Лекція № 3. Правове становище особи за римським приватним правом.
ПЛАН:
1.Поняття особи. Правоздатність та дієздатність осіб.
2.Правове положення римських громадян.( Латинів. Колонів. Рабів. )
3.Юридична особа в римському приватному праві.
-1- Поняття особи. Правоздатність та дієздатність осіб.
У цивільному обороті люди представлені як суб’єкти права.
Суб’єкт права—цетой,хтоздатнийматиправо,бутийогоносієм,вступати у правовідносини.
У сучасному цивільному праві існує два різновиди суб’єктів: фізичні та юридичні особи.
У Давньому Римі особами (суб’єктами права) були як окремі люди — фізичні особи, так і об’єднання людей — рід, цех, корпорація, а також незалежні від них установи — юридичні особи.
Здатність людини бути суб’єктом права не є її біологічною власністю. Людина може бути наділена цією здатністю, обмежена в ній або взагалі її позбавлена. Здатність особи бути суб’єктом права називається правоздатністю.
У Римі суб’єктами права визнавалися тільки вільні люди. Раби не мали правосуб’єктності і визнавалися не суб’єктами, а об’єктами права. Однак не всі вільні люди мали однакову правоздатність. У римському праві особою вважався той, хто був правоздатний, тобто той, кому закон дозволяв володіти власністю, вступати в договірні відносини з іншими особами для того, щоб набувати права та створювати обов’язки.
У сучасному цивільному праві правоздатність—цездатністьособиматиправатанестиобов’язки.
У Давньому Римі для визнання її юридичною особистістю (особою) було недостатньо простого фізичного існування. Для того щоб індивіду була надана правоздатність, необхідно було, щоб його положення відповідало трьом станам: станусвободи(status libertatis), станугро-мадянства(status civitatis), сімейномустану(status familiae).
Стансвободи(status libertatis) означав, що людина є вільною, а не рабом. У найдавніші часи вільним вважався той, хто народився від вільних батьків. Згодом почали визнавати вільною також особу, яка народилася від вільної матері та невідомого батька. Нарешті, статусу вільного набував і той, хто був народжений від матері, яка зачала рабинею, але у період вагітності набула свободи (волі). Стан свободи був головним, базовим при визначенні правоздатності особи. Якщо людина є вільною, то вона вже має певний (мінімальний) обсяг правоздатності.
Стан громадянства (status civitatis) вказував, що людина є римським громадянином, а не чужоземцем. У Римі не всі вільні люди мали однаковий обсяг правоздатності. У найдавніші часи тільки римські громадяни мали правоздатність у всіх сферах. Чужоземці, навіть і вільні, не мали політичних і майнових прав. Відсутність правоздатності чужоземців саме у сфері приватного права негативно впливала на цивільний оборот, що розвивався, особливо з поширенням зовнішньої торгівлі Рима. Саме у сфері зовнішньої торгівлі римському громадянину доводилося вступати у договірні відносини з чужоземцями, вирішувати спори, що виникали з таких договорів. У зв’язку з цим у принцип безправності чужоземців було внесено ряд вилучень. У ІІІ ст. н. е. формально була проголошена рівність у правоздатності всіх вільних людей. Насправді повного рівноправ’я не відбулося. Зокрема, нерівність була спричинена виникненням у період імперії станів, що супроводжувалося прикріпленням до професій (сенатори, вершники, військові, міські декуріони чи куріали, торговці, ремісники, селяни).
За станом громадянства вільні люди поділялися на декілька груп: римськігромадяни,латини,перегрини,вільновідпущеники,колони.Основний розподіл проходив між римськими громадянами та всіма іншими групами вільного населення римської держави, тому що саме римський громадянин мав більший обсяг правоздатності, ніж представник будь-якої іншої групи.
