Латиноамериканська правова сім‘я та її особливості

Ім'я файлу: КоР_Латиноамериканська правова сім‘я.docx
Розширення: docx
Розмір: 48кб.
Дата: 26.11.2021
скачати
Пов'язані файли:
Галин Дамир реферат о Литвинге.docx

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ»

Центр заочного та дистанційного навчання

Кафедра загальної теорії права та держави
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
На тему:

«Латиноамериканська правова сім‘я та її особливості»
Виконав:

Студент 1-го курсу

Освітнього рівня «магістр»

Заочної форми навчання

Спеціальності 081 Право

Освітньої програми

«Судова діяльність»

Біденко Олександр Віталійович

ОДЕСА 2021

ПЛАН

ВСТУП 3

1. Історія розвитку латиноамериканської правової сім‘ї 4

2. Право країн Латинської Америки серед правових систем сучасності 9

2.1. Особливості латиноамериканської правової сім‘ї 9

2.2. Джерела латиноамериканського права 13

ВИСНОВКИ 16

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 18

ВСТУП

У правовій науці одним із дискусійних є питання про місце правових систем країн Латинської Америки серед правових систем сучасності. Якщо одні компаративісти відносять правові системи держав Латинської Америки до романо-германської правової сім'ї, то інші виділяють їх у самостійну групу серед інших правових сімей сучасного світу. Латиноамериканське право, запозичивши багато правових положень з романо-германського та американського права, виступає як самостійна правова сім'я змішаного типу.

Схожість правових систем держав Латинської Америки обумовлена спільністю історичних шляхів їх виникнення і подальшого розвитку під впливом континентального права, єдністю в структурі системи права і норми права, спільністю основного юридичного джерела права - нормативно-правового акту і принципів регулювання суспільних відносин, однаковим сприйняттям американського конституційного права.

Актуальність дослідження полягає в проблематиці виділення латиноамериканського права як самостійної правової сім‘ї. Численні дискусії в наукових колах щодо даного питання надають можливість проаналізувати проблемні аспекти, поставивши перед собою наступні завдання:

1. Дослідити історичний розвиток латиноамериканського права.

2. Визначити особливості латиноамериканської правової сім‘ї

3. Охарактеризувати джерела латиноамериканського права

4. Зробити висновок про місце латиноамериканської правової сім‘ї серед правових систем сучасності.

1. Історія розвитку латиноамериканської правової сім‘ї

Назва «Латинська Америка» була введена французьким імператором Наполеоном III як політичний термін. Назва цієї частини континенту пішла від латинської основи романських мов, якими розмовляє більша частина населення Латинської Америки. Відповідно до домінуючого на сьогодні політичного принципу до Латинської Америки належать території, які раніше належали Іспанії і Португалії і на яких переважають іспанська або португальська мови: Мексика і більша частина Центральної Америки, Південна Америка і Вест-Індія (або Карибський регіон).

Геополітично Латинська Америка ділиться на 20 незалежних держав і 13 колоній, які так і не отримали незалежність. Бразилія – найкрупніша держава Латинської Америки як за площею, так і за кількістю населення. Португальська мова, яка є державною мовою Бразилії, виділяє її серед інших латиноамериканських країн, в більшості яких державною мовою є іспанська.

У більшості держав Латинської Америки правові системи сформувалися на основі чотирьох правових культур: індіанської, іспанської, французької та англо-американської. Великий аргентинський письменник Хорхе Луїс Борхес писав: «Самі аргентинці визнають, що знаходять свою подібність, швидше в гаучо (етнічна група, що утворилася в XVI-XVII ст., займається скотарством), ніж у військовому, і цим відрізняються від північно-американців і багатьох європейців» [5, с. 143]. Для аргентинців держава - абстракція, вона безособова, вони відчувають себе індивідами, а не громадянами, що несуть обов'язки. Нерідко крадіжка суспільного навіть не здається злочином, бо воно нічиє.

Існують декілька підходів до розмежування етапів становлення латиноамериканського права. На думку І. Биля-Садабаш, варто виділити таких етапів чотири:

- доколоніальне право;

- колоніальне право (поч. XVI - поч. XIX ст.);

- формування національних правових систем (поч. XIX - сер. XX ст.);

- Розвиток правових систем латиноамериканських країн із середини XX до початку XXI ст. [4, с. 200].

