Ім'я файлу: МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ.docx
Розширення: docx
Розмір: 329кб.
Дата: 26.04.2020
скачати
Розширення: docx
Розмір: 329кб.
Дата: 26.04.2020
скачати
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ ТРАНСПОРТНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Факультет менеджменту, логістики та туризму
САМОСТІЙНА РОБОТА
З дисципліни: «Організація підприємництва»
Підготував: студент групи МО І-1м.
Ткаченко В. А.
Викладач:
Порфіренко В. І.
Київ 2019 рік
ЗМІСТ
ВСТУП……………………………………………………………………………3
1. Теоретичні офшорні зони їх особливості, реєстрація в них підприємтсв.
1.1. Особливості оподаткування…..…………………………………………….4
2. Визначення тривалості виробничого циклу для наступних видів руху деталей у виробництві: послідовний, паралельний, послідовно-паралельний………………………………………………………………….…..18
3. Сітьова модель. ЇЇ розрахунок графічним методом………………………...25
ВИСНОВОК…………………………………………………………………...…31
ПЕРЕЛІК ДЖЕРЕД ПОСИЛАНЬ…………………………………………...…32
ВСТУП
Серед сучасних економістів нерідко можна почути тезу, що капіталізм, наріжним каменем якого є максимізація прибутку, вийшов на остаточний рівень свого розвитку у вигляді глобалізації. Невіддільною частиною цього процесу інтеграції економік різних країн у єдину уніфіковану і лібералізовану систему є існування офшорних фінансових та торгових центрів. Першопричиною виникнення та розвитку офшорних зон є існування суттєвої різниці між рівнем оподаткування в різних країнах та прагненням надати поштовх в розвитку або окремим галузям, або територіям, або навіть країнам. І дійсно, окремі країни-представниці офшорних зон є успішним прикладом їх ствердження частки в світовому поділі праці, адже зменшення чи відміна для інвесторів податкових, митних, фінансових пільг стимулює залучення додаткових інвестиційних засобів для активізації виробничого, торгового, зовнішньоекономічного й іншого видів діяльності країни. Більш того, окремі офшори (Сингапур, Швейцарія, Люксембург тощо) стали взірцем ведення банківської справи та юриспруденції, зібрали висококваліфікованих спеціалістів в сфері торгових послуг, допомогли управляти і перерозподілити фінансовий та людський капітал.
Якщо спочатку торгівлею через офшорні зони займалися здебільшого великі транснаціональні компанії, які зазвичай представляли розвинуті країни світу, то згодом їхніми «послугами» почали користуватись і ті, чиєю метою було відмивання коштів та виведення капіталу в податкові гавані. Це ставить під сумнів раціональність існування окремих офшорних зон в поточному вигляді. Так, за оцінками міжнародного об’єднання OXFAM (займається вирішенням проблем бідності та пов’язаної з нею несправедливістю в усьому світі), станом на травень 2013 року близько 18,5 трлн дол. США було приховано олігархами в податкових гаванях по всьому світу.
1. Теоретичні офшорні зони їх особливості, реєстрація в них підприємтсв.
З значним податковим навантаженням у більшості країн світу, підприємства все частіше змушені шукати шляхи зменшення податкового тягаря. Одним із найпопулярніших таких шляхів є мінімізація податків через виведення капіталу в офшорні зони (юрисдикції).
За даними неурядової організації Tax Justice Network станом на 2010 рік України займає 15 місце в світі за виведенням капіталу до офшорних зон - 167 мільярдів доларів США. В трійку лідерів серед користувачів офшорних зон входять Китай – 1 189 мільярдів доларів США, Росія – 798 мільярдів доларів США та Корея – 779 мільярдів доларів США. [1]
Питання використання у зовнішньоекономічній діяльності офшорних зон в даний час постало перед Україною особливо актуально. Різні аспекти контролю над операціями з контрагентами, що мають офшорний статус перебувають у полі зору дослідників, міжнародних організацій OECD (Organisation for Economic Co-operation and Developmen) та FATF (Financial Action Task Force on Money Laundering), а також у законодавстві кожної країни.
