Міністерство освіти і науки України
Національний Університет «Львівська політехніка»
Інститут права і психології
Кафедра цивільного права та процесу
КУРСОВА РОБОТА
З дисципліни “цивільне право” на тему:
Інститут представництва в цивільному праві
Виконала:
Студентка ІІ курсу
Групи ПВ-26
денної форми навчання
Мазуркевич М.Р.
Науковий керівник:
к.ю.н. Бек У.П.
Львів-2014
ПЛАН
ВСТУП………………………………………………………………………...3
РОЗДІЛ I. ПРЕДСТАВНИЦТВО В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ……………..4
1.1 Поняття і значення представництва…………………………………….4
1.2 Суб'єкти представництва………………………………………………...6
1.3 Підстави виникнення та види представництва…………………………7
РОЗДІЛ ІІ. ПОВНОВАЖЕННЯ ПРЕДСТАВНИКА……………………….13
2.1 Поняття повноваження та межі для вчинення повноважень представника……………………………………………………………………….13
2.2 Права та обов’язки в представництві…………………………………..13
РОЗДІЛ ІІІ. ДОВІРЕНІСТЬ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ…………………….17
3.1 Довіреність: поняття, значення та реквізити……………………………17
3.2 Види, форма та строк довіреності………………………………………19
3.3 Особливості довіреності, що посвідчується нотаріально……………..25
3.4 Припинення довіреності………………………………………………...29
ВИСНОВОК………………………………………………………………….30
ДОДАТОК…………………………………………………………………….31
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………………...34
ВСТУП
Розмежування різних форм участі третіх осіб у набутті й реалізації цивільних прав і обов'язків має важливе значення, оскільки полегшує вибір тих правових засобів, які дозволяють досягти бажаного правового результату.
Потреба в представництві виникає тоді, коли особа, яку представляють в силу закону (наприклад, через відсутність дієздатності) або конкретних життєвих обставин (наприклад через хворобу, відрядження, зайнятість), не може особисто здійснювати свої права і обов'язки, але часто до послуг представників звертаються заради того, щоб скористатися спеціальними знаннями і досвідом представника, заощадити час і кошти і т.п.
За допомогою представництва можуть здійснюватися не тільки майнові, але і деякі особисті немайнові права, проте не припускається вчинення через представників угод, що за своїм характером можуть бути зроблені тільки особисто, а також інших угод у випадках, передбачених законом (наприклад тільки особисто можна скласти заповіт, укласти договір довічного утримання та ін.).
Це визначає інтерес до більш докладного розгляду інституту представництва в цивільному праві України, що підтверджує актуальність обраної теми дослідження. Сучасні цивільні правовідносини неможливо представити без представництва. Інститут представництва пронизує як приватне, так і публічне право, як матеріальне, так і процесуальне право. Представництво виступає універсальною формою правового посередництва, у цей час здобуває велике значення.
Мета цієї курсової роботи полягає в дослідженні особливостей і закономірностей інституту представництва в цивільному праві України, для чого можна виділити наступні завдання курсової роботи:
- проаналізувати й дати поняття представництву в цивільному праві України за діючим цивільним законодавством;
- розглянути процедуру оформлення й підтвердження повноважень представника;
- виділити повноваження представника;
- проаналізувати положення відносно довіреності в цивільному праві: визначити її поняття, форму, значення, строк довіреності, а також розглянути правове регулювання припинення довіреності.
На закінчення роботи передбачається підвести підсумки проробленому дослідженню.
Об'єктом даного дослідження є суспільні відносини із приводу представництва в цивільних правовідносинах. Предметом дослідження є цивільно-правові норми, що встановлюють загальні положення представництва, підстави припинення представництва, передоручення; практика застосування даних норм.
РОЗДІЛ I. ПРЕДСТАВНИЦТВО В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ
1.1Поняття і значення представництва
У найзагальнішому вигляді представництвом є використання правосуб'єктності одних осіб для реалізації прав і обов'язків та захисту прав інших осіб.
