Ім'я файлу: Реферат практичне право.docx
Розширення: docx
Розмір: 45кб.
Дата: 07.05.2020
Пов'язані файли:
Хірургія.doc
1623825851529716.doc
Документ Microsoft Word.docx




МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕПАРТАМЕНТ ОСВІТИ І НАУКИ ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОДА

КОЛЕДЖ ЕКОНОМІКИ, ПРАВА ТА ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ

КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКОГО ПОДАТКОВОГО ІНСТИТУТУ

РЕФЕРАТ
з дисципліни «Практичне право»
на тему: «Аналіз фактичних обставин юридичної справи»


Студент:

ІІІ курсу, групи П-32

Спеціальності «Право»

Гудович Тетяни

Оцінка_________________


м. Кам’янець-Подільський

2020

ЗМІСТ


ВСТУП 3

1. Стадії застосування норм права 5

2. Основні вимоги до застосування норм права 11

3. Ефективність правозастосування 13

4. Гарантії правильного застосування норм права та їх види 16

5. Юридичний механізм впровадження режиму законності у правозастосовну діяльність 19

Висновки 23

Список використаних джерел 24







ВСТУП


Актуальність теми. Фактичні обставини справи - це ті обставини, які мали місце у певний період життя людини, тобто у дійсності, і які закріплено у законі. Перш ніж скласти процесуальний документ, а саме позовну заяву до суду, особа чи її представник повинні проаналізувати фактичні обставини справи - факти (події, дії, стан), доведення яких (наявність або відсутність) суду має значення для правильного вирішення справи. Із усієї сукупності відомих у справі обставин слід виокремити лише ті факти, які мають юридичне значення, тобто ті, які в силу вказівки на них у нормах законодавства породжують для осіб юридичні наслідки.

Отже, особі необхідне встановлення цих фактів з тією метою, щоб у неї виникло, змінилося або припинилося певне суб’єктивне право або юридичний обов’язок.

Відбір потрібної інформації, з усієї наявної (фактична основа справи) має досить важливе значення для визначення юридичного складу справи та повинен у справах позовного провадження здійснюватися у контексті вибору норми матеріального права. Правильний відбір фактичних обставин справи можливий лише завдяки аналізу диспозиції норми (норм) матеріального права, яка регламентує конкретні правовідносини. Це зумовлено тим, що у диспозиції норми матеріального права закріплюється саме правило поведінки, зазначено права та обов'язки сторін правовідносин, що регламентується даною нормою.

Метою даної роботи є узагальнення наукових положеннь, щодо поняття, змісту і видів фактичних обставин.

Відповідно до мети сформульовано такі завдання дослідження:

- дослідити наукову та учбову літературу з питання фактичних обставин

- охарактеризувати елементи структури обставин юридичної справи

- проаналізувати гарантії основного застосування права

- узагальнити наукові положення і зробити висновки за результатами усього дослідження.

Об'єктом дослідження є фактичні обставини юридичної справи.

Предмет дослідження - встановлення юридичної основи справи, вибір та аналіз норм права. 

Структурно робота складається зі вступу, п'яти розділів, висновку, списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи становить 24 сторінки.

1. Стадії застосування норм права


Порядок застосування норм права може бути простим і складним. Прикладом простого порядку (процесу) застосування норм права є застосування санкції за безквитковий проїзд у міському транспорті (пропозиція контролера сплатити штраф, одержання суми і виписка квитанції). Інша річ, складний процес застосування норм права (наприклад, застосування норм Особливої частини Кримінального кодексу України). Складний порядок застосування норм права, як правило, складається з трьох стадій правозастосовної діяльності:

1) встановлення фактичних обставин справи;

2) встановлення юридичної основи справи – вибір та аналіз норм права (іншими словами – юридична кваліфікація фактичних обставин);

3) вирішення справи та документальне оформлення ухваленого рішення.

Окреслені вище стадії застосування норм права є умовними, оскільки на практиці вони збігаються. Розглянемо кожну з них більш детально.

