чені до провадження, вони використовуються завжди і у будь-якій цивільній справі;

по-четверте, це такі засоби доказування, де найбільш імовірні такі прийоми як умовчування, перекручування — навмисні або ненавмисні — взаємовідносин учасників справи і навіть неправда.

Беручи участь в процесі, сторони і треті особи висловлюють судження з різних питань, і не всі ці доводи та міркування належать до числа доказів. Пояснення сторін і третіх осіб є доказами в тій частині, у якій вони містять відомості про факти, що входять у предмет доказування. В поясненнях сторін правильно виділяють: 1) повідомлення, відомості про факти, тобто докази; 2) волевиявлення; 3) судження про юридичну кваліфікацію правовідносин; 4) мотиви, аргументи, за допомогою яких кожна сторона висвітлює фактичні обставини у вигідному для себе аспекті; 5) вираження емоцій, настроїв¹.

Пояснення сторін можуть бути усними та письмовими. У судовому засіданні пояснення сторін даються в усній формі. Якщо були представлені письмові пояснення, вони оголошуються.

Залежно від юридичної (процесуальної) заінтересованості розрізняють два види пояснень сторін: ствердження і визнання.

Ствердження — таке пояснення сторони або третьої особи, що містить відомості про факти, які лежать в основі вимог і заперечень, встановлення яких судом відповідає процесуальним інтересам сторони або третьої особи.

Визнання — пояснення сторони або третьої особи, що містить відомості про факти, які повинна довести інша сторона або третя особа.

Визнання факту треба відрізняти від визнання позову. Визнання факту — показання сторони про наявність (відсутність) сприйнятого нею факту. Визнання позову — заява сторони про небажання сперечатися проти позову. Якщо перше дає можливість суду встановити позовний факт, то друге надає право суду ліквідувати процес, спір. Тому визнання позову — категорія, що належить до області дії принципу диспозитивності, визнання факту — категорія, що належить до області дії принципу змагальності.

Прийнято розрізняти наступні види визнання:

а) судові і позасудові. Судове визнання — визнання, зроблене стороною або третьою особою в судовому засіданні або в письмовій заяві, адресованій суду. Позасудове визнання — визнання юри дичних фактів, зроблене особою поза судовим процесом, поза рам ками процесуального відношення. Таке визнання не є доказом у справі і не виступає як доказовий факт у доказуванні;

б) повне і часткове. Повне визнання — визнання всіх фактів, на які посилається інша сторона або третя особа. Часткове визнання має місце у випадку визнання не всіх, а лише одиничних фактів;

в) усне і письмове. Визнання повинне бути висловлене вголос (усне визнання) або виражене в письмовій формі (письмове визнан ня). Як зазначається в правовій літературі, мовчання, тобто неза- перечування однією стороною фактів, на які інша сторона опира ється у своїх вимогах і запереченнях, визнанням не вважається;

г) просте і кваліфіковане. Просте визнання — безумовне та без застережне підтвердження факту. Кваліфіковане визнання — таке підтвердження факту, що містить застереження, які вносять змі ни у відомості про факт. Таке визнання підтверджує відомості про факт, але одночасно містить нові ствердження про факт, що свід чать не на користь, а проти сторони, що привела визнаний факт як підставу своєї вимоги або заперечення. Наприклад, відповідач може визнати факт одержання грошей від позивача, але одночасно стверджувати, що це було зроблено орендарем на сплату за корис тування майном, але не вважається викупом орендованого майна. Застереження має доводитися особою, яка робить кваліфіковане визнання.

При оцінці пояснень сторін і третіх осіб суду необхідно дотримувати наступних правил: а) усвідомити, у чому полягає суть вимог позивача та заперечень відповідача, тобто чітко визначити їх позиції в спорі про право, що розглядається; б) відмежувати в показаннях факти від міркувань, логічних висновків і емоцій; в) стежити за тим, щоб пояснення сторін і третіх осіб мали властивість внутрішньої погодженості, тобто не суперечили самим собі, не містили протилежних, взаємовиключних відомостей; г) оцінювати пояснення сторін і третіх осіб неодмінно із врахуванням всієї зібраної в справі доказової інформації.