За допомогою представництва створюються додаткові можливості для здійснення прав і виконання обов'язків учасниками цивільних правовідносин, забезпечується більш повний захист їх суб'єктивних прав, підвищується ефективність налагодження економічних зв'язків між суб'єктами права.
У цивілістичній літературі немає єдиної точки зору стосовно природи представництва.
Загалом підходи до визначення суті представництва можуть розглядатися з позицій 2 основних концепцій: концепції "дії"" і концепції "правового відношення".
Концепція "дії" свого часу набула значної популярності у радянській цивілістичній науці. Фактично саме вона виявилася підґрунтям легального визначення представництва під час другої кодифікації цивільного законодавства колишнього СРСР у 1961-1964 рр.
Ця концепція інтерпретує представництво як діяльність, тобто, сукупність дій, що полягають у здійсненні угод та інших юридичних дій однією особою (представником), що діє у межах повноваження від імені іншої особи - того, кого вона представляє. Іншими словами, представництво з'являється і має місце тоді, коли представник здійснює певну діяльність від імені іншої особи.
Але цього недостатньо для з'ясування юридичної суті представництва. Адже фактично йдеться лише про зовнішню форму представництва, його прояви, а не про його зміст.
Враховуючи цей недолік, більшість цивілістів розглядають Представництво як правове відношення, в силу якого правомірні юридичні дії, здійснені представником від імені того, кого представляють, безпосередньо створюють, змінюють або припиняють для останнього цивільні права і обов'язки[6,c.105]
Така позиція знайшла підтримку й у ЦК.
Згідно зі ст. 237 ЦК представництво - це правове відношення, у якому одна сторона (представник) зобов'язана за повноваженнями вчинити правочин від імені іншої сторони, яку вона представляє[2,c.71]
Варто, однак, уточнити, що представництво - це не одне правове відношення, а система, що включає правовідносини двох видів: внутрішні і зовнішні.
Внутрішні відносини представництва, що складаються між особою, яку представляють, і представником:
1) спрямовані на упорядкування правових зв'язків між особою, яку представляють, і третьою особою, тобто мають організаційний характер;
2) мають щодо цих зв'язків допоміжний характер;
3) виникають і реалізуються не в інтересах того, хто вчиняє дії (представника), а з метою здійснення і захисту цивільних прав та інтересів особи, яку представляють.
Зовнішні відносини представництва, у свою чергу, мають 2 різновиди:
1) відносини між представником і третіми особами, які мають інформаційний характер (представник повідомляє третю особу про те, що він має повноваження діяти від імені особи, яку представляє, і про намір укласти договір в інтересах цієї особи;
2) відносини між особою, яку представляють, і третіми особами. Встановлення останніх є результатом дій представника.
Внутрішні і зовнішні відносини представництва взаємопов'язані. Це й зумовлює те, що правочин, вчинений представником, безпосередньо створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє (ст. 239 ЦК). Власне у цьому полягає суть зовнішніх відносин представництва як правового зв'язку, підставою виникнення якого є вчинення правочину представником: цивільні права і обов'язки у особи, котру представляють, виникають автоматично і не потребують вчинення нею додаткових дій на підтвердження того, що вона приймає наслідки правочину, вчиненого представником.
У цій системі правовідносин найважливішим елементом є внутрішні правовідносини, оскільки саме в них відображається специфіка представництва.
Для того, щоб дії представника створили юридичні права і обов'язки для особи, яку представляють, необхідно, щоб представник мав відповідні повноваження, котрими визначається зміст і межі дій, які представник може вчиняти від імені особи, котру він представляє. За своєю суттю повноваження - це немайнове цивільне право, основним елементом якого є право на власні позитивні дії. Проте як і кожне суб'єктивне право, повноваження включає не лише право на власні позитивні дії, але й можливість вимоги певної поведінки від інших осіб. Це - право вимагати від особи, яку представляють, прийняття на себе юридичних наслідків дій, що здійснені в межах повноваження. Крім того, представник мас право на захист повноваження шляхом подання позовів про визнання повноваження, про припинення дій, що його порушують, тощо. Такий захист здійснюється представником віл свого імені і не вимагає спеціального додаткового повноваження.
