Áкання – вимова ненаголошеного звука [о] як [а] або як звука, близького до [а].
Говір – одиниця територіальної диференціації діалектної мови, що являє собою об’єднання говірок, близьких за фонетичними, акцентуаційними, граматичними та лексичними ознаками. У системі української діалектної мови виділяють говори поліські (східнополіський, західнополіський, середньополіський); південно-західні (волинський, подільський, наддністрянський, покутсько-буковинський, гуцульський, надсянський, бойківський, закарпатський, лемківський); південно-східні (середньонаддніпрянський, слобожанський, степовий). Для позначення говору використовують іноді й термін «діалект».
Говірка – найменша одиниця територіальної диференціації діалектної мови, що є реальною комунікативною системою, засобом спілкування жителів одного або рідше кількох цілком однотипних з мовного погляду населених пунктів. Говірка входить до складу говору. Говірка села Білоусівка. Степові говірки.
Наріччя – найбільша територіальна одиниця діалектної мови, що становить сукупність близьких за визначальними рисами говірок, об’єднаних у говори
Дисиміляція (лат. dissimilis – несхожий) – заміна у слові одного з двох
однакових або схожих звуків іншим, менш подібним.
Асиміляція (лат. assimilatio – уподібнення) – артикуляційне уподібнення звуків один одному в межах слова або словосполучення. Асиміляція виникає між звуками одного типу (голосних з голосними, приголосних з приголосними). Розрізняють повну і часткову асиміляцію – залежно від ступеня уподібнення звуків. Вплив попереднього звука на насупний є прогресивною асиміляцією, а наступного на попередній – регресивною. Взаємодіяти можуть як сусідні звуки (контактна асиміляція), так і звуки на відстані (дистантна асиміляція). У говорах української мови асимілятивні зміни відбуваються частіше, ніж у літературній мові. Регресивна асиміляція за глухістю поширена у південно-західних діалектах.Так, оглушення зазнає губний [б] ® [п] усередині та вкінці слова: ׀бапка, опт’і׀сат’і, опсие׀пат’і, хл’іп, зуп, дуп; зубний [з] ® [с]: скоро׀тиетие, ш׀шиетие (> с׀шиетие), росфа׀лиетие, роска׀затие, ׀каска; [дт] ® [т:]: в’ідтие® ׀в’іт:ие, надто ® ׀нат:о.
Ізогло́са (від грец. ίσος — рівний, однаковий і γλωσσα — мова) — лінія, якою на лінгвістичних мапах позначають межі поширення певного мовного явища (фонетичного — ізофона, морфологічного — ізоморфа, лексичного — ізолекса й ін.).
Дієрéза (грец. diairesis – поділ, розділяння) – викидання звука чи складу в слові для зручності вимови. Різновидом діерези є гаплологія.
Апокопа (грец. ápokopή – відсікання) – усічення одного чи кількох звуків у кінці слова внаслідок акцентно-фонетичних процесів, що призводять до скорочення слова. Внаслідок апокопи в українській мові виникли форми дієслова теп. ч. є < єсть, 2-ої ос. одн. |ходиеш < ходиши, 3-ої ос. одн. |пише < пишеть та ін. Серед різних форм усічених слів апокопа в говорах української мови є найбільш поширеним різновидом: |заки® зак, |мама® ма, |син’іǐ ® |син’і, |зараз® |зара, |може® мо, дие|вис’® дие|ви, в’ітк’і|л’а® в’ітк’і|л’. Зникати можуть як окремі звуки (голосні, приголосні), так і цілі звукосполучення та склади. Показовою є клична форма імен в окремих говірках південно-західного наріччя, де слово обривається наголошеним голосним, що надає йому більшої звучності. Так легше привернути увагу співрозмовника, особливо в умовах, коли говорять на певній віддалі: І|ване® І|ва, Ва|сил’у® Ва|сие, Мие|коло® Мие|ко, |Петре® Пе, Ми|хаǐле® М’і|ха, Паў|л’іно® Паў|л’і, Д|митре® Дмие
Синкопа (грец. sugkopή – скорочення) – випадіння звука або групи звуків у середині слова. Синкопа частіше спостерігається при швидкому мовленні та тоді, коли мовець не зважає на чіткість вимови слів: деи׀ру® дру, хо׀т’іли® х׀т’іли, ׀к’іл’ко® ׀к’іко, га׀даjет® га׀дат, с’о׀год’н’і® ׀с’о д’н’і, ׀можна® ׀мона, ׀нашо вона то׀б’і ® ׀нашо ўна то׀б’і, Ма ׀рус’а ® ׀Мус’а, ׀Л’іл’іjа® ׀Л’іл’а. Синкопа, як правило, спостерігається в словах, якими ми найчастіше користуємося, дуже звичними, з півслова зрозумілими, через що еволюційні зміни в них більш прискорені.
ДІАЛЕКТОЛО́ГІЯ – розділ мовознавства, який вивчає діалектну мову, її варіантність, територіальну диференціацію, історію формування мовно-територіальних утворень й окремих явищ, співвідношення та взаємодію з іншими формами існування мови етносу – літературним стандартом, діалектами соціальними (жарґонами, арґо). Укр. Д. поділяють на синхронну (описову), істор. та соціаль
Діалект (грец. diálektos – говір, розмова, наріччя) – вид мови, що вживається як засіб комунікації серед людей, що живуть на спільній території. Виділяють і інші типи діалектів.різновид певної мови, який використовують як засіб спілкування особи, тісно пов’язані територіальною, соціальною або професійною спільністю. Розрізняють територіальні та соціальні діалекти.