2. 
   Показання свідків
   

До числа широко використовуваних засобів доказування належать показання свідків. Показання свідків — це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи (ст. 90 ЦПК).

Свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи.

Свідок зобов'язаний з'явитися до суду у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини. У разі неможливості прибуття за викликом суду свідок зобов'язаний вчасно повідомити про це суд.

Свідок має право давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє, користуватися письмовими записами, відмовитися від давання показань у випадках, встановлених законом, а також на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду.

За свідомо неправдиві показання або за відмову від давання показань з непередбачених законом підстав свідок несе кримінальну відповідальність, а за невиконання інших обов'язків — відповідальність, встановлену законом .

Від інших учасників процесу свідок відрізняється наступними особливостями:

1. 
   свідок — юридично не заінтересована в результатах справи особа. Громадяни, у яких заінтересованість носить юридичний характер, залучаються в процес як особи, які беруть участь у справі (наприклад, як позивач, відповідач, третя особа й т. д.). Інша (крім юридичної) заінтересованість громадянина у результатах справи не перешкоджає його допиту в суді як свідка;
   
2. 
   закон не встановлює вік, з досягненням якого особа може бути допитана в суді як свідок. За необхідності можуть бути допитані малолітні та неповнолітні свідки (ст.182 ЦПК);
   
3. 
   свідок стає носієм відомостей про факти в результаті збігу об­ставин, або безпосередньо сприймаючи події, що є обставинами даної справи, або в результаті одержання відомостей про них від інших осіб. Тому, не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини (ст.90 ЦПК);
   
4. 
   на свідка покладають два основні обов'язки — з'явитися до суду У призначений час і дати правдиві показання щодо відомих йому обставин справи.
   

Цивільне процесуальне законодавство встановлює обмеження, що перешкоджають виклику і допиту певних осіб як свідків. Дане обмеження використання показань свідків зветься імунітетом свідків.

Імунітет свідка — це надане свідкові право відмовитися від давання показань в силу родинних відносин або службових обов'язків.

Необхідність введення імунітету свідків визначається його соціальним призначенням як засобу забезпечення поважного ставлення до особистості, охорони її особистого життя та процесуальної значимості, а саме: розширення процесуальних прав свідка, удосконалення його правового статусу, запобігання лжесвідчення, зміцнення моральних основ цивільного судочинства.

Залежно від обсягу показань імунітет можна підрозділити на повний і частковий. Повне право відмови означає, що свідок повністю може відмовитися від дачі показань по суті справи (наприклад, імунітет родичів). При частковому звільненні від давання показань свідок може відмовитися дати показання лише по окремих питаннях (наприклад, з питань, що становлять таємницю).

У відповідності до ст. 63 Конституції України мають право від­мовитися від давання показань свідків у суді: 1) громадянин проти самого себе; 2) один з подружжя проти іншого; 3) діти проти

Так, згідно зі ст.5 Закону України «Про нотаріат» нотаріус зо­бов'язаний зберігати в таємниці відомості, отримані ним у зв'язку з вчиненням нотаріальних дій. Згідно зі ст.228 Сімейного .кодексу України особи, яким у зв'язку з виконанням службових обов'язків доступна інформація щодо усиновлення (перебування осіб, які бажають усиновити дитину, на обліку, пошук ними дитини для усиновлення, подачу заяви про усиновлення, розгляд справи про усиновлення, здійснення нагляду за дотриманням прав усиновленої дитини тощо), зобов'язані не розголошувати її, зокрема і тоді, коли усиновлення для самої дитини не є таємним;

3. 
   священнослужителі — про відомості, одержані ними на спо віді віруючих (ст.З Закону України «Про свободу совісті та релігій них організацій»). При цьому варто враховувати, що крім цивіль но-процесуального закону, що надає священнослужителеві право відмовитися від дачі показань з обставин, що стали відомими йому на сповіді громадянина, священнослужитель керується і каноніч ним правом, що забороняє йому піддавати розголосу відомості, які стали відомими йому на сповіді.
   