Слід враховувати, що коло дій, які можуть бути здійснені за допомогою представництва, не є безмежним. Зокрема, ч. І ст. 238 ЦК вказує, що представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Однак це не означає, що опікун, призначений малолітньому може вчиняти лише дрібні побутові правочини. Він ніби доповнює недостатню дієздатність малолітнього, а тому може вчиняти за останнього будь-які правочини, крім тих, що заборонені законом.
Крім того, не допускається укладення через представника правочину, який за своїм характером може вчинятися тільки особисто, а також інших правочинів, вказаних в законі. Наприклад, договір довічного утримання, заповіт, трудовий договір, реєстрація шлюбу, всиновлення тощо - це ті юридичні дії, які мають здійснюватися лише особисто.
Усі юридичні дії представник зобов'язаний здійснювати в інтересах того, кого представляє. З метою захисту цивільних прав та інтересів того, кого представляють, законом встановлена заборона укладення правочину представником щодо себе особисто, або щодо іншої особи, представником якої він одночасно є. Наприклад, опікун не може укладати угод зі своїм підопічним, а також представляти його при укладенні угод або веденні судової справи між підопічним і своїми близькими родичами [13,c.356]
1.2 Суб'єкти представництва
У відносинах представництва прийнято розрізняти три суб'єкти - що представляється (представлюваний), представника і третю особу, з яким у того, що представляється виникає правовий зв'язок завдяки діям представника.
Представлюваними можуть бути фізичні та юридичні особи. Однак стосовно випадків представництва фізичної особи має значення та обставина, про яке представництво йдеться: добровільне - основане на волевиявленні представлюваного, чи таке, що ґрунтується на приписах закону.
У відносинах добровільного представництва, яке ґрунтується на волевиявленні того, кого представляють, представлюваною може бути лише дієздатна фізична особа, котра в змозі вільно сформувати свою волю і адекватно виразити її зовні. У випадках представництва за законом представлюваною може бути будь-яка правоздатна фізична особа від моменту її народження.
Представниками можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. При цьому фізичні особи можуть бути представниками, якщо вони досягли повноліття, тобто 18 років (ч. 1 ст. 34 ЦК), а також особи, які набули повної цивільної дієздатності відповідно до положень ч. 2 ст. 34 ЦК та ст. 35 ЦК. Представниками не можуть бути повнолітні особи, які перебувають під опікою або піклуванням. Юридична особа може бути представником, якщо це не суперечить цілям її створення. Крім того, представництво щодо окремих видів діяльності, перелік яких встановлюється законом, юридична особа може здійснювати лише після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії) (ч. З ст. 91 ЦК).
Як третя особа, з яким що представляється за допомогою представника укладає цивільно-правову угоду або скоює іншу юридичну дію, може виступати також будь-який суб'єкт цивільного права. Закон лише забороняє представнику скоювати операції від імені того, що представляється відносно себе особисто, а також відносно іншої особи, представником якого він одночасно є, за винятком випадку комерційного представництва. Наприклад, представник не може сам купити майно, яке доручив йому продати той, що представляється.
Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів.
Посильний, на відміну від представника, не здійснює правочини від імені представлюваного. Він юридично не бере участі у встановленні прав та обов'язків безпосередньо для іншої особи, а лише передає контрагенту волевиявлення тієї особи, яка його послала.
Посередник також особисто не укладає правочини від імені іншої особи, а лише сприяє укладенню правочину. При цьому власну волю він не виражає, а інформує учасника можливого у майбутньому правочину про волю та наміри іншої сторони.
Представництво - це правовідношення, відповідно до якого одна сторона (представник) на підставі набутих нею повноважень виступає і діє від імені іншої особи, яку представляє, створюючи, змінюючи чи припиняючи безпосередньо для неї цивільні права та обов'язки.
Завдяки представництву стає можливим реалізація цивільних прав недієздатними та малолітніми особами. Необхідність представництва зумовлена також тим, що інколи громадянин внаслідок тривалої відсутності, хвороби, браку часу чи кваліфікації не має можливості особисто отримати заробітну плату, пенсію, поштовий переказ, керувати транспортним засобом, продати чи купити квартиру, кваліфіковано виступити у суді, У цих випадках допомогу йому надає представник.
Юридичні особи завдяки представництву мають можливість оперативно і кваліфіковано укладати договори, захищати свої інтереси у суді за допомогою кваліфікованих юристів чи інших фахівців[5,c.225].
1.3. Підстави виникнення та види представництва
Підставою виникнення представництва є юридичний факт, з яким закон пов'язує виникнення правовідносин представника з особою, яку він представляє.
ЦК закріпив широке коло юридичних фактів, які визнаються підставами виникнення представництва.
Відповідно до ч. З ст. 237 ЦК представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства[2,c.73].
Отже, юридичними фактами, з якими закон пов'язує виникнення правовідносин представництва, можуть бути обставини, безпосередньо передбачені законом (наприклад, батьки зобов'язані представляти інтереси своїх неповнолітніх дітей).
Виникнення у представника необхідного повноваження закон пов'язує перш за все з волевиявленням довірителя (особи, яку представляють), а також з іншими юридичними фактами, спеціально вказаними в законі.
Залежно від підстав, на яких грунтується представництво, повноваження представника виступає правом або зобов'язанням. Представника не зобов'язує представництво, яке грунтується на довіреності, але зобов'язує законне й договірне представництво, від здійснення якого він може відмовитися в установленому порядку, якщо інше не передбачено законом (ст. 250, ч. 2 ст. 1008 ЦК).
3. Види представництва
Обсяг і характер повноважень представника, а також умови їх здійснення залежать від покладених в основу представництва юридичних фактів. Відповідно, розрізняють і самі види представництва: а) представництво, засноване на адміністративному акті; б) представництво, засноване на законі (представництво за законом); в) представництво, засноване на договорі (добровільне або договірне представництво); г) комерційне представництво.
-Представництво, засноване на адміністративному акті
Є таким представництвом, при якому представник зобов'язується діяти від імені особи, яку представляють у силу адміністративного розпорядження останнього. Частіше за все таке представництво має місце тоді, коли орган юридичної особи видає наказ про призначення працівника на посаду, пов'язану зі здійсненням певних представницьких функцій, наприклад, укладенням договорів, вчиненням інших правочинів. Повноваження представника в цьому випадку визначаються виданим адміністративним актом, або випливають з посадових інструкцій працівника, або слідують з обстановки, в якій діє представник (касир, приймальник замовлень тощо). До даного представництва слід віднести і таке представництво, що засноване на членстві в громадській організації. При цьому слід враховувати, що юридичні особи мають право приймати на себе обов'язки представляти в цивільному обороті інших осіб тільки у випадках, коли це не суперечить їх цивільній правоздатності.
-Представництво, засноване на законі.
Представницькі відносини, які виникають за прямою вказівкою закону, прийнято називати законним, або обов'язковим, представництвом. Так, законними представниками малолітніх дітей є їхні батьки, повноваження яких засновуються на факті батьківства. Особливість цього виду представництва полягає в тому, що воно виникає незалежно від волевиявлення особи, яку представляють. Крім того, повноваження законного представника безпосередньо визначені законом.
-Представництво за законом
Є різновидом представництва, що виникає і припиняється лише з настанням юридичних фактів, указаних у законі (незалежно від волевиявлення особи, яку представляють), і має на меті забезпечення не тільки інтересів фізичних осіб, яких представляють, а й інтересів осіб, пов'язаних із ними цивільними правовідносинами, а також суспільного інтересу в цілому. Зміст останнього полягає в тому, щоб усунути недоліки в дієздатності окремих категорій суб'єктів цивільних правовідносин.
До числа законних представників українське цивільне законодавство відносить: 1) батьків; 2) усиновлювачів; 3) опікунів і 4) піклувальників. Здійснення законними представниками своїх повноважень становить їх публічно-правовий обов'язок.