У свою чергу Х. Бехруз надає досить схоже розмежування, виділяючи в історії становлення і еволюції права в Латинській Америці три періоди:

- перший період пов'язано з формуванням правових засад, що заклали основи латиноамериканського права (X-XV ст.);

- другий період пов'язано з колонізацією території Латинської Америки (XV - початок XIX ст.);

- третій період пов'язано з формуванням національних правових систем після завоювання незалежності (початок XIX ст. - до теперішнього часу) [3, с. 372].

Перший період формування латиноамериканського права пов'язано із зародженням правових засад, основою яких виступила соціонормативна система корінного населення - індіанців, що збереглась частково до цих пір, особливо у сфері організації діяльності сільських громад.

Темп розвитку соціальних відносин у племен, що проживали на території Латинської Америки, був повільнішим, ніж в Європі. Суспільство і право у племен майя, інків, ацтеків та деяких інших народів, що проживали на території Латинської Америки до колоніального завоювання європейцями, нагадувало ранньорабовласницькі, де велику роль відіграла община і общинне виробництво.

До XVI ст. процес відмирання родоплемінного ладу в деяких суспільствах ще не завершився (наприклад, іспанські колонізатори застали на Юкатані глибоку соціальну диференціацію). Але в цілому суспільний розвиток різних племен відбувався украй нерівномірно, і багато з них зберігали в основному родоплемінний устрій.

До моменту своєї появи в долині Мехіко в другій половині XIII ст., ацтеки зберігали ще такий устрій. У 1325 р. під час заснування Теночтітлана, що став згодом столицею ацтекської держави, в ацтеків були численні роди, які об'єднувалися в чотири фратрії і склали одне плем'я. Тобто до моменту колонізації в цих племен склалося ранньорабовласницьке суспільство, в якому зберігалися пережитки родоплемінних відносин.

Після X ст. на Юкатані існували окремі міста-держави. Система управління в різних містах-державах в основному була однотипною. На чолі кожної держави в майя стояв вождь, в інків - верховний інка, в ацтеків - правитель, в руках яких було зосереджено всю верховну владу, яка була спадковою і після смерті вождя переходила до старшого сина.

Найважливішим джерелом права в цих племен були правові звичаї. Разом із тим, розвиток суспільства вимагав також закріплення нових відносин за допомогою державних настанов. Зокрема, формування монархічної влади супроводжувалося поступовим розвитком законодавчих повноважень верховного правителя, а також правотворчістю підлеглих йому посадових осіб.

Право в цих суспільствах було тісно переплетене з моральними і релігійними нормами й уявленнями, які нерідко відставали від соціального розвитку та не дозволяли законодавству вносити різкі зміни до усталеної системи правових відносин. Відсутність розвиненого і всеосяжного законодавства, з одного боку, і недостатня гнучкість звичаєвого права, з іншого, призвели до того, що з розвитком судових функцій державної влади самі судді, виходячи з конкретної ситуації, керуючись суддівським розсудом, створили правові норми.

Отже, До вторгнення європейських завойовників більшість індіанських племен перебували на різних етапах первісно-общинного ладу. Аймара, ацтеки, кечуа, майя, інки, чибча-муіски та інші утворили ранньокласові держави, більшість з яких мали кастовий, деспотичний лад. Корінне населення Південної Америки в даний період не знало писаного права. Суспільні відносини регулювалися в той період звичаями і нормами, які формувалися в ході вирішення різноманітних питань [1, с. 5].

Наступний період розвитку латиноамериканського права був пов'язаний з колонізацією Латинської Америки Португалією і Іспанією. Цей процес супроводжувався знищенням їхніх правових засад і правових звичаїв. Основу колоніального права в Латинській Америці склало феодальне право Іспанії і Португалії.

Протягом чотирьох століть з XV до початку XIX ст. територія Латинської Америки була колонією Іспанії, Португалії, частково Франції, і, відповідно, на цій території діяло колоніальне право. Зокрема з 1537 р. в Іспанській Америці було поширено законодавство Кастилії - найбільшої історичної області Іспанії, що включало безліч збірників, які переважно походили з римського права і законодавства вестготів. Іспанська корона пішла шляхом створення нових правових норм для регламентації життя і побуту індіанців на завойованих землях, які у дуже незначному ступені сприйняли норми індіанського звичаєвого права.

Передовсім йдеться про такі нормативно-правові документи:

- зібрання законів «Фуеро реаль» (1225) і «Сім партид» (1263);

- дев’ятитомне зібрання законів «Новий звід» (1567)

- Звід законів королівства Індій, який охоплював 9 книг і 6377 законів (1680 р.).

Окрім цього судові органи часто виносили рішення, посилаючись на доктрини римського і канонічного права [9, с. 275].

Таким чином, у колоніальний період поступово існуючі раніше звичаї і традиції стародавніх народів, що населяли Латинську Америку, видозмінювалися і обмежувалися колоніальним правом.

Наступний етап розвитку латиноамериканського права пов'язано з формуванням самостійних національних правових систем, зумовленим проголошенням незалежності держав. Таким чином, Чилі стала незалежною в 1810 р.; Бразилія була проголошена незалежною імперією в 1822 р., а в 1889 р. - незалежною республікою. Після визвольної війни проти колонізаторів у 1889 р. було утворено Федеральну Республіку Аргентина.

У цей період колоніальне право за допомогою кодифікації замінювалося національним правом. Кодекси складалися на основі європейських моделей, з одного боку, а з іншого - враховувалися особливості латиноамериканського суспільства. Процес кодифікації тривав достатньо довго, але його початкові моменти пов'язані з найважливішими документами нормативного і доктринального характеру: Цивільним кодексом Чилі, Цивільним кодексом Італії та класичною працею Тексейра де Фрейтаса «про кодифікацію і систематизацію права».

До того ж, у 1874 р. було прийнято Кримінальний кодекс Чилі за зразком Кримінального кодексу Іспанії 1870 р. з максимальним урахуванням національних особливостей. У 1859 р. в Аргентині було прийнято Торговий кодекс, а в 1886 р. - Кримінальний кодекс.

Отже, цей етап характеризується подальшим затвердженням і практичною реалізацією демократичних політико-правових інститутів. Зараз у регіоні настав період демократичного правління. Усі латиноамериканські країни є ліберальними або новими демократіями, значна частина яких нещодавно вийшла з явного або таємного воєнного правління. Хоча у цих країнах переважають демократичні системи, у деяких із них все ще порушуються права і свободи людини та існує небезпека військових переворотів [2, с. 76].

Слід зазначити, що на сучасному етапі відбуваються інтеграційні процеси, триває розвиток правових систем країн Латинської Америки у напрямі подальшого затвердження романо-германської моделі права. Це зумовлено, зокрема, поглибленням, інтенсифікацією відносин латиноамериканських країн і Іспанії. В основі їх взаємовідносин лежать культурно-історичний зв’язок, певна схожість традицій та спільна мова, зацікавленість латиноамериканських країн у контексті членства Іспанії в Європейському Союзі.

З 1991 р. проводяться саміти Ібероамериканських країн, на яких Іспанія і Португалія водночас представлені відповідними головами держав і головами урядів. У XX ст. французький вплив зменшився, оскільки законодавець дедалі частіше звертався до інших джерел, особливо до італійського, німецького і швейцарського права, а в окремих випадках - і до англо-американського права.

2. Право країн Латинської Америки серед правових систем сучасності

2.1. Особливості латиноамериканської правової сім‘ї

Існують два основних підходи щодо вирішення проблематики ідентифікації правових систем латиноамериканських країн:

1) ідентифікація правових систем латиноамериканських країн у рамках романо-германської правової сім’ї;

2) характеристика правових систем латиноамериканського регіону як самостійної групи.

Наприклад, О.Ф. Скакун вважає, що правові системи латиноамериканських країн не можна вписати в романо-германський тип правових систем, а латиноамериканське право утворює окрему групу правових систем змішаного типу [10, с. 324]. Як самостійну правову сім’ю розглядають право латиноамериканських країн й інші вчені.

Отже, найважливіша специфіка латиноамериканського права полягає в його змішаному характері, який виражається втому, що правові системи держав Латинської Америки багато в чому побудовані на основі романо-германських моделей (це особливо виявляється у сфері приватного права), а також моделей правового будівництва в рамках загального права (у сфері публічного права).

Правові системи латиноамериканських країн - це системи кодифікованого права. У технічному плані правові норми є кодифікованими, або включаються в закони, які в своїй редакції більше нагадують європейські закони, ніж англійські закони або закони США. Наявні кодифікації цивільного, торговельного, процесуального, кримінального та інших галузей законодавства забезпечують комплексне регулювання суспільних відносин.

Кодекси побудовані за європейськими зразками. Звідси й інші риси схожості - приблизно аналогічна система права, абстрактний характер правової норми. До сприйняття саме континентальної європейської моделі права латиноамериканські країни були підготовлені характером колоніального (іспанського і португальського) права, тобто права, перенесеного на Американський континент завойовниками і близького за своїм історичним розвитком французькому праву.

Отже, на даному етапі чітко прослідковується зв’язок права латиноамериканських країн з римським і канонічним правом, обумовлений експансією іспанського і португальського права [6, с. 124].

Одним із найважливіших аспектів вважаємо те, що латиноамериканські правові системи визнають розподіл права на публічне і приватне. Що стосується сфери публічного права, особливо конституційного права, то його побудовано за зразком правової системи США. Це виявляється в тому, що конституції цих держав запозичували американську форму правління, тобто президентську республіку, та інші державні інститути. Головна причина цього запозичення полягає в тому, що на момент проголошення незалежності в ряді провідних країн Латинської Америки, зокрема Чилі, Бразилії, Аргентині, Конституція США була єдиною писаною чинною конституцією республікансько-президентської форми правління.

Сприйняття американського конституційного зразка і дає підстави казати про дуалізм латиноамериканського права, про з'єднання у ньому європейської й американської моделей. З останньою, пов'язано особливу увагу конституцій латиноамериканських країн до інституту судового контролю над законами, доповнене використанням таких процедур, яких немало знає американська модель судового конституційного контролю. Чотири латиноамериканських держави є федераціями – Аргентина, Бразилія, Венесуела, Мексика, і, характеризуючи право цих країн, треба враховувати розмежування компетенції між федерацією і його членами.

Дуалізм також виражається в тому, що в багатьох країнах Латинської Америки діють цивільний і торговельний кодекси (Аргентина, Болівія, Бразилія, Венесуела, Гватемала, Гондурас, Колумбія, Мексика, Нікарагуа, Перу, Чилі, Еквадор).

Приватне право латиноамериканських країн сформоване під впливом романо-германського права. Цивільні кодекси латиноамериканських країн у цілому несуть на собі відбиток Цивільного кодексу Франції, хоча й різною мірою. Крім того, мали вплив законодавчі акти приватного права інших держав, правові системи яких входять до романо-германської правової сім’ї, - Італії, Німеччини, Австрії, Португалії тощо.

На нашу думку, у сфері приватного права правові системи латиноамериканських країн можна поділити на дві групи. До першої слід віднести правові системи, що повністю сприйняли Французький цивільний кодекс і обмежилися лише його перекладом. Сюди можна віднести Громадянські кодекси Гаїті, Болівії, Домініканської республіки і, з деякими обмовками, Мексики. Другу групу становить Цивільний кодекс Чилі (1855 р.), який, попри запозиченням із ЦК Франції, є цілком самостійне оригінальне творіння південно-американського законодавства.

Праву латиноамериканських держав властива чітка галузева класифікація. Практично в усіх країнах існують такі галузі права, як цивільне, торговельне, сімейне, цивільно-процесуальне, трудове, екологічне, конституційне, адміністративне, кримінальне і кримінально-процесуальне право.

Принципи побудови і функціонування судової системи держав Латинської Америки запозичені з правової системи США, що особливо виявляється в діяльності і структурі верховних судів цих держав. Проте судовий прецедент у системі джерел права в правових системах цих держав не виступає як основне джерело, аналогічно американському праву.

У латиноамериканських державах функціонує інститут судового контролю конституційності законодавства, запозичений у романо-германського права, відрізняючись від американської моделі судового конституційного контролю.

Латиноамериканська правова сім‘я також характеризується еклектизмом правових викликів [7, с. 197]. Хоча в цілому латиноамериканське право сприйняло романо-германську модель, досить відчутним у певних сферах є вплив загального права (США). Від останнього були сприйняті такі елементи:

- федеральна система і система конституційного контролю;

- закріплення права на недоторканність особистості і заснування великих регулюючих комісій;

- у приватному праві виділяють запозичення англійського трасту і адаптацію деяких аспектів американського договірного права.

- певний вплив системи загального права відчуло на собі доказове право латиноамериканських країн (зокрема, поділ доказів на особисті і речові).

Не можна оминути і своєрідність формування джерел права країн Латинської Америки. До них належать:

а) деякою мірою доколоніальне звичаєве індіанське право;

б) колоніальне право, яке складалося з двох нормативно-правових блоків: право Метрополії (закони Іспанії, Португалії, Франції) і власне колоніальне право, яке розроблялося в Новій Іспанії впродовж 300 років, виходячи з потреб колоніального суспільства;

в) римське і канонічне право;

г) політико-правові погляди, інститути і практика європейських держав у період буржуазно-демократичних революцій;

д) загальне право.