1. Встановлення фактичних обставин справи – це стадія підготовча, але надзвичайно відповідальна, оскільки іноді має вирішальне значення, її можна поділити на такі підстадії:

1.1. Встановлення юридичних фактів та юридичного (фактичного) складу. Це можуть бути головні факти (тобто факти, що підлягають доведенню) та факти, що підтверджують головні, але обов’язково в тому обсязі, як того вимагає нормальне вирішення юридичної справи. У деяких випадках коло обставин, що підлягають встановленню, визначене в законі. Головний факт (наприклад, факт вбивства, вчиненого громадянином Г.) належить, як правило, до юридичних фактів, тобто до фактів, що спричиняють виникнення або припинення юридичних наслідків. Зазвичай досліджуються не всі факти, а лише ті, які мають безпосереднє відношення до вирішення юридичної справи. Часто збирання доказів і попереднє встановлення фактів є справою одних осіб, а ухвалення рішення у справі – інших. Однак завжди відповідальна особа правозастосовного органу (прокурор, суддя, керівник територіального органу поліції, директор підприємства тощо) зобов’язана переконатися у вірогідності фактів, їх обґрунтованості та повноті. Вказівки на фактичні обставини справи містяться в гіпотезі норми права.

1.2. Встановлення фактичних обставин справи здійснюється за допомогою юридичних доказів. Суб’єкт правозастосування не може спостерігати фактичні обставини справи безпосередньо тому, що вони, як правило, відбувалися в минулому. Саме тому вони підтверджуються доказами – слідами минулого, які мають матеріальний і нематеріальний характери й зафіксовані в документах (показання свідків, протокол огляду місця події, висновок експерта та інші). Доказами є відомості про факти, інформація про них, а також самі факти (пожежа, крадіжка) і джерела відомостей про них – документи, акти, показання свідків. Джерела відомостей про факти потрібно засвідчити (наприклад, протокол про предмети, виявлені при обшуку, має бути підписаний понятими). Юридична справа як сукупність документів, зібраних разом і певним чином оформлених, включає також документи правозастосовних органів (про прийняття справи до провадження, про призначення експертизи та інші).

Вимоги, що висуваються до доказів:

вірогідність – залучення та аналіз лише тих фактів, які мають значення для справи, що розглядається. Виключається підтасування фактів і залучення фактів, що не стосуються справи;

обґрунтованість – використання лише зазначених процесуальними нормами засобів доведення. Наприклад, для встановлення причин смерті необхідно проведення експертизи. Виключається використання засобів доведення, взятих з іншого джерела, який не вказується;

повнота – встановлення всіх даних, які мають значення для справи, що розглядається.

1.3. Встановлення фактичних обставин справи відбувається через доведення – творчу діяльність із встановлення і надання доказів, участь в їх дослідженні та оцінці. Доведення дозволяє відтворити той чи інший фрагмент дійсності, реконструювати обставини з метою встановлення істини для застосування норм права. Наприклад, предметом доведення у кримінальній справі є система обставин, встановлення яких необхідно для правильного вирішення кримінальної справи і виконання завдань кримінального судочинства. Законодавство фіксує, які обставини потребують доведення, а які ні (загальновідомі, презумпції, преюдиції), які факти доводяться певними засобами (наприклад, експертизою). Остаточна оцінка доказу завжди є справою суб’єкта правозастосування. Презумпції в галузі доказів і доведення – це припущення про факти, їх наявність чи відсутність.

Види презумпцій:

неспростовні – це закріплене в законі припущення про наявність чи відсутність певного факту, який не підлягає сумніву й тому не потребує доведення (наприклад, презумпція недієздатності неповнолітньої особи);

спростовні – це закріплене в законі припущення про наявність чи відсутність факту, який має юридичне значення, доки щодо цього факту не буде встановлене інше (наприклад, презумпція невинуватості особи).

Преюдиція – це виключення заперечуваності юридичної вірогідності одного разу доведеного факту. Якщо суд або інший юрисдикційний орган уже встановив певні факти (після їх перевірки й оцінки) і закріпив це у відповідному документі, то вони визнаються преюдиціальними – такими, що при новому розгляді справи вважаються встановленими, істинними, такими, що не потребують нового доведення.

2. Встановлення юридичної основи справи – вибір та аналіз норм права. Встановлення юридичної основи справи є юридичною кваліфікацією фактичних обставин справи. Юридична кваліфікація – це правова оцінка всієї сукупності обставин справи через співвіднесення конкретного випадку з певними юридичними нормами. Вказівки на юридичні наслідки містяться в диспозиції (санкції) норми права. Встановлення юридичної основи справи (юридична кваліфікація фактичних обставин) включає:

2.1. Вибір галузі, підгалузі, інституту права і знаходження норми права, яка може бути застосована до певного випадку. Не можна підганяти факти під гіпотезу обраної норми права.