Правове становище батьків і усиновлювачів як законних представників своїх (усиновлених) дітей визначається статтями 41-42 ЦК і нормами Сімейного кодексу. Права й обов'язки усиновлювачів як законних представників тотожні правам і обов'язкам батьків.
Відповідно до ч. 2 ст. 242 ЦК опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною. Опіка встановлюється судом над малолітніми особами, позбавленими батьківського піклування, та фізичними особами, визнаними недієздатними. Опікун вчиняє правочини від імені та в інтересах підопічного. Опікун вчиняє правочини з майном підопічного, в тому числі управління майном останнього, з урахуванням обмежень, встановлених ЦК (статті 58, 60, 67-72).
Під батьками розуміються тільки батько й мати дитини, але ніяк не інші родичі по висхідній лінії; під усиновителями - особи, зареєстровані як такі. Основні права батьків - це: (1) право на захист прав та інтересів дітей і (2) право на виховання дітей. Разом із тим, наведені права виступають також обов'язками батьків як щодо самих дітей, так і щодо суспільства. Крім того, батьки несуть також обов'язок утримання своїх дітей.
Права батьків на майно, яке перебуває у власності дітей, визначаються ЦК. На майно дітей, які не досягли чотирнадцяти років, батьки мають права, установлені ст. 41 ЦК. Згідно зі ст. 42 ЦК, батьки не мають будь-яких прав на майно дітей віком від 14 до 18 років, за винятком права давати згоду на укладення правочину з цим майном. Правочин вважається схваленим, якщо батьки (усиновлювачі), дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні. У випадку, якщо вчинена угода не отримала схвалення, батьки мають право пред'явити позов до суду про визнання такого правочину недійсним (ч. 2 ст. 222 ЦК). На майно повністю дієздатних неповнолітніх дітей батьки не мають жодних прав.
Цивільно-правовий статус законних представників, які іменуються батьками, може бути втрачений за наявності хоча б однієї з таких обставин: 1) дитина досягла цивільного повноліття; 2) дитина набула повної дієздатності до досягнення нею повноліття; 3) батьки позбавлені батьківських прав; 4) батьки обмежені в батьківських правах; 5) дитина відібрана в батьків; 6) дитина усиновлена. Позбавлення та обмеження батьківських прав можливі тільки в судовому порядку, а відібрання дитини може бути здійснене тільки органом опіки та піклування. При цьому батьки не звільняються від обов'язку утримання дитини - це все. що зберігається від їхнього батьківського статусу.
Відповідно до ч. З ст. 242 ЦК законним представником може бути інша особа у випадках, встановлених законом. У цьому контексті законними представниками в певному відношенні виступають керуючий санацією і ліквідатор у процедурі банкрутства. В наведених випадках представницькі відносини виникають на підставі акта адміністративного органу у вигляді ухвали господарського суду. Згідно зі ст. 17 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" з дня винесення ухвали господарського суду про санацію припиняються повноваження керівника боржника, управління боржником переходить до керуючого санацією, припиняються повноваження органів управління боржника-юридичної особи. Керуючий санацією має право укладати від імені боржника мирову угоду та інші цивільно-правові угоди, самостійно розпоряджатися майном боржника з урахуванням обмежень, передбачених згаданим Законом. Відповідно до ст. 25 наведеного Закону ліквідатор із дня свого призначення виконує повноваження керівника (органів управління) банкрута, приймає до свого відання майно боржника, вживає заходів щодо забезпечення його збереження, виконує функції з управління та розпорядження майном банкрута. При здійсненні повноважень з управління справами боржника-юридичної особи та виконанні функцій органу управління юридичної особи арбітражні керуючі вчиняють правочини, інші юридичні та фактичні дії (відмова від невигідних договорів; скликання зборів кредиторів, ведення реєстру їх вимог; складання плану зовнішнього управління (план санації); реалізація майна боржника тощо). Керуючий санацією і ліквідатор здійснюють правомочності органу управління боржника-юридичної особи в інтересах неспроможного боржника та його кредиторів у рамках неспроможності боржника (банкрутства) як самостійного інституту, що обумовлює припустимість поширення положень про представництво на діяльність наведених арбітражних керуючих у частині, що не суперечить процедурам банкрутства, передбаченим відповідним законодавством.