Проблеми діяльності офшорних зон висвітлюються у працях багатьох вітчизняних та іноземних вчених, таких як Баймуратова М.О., Бозуленко О.К., Зоріна О.І., Косе Д.Д., Омельчук Е.С. та інших. Хоча внесок цих вчених в дослідження офшорних зон дуже вагомий, але із стрімким розвитком економіки весь час з’являються певні зміни та удосконалення, чим зумовлена актуальність дослідження.
Перша згадка поняття «офшор» було вжито в кінці 50-х років XX століття в одній із газет східного узбережжя Сполучених Штатів Америки. У газетній статті йшлося про фінансову компанію, яка уникла контролю уряду Сполучених Штатів завдяки тому, що вона перемістила свої активи (діяльність) на територію іншої країни, яка мала більш сприятливе і вигідне податкове законодавство. Але не зважаючи на тривалий час існування офшорних зон, єдиного визначення поняття так і не має.
Існує багато термінів для позначення країн з вигідним податковим кліматом, наприклад у германомовних країнах їх називають податковими оазисами, у франкомовних — податковим раєм, а в англомовних — загальноприйнятим терміном для визначення подібних територій виступає таке поняття як «податкова гавань» (tax haven). В країнах СНД зазвичай називають офшорними зонами або юрисдикціями.
Під зоною розуміється (від грец. Zone – пояс), лінія, простір між якими-небудь кордонами; територія, ділянка чого-небудь, характерна певними ознаками.
На думку В.М. Репецького, юрисдикція — це суверенне право кожної держави здійснювати свої виняткові владні повноваження у сфері як правотворчості, так і правозастосування у цивільних, кримінальних та адміністративних справах. У теорії права наголошується, що юрисдикція держави, за загальним правилом, обмежується її територією і поширюється на всіх фізичних осіб, що перебувають на ній. [2]
Проаналізувавши визначення зона та юрисдикція можемо зробити висновок, що і те і інше поняття може використовуватись до офшорів, оскільки спільним є територія характерна певними ознаками, чим собою і являється офшорна територія.
У фінансово-економічному словнику, юрисдикція офшорна – країна чи особлива територія всередині країни, законодавство якої стосовно заснування та оподаткування підприємств зорієнтовано переважно на міжнародний, а не на внутрішній бізнес. [3]
У своєму трактуванні визначення «офшорна зона» Д.Д. Косе зазначає, що це один із видів вільно економічних зон. Їх відносять до сервісних вільно-економічних зон, особливістю яких є створення для підприємців сприятливого валютно-фінансового та фіскального режимів, високого рівня банківської та комерційної секретності, лояльність державного регулювання Загалом це є країни, яких учасники фінансово-кредитних операцій не є резидентами держави, на території якої укладаються і виконуються угоди. При цьому учасники користуються особливим правовим і податковим статусом, але важливою характеристикою є заборона офшорним компаніям ведення діяльності на території країни реєстрації. [4]
О.К. Бозуленко у своїй праці робить наголос, що офшорні зони (або податкові гавані) є специфічним інструментом стимулювання інвестиційної діяльності і збільшення надходжень до бюджетів депресивних територій, економічний ефект якого базується на явищі зростання державних доходів завдяки розширенню податкової бази (використанню її особливого виду доходів, отриманих лише від здійснення зовнішньоекономічної діяльності) та мінімізації величини податкового навантаження. Доходи від офшорного бізнесу в податкових гаванях складають до половини обсягу державних бюджетів. [5]
М.О. Баймуратов, О.І. Зоріна під терміном «офшорна юрисдикція» - пропонується розуміти особливі правомочності держави у сфері оподаткування, здійснювані нею на всій її території (або на окремій її частині), у результаті чого на даній території діє особливий податковий режим, а також режим таємності стосовно інформації про проведені фінансові операції, що поширюються на офшорні компанії, за умови дотримання ними встановлених у законодавстві країни реєстрації певних вимог. [6]
Враховуючи те що офшорна зона є різновидом вільно-економічних зон, як зазначив у своїй праці Д.Д. Косе, проаналізуємо мету створення вільно-економічних зон та відмінність офшорних зон від інших видів.