Розглядаючи правові системи держав Латинської Америки, необхідно звернути увагу на особливе місце і роль армії як інституту держави. Армія в цих державах уважається повноправним учасником у регулюванні політичних питань життя суспільства. Більше того, вирішальна участь армії у розв'язанні політичних проблем латиноамериканських державах є загальновизнаним фактом.

У державах Латинської Америки традиційно армія розглядалася як єдиний гарант стабільності державно-правового життя і ефективного засобу вирішення соціально-економічних конфліктів суспільства, особливо в період гострих політичних криз. Політична нестабільність ставила армію у виняткове становище, робила її часто арбітром у політичних конфліктах. Армія не вважала себе зв'язаною конституцією.

Отже, розглядаючи особливості латиноамериканського права, необхідно відзначити, що Латинська Америка сьогодні звільняється від пасивного наслідування іноземних політико-правових моделей. Набирає силу тенденція заснування і розвитку державно-правових і суспільно-політичних інститутів національного походження. Тексти конституцій стали конкретніші і враховують соціально-економічні умови, а також політичну обстановку у світі взагалі і в Латинській Америці зокрема.

Таким чином, сучасні правові системи латиноамериканських держав характеризуються двома тенденціями:

- посиленням інтеграції в рамках латиноамериканського континенту, тобто вироблення загальних підходів у вирішенні різних проблем;

- включенням держав цього регіону у формування єдиного політичного, економічного, торгового і правового простору в масштабах усього американського континенту, яке раніше охоплювало тільки США, Канаду і Мексику.

2.2. Джерела латиноамериканського права

Система джерел латиноамериканського права в цілому сформована за зразком континентального права і значною тяжіє до його романської підгрупи, однак характер історичного розвитку країн Центральної та Південної Америки зумовив і певну їх специфіку.

Джерела латиноамериканського права майже аналогічні джерелам романо-германського права. Згідно з латиноамериканською правовою доктриною, під джерелами права розуміються тільки ті джерела, завдяки яким формулюються правові норми, що сприяють їх сприйняттю. Як основні джерела права виступають закони, акти делегованого законодавства і підзаконні акти. Судова практика, звичай, доктрина і загально-правові принципи вважаються неосновними джерелами права [12, с. 144].

У всіх державах прийняті і діють писані конституції, серед яких найстарішою на латиноамериканському континенті є Конституція Болівії 1826 р.. Конституцію Аргентини було прийнято в 1853 p., а діє вона в новій редакції 1994 р. Конституцію Мексики було прийнято в 1917 p., Конституцію Бразилії - в 1934 р., Конституцію Чилі – в 1980 р.

У системі законодавства особливе місце займають кодекси, побудовані переважно на основі романо-германських моделей кодифікації. Укладачі цивільних кодексів у більшості держав Латинської Америки зазнали сильного впливу ЦК Франції. Більш того, в деяких з них він був відтворений майже текстуально. Першим кодексом, що проклав шлях кодифікації в державах Латинської Америки, був Цивільний кодекс Чилі 1855 р.

У державах Латинської Америки поширено делеговане законодавство. Це зумовлено як президентською формою правління, так і існуванням на певних етапах історії цих держав диктаторських режимів, при яких багато функцій, що належали законодавчій владі, переходили до президентів і військових диктаторів. Наприклад, у період існування військового режиму в Аргентині, Верховний суд визнав силу закону за декретами, що приймалися урядом.

Судова практика відіграє допоміжну роль. її роль як джерела права в різних національних правових системах держав Латинської Америки різна. Наприклад, у Мексиці існує так званий інститут обов'язкового прецедентного права, який означає, що рішення деяких вищих судів є обов'язковими для застосування надалі, як для них самих, так і для нижчих судових інстанцій [11, с. 424].

В Аргентині пленарні рішення апеляційних судів є обов'язковими для нижчих судових органів. За судовими органами Бразилії визнається можливість застосування права, а не його створення. Верховний суд виступає як джерело одноманітного тлумачення формулювань правових норм. Таким чином, у Бразилії судова практика не є джерелом права.

Звичай, як джерело латиноамериканського права, є допоміжним, другорядним і має субсидіарний характер. Його роль варіюється від країни до країни. В одних країнах, наприклад в Аргентині і Бразилії, роль звичаю як джерела права більш значна, ніж в інших державах.