-Добровільне представництво
Є представництвом, заснованим на договорі. Такий вид представництва виникає за волею особи, яку представляють. Довіритель визначає не лише особу представника, а й його повноваження. Добровільне представництво характерне тим, що на вчинення юридичних дій від імені особи, яку представляють, вимагається згода самого представника. Між особою, яку представляють, та представником укладається договір, який визначає їх внутрішні взаємовідносини (договір доручення, інші договори, визначені законом).
Якщо стороною такого договору є особа, яка постійно і самостійно здійснює діяльність з представництва від імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності, виникає так зване комерційне представництво (ст. 243 ЦК).
Різновидом добровільного представництва є комерційне представництво. Положення про комерційне представництво є новими для українського цивільного законодавства.
Відповідно до ч. 1 ст. 243 ЦК комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.
Наведене в ч. 1 ст. 243 ЦК поняття комерційного представника містить його юридичну ознаку, яка полягає у здійсненні таким представником самостійної підприємницької діяльності шляхом вільного здійснення своєї діяльності як самостійного промислу. Не перебуваючи у трудових відносинах з особою, яку представляє, свої обов'язки він має виконувати з турботливістю звичайного підприємця, якщо із сутності відносин не випливає обов'язок піклуватися про інтереси і справи довірителя більше, ніж про власні.
Комерційний представник діє від імені та в інтересах осіб, яких представляє, і якими виступають підприємці. Виступ комерційного представника в чужих інтересах зобов'язує надавати перевагу інтересам особи, яку він представляє, а у випадку виникнення ситуацій конфлікту із власними інтересами - забезпечувати баланс інтересів осіб, яких він одночасно представляє. Зокрема представник не має права використовувати у своїй підприємницькій діяльності конфіденційну інформацію, отриману в результаті здійснення представницьких повноважень, якщо це може заподіяти шкоду особі, яку він представляє.
Повноваження комерційного представника виражаються в укладенні договорів у сфері підприємницької діяльності. Комерційний представник може представляти декількох підприємців. Повноваження комерційного представника можуть обмежуватися власне укладенням договорів, тобто вчиненням дій, достатнім для набрання ними чинності, а також передбачати вчинення дій щодо забезпечення виконання укладених договорів на умовах, визначених представницькими повноваженнями.
Комерційний представник може одночасно представляти обидві сторони договору, а якщо договір багатосторонній, то й більше двох за згодою цих сторін, а також в інших випадках, передбачених законом. При цьому комерційний представник має діяти в інтересах різних сторін, бути неупередженим і виконувати надані йому доручення з турботливістю звичайного підприємця. Комерційний представник зобов'язаний зберігати в таємниці відомості про вчинені ним торговельні правочини. Наведений обов'язок зберігається і після того, як представник виконає доручення.
Комерційний представник повинен мати прямо визначені повноваження, що передбачають його права на одночасне представництво. Такі повноваження можуть міститися в письмових договорах, які обидві сторони майбутнього правочину уклали з комерційним представником, або у виданій кожною з них довіреності.
Якщо комерційний представник одночасно представляє різні сторони, вони мають виплатити йому погоджену винагороду й відшкодувати понесені при виконанні витрати в рівних частках. Інший порядок виплати винагороди й відшкодування витрат може бути визначений угодою сторін.
Комерційне представництво є добровільним і виникає в силу договору, який укладається представником і підприємцем у простій письмовій формі. В ньому вказуються повноваження представника. Якщо в договорах повноваження не вказані, то поряд з укладеним договором підставою виникнення комерційного представництва є довіреність.
ЦК допускає встановлення законом або іншим нормативним актом спеціальних правил про комерційне представництво, що діють у визначеній сфері підприємницької діяльності. Особливості окремих видів комерційного представництва, про які йдеться в ч. 4 ст. 243 ЦК, поки що не встановлені [17,c.501].
1 2 3 4