2.2. Перевірку дійсності тексту нормативно-правового акта, в якому міститься шукана норма, тобто встановлення офіційного тексту норми права. Не можна посилатися на неофіційні тексти нормативно-правових актів. Слід керуватися останньою редакцією офіційного видання нормативно-правового акта з усіма змінами і доповненнями на день застосування норм права.

2.3. Аналіз норми права з погляду її дії в часі, просторі та за колом осіб. При цьому слід встановити:

а) чи діяла норма права в момент, коли відбувалися досліджувані обставини;

б) чи діє вона в момент розгляду конкретної справи;

в) чи діє вона на території, де розглядається справа;

г) чи поширюється вона на осіб, пов’язаних з цією справою.

При визначенні чинності закону в часі необхідно додержуватися правила: «Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи» (ст. 58 Конституції України). При виявленні в ході вибору норм права протиріч або суперечностей змісту двох чи більше формально чинних норм необхідно вирішувати колізію норм права в такий спосіб:

а) якщо норми права мають різну юридичну силу, то діє норма, що має вищу силу;

б) якщо норми права мають однакову юридичну силу, то діє норма, прийнята пізніше.

2.4. З’ясування змісту норми права. Необхідна перевірка, чи немає офіційного тлумачення норми права. Якщо правотворчий орган видав нормативно-правовий акт, а потім – акт, у якому наводиться офіційне тлумачення, то таке тлумачення є обов’язковим для того, хто застосовує норму. Недостатньо перевірити, чи було офіційне тлумачення. Правозастосовний орган має сам її тлумачити, тому що без тлумачення не можна застосовувати норму права. Усі зазначені дії є головними вимогами до застосування норм права та слугують одній меті – правильній кваліфікації фактів, а відтак – зміцненню законності та правопорядку.

3. Вирішення справи та документальне оформлення ухваленого рішення. Результат вирішення юридичної справи виражається в індивідуальному державно-владному велінні, розпорядженні, акті-документі, який називається правозастосовним актом. Правозастосовний акт може мати подвійну правову функцію:

юридичної констатації, тобто визнання існування певних фактів, їх правомірності (неправомірності), визнання того чи іншого права за цією особою або констатації в конкретній події факту правопорушення;

нового юридичного обов’язку, тобто після ухвалення певного рішення (приміром, накласти покарання, встановити обов’язок, здійснити певні дії у встановлений строк, передати майно, сплатити борг тощо) необхідна додаткова діяльність, новий обов’язок компетентних органів щодо виконання рішення.

2. Основні вимоги до застосування норм права


Правозастосовна діяльність виступає в якості однієї з найважливіших юридичних гарантій законної та обґрунтованої реалізації права. Але для того, щоб бути таким гарантом, вона сама повинна бути законною.

Правильне (законне й обґрунтоване) застосування права забезпечується, з одного боку, системою об’єктивних і суб’єктивних передумов, засобів і способів суспільного життя (економічних, політичних, ідеологічних), які впливають на діяльність правозастосовних органів, з іншого – системою суттєвих вимог, які пред’являються до правозастосовного процесу, окремих його стадій і елементів, органів застосування, правозастосовних актів і таке інше. Усі вони (передумови, вимоги) виступають в якості гарантій правильного застосування права.

Як випливає із зазначеного вище, в якості юридичних засобів, що забезпечують законне вирішення справ, крім власне гарантій виступають також вимоги до застосування права, серед яких виокремлюють:

справедливість – передбачає застосування рівної міри за юридично однакові діяння. Необхідно також враховувати індивідуальні особливості особи та конкретні обставини справи. Наприклад, справедливий вирок суду сприяє як виправленню злочинця, так і попередженню злочинів [1, с. 130];

законність – означає, що при вирішенні конкретної справи суб’єкт правозастосування повинен діяти точно у відповідності зі змістом норми права, яку він застосовує, в межах своєї компетенції, суворо дотримуватися процедури розгляду справи. При цьому суб’єкт правозастосування повинен діяти за принципом – дозволено робити лише те, що прямо передбачено в законі. Наприклад, слідчий на стадії досудового розслідування вивчає обставини в такому вигляді, в якому вони існували фактично, не допускаючи помилкових уявлень і дотримується тим самим вимоги законності;

обґрунтованість – означає, що правозастосовні акти повинні бути мотивованими. Для прийняття обґрунтованих рішень суб’єкт правозастосування повинен глибоко вивчити конкретні факти та обставини справи та здійснювати правозастосування лише за наявності достатніх підстав;

доцільність – це співвідношення між метою, що міститься в нормі права, та діяльністю суб’єкта щодо реалізації цієї норми. Правозастосування повинно здійснюватися оптимальним шляхом.