Сімейнийстан(status familiae) відбивав самостійність особи у сфері сімейних відносин. Найдавніша римська сім’я, так звана агнатська сім’я, являла собою союз людей, які об’єднані не кровним спорідненням, а підкорені владі глави родини (pater familias). Status familiae мав тільки глава сім’ї. Підвладні члени сім’ї не набували цього стану. Якщо навіть хтось із членів сім’ї вступав у майнові відносини, то він створював права не для себе, а для глави сімейства, не створюючи, однак, для останнього обов’язків. Поступово почала визнаватися відповідальність за договорами самих підвладних, а претор установив додаткову відповідальність домовладики за цими ж договорами.
Зміст правоздатності — це сукупність прав, носієм яких здатна бути особа. Повна правоздатність особи у сфері приватноправових відносин складалася з двох основних прав: права укладати законний шлюб, який регулюється римським правом (ius conibii), і права бути суб’єктом усіх майнових правовідносин, зокрема право торгувати (ius commercii). Крім того, можна вважати, що до змісту правоздатності необхідно також віднести право робити заповідальні розпорядження та одержувати за заповітом (ius testamentii).
Момент виникнення правоздатності.
Для набуття правоздатності перш за все необхідно, щоб людина існувала фактично. Правоздатності особа набуває з моменту її народження (так саме це питання вирішується й у сучасному цивільному праві). При цьому вимагалося: щоб дитина цілком відокремилася від матері; щоб вона народилася живою; щоб вона мала людську подобу.
Крім того, у римському праві існувало правило, що дитина, яка була зачата, але ще не народжена, визнається суб’єктом прав у всіх випадках, якщо це відповідає її інтересам. Наприклад Закони XII таблиць передбачали, що зачата дитина охороняється нарівні з уже існуючими у всіх випадках, якщо мова йде про вигоди зачатої дитини. Це положення стосувалося, зокрема, питань спадкування. Якщо у разі смерті батька виникало питання про розподіл його майна, то правоздатною вважалася і та дитина, яка перебувала в утробі матері.
У Римській державі тривалий час не існувало жодної системи реєстрації, яку можна було б порівняти із сучасними системами реєстрації актів цивільного стану. Доведення подій, пов’язаних із народженням, життям та смертю людей (суб’єктів), здійснювалося на підставі приватних заяв. Тільки починаючи з II ст. н. е. будь-який громадянин був зобов’язаний сповіщати про народження своїх дітей спеціальних чиновників як у Римі, так і у провінціях.
Людина припиняла існування зі смертю і не лише фізично, а й як суб’єкт права. Отже, правоздатність особи припинялася зі смертю.
Римське право дало розширене тлумачення цього положення. Так, до фізичної смерті людини прирівнювалися продаж у рабство; полон; засудження до тяжких видів покарання (довічна каторга). Хоча у цих випадках людина не припиняла свого існування, але вона позбавлялася правоздатності, тобто припиняла своє існування як суб’єкт права. Якщо в подальшому така людина отримувала свободу (наприклад, поверталася з полону), то її правоздатність відновлювалася, але не завжди у тому ж обсязі, що раніше.
Утрата чи зміна одного зі станів (status) особи призводили до зміни чи припинення обсягу або змісту її правоздатності. Розрізняли такі ступені применшення (обмеження) правоздатності:
— мінімальне (capitis deminutio minima) — втрата окремих прав у зв’язку із зміною сімейного статусу (наприклад, pater familias ставав підвладним при переході в іншу сім’ю для отримання спадщини);
— середнє, медіальне (capitis deminutio media) — втрата певної частини прав, зокрема ius conibii, у разі зміни статусу громадянства (наприклад, для одержання у власність земельної ділянки римський громадянин переселявся у провінцію та набував правового статусу латина);
— максимальне (capitis deminutio maxima) — повна втрата всіх особистих та майнових прав, яка наставала через зміну статусу свободи (наприклад, вільна особа втрачала свободу внаслідок полону, продажу в рабство тощо).