Вільно – економічна зона – це частина території держави, на якій для інвесторів установлюються податкові, митні, фінансові пільги з метою залучення додаткових інвестиційних засобів для активізації виробничого, торгового, зовнішньоекономічного й іншого видів діяльності.
Метою створення вільно-економічних зон є:
- активізація зовнішньої торгівлі;
- стимулювання надходження іноземних інвестицій;
- використання зони для поглиблення зв'язку між внутрішньою економікою і світовим ринком;
- залучення і вільний обмін досягненнями в галузі науки і техніки;
- прискорення росту певних економічних регіонів;
- досягнення нової інноваційної якості економіки, розширення експортної бази і розвиток виробництва імпортозаміняючих товарів;
- формування певних структур, що дозволяють прискорити темпи ринкових перетворень.
Однак у цілому головним завданням створення вільних економічних зон слід вважати активізацію зовнішньоекономічного співробітництва і розвиток інтеграційних процесів у період переходу до відкритої і конкурентоспроможної економіки на світовому ринку.
Від діяльності переважаючий на території тієї чи іншої економічної зони, дозволяє виділяти наступні її типи [7]:
- торгово-складські зони. Зони, в яких товари іноземного походження можуть зберігатися, продаватися і купуватися без сплати звичайних митних зборів. Це безмитна торгово-складська зона. Для цих зон характерні три основні ознаки: по-перше, вони створюються для обслуговування світового ринку; по-друге, на них не розповсюджуються багато податкових норм та митних обмежень, дійсні на решті території країни; по-третє, не зважаючи на те, що вони є в певному сенсі «вільними» на них розповсюджується державне регулювання зовнішньоекономічних зв’язків. Всі торгово-складські зони організовуються в більшості випадків у морських та річкових портах, на дорожньозалізничних вузлах, в аеропортах, тобто у місцях транзита товарів і пасажирів.
- портові особливі економічні зони. Цілю створення портових особливих економічних зон є стимулювання розвитку портового господарства та розвитку портових послуг конкурентоспроможних по відношенню до зарубіжних аналогів.
- експортно-виробничі зони (промислові). Відрізняюча риса цих зон складається в тому, що використовуючи пільговий валютно-фінансовий та правовий режими, держава на території зони, забезпечує розвиток найбільш пріоритетних галузей промисловості чи на території депресивних районів стимулює експортне промислове виробництво залучаючи для цього іноземну валюту або інвестиції від місцевої, штатної, федеральної влади. Це створює умови для більш ефективного використання місцевої сировини, напівфабрикатів, впровадження сучасних методів управління виробництвом, підготовка кадрів відповідної кваліфікації, що в кінцевому результаті сприяє більш швидкому розвитку інших районів та країн в цілому.
- науково-технологічні зони. В сучасній літературі вони називаються технологічні парки, технополіси, наукові парки, технологічні центри, ділові центри. Відрізняюча риса цих зон полягає в тому, що на їх території об’єднуються наукова та виробничо-технологічна діяльність в формі сучасних наукомістких фірм, зосереджених навколо великого науково-дослідного центру чи університету. Ціль створення таких зон – мобілізувати всі доступні матеріальні і трудові ресурси для пришвидшення передачі нових високих технологій в промисловості, забезпечити нові робочі місця, диверсифікувати економіку в регіоні та в країні.
- офшорні зони. Ці зони приваблюють клієнтів сприятливим –валютно-фінансовим режимом, високим рівнем банківської і комерційної секретності, лояльністю державного регулювання. Їх головна відмінність від інших вільно-економічних зон полягає в тому, що зареєстровані в них підприємства не мають права здійснювати ніяку виробничу діяльність. Основною ознакою офшорних юрисдикцій є пільговий характер оподаткування, відсутність валютних обмежень, вільний вивіз прибутку, відсутність митних зборів для іноземних інвесторів, низький рівень статутного капіталу.
- комплексні зони. В реальному житті, як правило, зон «чистого типу», спеціалізуючи на одній функції практично не має. Найбільш розповсюджені зони, в яких поєднуються торгові, митні, виробничі, дослідницькі функції, тобто комплексні (комбіновані) зони. Це пов’язано з тим, що вони не тільки припускають виконання різних функцій, але й допускають різноманітну орієнтацію інвестора.