Принципи застосування права – це об’єктивно зумовлені суспільними умовами вихідні положення, основні ідеї, що характеризують із сутнісного боку правозастосовну діяльність. Вони є правом і конкретизацією права на стадії його реалізації; спрямовують, організовують і визначають діяльність суб’єктів застосування права. Вони, як і гарантії, є основними вимогами законного вирішення юридичної справи.

Демократизм застосування права проявляється в широкому залученні громадян до участі у правозастосовній діяльності органів держави. Крім того, правозастосовними повноваженнями наділяються деякі громадські організації.

3. Ефективність правозастосування


Останнім часом юридична наука приділяє підвищену увагу ефективності правового регулювання суспільних відносин, ефективності норм права, а також ефективності правозастосовних актів. Це теж один із принципів правильного застосування норм права.

Під ефективністю норм права слід розуміти співвідношення між фактичним результатом їх дії й тими соціальними цілями, для досягнення яких ці норми права були прийняті.

Цілі правозастосування визначені нормативною основою механізму правового регулювання. У нього не може бути якихось інших, не передбачених правом, цілей. Тому визначати ефективність правозастосування, як і ефективність норм права, можна лише співставляючи його результати з цілями норм права, що застосовуються.

Сам характер дії норм права в напрямі досягнення цілей може бути різний, зокрема:

1) інформаційний, ідеологічний, загальновиховний;

2) це реалізація норм права через їх дотримання, виконання та використання – безпосередня реалізація права;

3) це державно-владна діяльність компетентних органів із забезпечення реалізації правових норм – так звана правозастосовна реалізація.

Таким чином, в одних випадках ефективність норми забезпечується тільки за рахунок її власної дії, в інших – результат дії системи: норма плюс її застосування. Правозастосування виступає як засіб для досягнення тих цілей, які стоять перед нормою права. Ці цілі підпорядковуються загальним цілям правового регулювання суспільних відносин. Таким чином, ефективність правозастосовних актів може оцінюватись лише за ступенем досягнення тих же соціальних цілей, що й ефективність правових норм.

Умови ефективності правозастосовної діяльності систематизував Є.П. Шикін. Основою такої систематизації слугувала модель оптимального управління. Ця модель зводиться до таких факторів:

а) фактор оптимальної норми права (якість законодавства);

б) фактор управління (наукова організація праці);

в) фактор мікроклімату в колективі суб’єктів правозастосування;

г) суб’єктивний фактор (особисті характеристики суб’єкта правозастосування);

д) фактор середовища (знання, розуміння права і правозастосування населенням, правове виховання);

є) матеріально-технічний фактор (транспорт, приміщення, зв’язок);

ж) фактор естетики (зовнішнє оформлення приміщень, форма одягу, загальна культура і т. п.).

Норми права не в змозі відобразити всі різноманітні фактичні обставини, і зокрема конкретних об’єктів правового впливу. Це в змозі доповнити процес застосування норм права. Головною умовою ефективності правозастосування є максимальне врахування в конкретній ситуації фактичних обставин (характеристик) для вибору варіанта рішення. Ці вимоги можуть бути прямо передбачені в законі, а можливі випадки коли умови прямо не передбачені, але їх потрібно шукати в інших правових нормах. Інформаційне забезпечення підготовки рішень, доказування є однією з важливих умов застосування правових норм.

Висока якість законодавства – є другою умовою ефективності. Разом із тим при низькій якості законодавства (наявності в ньому протиріч, прогалин, нечітких формулювань і т. п.) можна досягти високої ефективності правозастосовних актів, усунувши протиріччя за допомогою аналогії закону та права. Крім того, потрібно поліпшувати якість законодавства, щоб воно мало правовий характер. Усі нормативно-правові акти повинні бути оптимальними у правовому регулюванні суспільних відносин.

Ефективність правозастосовних актів залежить не тільки від особистих якостей суб’єкта правозастосування (рівень правосвідомості, правова підготовка, практичний досвід, культура, професійні знання, вміння, навички), умов його праці та відпочинку, але й від зацікавленості його у винесенні об’єктивних рішень.