Слід зазначити деякі особливості даного імунітету: 1) не допускається допит священнослужителів з питань, пов'язаних зі сповіддю, безвідносно до їхньої приналежності до того або іншого релігійного об'єднання; 2) метою введення заборони на допит священнослужителів є захист прав не релігійних організацій, а громадян, що сповідують релігію; 3) державна реєстрація є умовою наділення релігійної організації статусом юридичної особи. Однак організація, що не має або втратила статус юридичної особи, не втрачає ознаки релігійної, тобто організації, у межах якої громадяни сповідують релігію.

Разом з тим викладені вище положення не означають, що свя­щеннослужитель взагалі не може бути викликаний на допит;

4. 
   професійні судді, народні засідателі та присяжні — про об ставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку.
   

Таємниця наради є однією з гарантій реалізації принципу неза­лежності суддів при здійсненні правосуддя, оскільки тим самим створюються умови, що дозволяють виключити сторонній вплив або тиск на суддів і забезпечують можливість без яких-небудь побоювань висловлювати свою думку з обговорюваних питань.

Цивільне процесуальне законодавство «охороняє» лише одну таємницю судочинства — таємницю наради суддів. В іншому випадку розгляд справ здійснюється відповідно до принципу гласності, згідно з яким розгляд справ у всіх судах відкритий, за деякими винятками, пов'язаними з необхідністю збереження державної таємниці, таємниці усиновлення тощо.

Особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свідки без їхньої згоди, а представники дипломатичних представництв

• 
  без згоди дипломатичного представника .
  

Згідно з п.1 ст. 44 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року, працівників консульських установ можуть викликати як свідків у період ведення судових або адміністративних справ, і вони не можуть відмовитися давати показання.

Якщо консульська посадова особа відмовляється давати показання, до неї не можуть застосовуватися засоби примусу або покарання. Компетентні органи держави перебування, яким необхідні показання консульської посадової особи, не повинні створювати перешкод при виконанні її службових обов'язків. Зазначені органи можуть, якщо це можливо, одержати показання за місцем проживання цієї особи, у приміщенні консульської установи або прийняти від неї письмову заяву.

Важливою юридичною гарантією діяльності працівників кон­сульських установ є той факт, що вони не зобов'язані давати показання з питань, пов'язаних з виконанням своїх функцій, або надавати офіційну кореспонденцію і документи, які стосуються їх функцій. Вони також не зобов'язані давати показання щодо роз'яснення законодавства акредитованої держави.

Тому допит зазначених осіб провадиться лише на їх прохання або з їхньої згоди.

Згідно ст.91 ЦПК  Виклик свідка здійснюється за заявою учасника справи.У заяві про виклик свідка зазначаються його ім’я, місце проживання (перебування) або місце роботи, обставини, які він може підтвердити. Заява про виклик свідка має бути подана до або під час підготовчого судового засідання, а якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, - до початку першого судового засідання у справі.В ухвалі про відкриття провадження у справі або в іншій ухвалі, якою суд вирішує питання про виклик свідка, суд попереджає свідка про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання чи відмову від давання показань на вимогу суду.
Види показань свідків. Показання свідків залежно від їх змісту прийнято підрозділяти на три групи: а) відомість-інформація; б) відомості, що містять, крім того, і судження; в) показання обізнаних з фактами свідків.

Перший із зазначених різновидів — відомість-інформацію звичайно дають свідки, не знайомі зі сформованими взаєминами і пра­вовідносинами сторін, що сперечаються. Вони, як правило, обмежуються викладом якогось одного або декількох фактів, що мають значення для правильного вирішення цивільної справи. Такі показання дають очевидці, які випадково довідалися про ті або інші обставини.