Виходячи з вищевикладеного ми бачимо, що спільним між існуючими видами вільно-економічних зон та офшорними зонами є низькі податки чи їх повна відсутність. Але в той же час існує суттєва відмінність, вона полягає в тому, що всі види вільно-економічних зон орієнтовані на залучення продуктивного капіталу (як іноземного, так і вітчизняного), який накопичує доходи усередині зони, тоді як мета офшорних зон — полягає в залучені тільки іноземного капіталу, та підприємства що зареєстровані в цих зонах не мають права здійснювати ніяку виробничу діяльність на території зони.
Визначивши суть, первинне походження, мету створення та використання офшорних зон можемо виділити класифікаційні ознаки, які впливають на організацію бухгалтерського обліку (табл. 1).
Таблиця 1.
Класифікаційні ознаки офшорних зон
За рівнем оподаткування:
1) Класичні офшорні юрисдикції – ними, як правило є невеликі острівні держави. Класичні офшорні компанії не мають право вести будь-яку діяльність на території країни, де вони зареєстровані. Офшор в подібній зоні зазвичай коштує недорого, оподаткування та вимоги до ведення бухгалтерського та фінансового обліку повністю відсутні, але існує обов’язок власника компанії сплачувати в бюджет офшорної держави щорічний збір.
Приклади класичних офшорів: Беліз, Панама, Домініка, Багамські острови та інші.
2) Низькоподаткова юрисдикція – юрисдикція, законодавство якої не передбачає звільнення від податків, але при виконані певних умов компаніям надаються певні пільги. Зареєстровані компанії є резидентами в країні реєстрації, вони зобов’язані ставати на податковий облік, вести бухгалтерію, подавати звітність та платити місцеві податки. Даний тип юрисдикцій є «прозорим» для банків та партнерів, і може використовувати переваги договорів про уникнення подвійного оподаткування.
Приклади низько податкових юрисдикцій: Болгарія, Ірландія, Кіпр, Лабуан, Швейцария.
3) Респектабельні офшорні юрисдикції (оншори) – це держави з звичайним (або високим) оподаткуванням. Зареєстровані в них компанії зобов’язані вести бухгалтерський облік в країні реєстрації, однак при дотримані певних умов можуть сплачувати податки в заниженому розмірі. Дані компанії можуть застосовуватися в агентських схемах, побудові холдингових структур, а також для використання договорів про уникнення подвійного оподаткування.
Приклади респектабельних офшорних юрисдикцій: Великобританія, Данія, Швейцарія, США, Новазеландія.
4) Адміністративно-територіальні утворення, в яких діє офшорний режим – в основному це характерно для країн, що мають федеральний устрій. Для цих офшорних юрисдикцій характерно те, що вони можуть виконувати функції податкової гавані у разі ведення міжнародного бізнесу і в той же час дають можливість здійснення офшорних фінансово-господарських операцій, не виходячи за національні кордони однієї країни. Оскільки для цих країн, що мають федеральний устрій, характерні кілька рівнів оподаткування: федеральний, суб'єкта федерації і місцевий, то офшорні території надають пільгу в частині податку суб'єкта федерації для тих підприємств, які, будучи зареєстровані на його території , ведуть діяльність і отримують дохід за його межами, тобто здійснюють фінансово-економічну діяльність офшорного типу.
Приклади адміністративно-територіальних утворень: США – штати Далевер, Невада і Вайоминг; Швейцарія – кантони Нематель, Фрибург і Цуг; Канада – провінція –Нью-Брансвік; Росія – Калмикія, міста Углич, Смоленськ.
За здаванням звітності:
1) Юрисдикції, які не передбачають зобов’язання надавати фінансову звітність – до цієї групи відносяться країни, які входять до складу класичних офшорів.
2) Юрисдикції, зобов’язані вести бухгалтерський облік та надавати фінансову звітність у контролюючі установи – до цієї групи належать низько податкові та респектабельні офшорні юрисдикції.
