Тема реферату: «Козацькі літописи і їх мова»
Історія творила легенди.
А легенди – історію.
Народний вислів часів Гетьманщини
Минуле кожної країни і кожної нації ототожнюється в історичній пам`яті поколінь з епохальними подіями і періодами, які з плином часу не втрачають своєї актуальності, виховного й повчального значення [1]. Особливо важливими пам’ятками серед надбань козацької культури та цінними джерелами для дослідження історії української культури мають козацькі літописи – історико-літературні твори другої половини ХVІІ – середини ХVІІІ століть, присвячені козацьким війнам. Звідси їх умовна назва «козацькі», «козацько-старшинські» літописи, хоч від літописів у традиційному розумінні вони значно відрізняються [3, с. 258].
Українські козацькі літописи з’явились та розвивались протягом трьох сторіч: з часу зародження козацтва і до його політичної смерті. Відомі такі українські козацькі літописи: Самовидця, Граб`янки, Величка, Юзефовича, Рубана, Білозерського; діаріуші, або щоденники: Зорьки, Ханенка, Освенціма та багато інших [2].
В енциклопедії історії України вказано, що «козацькі літописи – це умовна назва групи історичних пам'яток (поміж ними є як власне літописи, так і історичні повісті, щоденники та мемуари) про козацьку добу в українській історії» [4]. Ця назва увійшла до вжитку у XⅤⅠⅠⅠ ст., тоді під «козацьким» розуміли все «українське». Починаючи з кінця XⅠX ст. до групи козацьких літописів почали зараховувати лише три класичні пам'ятки української історіографії – це «Літопис Самовидця», літопис Г. Граб'янки та літопис С. Величка. Однак таке звуження змісту назви «козацькі літописи», на думку істориків, не є виправданим, оскільки точності воно їй не додає, але потребує пошуку іншої назви для означення чималої низки джерел з традиційного для XⅤⅠⅠⅠ ст. списку [4]. Тому до групи козацьких літописів сьогодні, окрім трьох основних, додані ще кілька.
Зокрема, першим козацьким літописом був так званий Традиційний літопис, він містив повідомлення про пов'язані з історією козацтва події від 1506 або 1516 (похід козацького гетьмана П. Лянцкоронського проти ординців) до 1-ї пол. XⅤⅠⅠ ст. Цей літопис зберігся лише в складі пам'яток пізнішої доби.
Одним з наступних літописів, що були створені в період національної революції 1648 – 1676 рр., є «Уманський літопис» (зберігся частково у складі «Кройніки» Ф. Софоновича та «Літопису Самовидця»), у ньому містяться повідомлення про події 1648 – 72 рр.
Першим із літописів, який повноцінно зберігся до наших днів, є «Літописець» (1673) В. Дворецького, колишнього київського полковника, про події часів національно-визвольної війни та Руїни. В його основу покладено третю частину «Кройніки» Ф. Софоновича, при цьому скорочено відомості, які стосуються польської історії і, навпаки, розширено свідчення з української історії за рахунок записів почутого від інших та власних спогадів автора.
Своєрідними літописами є історичні збірники, в яких поряд з копіями козацьких літописів переписувачі та редактори вміщували також копії текстів гетьманських статей, договорів з Російською державою та Річчю Посполитою, російських царських (з 1721 – імператорських) та польських королів. грамот, що стосувалися козацтва [4].
Потрібно вказати, що більшість козацьких літописів — не лише історіографічні твори, присвячені подіям XVI – XVIIІ ст., а й виняткові зразки української культури епохи Бароко. Для козацьких літописів характерними є етнокультурні засади літературного мистецтва, відповідні Бароко та бароковій естетиці українського козацтва. Поєднання літературного, літописного й історичного жанрів, використання різних мистецьких стилів у викладі тексту літописцями є унікальними. Козацькі літописи переважно являють собою єдиний духовно-естетичний комплекс, наповнений бароковою патетикою та риторичним пафосом, з широким спектром художніх засобів, характерним для мистецтва українського Бароко [5, с. 173].
Термін «бароко» як стиль епохи XVI–XVIII ст. вперше був вжитий німецьким мистецтвознавцем Генріхом Вельфліном у праці «Ренесанс і бароко» (1888). Тлумачення слова «бароко» як «перлини неправильної форми, вигадливого, примхливого, дивного» – від іспанського barocco та латинського «verueca» характерне для багатьох словників і підручників з літературознавства. Стиль бароко був незвичайним, примхливим, мінливим, як і перехідна тогочасна доба, яка сформувала свій стиль бачення і сприйняття дійсності [Руссова, с. 11]. На відміну від західноєвропейського, українське бароко завдяки своєрідності свого розвитку, в якому об’єдналися ренесансні й барокові риси, внесло в барокову картину світу оптимізм, було життєрадісним і мало просвітницький характер: літературні твори не лише призначалися для розваги, а й виконували дидактичні функції [6, с. 19].