Прийняття правильних рішень, їх реалізація мають більш виховний вплив ніж сам по собі закон. Такі рішення дають можливість більш диференційовано підійти до конкретної справи й безпосередньо впливати на правосвідомість окремих громадян і соціальних груп.


4. Гарантії правильного застосування норм права та їх види


Гарантії правильного застосування права – це система економічних, політичних, ідеологічних, моральних і юридичних вимог, умов і засобів, спрямованих на правильне (законне й обґрунтоване) застосування права, охорону прав та інтересів суб’єктів у правозастосовному процесі.

Усі гарантії правозастосування поділяють на загальні та спеціальні. Так, за змістом і видами суспільної діяльності гарантії диференціюються на:

1. Загальні, які у свою чергу поділяються на:

економічні – втілюються у багатоплановому функціонуванні економіки, в існуючій системі багатоманітності форм власності – державної, колективної, приватної, комунальної та інших як рівноправних і в однаковій мірі захищених юридично, а також в економічній самостійності, що забезпечує юридичну рівність учасникам економічних відносин;

політичні – виступають головні засади функціонування та устрою держави, до яких належать такі принципи: народовладдя, державного суверенітету, що передбачає верховенство, самостійність, незалежність, повноту і неподільність державної влади, розподіл владних повноважень між незалежними та взаємопов’язаними гілками влади – законодавчою, виконавчою та судовою, політичний плюралізм тощо;

соціальні – виступає весь комплекс відносин і взаємозв’язків вільного громадянського суспільства. Соціальні гарантії включають заборону розпалювання соціальної, расової ворожнечі, національного і релігійного розбрату, передбачають рівність прав чоловіка і жінки, заборону встановлення привілеїв чи обмежень за приналежністю до певної раси, за кольором шкіри, політичними, релігійними та іншими переконаннями, статтю, етнічним і соціальним походженням, майновим станом, місцем проживання, за мовними або іншими ознаками;

ідеологічні – виявляються в загальному визнанні та сприйнятті загальнолюдських гуманістичних цінностей, ідей демократичної правової соціальної держави і громадянського суспільства, верховенства права та соціальної справедливості. Культурні та духовні гарантії прав і свобод людини та громадянина в Україні втілюються в законодавчому закріпленні свободи віросповідання, в існуючій системі освіти, науки, культури та вільному доступі до них.

2. Спеціальні гарантії – це різні правові акти, правозабезпечувальна і попереджувально-виховна діяльність державних органів, громадських організацій і громадян.

Серед них можна виокремити такі:

нормативна урегульованість нормативно-правовими актами тих суспільних відносин, які потребують правової регламентації;

своєчасне вдосконалення законодавства;

необхідних складових норми права, яка повинна реалізуватися у процесі правозастосування (гіпотеза, диспозиція та санкція);

засоби попередження правопорушень;

засоби виявлення правопорушень;

засоби припинення правопорушень (затримання, арешт, обшук);

міри захисту і відновлених порушених прав, усунення наслідків правопорушень;

юридична відповідальність;

процесуальні засоби забезпечення прав і свобод людини;

організаційні заходи (діяльність соціальних органів, які контролюють додержання норм права).

Основу спеціальних гарантій складають сила й авторитет держави. Це витікає із забезпеченості всіх правових норм не тільки економічними, політичними, ідеологічними умовами і факторами, а й можливістю державного примусу. Тому юридичні гарантії за своєю природою й характером представляють собою втручання держави, її органів у діяльність суб’єктів правозастосування, яке проходить у вигляді нормативного та індивідуального правового регулювання процесу застосування норм права, здійснення контролю за законністю правозастосовної діяльності, усунення виявлених порушень, притягнення до юридичної відповідальності.


5. Юридичний механізм впровадження режиму законності у правозастосовну діяльність


Проаналізована в попередньому питанні система юридичних гарантій правильного застосування норм права характеризує цей процес в основному за допомогою статичних, а не динамічних факторів. У ньому не визначено місце таких суттєвих елементів забезпечення законності як правосвідомість, тлумачення норм права та акти застосування права. Використання вказаних чинників дозволить продемонструвати не лише засоби забезпечення законності, але й головним чином механізм впровадження режиму законності у правозастосовну діяльність.