За наявністю договорів щодо подвійного оподаткування:
1) Юрисдикції, що мають угоди про уникнення подвійного оподаткування. Заснування компанії в юрисдикціях, які мають широку мережу укладених договорів про уникнення подвійного оподаткування, може бути суттєвою перевагою за мети мінімізації оподаткування дивідендів, процентів та роялті, що сплачуються між країнами — учасницями такої угоди. Такі юрисдикції, як правило, позиціонуються як неофшорні.
2) Юрисдикції, які не мають (незначна кількість) угод про уникнення подвійного оподаткування. Цей вид юрисдикцій, як правило, включає в себе офшорні країни та використовується, в першу чергу, через відсутність корпоративних податків (на прибуток і т. ін.) та зазвичай вимагає, щоб компанії сплачували тільки фіксовані річні платежі/збори. [8]
За моделлю бухгалтерського обліку:
1) Англо-американська модель. Основна ідея цієї моделі — орієнтація обліку на інформаційні запити інвесторів і кредиторів. Це зумовлено тим, що промислові революції в США і Великобританії привели до того, що власники компаній (інвестори) відійшли від оперативного управління, передавши його професійним управлінцям. У цій ситуації фінансова облікова інформація стає важливим джерелом даних про становище компанії. З'явилася практика подання акціонерам управлінським персоналом фінансових звітів для контролю ефективності використанням ресурсів. Саме ця обставина визначила націленість фінансової звітності на інформаційні потреби інвесторів і кредиторів. Для цієї моделі характерні: стабільна політична система; розвиненість економіки; всі правила (стандарти) приймаються професійними організаціями; високий професійний рівень облікових ринків, користувачів, сертифікації професійних кадрів; фінансова звітність спрямована на задоволення потреб інвесторів та кредиторів.
Разом з тим у британо-американській моделі немає: уніфікованих плану рахунків, облікових регістрів, форм звітності, що може бути й позитивною стороною цієї моделі. Ця модель обліку широко застосовується в Великобританії, острові Джерсі, Гібралтарі, Кайманових островах, Багамських островах, Ірландії, Кіпрі.
Континентальна модель. Цієї моделі дотримуються у більшості країн Європи і в Японії. Вона передбачає тісний зв'язок бізнесу з банками, які в основному і задовольняють потреби фінансових компаній. Бухгалтерський облік регламентується законодавчо, характеризується значним консерватизмом. Орієнтація на управлінські запити кредиторів не є пріоритетним завданням обліку. Навпаки, облікова політика спрямована-насамперед на задоволення вимог уряду, зокрема щодо оподаткування згідно з національним макроекономічним планом. Крім того, уряди цих країн вимагають публікувати деяку інформацію про компанії, тому останні змушені готувати фінансову звітність, проте в менш деталізованому вигляді, ніж це потрібно для захисту інтересів кредиторів
Отже, континентальна модель використовується в країнах зі стабільною політичною системою, розвинутою економікою і має такі особливості: фінансовий звіт спрямований на задоволення потреб банків, облікові регістри регламентуються законодавчо, облікова практика зорієнтована на задоволення потреб уряду, зокрема показників макроекономічного рівня.
У групу країн континентальної моделі входять Нідерланди, Люксембург, Мадейра, Панама та інші.
В залежності від типу офшорної компанії:
1) Фірми-копілки – накопичення грошових коштів, перевага визначається ступенем конфіденційності інформації про власника (Ліхтенштейн);
2) Фірми транзитних торгівельних операцій – наявність подвійної схеми, де реєструється компанія у відповідній офшорній зоні, а інша в респектабельній країні, котра слугує в якості транзиту для фінансових потоків;
3) Фірми «Роялті» збирання різних ліцензійних виплат за патенти, авторські гонорари та інші подібні відрахування;
4) Фірми перевізники та судохідні компанії – проведення морських та авіоперевезень, як власними так і застрахованими судами та літаками під прапором офшорної держави або фірмою, що здійснює експедиторську діяльність;
5) Страхові компанії – здійснення перестрахування страхових ризиків або страхування «дружньою» компанією;
6) Банки, банківські філії та кредитні установи – проведення діяльності банками, банківськими філіями та кредитними установами в офшорних зонах за умови ліцензування (Швейцарія);
7) Інвестиційні та трастові компанії – здійснення грошовими активами клієнтів (Нідерланди);
8) Фінансові компанії та брокерські фірми - таким структурам необхідна репутація (Люксембург, Швейцарія, Нідерланди, Ліхтенштейн, Ірландія).