Джерела римського права не містять категорії, подібної до поняття дієздатності у сучасному розумінні. Утім, виходить, що для участі у правовідносинах особі недостатньо було мати тільки правоздатність, вона повинна бути здатною здійснювати певні дії, що мають юридичні наслідки. Римлянивизнавалидієздатністьугалузіприватного права за фізичними особами незалежно від того, мають вони юридичну правоздатність чи ні. Саме тому укладати договори могли особи, які не володіли повною правоздатністю чи не мали її взагалі, наприклад підвладний батькові син або раб. Особливістю цих договорів було те, що все одержане за ними належало правоздатній особі, тобто pater familias.
Обсяг дієздатності залежав від кількох чинників, зокрема: віку, статі, хвороби, негідноїповедінки особитощо.
Дієздатність людини наставала не з народження, а з моменту досягнення нею певного віку. За віковим критерієм особи поділялися на абсолютно недієздатних (infates — діти до 7 років); обмежено дієздатних (impuberes — хлопці віком від 7 до 14 років та дівчата — від 7 до 12 років); дієздатних (чоловіки з 14, а жінки — з 12 років).
Impuberes мали право самостійно здійснювати такі правочини, які призводили лише до набуття ними певних благ без жодних витрат чи встановлення обов’язків. Для здійснення інших дій необхідно отримати дозвіл опікуна в момент вчинення правочину.
Набуття повної дієздатності пов’язувалося у римському праві з досягненням особою віку статевої зрілості. У юстиніанівський період було закріплено правило, що статевозрілими (puberes), а отже й дієздатними є чоловіки з 14 років, а жінки — з 12 років. Ці особи мали право самостійно здійснювати будь-які правочини, вчиняти інші юридичні дії та нести відповідальність
У Давньому Римі існували обмеження обсягу дієздатності за статевою ознакою. Жінка визнавалася частково недієздатною та підпадала під опіку свого батька, чоловіка, його pater familias, іншого родича чоловічої статі, як зазначав римський юрист Гай, унаслідок свого природного «легкодумства» (G. 1. 144). Тільки в юстиніанівському праві обмеження дієздатності жінок були скасовані.
Хвороба людини або фізичні вади також могли впливати на обсяг її дієздатності. За загальним правилом фізичні вади людини аж ніяк не позначалися на її здатності вступати у приватні правовідносини. Однак глухі, німі, глухонімі особи не могли вчиняти правочини шляхом стипуляції (stiрhulatio), тобто в усній формі. Значно більший вплив на обсяг дієздатності мала психічна хвороба. Так, душевнохворі (furiosi, dementes) та недоумкуваті (mente capti) визнавалися недієздатними. Вони не могли вчиняти будь-які правочини під час хвороби. Їм при- значався піклувальник. Однак жодного юридичного акта щодо визнання їх абсолютно недієздатними не видавалося. У момент прояснення ці особи вважалися дієздатними.
У Римі істотно обмежувалися у дієздатності так звані марнотратники, тобто особи, які не здатні дотримуватися необхідної міри у витрачанні належного їм майна. Своєю негідною поведінкою ці особи створювали загрозу повного розорення і позбавлення своєї сім’ї та нащадків засобів до існування.
Окремо треба згадати приниження честі, як обставину, що відбивалася на правоздатності та дієздатності. Існували такі види приниження честі: ганьба (infamia) та погана репутація (turpitudo).Infamia наставало у разі засудження особи за злочин, за серйозне приватне правопорушен ня, що вважалися негідною, непорядною поведінкою. Могло також бути наслідком присудження за позовом із фідуціарного правочину (договори поруки, товариства, поклажі, відносин опіки тощо). Особи, які визнавалися безчесними, не могли представляти у процесі інших осіб, вступати у законний римський шлюб, були обмежені у праві на одержання спадщини тощо. Turpitudo мало місце у разі визнання суспільством особи безчесною за характером її поведінки, наприклад, вступ у шлюб раніше року з моменту смерті чоловіка або ганебна професія (повії, актори) тощо. Найбільш суттєві обмеження у цьому випадку стосувалися прав у сфері спадкування.
1 2