційні документи і художні твори польською мовою, формуються правила фонетики і орфографії.
Закінчилося ж формування сучасної польської мови в XIX столітті. І пов'язано це з творчістю таких відомих письменників, як Адам Міцкевич, Генрик Сенкевич, Еліза Ожешко та інших.
Саме завдяки їх літературних творів, остаточно сформувалися норми літературного польської мови. Хоча в ці роки територія Польщі була поділена між Російською Імперією, Прусією та Австрією. А саму польську мову максимально обмежували в вживанні.
Але вже на початку XX століття, після закінчення Першої Світової війни, Польща отримує незалежність. Польська мова починає стрімко розвиватися. Всього за кілька років були відкриті сотні польських шкіл, написані мовознавчі праці.
І сьогодні польську мову один з найбільших слов'янських мов, якою розмовляють понад 40 мільйонів людей у всьому світі.
1.2.2. Чеська мова. Її минуле та розвиток
Чеська мова - мова чехів, одна зі слов'янських мов. Відноситься до західнослов'янської групи, найбільш близька до словацької мови, з якою об'єднується в чесько-словацьку підгрупу. Поширена переважно в Чехії, невеликі групи носіїв чеського живуть також в Словаччині, Австрії, Росії, Хорватії, в ряді країн Західної Європи, в США, Канаді, Аргентині, Австралії та інших країнах.
З XIV століття літератури чеською мовою стає значно більше. Для запису текстів застосовувався латинський алфавіт. Але букв для передачі всіх звуків і фонем не вистачало і в писемність стали вводитися найрізноманітніші диграфи (spřežkový pravopis). Втім, робилося це без будь-якої єдиної системи правил - зокрема, використовувалися c, cz, ch, czz, chz.
Перший орфографічний трактат, авторство якого приписувалося Яну Гусу, був виданий в 1406 році. У цій праці пропонувалася впорядкована система орфографії для чеської мови. Для позначення на листі тих звуків, яким не вистачало латинських букв, пропонувалося введення букв з діакритичними знаками. Наприклад, точками над літерами, котрі служили способом передачі шиплячих і м'яких - ċ, ż, ṡ, ṙ, ṫ, ṅ. Згодом вони були замінені Гачек (від чеш.háček - «гачок»): č, ž, š, ř, ť, ň. Передача довгих голосних передбачала застосування «чарки» (чеш.čárka- «риска»).
Однак правопис з умляутами прижився не скрізь і не відразу. Так, майже до середини XVI ст.діграфи і діакритичні знаки використовувалися в орфографії параллельно.В першій половині XIX століття (1842 р) з'явилися інші нововведення. Так, звук «j» запропонували позначати буквою «j» (а не «g» або «y», як раніше). Довгу голосну «i» буквою «í» (а не «j»), а дифтонг «e» (ТВРД.) Поєднанням «ej», але не «ey». Ці нововведення були підтримані відомим славістом Шафаріком.
Чеська писемність стала прообразом створення словацької, так як обидві мови дуже близькі. На початку 1800-х років чеська орфографія (з окремими змінами) лягла в основу хорватської латиниці (так званої гаєвиця). Багато поширені системи латинізації ряду інших мов слов'янської групи (російської, білоруської, української) проектуються теж з чеської зразком. Що в повній мірі відноситься до основних стандартів латинської транслітерації кирилиці в цілому.
Загальне число мовців на чесько-словацьких мовах становить близько 18 млн осіб
1.3. Південнослов'янські мови
Південнослов'янські мови - група слов'янських мов, в даний час поширена в Південно-Східній Європі, на Балканському півострові.
Впадає в очі відмінність південнослов'янських мов від східно- та західнослов'янських є збережена система відмінювання дієслів з безліччю минулих часів (імперфект, аорист, плюсквамперфект), в якій, проте, інфінітива або немає взагалі (в болгарському), або його використання звужене. Для освіти складових форм майбутнього часу в якості допоміжного дієслова використовується не «бути» або «мати» (як в українському), а «хотіти».
Спрощено процедуру відмінювання (в болгарському до повного зникнення відмінків, залишки яких видно лише у займенників і у фразеології; у сербській та хорватській збіглися давальний, орудний і прийменниковий відмінки множ. ).
1.3.1. Болгарська мова. Її розвиток та минуле Болгарська літературна мова сформувалася на середину XIX століття на базі північно-східних говірок. У XX столітті літературна мова зазнала значного впливу західних говірок, на території яких розташована столиця Болгарії — Софія. Писемність — на основі кирилиці.
У лексиці, а частково й у словотворі, літературна болгарська мова відбиває значний вплив так званої церковнослов’янської мови.
Писемна болгарська мова має тривалу історію. Найдавніші писемні пам'ятки відносяться до X сторіччя (надпис царя Самуїла, 993 року). Найважливіші етапи розвитку літературної мови:
староболгарський період, щільно пов'язаний з першими продуктами конфесійного письменства при його виникненні в ІХ столітті
середньоболгарський період (12—15 століття)
новоболгарський (власне ранній новоболгарський) період — XVI — 1-а чверть XIX століття
новітня мова — з 1-ї чверті XIX століття до нашого часу (автором першої болгарської граматики, виданої в 1844 р., був Іван Богоров).
Бувши давно закріпленою на письмі, болгарська мова дуже довго зберігала в правописі зв'язок із старовинною, почасти ще старослов'янською мовою. Лише 1945 нова влада народно-демократичної Болгарії ввела в загальнонаціональний вжиток раціональну та просту орфографію, в основному побудовану на морфологічному принципі із значними поступками вимові.
Болгарській мові властиві глибокі діалектні відмінності. Так, за вимовою старого «ятя» (Ѣ) діалекти поділяються на східні та західні. До особливостей болгарської мови порівняно з іншими слов'янськими мовами належать такі риси: