ВИЩІЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД "МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ"
Індекс групи: ВШБ-8-21-Б1БуП(4,6з)-1
ПІБ студента: Бабійчук Вікторія Євгенівна
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
З навчальної дисципліни: «Основи соціології»
Варіант №6
Викладач: Доцент Нельга Т.О.
Результат ____________ дата _____________
Перевірив _____________________________
(підпис) ПІБ викладача
Київ 2022
ЗМІСТ
Соціалізація особистості та її фактори.………………………………….….… 3
Історичні зміни сім’ї як соціального інституту.................................................... 9
Соціальні норми та їх види…………………………………………………..….14
Теорія навішування ярликів.…………………………………………...……… 15
Список використаних джерел…………………………………………….….... 18
Соціалізація особистості та її фактори.
Життєвий шлях людини, а молодої людини особливо, пролягає через вибір певного способу життя та діяльності. Формування способу життя зумовлене конкретними соціальними умовами. При відносно однаковому рівні потреб у суспільстві, кожна особистість характеризується своїм індивідуальним способом їх втілення, тому поведінка людей різна і залежить від багатьох факторів.
Свідомий (і несвідомий) вибір способу життєдіяльності пролягає через процес соціалізації особистості індивіда. Ці дві категорії взаємопов’язані: здоровий спосіб життєдіяльності є передумовою та гарантом соціалізованого входження молодої людини в реалії нашого світу.
Соціалізація особистості охоплює всі сфери її життєдіяльності, впливає на вибір способу життя і цей вплив носить двосторонній характер, тобто обраний спосіб (стиль) життя впливає на подальше формування соціально-активної особистості. У даній роботі становлення соціальної особистості, формування засад саме здорового способу життя розглядається крізь призму соціалізації людини.
Міжнародний словник педагогічних термінів дає таке типове визначення процесу соціалізації особистості: "Соціалізація – процес освоєння ролей та очікуваної поведінки в стосунках з сім`єю та суспільством і розвитком задовільних зв`язків з іншими людьми". Російський вчений А. Мудрик виділяє три умовні групи завдань, які вирішуються людиною на різних етапах соціалізації: природно-культурні, соціально-культурні, соціально-психологічні.
До природно-культурних завдань соціалізації людини можна віднести досягнення певного рівня фізичного та сексуального розвитку, тобто:
людині потрібно досягнути певного рівня пізнання тілесного ідеалу, що притаманний тій культурі, в якій вона живе;
засвоїти елементи етикету, символіки, пов’язаних з тілом та статеворольовою поведінкою;
розвинути та реалізовувати фізичні та сексуальні задатки;
вести здоровий спосіб життя, адекватний статі та віку; перебудовувати ставлення до життя, стиль життя відповідно до статевовікових та індивідуальних можливостей.
Як бачимо, природно-культурні завдання відображають характер фізичного здоров’я.
Під соціально-культурними завданнями маються на увазі пізнавальні, моральні, ціннісні орієнтації індивіда. Від індивіда, згідно з його віковими особливостями, чекають включення до певного рівня суспільної культури, оволодіння деякою сумою знань, умінь, навичок, певного рівня сформованості цінностей тощо. Можна простежити за проявом взаємозв’язку із чинниками духовного (морального) здоров’я.
Соціально-психологічні завдання – це становлення самосвідомості особистості, її самовизначення в сьогоденному житті та на перспективу, самореалізація і самоутвердження, які на кожному віковому етапі мають специфічний зміст і засоби їх вирішення (відповідно чинники психічного та соціального здоров’я). Вирішення всіх цих завдань є об’єктивною необхідністю для розвитку кожної людини.
Наявні сьогодні, та необхідні фактори впливу на формування способу життя особистості можна об’єднати у чотири великі групи: мега-, макро-, мезо-, мікрофактори.
Мегафактори – космос, планета, світ, що тією чи іншою мірою впливають на соціалізацію всіх жителів Землі.
Макрофактори – країна, етнос, суспільство, держава, які визначають напрями соціалізації людей, які живуть у певних країнах, за умови залучення у цей процес і використання населенням засобів масової інформації.
Мезофактори – умови соціалізації великих груп людей, які розмежовуються за типом місцевості та поселення, де вони проживають (регіон, село, місто), за належністю до тих чи інших субкультур.
Мікрофактори – чинники, що безпосередньо впливають на конкретних людей. Це сім’я, групи ровесників, навчально-виховні організації, громадські, державні, релігійні організації, мікросоціум.
Сучасні теорія і практика формування здорового способу життя, прийняті в країнах-лідерах, що ініціюють піднесення проблематики здоров’я на загально-планетарний рівень, розрізняють шість рівнів здоров’я світової спільноти, структурованих за кількісною ознакою – від окремого індивіда до людства в цілому.
Перший рівень – індивідуальний, тобто здоров’я окремої людини.
Другий рівень визначається як рівень здоров’я певної групи людей. Мається на увазі найближче, відносно постійне оточення людини – її сім’я, родичі, друзі, знайомі, з якими вона постійно спілкується.