Ведучи мову про шляхи та засоби втілення режиму законності у правозастосуванні, слід розрізняти два поняття, що пояснюють суть цього процесу: по-перше, соціальний механізм впровадження законності; по-друге, юридичний механізм впровадження законності.

Соціальний механізм – це взята в єдності сукупність юридичних і неюридичних засобів і способів, за допомогою яких ідеологічні, психологічні та юридичні вимоги правомірної поведінки проникають і «опредметнюються» у практичній діяльності суб’єктів правозастосування.

Юридичний механізм впровадження режиму законності у правозастосовну діяльність – це сукупність виключно правових засобів і способів перетворення вимог правомірної поведінки у практичну діяльність суб’єктів правозастосування.

У його змісті слід виокремлювати нормативно-правові засоби, які складають постійну основу цілеспрямованої діяльності із забезпечення законності, та низку змінних, динамічно діючих факторів, таких як правосвідомість, тлумачення, правовідносини, організаційно-правова діяльність спеціальних суб’єктів, акти застосування права. Конкретний результат дії цього механізму зумовлений ступенем точності й ефективності використання всіх елементів.

Коротко розглянемо роль кожного з цих елементів.

Норми права виступають в якості стабільних моделей і критеріїв визначення законного способу діяльності при застосуванні права і визначають робочі параметри всього механізму впровадження режиму законності у правозастосуванні.

Норми права проникають і вплітаються у правозастосовну діяльність перш за все через свідомість учасників правовідносин. Правові знання, відчуття, переконання й орієнтації посадових осіб, які застосовують право, формуються і здійснюють свій регулюючий вплив на їх поведінку, оскільки є продуктами відображення в людській свідомості чинного законодавства і практики його використання.

Правосвідомість слугує важливим каналом, по якому ідеї, принципи і конкретні вимоги законності, сформульовані у праві, проникають у людську свідомість і керують її діяльністю.

Тісно пов’язаним із правосвідомістю елементом механізму впровадження режиму законності у правозастосування є тлумачення права. Тлумачення закону є діяльністю свідомості, роботою, яка виконується правосвідомістю. Проте тлумачення визначає не лише сферу та засоби правосвідомості, а й її результати. Інтерпретаційні акти, які відіграють значну роль у зміцненні законності правозастосування, постають продуктом правосвідомості певних суб’єктів, своєрідним підсумком пізнавальної і управлінської діяльності.

Як правосвідомість, так і тлумачення права приводяться в дію завдяки пізнавально-перетворювальної діяльності суб’єктів.

З точки зору права розрізняють три види правової діяльності суб’єктів права:

позитивну, яка характеризується відповідністю нормам права;

негативну, котра протирічить суспільним і державним інтересам й тому забороняється законом;

індиферентну, яка знаходиться поза сферою правового регулювання.

За правовим критерієм позитивна діяльність поділяється на:

різні форми правомірної поведінки в рамках правових норм;

спеціальну діяльність, спрямовану на реалізацію правових норм.

Другий варіант правомірної поведінки спрямований на досягнення конкретних юридичних наслідків шляхом безпосередньої реалізації норм (виконання, використання, додержання), а також діяльності держави і уповноважених нею органів з видання індивідуальних актів владного характеру застосування права.

У процесі правозастосовної діяльності правовідносини виконують подвійну роль:

вони «консервують» режим законності у взаємовідносинах суб’єктів шляхом оформлення та закріплення з їх допомогою суб’єктивних прав і юридичних обов’язків у процесі реалізації, вносячи тим самим стабільність і порядок у сферу застосування права;

стимулюють подальший розвиток правомірної поведінки шляхом програмування використовуваних правомірних засобів і способів досягнення цілей людської діяльності та розвитку інших відносин.

Безпосереднім юридичним підсумком правозастосовної діяльності постає акт застосування права. Особливості його значення в механізмі впровадження законності полягають в тому що, з одного боку, він покликаний юридично констатувати й оформляти правомірність усієї попередньої діяльності, а з іншого – це важливий засіб ретроспективного контролю, оскільки дозволяє спеціальним органам перевірити й оцінити законність правозастосовного процесу.

Таким чином, механізм впровадження законності у правозастосовну діяльність – це синтез таких взаємопов’язаних елементів як норми права, правосвідомість, тлумачення норм права, організаційні та правові відносини, акти застосування права.

Ефективність дії цього механізму залежить від ступеня використання можливостей кожного з елементів при розгляді конкретної юридичної справи.