Другий вид показань типовий для свідків, добре знайомих зі сторонами або з однією з них, що знають розвиток спірних відносин. Нерідко такі свідки мають фактичну зацікавленість у тому

або іншому вирішенні справи. Вони, як правило, не обмежуються розповіддю щодо конкретного факту, а викладають свої міркування, судження і здогади, що містять оцінку спірної ситуації, дають характеристики конфліктуючих осіб. Відокремити міркування таких осіб від безпосередньо доказової інформації не завжди просто. І хоча показання зазначених свідків більш повно описують спірну ситуацію, фактичну сторону справи, при цьому існує велика небезпека перекручування обставин справи, підміни доказів необ'єктивною інформацією.

Третій вид показань одержують від обізнаних з фактами свідків, які в силу професійних, спеціальних знань здатні не тільки повідомити суду інформацію фактичного характеру, але й указати причини та наслідки здійснення конкретних обставин (наприклад, водій може докладно і кваліфіковано викласти обставини дорожньо-транспортної пригоди, очевидцем якої він був). Обізнані з фактами свідки близькі за своєю природою до фахівців.

У цивільному процесі чітко проглядаються дві протилежні тенденції відносно показань свідків. З одного боку, помітне прагнення як можна ширше використати в правосудді у цивільних справах дані засоби доказування, воно є демократичним, добре вписується в усне змагальне судочинство. Вірогідність показань свідків можна перевірити.

З іншого боку, одночасно проявляється і протилежна тенденція — обмеження показань свідків. У сучасному цивільному судочинстві пріоритет явно віддається письмовим доказам. За існуючими правилами діловодства практично всі юридично значущі факти підлягають документуванню: документуються (реєструються) факти громадянського стану; більшість угод; правопорушення тощо. У зв'язку з цим при розгляді чи ледве не будь-якої цивільної справи суддя має відповідні письмові докази. Не випадково вироблене в судовій практиці поняття необхідних доказів трактується насамперед як певні документи.

За загальним правилом, потреба в показаннях свідків виникає в трьох випадках:

а) для встановлення деяких фактів, які не можна документаль но закріпити (факт утримання);

б) для з'ясування обставин, які були у свій час документально оформлені, але документи втрачені і відновити їх неможливо (біль шість справ про встановлення юридичних фактів у порядку окре мого провадження);

в) для дослідження вірогідності засобів доказування (пояснень сторін, письмових і речових доказів та ін.). У судовій практиці не рідкі випадки, коли показання свідків найчастіше були незамін ними та ефективними процесуальними засобами виявлення підроб леності документів, що надійшли до суду.

ЦПК докладно регламентує процедуру допиту свідків у суді.

Кожний свідок допитується окремо. Свідки, які ще не дали показань, не можуть перебувати в залі судового засідання під час розгляду справи.

Перед допитом свідка головуючий установлює його особу, вік, рід занять, місце проживання і стосунки із сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, роз'яснює його права і з'ясовує, чи не відмовляється свідок із встановлених законом підстав від давання показань.

Відмова від дачі показань приймається судом шляхом поста-новлення ухвали.

Якщо перешкоди для допиту свідка не встановлені, головуючий під розписку попереджає свідка про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання і відмову від давання показань та приводить його до присяги: «Я (ім'я, по батькові, прізвище), присягаю говорити правду, нічого не приховуючи і не спотворюючи». Текст присяги підписується свідком. Підписаний свідком текст присяги та розписка приєднуються до справи.

Основну ідею присяги можна виразити так: виходячи зі специфіки свідомості людини, певних умов процесу, його соціалізації, процедура прийняття присяги і сам її текст неминуче спричиняють модель (стереотип, зразок) належного поводження особи в особливо значущих і відповідальних ситуаціях. Тобто держава, закріпивши в законі необхідність складення присяги свідком, чекає від нього як від свідомого і законослухняного члена суспільства відповідної поведінки, яка має виражатися в тому, що він зробить все можливе для надання правдивих показань. Це є його внеском у майбутнє справедливе вирішення справи¹.

В той же час присяга вводиться в законодавство як додаткова гарантія вірогідності: по-перше, вона підкріплена іншими юридичними засобами (попередження свідка про кримінальну відповідальність), по-друге, це свого роду елемент традиції, додання врочистості ритуалу, у якому бере участь особа, яка присягає. Як зазначають дослідники, присягу краще допускати для підтвердження «проміжних факторів», від яких не залежить остаточне вирішення справи на користь особи, яка принесла присягу.