Третій рівень - рівень організації. Адже переважна більшість людей взаємодіє з різними організаціями суспільства (сфери виробництва, послуг, науки, культури, релігії, правові та соціальні інституції тощо) і тим самим впливає на здоров’я працівників (як і в зворотному напрямі організація впливає на здоров’я окремої людини).
Четвертий рівень здоров’я – здоров’я громади. Кожній громаді притаманні свої особливості у ставленні до культурних цінностей, звичок, традицій, спілкування, побуту, праці, відпочинку. І, природно, що ці особливості впливають на стан здоров’я людей.
П’ятий рівень – рівень країни. Це і ставлення до громадського здоров’я своєї країни, і відповідність чинного законодавства світовим нормам з питань здоров’я.
Шостий – це рівень всього світу, на якому позначаються проблеми всього людства у планетарному масштабі.
Взаємозв’язок факторів соціалізації особистості та рівнів здоров’я людини, які були описані у першому розділі, має такий вигляд:
| · Мікрофактори | – відповідно – | I – III рівень здоров`я |
| · Мезафактори | – відповідно – | IV рівень здоров`я |
| · Макрофактори | – відповідно – | V рівень здоров`я |
| · Мегафактори | – відповідно – | VI рівень здоров`я |
Звичайно, пересічна молода людина більше пов’язана з першими трьома групами факторів соціалізації та рівнями здоров’я, а найбільше впливають на якість та стиль життя індивіда мікро- та мезафактори (I – IV рівні здоров’я). У процесі соціалізації у молодої людини формується певна соціальна спрямованість, творча індивідуальність, певний стиль життя, певне ставлення до свого здоров’я.
Процес соціалізації має свої механізми, які впливають на його реалізацію. Перша група механізмів соціалізації – соціально-психологічні як окремої особистості, так і підлітків у цілому (за А. Мудриком).
До таких механізмів належать:
імпринтинг – фіксування людиною на рецепторному та підсвідомому рівнях особливостей впливу життєво важливих об’єктів, з якими вона стикається;
наслідування – один зі шляхів довільного, а частіше мимовільного засвоєння людиною соціального досвіду;
екзистенціальний натиск – оволодіння мовою та підсвідоме засвоєння норм соціальної поведінки;
ідентифікація – процес підсвідомого ототожнення людиною себе з іншою людиною, групою, "зразком";
рефлексія – внутрішній світ, у якому людина розглядає, оцінює, приймає або відкидає цінності, які притаманні різним соціальним інститутам (суспільству, сім’ї, групі однолітків тощо).
Другою групою механізмів соціалізації, яка більшою мірою торкається такого соціально-виховного процесу, є соціально-педагогічні, до яких відносяться:
інституційний – процес взаємодії людини з інститутами суспільства та різними організаціями (мезафактори – мікрофактори);
традиційний – засвоєння людиною норм, еталонів поведінки, поглядів, стереотипів, що характерні для найближчого оточення (мікрофактори);
стилізований – діє у межах певної субкультури (мезафактори –мікрофактори);
міжособистісний – процес взаємодії людини з суб’єктивно значущими для нього особами (мезафактори – мікрофактори).
Розглянемо докладніше складові механізмів впливу на молоду людину, на формування її способу життя, стану здоров’я у ході соціалізації особистості. Слід підкреслити, що інституційний спосіб реалізується через систему громадського виховання: школу, позашкільні навчально-виховні заклади, дитячі та юнацькі організації, засоби масової інформації тощо. Інституційний механізм соціалізації впливає у межах мезафакторів через засоби масової інформації на здоров’я спільноти, громадськості в цілому (IV рівень) та у межах мікрофакторів – через різні соціальні інститути (I – IV рівні здоров’я) від індивідуального здоров’я до здоров’я окремих організацій.
Особливу роль у формуванні та становленні особистості відіграють засоби масової інформації. З раннього дитинства людина опиняється в інформаційному полі, вона не може жити без інформації, сприймаючи її через безліч каналів, і на основі її обробки формує свою поведінку. Засоби масової інформації створюють своєрідний інформаційний світ, у якому людина, зокрема молода, виробляє певний світогляд щодо життя – способу, стилю, типів поведінки тощо, хоча, як зазначалося, інформаційний простір має, здебільшого, несистематизований, а часом і суперечливий характер.
Засоби масової інформації можна розглядати як особливий чинник впливу на формування способу життя молоді, безпосереднім об’єктом дії інформаційних повідомлень є як окремий індивід, так і велика група людей, що становлять аудиторію для того чи іншого конкретного засобу масової комунікації. Засоби масової інформації мають чималі можливості впливу на спосіб життя та здоров’я особистості як суто інформаційно, так і за допомогою практичних зразків такого стилю життя.
Отже, можна сказати, що саме в підлітковому віці, коли особистість перебуває в складному психологічному стані, засоби масової інформації мають досить великий вплив на формування способу життя та світогляду взагалі, і вплив цей досить неоднозначний. Ще одна особливість засобів масової інформації – вони мають змогу здійснювати так званий опосередкований вплив на особистість через соціальні інститути, інших людей, сім’ю, ровесників тощо.
Якщо поглянути на інституційний процес соціалізації особистості під кутом зору формування позитивного ставлення до здоров’я, то можна побачити, що цей процес має вплив насамперед на духовне здоров’я (викладання різних предметів у школі, участь у культурологічних гуртках позашкільних закладів тощо). Проте залежно від того, яка загальна атмосфера панує в навчальному (позанавчальному) закладі, наскільки затишно та впевнено почувають себе вихованці – все це впливає на їхнє психічне здоров’я.
Фізичний розвиток особистості також тісно пов’язаний з інституційним процесом соціалізації. Добре поставлена робота на шкільних уроках фізкультури, активна участь у спортивних гуртках учнів тощо. Процес соціалізації у системі громадського виховання та соціальне здоров’я пов’язані загальними соціальними зв’язками, які складаються в молодих людей при участі їх у роботі різних інституційних закладів. Вплив системи громадського виховання проходить також за допомогою накопичення відповідних знань і досвіду соціально позитивної поведінки.
Традиційний спосіб як механізм соціалізації представляє собою засвоєння молодою людиною цінностей, еталонів поведінки, поглядів, які характерні для його оточення: сім’ї, родичів, близьких людей. Буває й так, що оточення не повністю або взагалі не відповідає прийнятим нормам спільноти. Засвоєння норм громадської поведінки та вплив традиційного способу проходить, як правило, на підсвідомому рівні, за допомогою сприйняття домінуючих стереотипів поведінки. Зокрема, особливу роль відіграє сім’я у формуванні уявлення та вироблення способу життя дітей і молоді, вносить корекцію у їхнє здоров’я. Аспектами впливу є фізичний (фізичне здоров’я), розумовий розвиток дітей та підлітків (духовне здоров’я); емоційний, психологічний стан (психічне здоров’я); засвоєння соціальних норм; ціннісні орієнтації прийнятні в сім’ї (соціальне здоров’я).
Формування здорового способу життя є одним із важливих напрямів сімейного виховання. Багато в чому формування здорового способу життя залежить від традиційної складової цього впливу: стилю життя сім’ї, способу організації життя, характеру взаємостосунків між подружжям, участі обох батьків у вихованні, правильної організації вільного часу сім’ї, ставлення самих батьків до вживання алкоголю, паління, застосування наркотичних речовин. Отже, спосіб життя сім’ї в основному обумовлює і спосіб життя дітей.
Стилізований спосіб є тим механізмом формування особистості, який проявляється із розвитком вікової субкультури. Субкультура – це комплекс морально-психологічних рис та поведінкових проявів, типових для людей певного віку чи певного професійного або культурного прошарку, який в цілому створює стиль життя та мислення тієї чи іншої вікової, професійної або соціальної групи. Вікова субкультура зовнішньо проявляється у нормах поведінки і спілкування, у мові, у зовнішньому вигляді та взаємостосунках, у деяких ознаках стилю поведінки, у способах проведення дозвілля. А сукупність усіх цих особливостей дуже сильно впливає на стиль життя особистості загалом, а отже і на ставлення та стан здоров’я. Для вікової субкультури характерні також належність до певної естетичної культури, їєрархія цінностей стосовно певного способу життя, мода.
Останнім часом групи однолітків стали одним з найбільш вирішальних механізмів соціалізації підростаючого покоління. Їхній вплив на позитивне ставлення до здорового способу життя досить помітний і може носити як соціально позитивний, так і асоціальний характер. Субкультура, як і засоби масової інформації, має два рівні соціалізації особистості: мезафактори та мікрофактори. А отже, впливає як на індивідуальний стан здоров’я окремої молодої людини, так і на різні угруповання молоді – від невеликих груп до великих колективів.
Міжособистісний спосіб соціалізації – це той механізм, що впливає на формування особистості підлітка в процесі спілкування з суб’єктивно значущими для нього особами. Це можуть бути батьки, вчитель, просто доросла людина, політичний діяч, ровесник, артист тощо. Підлітки взагалі відзначаються своєрідним "підлітковим синдромом-мисленням", що характеризується максималізмом та нетерпимістю. Саме в підлітковому віці ідеал відображає рівень морального розвитку особистості, суспільної групи, характеризує їхні помисли та спрямованість життєвих планів.
Ровесники реально стають тією групою, яка на певний період стає надзвичайно важливою для кожного підлітка. Групи ровесників мають як позитивний так і негативний вплив на спосіб життя молодої людини. Позитивний вплив залежить від "якісного", якщо так можна сказати, складу групи ровесників. Якщо об’єднуються молоді люди, які активно залучені до суспільних справ і можуть мати найрізноманітніші інтереси (волонтерська робота, активна суспільна робота в школі і поза нею, творчі групи, заняття спортом тощо), то їхній взаємний вплив, як правило, носить позитивний характер.
Якщо основу колективу молодіжної групи становлять ровесники з асоціальною поведінкою (такі, що вживають алкоголь, наркотики, скоюють правопорушення), то слід очікувати взаємного впливу, який ще більше поглиблює негативні риси кожного з них. Існує практика індивідуального впливу на лідера групи, а через нього на всіх членів групи. Але це вже завдання соціальних працівників, педагогів або інших спеціалістів.
Про захисні індивідуальні чинники особистості свідчать емоційна стабільність, почуття власної гідності, комунікативна взаємодія, самостійність у розв’язанні різноманітних проблем; тісний зв’язок з соціальними інститутами (школою, позашкільними закладами, сім’єю та ін.), почуття гумору, цілеспрямованість і самодисципліна. Звичайно, це не повний список особистісних чинників, що дозволяють молодій людині – підлітку протистояти впливові шкідливих звичок та цілеспрямовано вести здоровий спосіб життя. Але названі вище якості окреслюють загальний образ молодої людини, яка має певний запас внутрішніх переконань, достатньо пристосованої до дорослого життя.
Отже, наслідування способу життя соціально значущої людини або уявного (чи живого) ідеалу має свій особливий вплив на вибір стилю життя, на процес соціалізації особистості. Усвідомлений вибір такого ідеалу охоплює три рівні умов соціалізації: від мікрофакторів до мегафакторів і відповідно торкається чотирьох рівнів здоров’я суспільства.
Соціалізація особистості, її становлення, а отже, і формування способу життя, проходять під впливом всіх означених факторів і це забезпечує важливий, з точки зору суспільства, результат. Логіка формування здорового суспільства така, що його стан залежить від формування кожної особистості, від залежності та взаємообумовленості всіх рівнів здоров’я.
Отже, соціалізацію можна розглядати як процес становлення соціальної особистості, навчання та засвоєння індивідом соціальних норм та культурних цінностей, установок та зразків поведінки того суспільства, соціальної групи та громади, до яких він належить.
Одним із напрямів соціалізації є формування певного стилю життєдіяльності молодої людини, зокрема стосовно здоров’я – здорового способу життя. Ці дві категорії мають взаємопов’язаний характер, залежать і впливають одна на одну, формують найбільш характерні риси індивіда, які проявляються в соціально організованій діяльності та регулюються суспільством. Досягаються вони в ході впливу різних чинників – засобів масової інформації, соціальних інститутів, сімейного виховання, навчально-виховних закладів, однолітків тощо.
33.Історичні зміни сім’ї як соціального інституту.
Історія формування сім'ї, основні етапи її еволюції, становлення і розвитку хвилювали людство з давнини до наших днів. Вивчення та дослідження сім'ї проводилися ще в античні часи Платоном і Аристотелем: вони піддавали критиці типи сімей свого часу. Сім'я переходила від нижчої форми до вищої в міру того, як суспільство піднімалося по східцях розвитку. Розрізняють три епохи становлення сім'ї: дикість, варварство, цивілізація.
Комунальні шлюби (групові) склалися в період появи пологів: кожен чоловік вважав себе чоловіком всіх жінок. В епоху первіснообщинного ладу мали місце безладні статеві стосунки. Поступово формувалася групова сім'я, в якій жінка займала особливе положення. Через гетерізм - відносини, засновані на високому положенні жінок у суспільстві, - пройшли всі народи на шляху від групового шлюбу до індивідуального шлюбу та сім'ї. Діти перебували в жіночій групі і, тільки подорослішавши, переходили в групу до чоловіків.
Ендогамно сім'я - вільні зв'язки всередині роду, потім, в результаті виникнення соціальних "табу", виникла екзогамія (від грец. Ехо - "поза" і gamos - "шлюб") - заборона шлюбів усередині "своїх" пологів і необхідність вступати в шлюб з членами інших спільнот. Рід складався з половин, що виникають в ході з'єднання двох лінійних екзогамних племен, або фратрій (духовно-родова організація), у кожній з яких чоловіки і жінки не могли вступати в шлюб один з одним, а знаходили собі пару серед чоловіків і жінок іншої половини роду . Табу інцесту (заборони на інцест) досліджував Е. Вестермарк: він довів, що ця потужна соціальна норма зміцнювала сім'ю. З'явилася кровнородственная сім'я: шлюбні групи були розділені за поколінням, статевий зв'язок між батьками і дітьми була виключена.
Пуналуалишя сім'я - груповий шлюб, який охоплював братів з їхніми дружинами або групу сестер з їхніми чоловіками, склався набагато пізніше. У пуналуальной родині виключалася статевий зв'язок між сестрами і братами, спорідненість визначалося по материнській лінії, батьківство було невідомо. Такі сім'ї спостерігав Л. Морган в індіанських племенах Північної Америки.
Полігамний шлюб, що сформувався пізніше, характеризується многоженством, Многомужество. У цій ситуації, коли спорідненість по батьківській лінії визначити було неможливо, склалося материнське право (право на дітей залишалося за матір'ю). Багатоженство виникло через значні втрат чоловіків під час воєн, чоловіків було мало і в кожного з них було кілька дружин. Так, наприклад, сім'я в період матріархату характеризується тим, що в цей час чоловіки і жінки жили окремо, батько дитини був невідомий, а діти належали материнському роду. До чотирьох - п'яти років діти виховувалися в будинку матері, пізніше хлопчики переходили в будинок чоловіків, де навчалися практичним умінням. Виховання дітей доручалося наставникам, що навчав їх життєвим премудростям; тривалість навчання і рівень їх соціалізації визначалися віком дітей та їх індивідуальними особливостями. Навчання навичкам виготовлення знарядь праці, полюванню та іншим чоловічим обов'язків здійснювалося під керівництвом старійшин.
Моногамія (VI-IX ст.) - Вид шлюбу, в якому головою сім'ї є чоловік-батько, зацікавлений у тому, щоб утримати власність в руках кровних спадкоємців. У кодексі вавилонського царя Хаммурапі за кілька тисячоліть до нашої ери була проголошена моногамія, але разом з тим закріплено нерівність чоловіків і жінок. Епоха патріархату характеризується провідною роллю чоловіка в родині: від жінки була потрібна найсуворіша подружня вірність, а перелюбство жорстоко каралося; чоловікам же дозволялося брати наложниць. За своєю суттю патріархат був пов'язаний зі спадковим правом, тобто з владою батька, а не чоловіка. Завдання жінки зводилася до народження дітей, спадкоємців батька, від неї вимагалося дотримання подружньої вірності, оскільки материнство завжди очевидно, а батьківство - ні. У цей час відбулася втрата безмежної влади старійшин над дітьми, дружинами, яка в давнину була необхідною для успішного керівництва процесом домашнього відтворення (обробка землі, охорона стад тварин і т.д.). У міру розвитку цього процесу акцент був перенесений з суспільного укладу життя на сімейно-індивідуальний. Кожен член роду мав потурбуватися про себе сам, подбати про процвітання свого будинку і своєї сім'ї.
Багато вчених-етнографи відзначали, що завжди як антитеза моногамії існувала проституція. У деяких суспільствах була поширена так звана релігійна проституція: вождь племені, священик або інший представник влади мав право провести з нареченою першу шлюбну ніч. Панувало переконання, що священик, користуючись правом першої ночі, освячував шлюб. Великою честю для молодят вважалося, якщо правом першої ночі користувався сам король.
У дослідженнях, присвячених проблемам сім'ї, простежуються основні етапи її еволюції: майже у всіх народів рахунок спорідненості по матері передував рахунку спорідненості по батькові; на первинній ступені статевих відносин поряд з тимчасовими (короткими і випадковими) моногаміческімі зв'язками панувала широка свобода шлюбних зносин; поступово свобода статевого життя обмежувалася, зменшувалася число осіб, мають шлюбне право на ту чи іншу жінку (або чоловіка); динаміка шлюбних відносин в історії розвитку суспільства полягала в переході від групового шлюбу до індивідуального.
Національні особливості сімейних відносин вивчалися етнографами: накопичений великий матеріал, що відображає національні особливості стосунків у сім'ї.
Так, у Стародавній Греції домінувала моногамія, сім'ї були численними, діяло табу інцесту, батько був паном своєї дружини, дітей, співмешканок. Чоловіки користувалися великими правами, а жінки за зраду піддавалися суворої каре, однак спартанець міг віддати свою дружину будь-якому гостю, який сто просив про це. Діти інших чоловіків залишалися в сім'ї, якщо це були здорові хлопчики.
У Стародавньому Римі віталася моногамія, але позашлюбні зв'язки були широко поширені. Згідно законам римського права шлюб існував виключно для дітонародження. Велике значення надавалося весільної церемонії, надзвичайно дорогий, розписаної до дрібниць. Авторитет батька був винятковим, діти підкорялися тільки йому, а жінка вважалася частиною майна чоловіка.
Наука має великої інформацією про вплив християнства на інститут сім'ї в багатьох країнах світу. Церковна доктрина освячувала моногамію, сексуальну чистоту, цнотливість, зраджувала анафемі багатоженство і многомужество. Однак на практиці духовенство далеко не завжди слід було церковним канонам. Церква звеличувала невинність, стриманість при вдівстві, добродійне подружжя. Шлюби християн з іновірцями вважалися гріховними; ліберальне ставлення до них було лише в період раннього християнства, оскільки вважалося, що за допомогою шлюбу християнин може звернути до істинної віри ще одного заблукалого.
На ранньому етапі християнства подружжя вважалося приватною справою. Надалі закріпилася норма вступу в шлюб за згодою священика. Навіть вдова не могла знову вийти заміж без його благословення. Церква диктувала і правила сексуальних відносин. У 398 р Карфанесскім собором було прийнято рішення, за яким дівчина повинна була зберігати невинність три дні і три ночі після весілля. І тільки згодом було дозволено вступати в статеві зносини в шлюбну ніч, але тільки за умови сплати церковного збору. Формально християнство визнавало духовне рівність жінки і чоловіки, проте насправді становище жінок було приниженим. Лише деякі категорії жінок - вдови, незаймані, службовці в монастирях і лікарнях - мали авторитет у суспільстві, перебували на привілейованому становищі.
У VI-VII ст. у східних слов'ян виховання отроків здійснювалося через позасімейних форми: дядьків, кумівство і "вдома молоді". Однак поступово позасімейних форми замінялися внутрісімейними, оскільки селянська родина перестала віддавати своїх дітей на виховання в інші руки. Звичай посилати дітей для виховання "на сторону" продовжував зберігатися лише в сім'ях князів і феодальної знаті. Іншими словами, в цей період докорінно змінився характер відносин як у сім'ї, так і в суспільстві в цілому. І цей характер багато в чому зберігся досі, набуваючи ті чи інші відтінки в різні історичні епохи, визначаючи зміст і форми розвитку інституту сім'ї.
Дохристиянська сім'я включала батьків і дітей, відносини між матір'ю і батьком або були конфліктними, або будувалися за принципом "домінування - підпорядкування". Діти перебували в підпорядкуванні у батьків. Був характерний конфлікт поколінь, протистояння батьків і дітей. Розподіл ролей в сім'ї передбачало відповідальність чоловіки за зовнішнє, природне, соціальне оточення, жінка ж була більше включена у внутрішній простір сім'ї, в будинок. Статус одруженої людини був вищий, ніж статус самотнього. Жінка мала свободою як до шлюбу, так і в шлюбі, влада чоловіків - чоловіка, батька - була обмежена. Жінка мала право на розлучення і могла повернутися в сім'ю батьків. Необмеженою владою в сім'ї користувалася "большуха" - дружина батька чи старшого сина, як правило, найбільш працездатна і досвідчена жінка, їй зобов'язані були підкорятися всі - і жінки, і молодші чоловіки в сім'ї.
Християнська родина (XII-XIV ст.) Змінила відносини між домочадцями: чоловік став безроздільно панувати, всі були зобов'язані йому підкорятися і він ніс відповідальність за сім'ю. Взаємини подружжя в християнському шлюбі припускали чітке усвідомлення кожним членом сім'ї свого місця. Чоловік як глава сім'ї був зобов'язаний нести тягар відповідальності, дружина смиренно займала друге місце. Їй наказувалося займатися рукоділлям, домашньою роботою, а також вихованням і навчанням дітей. Мати і дитя були дещо відособлені, надані самим собі, але разом з тим відчували незриму і грізну влада батька. "Домострой" - перший російський сімейний кодекс - свідчив: "Виховуй дитя в заборонах", "Люблячи сина, збільшуй йому рани". Головні обов'язки дітей - повна слухняність, любов до батьків, турбота про них в старості.
Індивідуальна сім'я (XVIII ст.) Складається з двох - трьох поколінь родичів по прямій лінії. У східних і південних національних окраїнах дореволюційній Росії сімейне життя будувалася відповідно до патріархальними традиціями, зберігалося багатоженство, необмежена влада батька над дітьми. У деяких народів існував звичай брати калим - викуп за наречену. Нерідко батьки укладали угоду ще в дитинстві нареченої і нареченого або навіть до їхнього народження. Поряд з цим практикувалося викрадення наречених: викравши або купивши дружину, чоловік ставав її повноправним власником. Доля дружини була особливо тяжкою, якщо вона потрапляла в сім'ю, де у чоловіка вже було декілька дружин. У мусульманських сім'ях серед дружин існувала певна ієрархія, що породжує суперництво і ревнощі. У східних народів розлучення було привілеєм чоловіки, здійснювався він дуже легко: чоловік просто виганяв дружину. У багатьох народностей Сибіру, Півночі і Далекого Сходу протягом тривалого часу зберігалися пережитки родового ладу і полігамії: люди перебували під сильним впливом шаманів.
Пролетарський тип сім'ї утворився в пореформеній Росії (в останній третині XIX ст.). Жовтнева революція 1917 р поставила завдання - переробити не тільки суспільство, але і людини. Проголошується добровільність, безрелігійність, необов'язковість реєстрації шлюбу, спрощеність розлучення - відповідно до цього пропонується і ідеологія: "Сім'я, - підкреслює революціонерка-феміністка А. М. Коллонтай, - повинна бути визнана не тільки безпорадною, а й шкідливою" і заявляє, що "комуністичний господарство скасовує сім'ю "[2]. Така ідеологія вела до руйнування сім'ї. Ліквідація індивідуальних селянських господарств в ході колективізації посилювала пролетаризацию сім'ї, стався розрив родинних зв'язків. "Якщо кровний родич, - роз'яснював М. Горький, - є ворогом народу, то він вже не родич, а просто ворог, і немає ніяких причин щадити його".