Характеризуючи звичай як джерело латиноамериканського права, необхідно звернути увагу на специфіку регулювання відносин із корінним населенням - індіанцями. Зокрема, Конституція Бразилії 1988 р. визнає їхню соціальну організацію, звичаї, мови, вірування і традиції, а також первинне право на землю, традиційно ними займану. Індіанці, їх співтовариства і організації виступають законною стороною в суді при захисті своїх прав та інтересів, причому в цих випадках прокуратура бере участь у розгляді справи на всіх стадіях процесу [8, с. 441].

Доктрина як система різних правових теорій і вчень також є джерелом латиноамериканського права. Більшість правових понять і термінів, а також методів дослідження і тлумачення права, формувалася і модернізувалася в рамках правової доктрини, що впливає на законотворчу і правозастосовну діяльність у цих державах.

Окрім вищеназваних джерел, особлива роль у цій системі належить міжнародно-правовим нормам. В умовах інтеграції Латинської Америки з іншими державами світу визнання цього джерела основним є необхідною умовою. Так у Конституції Аргентини проголошується, що конституція, закони і договори з іноземними державами є вищими законами нації. Більше того, закріплюється пріоритет міжнародних договорів над законом.

ВИСНОВКИ

1. Існують декілька підходів до розмежування етапів становлення латиноамериканського права. Загальною вважається думка, що дана правова сім‘я пройшла наступні періоди становлення:

- доколоніальне право (формування правових засад, що заклали основи латиноамериканського права);

- колоніальне право (пов‘язане з колонізацією території Латинської Америки);

- формування національних правових систем після завоювання незалежності.

2. Найважливіша специфіка латиноамериканського права полягає в його змішаному характері, який виражається втому, що правові системи держав Латинської Америки багато в чому побудовані на основі романо-германських моделей, а також моделей правового будівництва в рамках загального права. Основними особливостями латиноамериканської правової сім‘ї можна виділити наступні:

- поділ системи права на публічне і приватне;

- чітка диференціація правових норм за галузями, підгалузями, інститутами;

- визнання нормативно-правового акту основним джерелом права;

- високий ступінь кодифікованості галузей права;

- значна кількість нормативно-правових актів, прийнятих в порядку делегованого законодавства;

- незначна роль судового прецеденту як джерела права;

- визнання конституції джерелом права, що має найвищу юридичну силу;

- інститут судового контролю за конституційністю законів;

- організація судової системи, зокрема і верховних судів, за американським зразком.

3. Джерела латиноамериканського права майже аналогічні джерелам романо-германського права. Згідно з латиноамериканською правовою доктриною, під джерелами права розуміються тільки ті джерела, завдяки яким формулюються правові норми, що сприяють їх сприйняттю. Як основні джерела права виступають закони, акти делегованого законодавства і підзаконні акти. Судова практика, звичай, доктрина і загально-правові принципи вважаються неосновними джерелами права.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Безбах В.В. Право собственности на землю в странах Латинской Америки (Проблемы регламентации и преобразований): науч. пособ. Москва: Букинист, 1989. 144 с.
Бехруз Х. Введение в сравнительное правоведение: учеб. пособ. Одесса: Юридическая литература, 2002. 130 с.
Бехруз Х. Порівняльне правознавство: навч. посіб. Одеса: Фенікс, 2009. 464 с.
Биля-Сабадаш І.О. Право країн Латинської Америки серед правових систем сучасності. Проблеми порівняльного правознавства. 2020. № 3 (58). С. 199-208.
Борхес X.Л. Страсть к Буэнос-Айресу: сб. соч. Санкт-Петербург: Зал художественной литературы и искусства, 2000. 493 с.
Варьяш О.И. Рецепция римского права в Португалии и трансформация традиционных обществ. Древнее право. 2001. № 1 (8). С. 124-128.
Леже Р. Великие правовые системы современности: сравнительно-правовой подход: учеб. пособ. Москва: Волтерс Клувер, 2009. 513 с.
Маклаков В.В. Конституции зарубежных государств: Великобритания. Франция, Германия, Италия, Испания, Швейцария, Европейский Союз, Соединенные Штаты Америки, Япония, Бразилия: учеб. пособ. Москва: БЕК, 2002. 640 с.
Малько А.В. Сравнительное правоведение: учеб. пособ. Москва: Норма, 2008. С. 275. 351 с.
Скакун О.Ф. Теорія держави і права: підручник. Харків: Консум, 2006. 651 с.
Сухарев А.Я. Правовые системы стран мира: учеб. пособ. Москва: НОРМА-ИНФРА-М, 2001. 976 с.
Харитонова О.І., Харитонов Є.О. Порівняльне право Європи: навч. посіб. Харків: Одісей, 2002. 592 с.

скачати