9) Холдингові компанії - в Люксембурзі, при певних умовах, холдингові компанії повністю звільняються від податків.
10) Штаб-квартири компаній - найм великої кількості співробітників. Основним параметром для створення подібної структури буде являтися розмір прибуткового податку.
11) Інформаційні агентства та видавничі фірми - країни з низьким рівнем оподаткування авторських винагород, низькою вартістю виробництва поліграфічної продукції, хорошими засобами комунікації (Кіпр і Мен).
1.1. Особливості оподаткування в Україні
В умовах розгортання нового витка економічної кризи гостро постає питання пошуку інструментів для забезпечення сталого розвитку країни. Особливо – після втрати ресурсної бази промислово розвинутих східних регіонів, які давали значну частину податкових та валютних надходжень.
І якщо говорити всерйоз про революційні зміни без корінної перебудови системи господарювання не доводиться, то необхідно, принаймні, ставити питання про зростання впливу держави на економічні процес. Це потрібно для зменшення соціальної нерівності, забезпечення основ розвитку суспільства в майбутньому. Розглядаючи можливі економічні зміни, неможливо обійти увагою систему перерозподілу національного доходу. Одним із основних інструментів тут виступає система оподаткування.
В цьому ключі актуальним є дослідження основних галузей, які створюють додану вартість в Україні та рівня податкового навантаження на відповідні підприємства. Тому ми спробуємо дослідити потенційні сегменти національної економіки, в яких створюються надприбутки з імовірним ухиленням від їхнього оподаткування за рахунок використання різноманітних мінімізаційних, офшорних схем тощо. І, звісно, нас цікавить і пропонування на основі такого аналізу можливих змін в сучасній податковій політиці, для встановлення справедливішої системи оподаткування.
Для цього дослідимо структурні зміни в обсягах виробництва за галузями, порівняємо ці тенденції з обсягами податкових надходжень від кожної з них, а також розглянемо можливість зміни податкового тиску на експортноорієнтовані «сировинні» сектори економіки, які все більше домінують в Україні.
Проаналізуємо спершу структуру галузей виробництва в Україні впродовж останнього десятиріччя (табл. 1).
Як бачимо з таблиці, протягом останніх років зберігається тенденція переходу від галузей з високою доданою вартістю (скорочення частки переробної промисловості з 19,1% до 13,1% за останні 10 років) до таких сфер як агропромисловість, сектор послуг (торгівля, ремонт, операції з нерухомістю тощо), зменшується роль реального сектору економіки. Цікаво відмітити скорочення частки будівництва після завершення інвестиційного буму в Україні 2007 року (максимум 4,9% ВВП), який і надалі, можна прогнозувати, буде зменшуватися внаслідок скорочення кредитування (переважно валютного), що й забезпечувало високі темпи розвитку цієї галузі.
Табл. 1: Виробництво та розподіл валового внутрішнього продукту за видами економічної діяльності у 2001-2013 роках, %
Джерело: розраховано на основі даних Держкомстату України та НБУ.
Проте, «маємо те, що маємо», і потрібно розуміти, що можна зробити за такої викривленої структури економіки, за наявних ресурсів, і що з цих ресурсів можна перенаправити з приватних роздутих кишень на суспільні цілі.
Отже, визначивши структурні зміни у ВВП країни (суми валових доданих вартостей галузей), постає питання, яким чином наповнює державний бюджет та чи інша галузь економіки. Співставимо рівні оподаткування в галузевому розрізі, що дасть нам змогу робити висновки про неоподаткованість деяких із них (табл. 2).