На рубежі XIX-XX ст. дослідниками був зафіксований криза сім'ї, супроводжуваний глибокими внутрішніми протиріччями: авторитарна влада чоловіка була втрачена, сім'я втратила функції домашнього виробництва. Нормативною моделлю стала нуклеарная сім'я, що складається з подружжя та дітей.
Що стосується сім'ї як інституту держави, з другої половини 30-х рр. XX ст. починається процес зміцнення сім'ї, що виразилося в обмеженні розлучень, заборону абортів. Тут важливо зрозуміти, як зазначає В.Т. Пуляєв, що "сім'я як інститут суспільства і сім'я як інститут держави не тотожні і не рівнозначні. Держава є суто політичний інститут суспільства, який об'єднує людей в рамках правових норм. Держава підпорядковує інтереси людей власним інтересам. Всі юридичні явища соціальні, але не всякий соціальний феномен є правовим. Далеко не всі інститути суспільства оформляються юридично. Тому ототожнювати діяльність держави з функціонуванням суспільства не можна. Сім'я - це явище загальнолюдське, категорія громадянського суспільства, а сім'я як інститут держави - категорія юридична, що виражає відносини підпорядкування сім'ї відомим нормам, правилам і законам права
49.Соціальні норми та їх види.
Соціальні норми - правила поведінки загального характеру, що складаються у відносинах між людьми в суспільстві в зв'язку з проявом їх волі (інтересу) і забезпечуються різними засобами соціального впливу
Норма права - це загальнообов'язкове, формально-визначене правило поведінки (зразок, масштаб, еталон), встановлене або санкціоноване державою як регулятор суспільних відносин, яке офіційно закріплює міру свободи і справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечується всіма заходами державного впливу, аж до примусу.
Всі види норм (норма - це певне правило) можна умовно поділити на дві групи:
соціальні;
технічні.
Соціальні норми - правила поведінки загального характеру, що складаються у відносинах між людьми в суспільстві в зв'язку з проявом їх волі (інтересу) і забезпечуються різними засобами соціального впливу.
Сутністю соціальних норм є не просто привила, тому що правила існують і в несоціальних утвореннях, таких, скажімо, як математика, граматика, техніка та ін. (технічні норми), а правила чітко вираженого соціального характеру.
Ознаки соціальних норм:
1. Правила (масштаби, зразки, моделі) поведінки регулятивного характеру - соціально-вольові норми, що історично склалися або цілеспрямовано встановлені. Вони спрямовують поведінку людей відповідно до закладеної в нормі ідеальної моделі суспільних відносин, вносять однаковість у регулювання суспільних відносин і формують безупинно діючий механізм типових масштабів поведінки;
2. Правила поведінки загального характеру, тобто такі, що не мають конкретного адресата. Вони розраховані на те, щоб спрямовувати поведінку людей у рамках відносин даного виду; вступають у дію щораз, коли виникають відповідні суспільні відносини;
3. Правила поведінки наказового характеру - загальнообов'язкові. Вони встановлюють заборони, дають еталони поведінки;
4. Правила поведінки, які забезпечуються певними засобами впливу на поведінку людей (звичкою, внутрішнім переконанням, суспільним впливом, державним примусом).
Слід зазначити, що соціальні норми виникають у процесі історичного розвитку і, концентруючи досягнення людства в організації суспільного життя, передаються з покоління в покоління, тобто є спадкоємними.
Класифікувати соціальні норми можна за різними критеріями.
Види соціальних норм за сферами дії:
Економічні - регулюють суспільні відносини в сфері економіки, тобто пов'язані з взаємодією форм власності, з виробництвом, розподілом і споживанням матеріальних благ;
Політичні - регулюють відносини між класами, націями, народностями; пов'язані з їх участю в боротьбі за державну владу та у її здійсненні, із взаємовідносинами держави з іншими елементами політичної системи;
Релігійні - регулюють відносини в сфері релігії та між різними релігіями, специфічні культові дії, засновані на вірі в існування Бога;
Екологічні - регулюють відносини в сфері охорони навколишнього середовища та ін.
Види соціальних норм за регулятивними особливостями:
норми моралі;
норми-звичаї;
норми права;
корпоративні норми (корпорація - лат. corporatio - співтовариство, об'єднання), тобто правила поведінки, які регулюють відносини усередині різних недержавних організацій (громадських - некомерційних і комерційних) між їх членами.
Соціальні норми утворюють єдину систему. Норми права співвідносяться із соціальними як частина з цілим, оскільки вони - важлива, але не одна лише форма регулювання суспільних відносин.
Норми моралі, норми-звичаї, корпоративні й інші норми взаємодіють із принципами і нормами права, знаходять у них одну з необхідних форм свого існування (наприклад, релігійні норми святкування Різдва, Великодня стали правовими).