Наддамо коротку характеристику особливостям українського Бароко у літературі. В Україні бароко проіснувало близько двохсот років і стало наступним після доби Київської Русі розквітом культури. Письменники, що залишили помітний слід в українській літературі, були насамперед людьми, які мали духовний чин: митрополити, єпископи, а також вихідці з української шляхти чи козацької старшини, мандрівні дяки, студенти, друкарі – тобто ті, хто мав безпосереднє відношення до релігійного і суспільно-політичного життя України. Поети були людьми високоосвіченими – вихованці братських шкіл, КМА, західноєвропейських університетів. Вони були покликані здійснювати синтез мистецтва і науки, мати універсальні знання (теологія, філософія, історія, астрономія, астрологія, математика, фізика, окультні науки і т. д.). Час зародження й суспільної діяльності козацтва історично збігся з часом зародження і розвитку бароко в Україні. Тож деякі вчені визначають бароко в Україні як козацьке, хоча його творцями були переважно духовні чини [6, с. 16]
Однією з найхарактерніших прикмет української поезії доби бароко (як уже зазначалося) була її багатомовність. Поряд із книжною староукраїнською, церковнослов’янською та народно розмовною українською мовами, поети використовували грецьку, латинську та польську. Валерій Шевчук виділяє п’ять рівнів цієї багатомовності. На горішньому пласті – елітарному – вживалася латина, якою писали твори теоретичні та «високу» поезію. На другому рівні виступали книжна українська і польська (а з ІІ пол. XVIII ст. наближена до російської), так писалися літописи, хроніки, філософські твори, драми, поезія високого звучання. На третьому рівні як прикладна церковна вживалася старослов’янська мова. На четвертому – мова наближена до народної. На п’ятому – мова народна, якою писалися народні сценки, інтермедії, гумористичні і сатиричні вірші, любовні вірші-пісні [6, с.20].
Відомо, що авторами козацьких літописів були представники козацького стану, які мали добру освіту, доступ до архівів і бібліотек, знали іноземні мови. Вони значно збагатили джерельну базу літописів і водночас більш критично ставилися до використовуваних джерел. Власне, термін «літопис» не зовсім відповідає жанрові, в якому працювали автори. Їхні твори поєднують у собі риси літопису, історичної повісті, щоденника і мемуарів. У своїй більшості вони писані мовою, близькою до тогочасної української народної мови, розраховані на широке коло читачів і несуть потужний публіцистичний заряд.
Характерними рисами, які притаманні авторам усіх цих «літописів», є палкий патріотизм, зацікавленість історією української козацької державності, самостійницькі або принаймні автономістські погляди, позитивне ставлення до козацтва та очолюваної ним національно-визвольної боротьби українського. народу в XⅤⅠ - XⅤⅠⅠⅠ ст. Усі «літописи» мають світський характер. Головна увага в них приділяється винятково воєнно-політичним подіям, тоді як перипетії релігійного життя, окрім загального осуду політики релігійної дискримінації, що проводилася насамперед Річчю Посполитою, залишаються поза рамками викладу. Їхні автори нерідко розходилися в оцінці того чи того політичного чи державного діяча (насамперед це стосується гетьманів), тієї чи тієї події, – а це дає досить цікавий матеріал для дослідження перебігу ідеологічної боротьби у XⅤⅠⅠⅠ ст. [4].
Таким чином, необхідно узагальнити, що козацькі літописи мали значний вплив не тільки на українську історіографію, а й на всю українську культуру XⅤⅠⅠⅠ - XX ст. Зокрема, вони були розраховані на широке коло читачів і несли потужний публіцистичний заряд. Мова їх писання близька до української народної мови, що було надзвичайно важливо для розвитку та становлення української культури Бароко того історичного часу.
Список використаних джерел
Козацькі літописи (до вивчення навчальної дисципліни «Історія української культури»). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://library.nlu.edu.ua/BIBLIOTEKA/OBZOR/LETOPISI.htm
Літописи. / Ізборник. Історія України IX-XVIII ст. Першоджерела та інтерпретації. // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://izbornyk.org.ua/links/inlitop.htm
Литвин С. Х. Козацькі літописи як джерело історії української культури. / Литвин С. Х. // Історія. Вісник НАКККіМ. – 2014. - № 3. – с. 258-263
Мицик Ю. А. Козацькі літописи. / Мицик Ю. А. // [Електронний ресурс] - Енциклопедія історії України: Т. 4: Ка-Ком / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2007. - 528 с. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Kozacki_litopysy (останній перегляд: 23.04.2020)
Піщанська В. М. Художньо-естетичні й історико-культурні аспекти козацького літописання. / Піщанська В. М. // Культура України. Розділ 2. Українська культура. – 2016. - Випуск 52. – с. 172-180
Руссова В. М. Барокові джерела української літератури ХІХ–ХХІ ст. : [практикум для студентів спеціальності 035 «Філологія» (українська мова)] / В. М. Руссова. – Миколаїв : Вид-во ЧДУ імені Петра Могили, 2016. – 68 с.