Допит свідка розпочинається з пропозиції суду розповісти все, що йому особисто відомо у справі, після чого першою задає питання особа, за заявою якої викликано свідок, а потім інші особи, які беруть участь у справі.

Суд має право з'ясувати суть відповіді свідка на питання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити питання свідку після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі.

Головуючий має право за заявою осіб, які беруть участь у справі, знімати питання, поставлені свідку, якщо вони за змістом ображають честь чи гідність особи, є навідними або не стосуються предмета розгляду.

Кожний допитаний свідок залишається в залі судового засідання до закінчення розгляду справи. Суд може дозволити допитаним свідкам залишити зал засідання до закінчення розгляду справи за згодою сторін.

Свідок може бути допитаний повторно в тому самому або наступному засіданні за його власною заявою, заявою сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, або з ініціативи суду. Під час дослідження інших доказів свідкам можуть ставити питання сторони, інші особи, які беруть участь у справі, суд (ст.230 ЦПК).

Таким чином, показання свідка складаються з чотирьох частин: 1) встановлення особистості свідка, його відношення зі сторонами; 2) попередження свідка про відповідальність за відмову або ухилення від дачі показань, за давання свідомо неправдивих показань; 3) показання у вільній формі про те, що свідкові відомо в справі; 4) постановка питань.

Суд може одночасно допитати свідків для з'ясування причин розходжень у їхніх показаннях (ч. 12 ст. 180 ЦПК). Іншими словами, мова йде про проведення очної ставки. Проведення очної ставки є правом, а не обов'язком суду.

Серед учених немає єдиного погляду на процесуальну природу очної ставки. Одні розглядають очну ставку як різновид особливої форми допиту свідків, інші вважають очну ставку самостійною процесуальною дією, що відрізняється за своїми цілями, процесуальним порядком проведення.

На нашу думку, очна ставка має багато спільних рис із допитом, але на відміну від нього характеризується цілим рядом тільки одній їй властивих процесуальних, тактичних і психологічних особливостей. По- перше, в очної ставки і допиту різні цілі. Метою очної ставки є усунення істотних протиріч у вже даних раніше показаннях допитуваних, тоді як мета допиту — одержання відомостей про фактичні обставини цивільної справи. По-друге, предмет допиту свідків значно ширше предмета очної ставки. Предмет очної ставки — усунення конкретного протиріччя — стосується лише невеликої частини інформації, отриманої в ході допиту від свідків. Предмет допиту обумовлений більшим колом передумов. По- третє, викликаний на допит свідок дає показання у формі вільної розповіді. Дана форма неприйнятна на очній ставці. Інші цілі, умови та обстановка очної ставки виключають можливість застосування в процесі її проведення загальної форми вільної розповіді. На очній ставці вільна розповідь знаходить прояв тільки у зв'язку з відповіддю допитуваного на конкретно поставлене йому питання. По- четверте, очна ставка є засобом не тільки перевірки наявних доказів, але і одержання нових.

Поряд із встановленням істини по спірних обставинах у ході очної ставки можуть бути вирішені наступні конкретні завдання: 1) подолання сумлінної омани допитуваного; 2) викриття неправди одного з допитуваних; 3) викриття самообмови або обмови одного допитуваного іншим; 4) перевірка зібраних у справі доказів; 5) одержання нових доказів; 6) з'ясування причин походження істотних протиріч.

Отже, очну ставку варто віднести до самостійної процесуальної дії. Правильне розуміння сутності очної ставки, ретельний психологічний аналіз осіб, які беруть у ній участь, продуманий і спрямований вплив суду — все це значно підвищує результативність даної судової (процесуальної) дії в цивільному судочинстві України.

Свідок, даючи показання, може користуватися записами в тих випадках, якщо його показання пов'язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які важко зберегти в пам'яті. Ці записи подаються судові та особам, які беруть участь у справі, і можуть бути приєднані до справи за ухвалою суду (ст. 230 ЦПК).