Висновки


Фактичні обставини справи - це ті обставини, які мали місце у певний період життя людини, тобто у дійсності, і які закріплено у законі. Наприклад, якщо дитині на момент посвідчення договору було лише 13 років і 11 місяців, то навіть через рік вона все одно вважатиметься малолітньою на момент вчинення нею правочину. У такому разі її вік має кваліфікуватися як малолітньої, а не неповнолітньої, незважаючи на те, що вона перейшла фактично в інший віковий статус.

У нормах законодавства встановлено значний перелік юридичних обставин, з якими пов’язуються певні правові наслідки, регламентовані законом. Тому на поєднанні тих обставин, які мали або мають місце у конкретних правовідносинах, та тих, які передбачені у законодавстві, позивач будує зміст своїх позовних вимог (п. 5 ч. 2 ст. 119 ЦПК). Аналогічно, але із зовсім протилежною задачею відповідач визначає заперечення проти позовних вимог позивача.

Отже, перш ніж написати процесуальний акт особа повинна зібрати усю наявну інформацію про фактичні обставини справи. Деякі вчені називають таку діяльність набором фактів - обставин реальної дійсності, які було з’ясовано у процесі збору інформації. Вказаний елемент становить фактичну основу справи.

Відбір потрібної інформації, з усієї наявної (фактична основа справи) має досить важливе значення для визначення юридичного складу справи та повинен у справах позовного провадження здійснюватися у контексті вибору норми матеріального права. Правильний відбір фактичних обставин справи можливий лише завдяки аналізу диспозиції норми (норм) матеріального права, яка регламентує конкретні правовідносини. Це зумовлено тим, що у диспозиції норми матеріального права закріплюється саме правило поведінки, зазначено права та обов'язки сторін правовідносин, що регламентується даною нормою.


Список використаних джерел


  1. Ведєрніков Ю. А., Папіра А. В. Теорія держави і права : навч. посіб. Київ : Знання, 2008. 333 с.

  2. Актуальні проблеми теорії держави та права : навч. посіб. / Є. В. Білозьоров та ін. / За заг ред. Є. О. Гіди. Київ : ФОП О. С. Ліпкан, 2010. 260 с.

  3. Великий енциклопедичний юридичний словник / За ред. акад. НАН України Ю. С. Шемшученка. Київ : Юридична думка, 2007. 992 с.

  4. Гнатюк М. Д. Правозастосування як форма реалізації права : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01. Київ, 2007. 211 с.

  5. Головченко В. В., Головченко О. В. Правозастосування і захист прав людини в суверенній Україні : монографія. Чернігів : Вид. Лозовий В. М. 2012. 327 с.

  6. Гусарєв С. Д., Олійник А. Ю., Слюсаренко О. Л. Теорія права і держави : навч. посіб. Київ : Правова єдність, 2008. 270 с.

  7. Кравець М. О. Поняття, сутність та місце юридичної кваліфікації у процесі правозастосування. Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. Дніпропетровськ, 2015. № 3. С. 110–116.

  8. Осауленко О. І. Загальна теорія держави і права : навч. посіб. Київ : Істина, 2007. 336 с.

  9. Павлишин О. В. Оптимізація правозастосовної діяльності: теоретико-правові та логіко-філософські засади. Київ, 2008. 123 с.

  10. Погребняк С. П. Основоположні принципи права (змістовна характеристика) : монографія. Харків : Право, 2008. 240 с.

  11. Семерак О. С. Судові, правоохоронні та правозахисні органи України : навч. посіб. 2-ге вид., перероб. і доп. Київ : Знання, 2008. 392 с.

  12. Скакун О. Ф. Теорія права і держави : підруч. Вид. 4-те, допов. і перероб. Київ : Правова єдність : Алерта, 2014. 524 с.

  13. Теорія держави і права : підруч. / С. Л. Лисенков та ін. / За ред. С. Л. Лисенкова. Київ : Юрінком Інтер, 2005. 448 с.

  14. Теорія держави і права. Академічний курс : підруч. / О. В. Зайчук та ін. / За ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. 2-е вид., перероб. і допов. Київ : Юрінком Інтер, 2008. 688 с.

  15. Тюріна О. В. Сучасні системи судових і правоохоронних органів. Порівняльно-правова характеристика : навч. посіб. Київ : КНТ, 2007. 96 с.

скачати

© Усі права захищені
написати до нас