Ознаки соціально-технічних норм:
обумовленість законами природи і техніки;
невиразність соціального характеру (не є суто соціальними);
невиразність засобів суспільного забезпечення (правових, моральних та інших санкцій);
виключність використання.
55.Теорія навішування ярликів.
Один з найважливіших підходів до розуміння природи злочинності має назву теорія ярликів, хоча цей термін також можна вважати радше ярликом для цілої низки споріднених понять, аніж для єдиного погляду. Прихильники теорії ярликів тлумачать девіантну поведінку не як набір рис, притаманних індивідам або групам, а як процес взаємодії між девіантами і недевіантами. На їхню думку, ми повинні з'ясувати, чому деяким людям навішують ярлик девіанта, аби зрозуміти природу самої девіантної поведінки.
Такі ярлики навішують, як правило, люди, які репрезентують сили закону та порядку або наділені повноваженнями накидати іншим точно визначені правила конвенційної моралі. Таким чином, ярлики, що позначають категорії девіації, є виявом структури влади в суспільстві. Загалом кажучи, правила, з погляду яких визначається девіація, формулюються багатими для бідних, чоловіками для жінок, людьми старшого віку для людей молодших та етнічними більшостями для етнічних меншин. Наприклад, чимало дітей забираються в сусідські садки і крадуть там фрукти або прогулюють уроки. В заможніших кварталах такі вчинки батьки, вчителі та поліція можуть розглядати як безневинні дитячі витівки. У бідних кварталах вони часто розглядаються як перші ознаки злочинних нахилів.
Після того як на дитину наклеїли ярлик неповнолітнього правопорушника, він або вона уже носять на собі тавро злочинця. До таких дітей і вчителі, і майбутні роботодавці починають ставитися з недовірою. Після цього індивідові залишається тільки ще глибше загрузнути в трясовині кримінальної поведінки, знехтувавши ортодоксальні суспільні конвенції. Едвін Лімерт (Lemert, 1972) називає перший акт переступу первинною девіацією. Вторинну девіацію ми спостерігаємо тоді, коли індивід приймає ярлик і починає дивитися на себе як на девіанта.
Ось, наприклад, Люк, який розбиває вітрину крамниці, гуляючи в суботню ніч по місту з друзями. Цей випадок, мабуть, можна було б визнати за неумисний результат хвалькуватої поведінки, яку молодому хлопцеві можна й вибачити. Люк міг би обійтися суворою доганою та невеликим штрафом. Якщо він із "респектабельного" середовища, так воно, очевидно, й станеться. І розбита вітрина так і залишиться на рівні первинної девіації, якщо на Люка подивляться як на непоганого хлопця, що цього разу необачно припустився хуліганського вчинку. Якщо ж, навпаки, у справу втрутиться поліція, а суд ухвалить хлопцеві бодай умовний вирок і віддасть його під опіку служби соціального нагляду, цей інцидент може стати першим кроком на шляху до вторинної девіації. "Засвоєння девіантної поведінки" відбувається набагато швидше, якщо за діло беруться ті самі організації, які нібито мають за обов'язок її виправляти, — в'язниці та дитячі притулки.
Теорія ярликів має велике значення, оскільки будується на припущенні, що жоден вчинок за своєю суттю не є злочинним. Визначення злочину формулюють можновладці, що видають закони, які потім тлумачаться поліцією, судами та виправними інституціями. Критики теорії ярликів іноді заперечують, що існують, мовляв, певні вчинки, заборонені фактично в усіх культурах, такі як убивство, зґвалтування й крадіжка. Цей аргумент, безперечно, слід відкинути; навіть у нашій культурі убивство людини не завжди розглядається як кримінальний злочин. Під час війни убивство ворога навіть схвалюється, і ще недавно британські закони не вважали за зґвалтування статевий акт, силоміць нав'язаний дружині її чоловіком.
Можна знайти набагато переконливіші аргументи для критики ярликів. По-перше, наголошуючи на активному процесі навішування ярликів, прихильники цієї теорії нехтують процеси, які призводять до вчинків, що визначаються як девіантні. Бо визнання певних дій девіантними не завжди відбувається цілком довільно; відмінності в соціальному становищі, поведінці та можливостях впливають на причини вчинків, що ймовірно будуть визнані девіантними. Наприклад, діти з убогих верств населення з більшою імовірністю, аніж діти багатих, украдуть щось із крамниці. І, звичайно ж, на цю крадіжку їх штовхає не так навішений на них ярлик, як середовище, з якого вони вийшли.
По-друге, не зовсім ясно, чи навішування ярликів справді підсилює спонуку до девіантної поведінки. Після ухвалення вироку правопорушник справді котиться далі вниз, але чи є це результатом саме навішеного ярлика? Тут можуть діяти й інші чинники, такі як більш постійні контакти з іншими правопорушниками або знання про нові кримінальні можливості.
Використані джерела:
Взаємозв’язок здорового способу життя та процесу соціалізації особистості (О. В. Вакуленко) // Український соціум. - 2003. - № 1 (2). - C. 123-128.
www.politik.org.ua