Допит малолітніх свідків і, за розсудом суду, неповнолітніх свідків провадиться в присутності педагога або батьків, усиновлю-вачів, опікунів, піклувальників, якщо вони не заінтересовані у справі.

Свідкам, які не досягли шістнадцятирічного віку, головуючий роз'ясняє обов'язок про необхідність дати правдиві показання, не попереджаючи про відповідальність за відмову від давання показань і за завідомо неправдиві показання, і не приводить до присяги.

У виняткових випадках, коли це необхідно для об'єктивного з'ясування обставин справи, на час допиту осіб, які не досягли ві­сімнадцятирічного віку, із залу судового засідання за ухвалою суду може бути вилучена та чи інша особа, яка бере участь у справі. Після повернення цієї особи до зали судового засідання головуючий повідомляє їй про показання цього свідка і надає можливість задати йому питання.

Свідок, який не досяг шістнадцятирічного віку, після закінчення його допиту видаляється із залу судового засідання, крім випадків, коли суд визнав необхідною присутність цього свідка в залі судового засідання (ч.5 ст.232 ЦПК).

Згідно зі ст. 233 ЦПК показання свідків оголошують у судовому засіданні: у разі відкладення розгляду справи показання свідків, зібрані за судовими дорученнями в порядку забезпечення доказів під час допиту їх за місцем проживання, або показання, дані ними у судовому засіданні, в якому було ухвалено скасоване рішення, повинні бути оголошені і досліджені в судовому засіданні, в якому ухвалено рішення, якщо участь цих свідків у новому судовому засіданні є неможливою. Учасники справи мають право висловити своє ставлення до цих показань і дати щодо них свої пояснення.

Закон встановлює обов'язкову усну форму показань свідків. Це забезпечує безпосередність їх сприйняття, дає можливість суду за допомогою питань одержати від свідка найбільш повні відомості, правильно оцінити, наскільки показання свідка правдиві та достовірні.

Оцінка показань свідків. Суд повинен дати оцінку показань свідків як з боку позивача, так і з боку відповідача, перевірити їх у сукупності з іншими поданими доказами в справі і на основі викладеного дійти достовірного висновку. Висновки суду про вірогідність доказів складаються протягом усього процесу судового доказування.

Оцінка доказів — завершальна стадія процесу доказування, де суд на основі зібраних доказів підбиває загальний підсумок про їх вірогідність і достатність.

Предметом показань свідків звичайно можуть бути не тільки об­ставини зовнішні, матеріальні, що спостерігалися свідком, але також обставини внутрішні, як різні емоції та почуття — симпатії та антипатії, гнів і любов, переляк, хвилювання, екстаз тощо. Але оскільки свідок призивається до передачі суду особисто відомих йому обставин, а не своїх суджень і думок про них, то від нього вірніше вимагати, щоб показання його про нематеріальні обставини підкріплювалися приведенням обставин матеріальних, що складають ознаки і прояв перших, так, щоб сам суд мав підґрунтя для оцінки правильності показання свідка про обставини нематеріальні¹.

Отже, предметом допиту свідків є встановлення достовірних ві­домостей про сутність розслідуваної події, про обставини, що пере­бувають у причинних зв'язках із цією подією, одержання відомостей, що дозволяють перевірити та оцінити наявні докази і виявити джерела нових доказів.

Завдяки показанням свідків можуть бути отримані як відомості про фактичні дані, так і оцінні судження. Оцінні судження неминуче виникають при характеристиці свідком окремих психічних властивостей особистості позивача і відповідача. При цьому нерідко проявляються індивідуально-настановна позиція свідка, його соціально-перцептивні стереотипи.

Доказову силу мають лише повідомлення свідка про факти. Однак факти відтворюються у формі суджень і умовиводів.

Справжня обстановка досліджуваних подій відтворюється судом на основі аналізу ряду показань, зняття з них можливих су-

¹ Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства. — Санкт-Петер­бург: Альфа, 1996. — С.277.