Згідно даних аналізу можна виділити кілька особливостей. По-перше, агропідприємствами, що створюють дедалі більшу частку ВВП країни, за останні три роки сплачено мізерних 0,6% від «чистих податкових надходжень» усіх видів економічної діяльності. Це в 20 разів (!) менше за ту частку ВВП, яка створюється галуззю. А це означає, що ставка української влади на аграрний сектор як «однуз найбільш перспективних галузей, що забезпечують зростання нашої економіки» [привітання прем’єра] виглядає не так райдужно. Слід зазначити, що така залежність характерна не лише для України, але й для інших країн периферії. Адже, як доводить одна з дослідниць податкової політики Індіра Раджараман [Taxing Agriculture in a Developing Country: A Possible Approach], чим більшу частку займає агропромисловість в структурі економіки, тим менше податків акумулює держава, і взагалі ця галузь, незважаючи на її прибутковість, вирізняється складністю у зборі податків.
Табл. 2: Порівняння галузей економіки за податковими надходженнями і створенням Валового внутрішнього продукту України за 2012-2014 роки. (млн. грн.)
Джерело: розраховано на основі даних публічних запитів від Фіскальної служби України.
Загалом, потрібно розуміти, що самі по собі іноземні інвестиції (в тому числі на приватизацію залишків державної інфраструктури в сільськогосподарському секторі), котрі так активно кличуть на українські землі [Дорожня карта реформ агросектору], без зміни системи перерозподілу прибутків, не означатимуть позитивних економічних змін. Адже такий ріст, якщо він у грошовій формі осідатиме в невеликого кола осіб, нічого хорошого для розвитку країни не дасть.
Другою особливістю виділимо велику частку податкових надходжень від реальних секторів економіки, в яких держава або зберігає значну частину підприємств, або все ще за інерцією залишає за собою вагомий інструмент податкового перерозподілу – енергетика (13,7%), транспорт (10,1%), добувна промисловість (19,8%). Ці три галузі дають сукупно майже половину всіх податкових надходжень до держбюджету. Зауважимо, що в разі реалізації курсу масштабної приватизації залишків державних монополій, можна прогнозувати і відповідне зменшення податків (внаслідок скасування для них спеціального режиму оподаткування держпідприємств, застосування приватними власниками мінімізаційних схем тощо), а значить – і зменшення фінансування соціальних та інвестиційних проектів на макрорівні.
По-третє, бачимо низький рівень оподаткування тих секторів, які також значною мірою контролюються державою, але виконують соціальну функцію (держуправління, освіта, медицина, спорт), що видається цілком логічним, адже ці галузі дотуються з державного бюджету країни.
І останнє – це ситуація в переробній промисловості. Як бачимо, обсяги відшкодування ПДВ таким підприємствам перевищують за останні три роки суму усіх сплачених ними податків. І це спостерігається протягом кожного досліджуваного року. За таких умов майже 21,8% чистих податкових надходжень збирається з підприємств торгівлі й ремонту, і більшу частину з них становить непрямий податок на додану вартість, який у підсумку лягає на плечі простих споживачів.
Перейдемо до аналізу експортного потенціалу. Оскільки Україна зберігає тенденції переорієнтації на зовнішні ринки (частка як експорту, так і імпорту за підсумками 2014 року становить близько половини ВВП країни, що значно перевищує середньосвітове значення в 30% [Держстат, World bank]), то цікавим є дослідження ситуації з оподаткуванням в експортних галузях. Звісно, можна спитати, чи не варто збільшувати податковий тиск на переробну промисловість, яка взагалі не наповнює бюджет. Ми не заперечуємо необхідності викриття мінімізаційних податкових схем і в переробній промисловості, але потрібно пам’ятати, що ці підприємства зазнаватимуть все більшого конкурентного тиску внаслідок подальшого відкриття ринків для продукції з Європейського Союзу, і для виживання потребуватимуть певної підтримки, в тому числі фіскальної [Асоціація з ЄС: наслідки для економічного розвитку та ринку праці в Україні]. Розвиток саме переробної промисловості, особливо високотехнологічних галузей, таких як машинобудування, приладобудування та інших, на нашу думку має бути пріоритетним у державній політиці. Тому наступним критерієм відбору галузей економіки, які можуть принести додаткові податкові надходження в бюджет країни, є їхній експортний потенціал.
На жаль, структура українського експорту залишається низькотехнологічною(рис. 1). Частка високотехнологічної продукції коливається протягом останнього десятиріччя в межах 5-6%.
Рис. 1. Частка високотехнологічного експорту в загальному експорті країн [World bank].