Діалекти соціальні – соціально обумовлені різновиди національної мови, що вживають у середовищі окремих соціальних груп.Територіальні діалектизми відомі лише в певній місцевості.
Епентéза (грец. epenthesis – вставка) – поява у словах неетимологічного звука між двома іншими для полегшення переходу між артикуляціями різних звуків, як-от: після стверділих [б], [в], [п] – епентетичний [л]: اжабл’ачий.
Метатéза (гр. metathesis – переміщення, переставляння) – переставляння звуків (рідше – складів) у словах, зумовлене прагненням уникнути важких для вимови або не властивих тій або іншій говірці звукосполучень.
Семантичні діалектизми – слова загальнонародної мови, які в говорах відрізняються значенням: пироги (вареники), базар (майдан), збір (ярмарок), врода (урожай).
Протéза (грец. prothesis – приєднання, додавання) – 1) поява в абсолютному початку слова голосного або приголосного звука, що не виправданий етимологічно, а зумовлений фонетично; 2) сам звук, який приєднується до початкового голосного або приголосного в слові: лотава ‘отава’.
Асиміляція (лат. assimilatio – уподібнення) – артикуляційне уподібнення звуків один одному в межах слова або словосполучення. Асиміляція виникає між звуками одного типу (голосних з голосними, приголосних з приголосними). Розрізняють повну і часткову асиміляцію – залежно від ступеня уподібнення звуків. Вплив попереднього звука на насупний є прогресивною асиміляцією, а наступного на попередній – регресивною. Взаємодіяти можуть як сусідні звуки (контактна асиміляція), так і звуки на відстані (дистантна асиміляція). У говорах української мови асимілятивні зміни відбуваються частіше, ніж у літературній мові. Регресивна асиміляція за глухістю поширена у південно-західних діалектах.Так, оглушення зазнає губний [б] ® [п] усередині та вкінці слова: ׀бапка, опт’і׀сат’і, опсие׀пат’і, хл’іп, зуп, дуп; зубний [з] ® [с]: скоро׀тиетие, ш׀шиетие (> с׀шиетие), росфа׀лиетие, роска׀затие, ׀каска; [дт] ® [т:]: в’ідтие® ׀в’іт:ие, надто ® ׀нат:о.
Прикладом асиміляції за дзвінкістю є зміна глухої африкати [ч] дзвінкою африкатою [Y], [к] ® [ґ], [с] ® [з] під впливом наступного дзвінкого приголосного або голосного звука: ׀хоY Tби, jаґT׀би, п׀роз’ба.
. У результаті асиміляції за місцем творення звук [j] після [м] заміщується носовим [н’] у багатьох говорах південно-західного та південно-східного наріч та у волинсько-поліському діалекті: ׀вимн’а, ׀памн’іт’, ׀полумн’а, м׀н’ети, м׀н’асо, ׀памн’ік’; а в бойківських та в північній частині лемківських говірок [дн] змінюється на [нн] : хо׀лонныǐ, т׀рунно, ׀занныǐ > холодний, трудно, задній.
У результаті прогресивної асиміляції за місцем творення середньоязиковий звук перетворюється у передньоязиковий в окремих говірках південно-західного наріччя: [зj] ® [з’:]: зjіў ® з’:іў, з׀jісти ® ׀з’:істие; а плавний [л] у післянаголошеному складі у позиції після носового [м] може переходити у носовий [н] внаслідок прогресивної асиміляції за носовістю: зием׀н’а, ў׀томниена.
У значній частині південно-західних та південно-східних діалектів прогресивної асиміляції за способом творення зазнають звуки [д’] і [т’] у сполученні із свистячим і змінюються на відповідний свистячий [X’], [ц’]: у гн’із’׀X’і, розX’і׀лити, с’ц’і׀на, ш’іс’ц’, тес’ц’, ׀лис’ц’а.
Деяким говорам південно-західного наріччя відома прогресивна асимілятивна зміна за способом творення (зімкненістю), коли фрикативний [ш’] змінюється на зімкнено-щілинний [ч(’)] під впливом зімкнено-прохідного [н] або зімкненого [к]: ׀тонч’і, ׀менч’і, ׀гинчиǐ, ч׀кола, ч׀кода, ׀дочка замість тонші, менші, інший, школа, шкода, дошка. Фрикативний [с] у позиції після сонорного [н] перед проривним [к] може змінюватися в африкату [ц]: сие׀л’анскиеǐ ® сие׀л’анцкиеǐ, цие׀ганскиеǐ® цие׀ганцкиеǐ, ׀панскиеǐ® ׀панцкиеǐ. Така зміна відбулася тому, що африката [ц] має елемент проривності, що й зближує її з проривним [к].
У покутсько-буковинських, східнокарпатських і подільських говірках звукосполуки [дц’], [тц], [тс] внаслідок регресивної асиміляції за способом творення змінюються на [ц’:], [ц:], а в результаті подальшого стягнення можуть перетворюватися в однофонемні [ц’], [ц]: два׀на
1 2 3 4