Для прикладу ми навели порівняння з іншими країнами, в тому числі з Китаєм, результатом цілеспрямованої політики з підтримки інноваційного розвитку якого є зростання hi-tech виробництва і, відповідно, частки його в експорті (до 27% у 2013 році). Слід також зазначити, що вихід на світовий ринок українських виробників високотехнологічних товарів надзвичайно ускладнений протекціоністськими заходами розвинутих країн світу щодо захисту своїх ринків, а також значним відставанням України у використанні досягнень НТР та, відповідно, низької конкурентоздатності вітчизняної продукції.
Але якщо розглядати погалузево зміни в цих умовно «відсталих» сферах, то за останнє десятиліття в структурі їхнього експорту відбулися значні зрушення. Так, у 2005 році провідне місце в експорті України займала продукція чорної металургії на рівні 45%, транспорт, продукція приладобудування і машинобудування — 13%, хімічної промисловості — 10%, і сільського господарства — лише 13%. Це зумовлювало певну монокультурність експорту. Проте з 2008 року частка в експорті товарів сільського господарства почала поступово зростати, досягнувши 19% в 2011 році, в той час як зниження світових цін та попиту на чорні метали призвело до падіння їхньої частки до 27%. А вже з 2012 року пальма першості остаточно перейшла до товарів сільського господарства та харчової промисловості (1-24 груп УКТ ЗЕД), які на поточний момент є одними з основних джерел валютних надходжень в Україну. Більше того, сьогодні спостерігаємо виникнення тенденції утвердження нової, «аграрної» монокультурності українського експорту (табл. 3). А враховуючи значні капіталовкладення протягом останніх 5-7 років, які відбувались у технологічне переоснащення агровиробництва (розвиток інфраструктури зберігання, транспортування і перевантаження в портах), сільське господарство займе лідерство серед експортних галузей у наступному десятилітті.
Цікаво, що в 2014 році експорт агропродовольчих товарів продемонстрував лиш незначне падіння порівняно з 2013-м, лише на 2%, тоді як деструктивні процеси в інших галузях, загострення геополітичної та фінансової кризи в країні призвели до падіння експорту продукції металургії на 10%, хімічної промисловості – на 30%, а транспорту – на 57% відповідно.
Табл. 3: Динаміка експорту та торгового сальдо України в розрізі галузей в 2013-2015 рр.
Джерело: розраховано на основі даних Державної служби статистики України.
Враховуючи те, що частина потужностей цих галузей або знищені в результаті бойових дій на сході країни, або знаходяться на непідконтрольних українській владі територіях, перспективи збільшення податкових надходжень від такого виробництва є дуже низькими. Крім того, через часткову втрату ринків збуту країн СНД, такі галузі як приладобудування, виробництво скляних виробів, легка промисловість фактично знаходяться в стані виживання. З огляду на це, зростання податкового навантаження на них тільки посилить стагнаційні процеси в цих галузях. Високий попит на сировинні товари на світовому ринку, разом зi згортанням високотехнологічних галузей, фактично робить пріоритетними в українському експорті АПК, добувну і переробну галузі (сектори низької технологічної обробки).
Загалом же, якщо аналізувати причини стійкого зовнішньоторговельного дефіциту (позитивне сальдо спостерігалося лише у вищезгаданих трьох галузях та деревообробній промисловості), то вони полягають у системних диспропорціях розвитку української економіки, які діяли тривалий час і сформували її сучасну структуру. Зміна структури ВВП і експорту в розрізі галузей спричинює об’єктивну необхідність зміщення податкового тягаря з одних сфер господарювання на інші. В нашому випадку це однозначно стосується аграрної сфери, що обґрунтовано вище. Цікаво також дослідити ситуацію з гірничодобувною галуззю. Адже, незважаючи на порівняно велику частку податкових надходжень від підприємств галузі, перевірки потребує теза про недооподатковані надприбутки і масштабне виведення капіталів з країни. Є підстави стверджувати, що такі прибутки, які традиційно виводяться з-під оподаткування через офшорні схеми, продовжують зростати в умовах стрімкої девальвації гривні та зменшення у валютному вираженні собівартості проданої закордон продукції.